Загадковий ліс

Густі, сірі хмари, вкрили собою старий ліс. Прохолодний вітер розгойдував високі ялини й вони, голосно скриплячи, здавалося, говорили одне з одним. Кущі ворушилися, простягаючи довгі, тонкі «руки», ніби шукали когось, бажаючи схопити та залишити у своїх чіпких обіймах назавжди.

Це місце з давніх-давен мало погану славу. Ходили чутки, що подорожні та воїни, чий шлях пролягав, крізь лісову гущавину, безслідно зникали. Легенда про лицаря, що відправившись сюди за квітами для своєї коханої, зник назавжди. Страшні розповіді про воїнів, полеглих на полях битв, які, не знайшовши спокою душі, так сильно прагнули нових протистоянь, що земля повернула їх назад. І таємничий, старий замок, що стоїть в оточенні високих ялин та глибоких боліт, давно залишений усіма, але все ж не позбавлений мешканців.

Маркус стояв навпроти озера, вдивляючись у нього, неначе в овальне, лісове дзеркало. Вітер трохи вщух, легкі хвилі зникли й в каламутній воді з'явилося відбивання статного, високого, молодого чоловіка. Його чорне волосся, своїми нерівними кінцями, майже торкалося плечей. Одне з пасом спадаючи з чола, прикривало ліву частину обличчя. Тонкі губи, прямий ніс і блакитні очі личили своєму власникові та виглядали гармонійно. Чоловік був одягнений в сірий акетон та сріблястий нагрудний обладунок. Ноги його захищали поножи, закріплені на штанах з темного сукна, заправлених у високі, сірі чоботи. На поясі висів сталевий меч, а трохи вище, з протилежного боку на шлеї, закинутій через плече, знаходилась шкіряна сумка.

Зараз вода була спокійною, поблизу берега, крізь неї, проглядалися уламки гілок, а зірване вітром листя, що вкрило собою водойму, ніби завмерло в очікуванні.

Маркус пройшов вперед та минувши озеро, попрямував до невеликого дерев'яного будинку, уміло складеного із великих соснових колод. У цій незаможній оселі мешкав лікар, який два роки тому, залишив столицю королівства, влаштувавшись тут, якомога далі від людей.

Маркус підійшов ближче та постукав у двері. З протилежного боку почулися кроки й за декілька секунд на порозі, з'явився невисокий, сивий чоловік. Старий був одягнений в довгу робу та штани з сірого, щільного сукна і взутий у шкіряні чоботи.

— Добридень пане Герберт, — мовив гість.

— Доброго дня, — відповів господар будинку, розглядаючи незнайомця.

— Напевно, ви мене не пам'ятаєте, я Маркус, наш будинок в Грінспрінзі розташовувався по сусідству з вашим, — хлопець на мить озирнувся у бік озера, — колись ви часто брали мене із собою на риболовлю, а ще розповідали дітлахам історії про лицарів. Пам'ятаєте?

— Маркус. О, так! Звісно я пам'ятаю! Вибач, Маркусе, тебе не впізнати.

— Так, двадцять років минуло, швидко летить час. А ви такий же, як і раніше, лише трохи сивини з'явилося, — доброзичливо посміхнувся хлопець.

— Заходь, будь ласка, — мовив Герберт.

Маркус пройшов до будинку, а господар, визирнувши за поріг і озирнувшись по сторонах, поквапився зачинити двері та поспіхом замкнув їх на засув.

— Проходь, будь, як вдома.

— Дякую, — відповів Маркус, сідаючи за круглий, дубовий стіл поряд вікна.

— Я зараз, — мовив хазяїн і зник за дверима, що вели до сусідньої кімнати.

Будинок був затишним, біля вікна стояв міцний стіл, за яким наразі сидів Маркус. З протилежного боку, трохи ближче до правого кута передпокої розташувалося ліжко, а поряд із ним знаходилася піч. У повітрі відчувався приємний запах лісового різнотрав'я, що ще більше занурював візитера до неповторної лісової атмосфери.

За хвилину Герберт повернувся в передпокій, тримаючи в руках кухлі з гарячим напоєм.

— Відвар із ягід. Саме для такої погоди, — мовив Герберт, сідаючи навпроти гостя, натякнувши на дещо похмурий антураж за вікном.

— Дякую, — щиро відповів Маркус, беручи до рук гарячу кружку

— Тепер розповідай, — почав Герберт, — як батьки? Та як складається твоє власне життя? Пам'ятаю ти завжди мріяв стати лицарем та виступати на турнірах. Я знав багатьох воїнів і можу з упевненістю сказати, що ти мав хороші схильності до бойової справи, це було помітно навіть попри твій малий вік. Бажання допомагати іншим, сміливість та й те, як вправно ти володів мечем, нехай і дерев'яним. Усе, що потрібно справжньому лицарю. Отже, твоя мрія здійснилася?

— На жаль вона так і залишилася мрією, — відповів Маркус, опустивши очі, — часом мені доводиться битися, проте це пов'язано з тим, чим я займаюсь останні роки.

— Цікаво, яке ж твоє ремесло?

— Я допомагаю містянам у розв'язанні проблем інших, зокрема це стосується пошуку зниклих людей та повернення їх додому, — відповів гість.

— Це хороша справа, — схвально мовив Герберт, — я можу чимось тобі допомогти?

— Так, — відповів Маркус, — мене попросили знайти одну дівчину. Це дуже непроста і скоріш містична справа. Я навіть не знаю із чого розпочати, аби ви вислухали мене до кінця та не прийняли за божевільного.

