Кіт на ім’я Том

— Мамо, ну, будь ласка, ну давай його візьмемо, ну мам, ну я не хочу його віддавати, мамо! — Женя вже навіть не ревіла, а підвивала на кшталт сирени, ні на мить не припиняючи сіпати Марину за рукав. З іншого боку на Марині висіла Саша, щоправда, висіла тихо, безмовно підтримуючи сестру.

— Сонечко, ну ти ж чула, нам сказали, що з тваринами не можна, ми у вагон не вліземо. Люба, не плач, про Тома подбають волонтери, зараз приїде тітонька, ми з нею про все домовилися, Том буде у надійних руках, ми його потім заберемо…

— Але ж ти обіця-а-ала! — Женя перейшла на ультразвук.

Ну і що тепер робити? Не пояснювати ж дитині, що в момент зборів Марина була готова пообіцяти хоч єдинорога з крилами, аби Женя з Сашею припинили ходити за нею хвостом і запевняти, що дім кидати не можна. Дитяча фантазія генерувала сценарії неминучих катастроф: Саша хвилювалася за іграшки («Їм буде дуже лячно. Матусю, може, сховаємо їх у підвалі? Там безпечно, і несна стіна зовсім поруч»), Женя — взагалі була впевнена, що їхній будинок розбомблять («Мам! Ну, тітки Світки ж розбомбили! А вона живе зовсім поруч!») і обидві дівчинки вважали, що варто лише сісти на потяг, як вони більше не побачать тата. Ніколи.

Марина висмикнула руку з чіпкої Сашиної хватки та полізла в кишеню за телефоном.

Нічого. Тридцять вісім непрочитаних повідомлень у вайбері й більше сотні дзвінків.

Чоловік не виходив на зв'язок вже третю добу.

На очі набігли сльози, але Маринка рішуче втерла їх рукавом. Потім, все потім. Вона вдосталь наплачеться, коли діти будуть у безпеці.

Сашку раптово кинуло вперед — її в спину штовхнула здорова тітка, яка, либонь, конче потребувала негайно опинитися на пероні. Марина встигла вхопити доньку за капюшон, щоб її натовпом не потягло далі, до входу на Південний. Океан людей розростався багатоголосим чудовиськом, і навіть тут, біля підземного переходу, вже ставало небезпечно.

У переносці, лютуючи, засичав кіт.

Ох, лишенько…

— Значить так, милі мої, слухаємо уважно…

Закінчити Марина не встигла. Ліворуч пролунав такий гуркіт, що на мить Марині здалося, ніби звуків більше не існує. Вуха заклало — Марину мов затягнуло на дно, під товщу води. Але згодом із тиші народився комашиний писк, а за кілька нескінченно довгих секунд до нього приєднався… крик. Женя кричала, заплющивши очі, і чіплялася за мамину куртку. Не гаючи часу, Марина стиснула дитячі долоньки і кинулася до підземного переходу.

Черговий ракетний удар наскрізь прошив багатоповерхівку, що височіла неподалік від залізничних колій. Земля під ногами здригнулася, наче від жаху. Марина збігла сходами вниз, тягнучи за собою дочок, притулилася спиною до крижаної стіни переходу, та й застигла, прислухаючись до власного серцебиття.

«Тук-тук-тук-тук».

Тільки зараз Марина зрозуміла, що плече перестало відтягувати. Ремінь переноски так само лежав під лямкою рюкзака, але оті пару кілограмів кудись поділись.

Марина опустила погляд.

Дверцят у котячого контейнера більше не було.

Кіт на ім’я Том дочекався, доки стихнуть вибухи, і виліз зі свого укриття. Озирнувся на всі боки, нервово постриг вухами і чкурнув через паркан.

На нього чекали важливі котячі справи.