Lilium rosso

— Снайпери на позиціях?

— Так точно, сер! Троє — на даху, п’ятеро — контролюють периметр!

— Прекрасно.

Нічого прекрасного в цьому, звісно, не було. Четверта година операції. Літр випитої кави. Десятки цивільних в істериці та придуркуваті представники ЗМІ, що намагаються продертися крізь поліційний кордон. Переговори йшли дуже повільно та через дупу — той, хто суто теоретично мав заспокоїти терористів, які тримали заручників, мляво мимрив, заїкувався та взагалі розмовляв так, ніби його зірвали зі шкільної презентації і перший раз у житті дали в руки мегафон. Гіршого розкладу й не вигадаєш.

Моран схилився над планом будівлі, намагаючись вигадати бодай щось оригінальне. Про штурм не могло бути й мови — злочинці мали автомати, короткостволи та, судячи з величезної дірки в голові молодшого лейтенанта поліції, чудово вміли ними користуватися. Виконувати вимоги терористів ніхто не збирався — вище керівництво з легкістю принесло б в жертву з десяток цивільних аби не випускати на волю Ентоні Блеквуда (одного з володарів кримінального світу), якого ловили всім Інтерполом. Лишався варіант з газом. Хоча якщо злочинці додумалися закрити меблями вікна, виставити під ними заручників, та взагалі діяли як завзяті профі, то хто сказав, що вони не мають протигазів? Моран не хотів ризикувати.

— Скажи їм, що ми готові обміняти поліцейського на заручників, — нарешті запропонував Моран, розмірковуючи які в нього шанси пограти в Джеймса Бонда та самому не здохнути після першої спроби прибрати ватажка.

Перемовник заторохтів в мегафон так швидко, що навіть Моран не розібрав жодного слова.

Здуріти можна. Вони в повній сраці.

— Капітане, вони відмовляються! Кажуть, що якщо Блеквуда не випустять через годину, вони почнуть вбивати цивільних!

Моран загарчав крізь зчеплені зуби й рішуче направився до одного зі снайперів. Відібрав у того гвинтівку, присів на коліно, зафіксував лікоть на капоті машини та глянув через приціл.

Десять хвилин до ряду він намагався знайти хоч якусь прогалину, крізь яку зможе вистрілити. Та тільки все марно: перегорнуті столи щільно закривали вікна, всередині не горіло світло і з рівноцінним успіхом можна було палити в темний ангар, сподіваючись поцілити в сплячого там безхатька. Моран вилаявся, сплюнув на землю та вже збирався віддати наказ штурмувати ресторан (а які, блядь, у нього ще варіанти?!), коли звідтіля долинув короткий жіночий скрик, автоматна черга, а після — мертвецька тиша.

— Якого…

Двері ресторану розчахнулися та звідти горохом посипалися люди. Перелякані, заплакані, вони прикривали очі, намагаючись сховатися від блимання поліційних мигалок. Останнім вийшов молодий чоловік — спокійний, показово байдужий до криків та дівочих схлипів. На його обличчі застигла задумливо-мрійлива посмішка, ніби він не сидів чотири години під дулами автоматів, а прогулювався берегом Темзи.

Моран роздав короткі накази: заручників — прискіпливо оглянути (краще перестрахуватися — він вже мав справу з терористами, які перевдягалися цивільними), потім — здати їх медикам; штурмовій групі — прочесати будівлю та викурити звідтіля покидьків, яким пощастило вижити.

Філіал божевільні на виїзді працював до глибокої ночі. Поки лікарі надавали допомогу пораненим, поліціанти опитували уцілілих заручників і всі, як один, торочили одне й те саме: їх врятував красень, що сидів за четвертим столиком. Моран швиденько второпав, що містер «четвертий столик» і юнак, який мав сталеві нерви (а, може, і яйця) — одна й та сама людина. Цікавість пересилила навіть втому і бажання послати всіх до бісової матері, тож Моран присів коло загадкового хлопця і прямо запитав:

— Як ти це зробив?

— Що зробив? — награно здивувався той.

— Як ти змусив їх перестріляти один одного?

— А, це… Просто сказав ватажку, що його дружина спить з двома його ж підручними. Одночасно. Навів пару аргументів, вони почали нервувати, сказали заткнутися. Я й заткнувся, тільки припустив, що молодша дитина теж не від нього… Ну, і почалося. Вони як показилися.

— Як ти взагалі до цього дійшов?! Вони твої знайомі? Ти когось впізнав?

— Ні. Це, капітане, звичайна дедукція, нічого особливого. Ви, наприклад, служили у повітряних силах, отримали важке поранення, після чого пішли у відставку. Нудне життя вам остогидло через пару місяців, хтось з колишніх колег запропонував роботу. І ось ви тут, поряд зі мною.

Сказати, що Моран офігів, це не сказати нічого. Він просто закляк на місці, витріщивши очі, і намагався вичавити з себе бодай щось розумне. Чи кумедне. А в результаті видав абсолютно ідіотське:

— Ти маєш плани на завтрашній вечір?

— Ні. А що?

— Як щодо ресторану?

Брякнув і почервонів до кінчиків вух.

Ідіот, бляха, оце саме те, що хотів почути тільки-но визволений заручник!

— Добре. Тільки пропоную сходити до суші-бару. Італійська кухня мене розчарувала.

Юнак хитро посміхнувся і глянув на вивіску «Lilium rosso».