— Все у порядку Маркус, — відказав Герберт, — повір, за два роки, що я мешкаю тут, мені доводилось бачити досить незвичні речі...

— Дівчину, що я шукаю звати Анабель. Вона зникла неподалік від замку «Вінтер», що на півночі, — розпочав хлопець.

— Як давно це сталося?

— Близько сторіччя тому, відповів Маркус, — я розумію, звучить, як божевілля, проте це правда.

Маркус і сам не повірив би у власну розповідь, аби не володів певною особливістю. Чи дар це був, або прокляття, проте, ще із дитинства він помітив за собою здатність відрізняти правду від брехні. Це було дещо більше, ніж просто інтуїція. У розмові із будь-ким, внутрішній голос казав йому лише одне з двох слів... «Правда», або «брехня». Ніяких пояснень більше не було, голос не казав, як правильно вчинити, а також не уточнював, чому відповідь саме така. Маркус лише міг знати, чи правду каже його співрозмовник, а що робити з цим далі, забути, або зробити певні висновки - цей вибір завжди лишався за ним. Він не любив ці «підказки», через те, що іноді краще не знати правди, особливо, коли зовсім не готовий до неї. Втім це вміння давало великі переваги у справі, якою він займався, можливо доля надала йому ці здібності не дарма.

Маркус щиро радів тому, що із часом навчився опановувати свій дар, та отримувати відповіді, стосовно правдивості слів, лише тоді, коли сам цього забажає.

— Продовжуй, — мовив Герберт.

— Мені відомо зовсім небагато. Помічники людини, що найняла мене, бачили дівчину в старому лісі, біля цього озера, приблизно сім днів тому. Я маю її портрет, — додав Маркус і діставши зі шкіряної сумки пергамент, поклав його перед хазяїном будинку.

На малюнку була зображена красива, молода дівчина із довгим, розпущеним волоссям. ЇЇ красиві, великі очі дивились у далечінь, та чомусь виглядали сумними, ніби шкодуючи за втраченим часом.

Герберт почав уважно роздивлявся портрет.

— У неї зелені очі, та світле волосся, — мовив Маркус.

— Русяве, — додав Герберт.

— Ви її бачили?

— Так. Як звуть ту людину, що попросила тебе допомогти з пошуками? — поцікавився Герберт.

— На жаль я не можу цього сказати, вибачте.

— Почекай хвилинку, — мовив хазяїн і підвівшись з-за столу, вийшов до сусідньої кімнати.

За хвилину Герберт повернувся, тримаючи у руках товсту, коричневу книгу. Він розгорнув її на потрібній сторінці та поклав навпроти Маркуса.

Перед хлопцем постав малюнок із зображенням лицаря, що сидить на масивному троні. Броня воїна являла собою панцерні обладунки. В руці незнайомець тримав шолом на бічній частині якого, знаходилися отвори для дихання, уміло поєднанні з гравіюванням у вигляді восьмикутної зірки.

— Це він? — запитав Герберт.

— Обладунки та шолом напрочуд схожі, проте я не можу стверджувати, що це саме ця людина, оскільки не бачив його обличчя. Під час нашої розмови він був у шоломі.

— Ти чув легенду про «Крихкий лід» Маркусе?

— Ні, — замислившись відповів хлопець.

— Тоді слухай... Колись давно, близько ста років тому, у північних землях мешкав славетний лицар, на ім'я Вінтер. Ця людина була справжнім майстром у мистецтві володіння мечем, а також непереможним чемпіоном свого королівства. Багато хто вважав його найкращим воїном тих часів. Та ось одного разу, після чергової перемоги, Вінтер завітав до своєї коханої дівчини й вони разом відправились на прогулянку.

Маркус уважно слухав оповідь Герберта.

— Закохані приїхали на озеро неподалік від замку. Вінтер, разом із коханою вийшли на лід, аж раптом, крига під їхніми ногами розійшлася, і вони обоє почали тонути. У дівчини були шанси врятуватися, а от лицар, що був одягнений в лати, стрімко пішов на дно. Вочевидь дівчина боролася до останнього, намагаючись врятувати коханого та потонула разом із ним. Чи правда це, або ні - мені не відомо. Проте я впевнений в тому, що це були саме ці двоє, — мовив Герберт, поклавши зображенням Вінтера поряд з портретом Анабель.

— Я навіть не знаю що вам на це відповісти, — мовив Маркус.

— Ця легенда може здатися лише трагічним збігом обставин, якби не одне «але». Крига у тих краях не тане ніколи, і навіть у найсонячніші дні, лід там залишається непохитним, ось чому закохані без остраху ступили на його поверхню.

— Я був там кілька дні тому, крига і справді товста, — погодився Маркус.

— У твоїй голові не вкладається, як можливо те, що людина, яка загинула майже сто років тому, може розмовляти, пересуватись і тіло її виглядає молодим. Дівчина, яку ти шукаєш, також зовні не змінилася. Востаннє я бачив її кілька днів тому, на галявині, що неподалік від цього будинку.

— Вона мешкає в лісі? — здивовано запитав Маркус.

— Думаю, що так. Я досить часто бачу її тут. Залишайся ночувати у мене, до Грінспрінга кілька годин дороги, я розумію, ти прийшов сюди пішки? До речі, як ти дізнався, що я тут?

— Ваша дочка підказала де вас шукати. Про лікаря, який оселився у лісі мені розповів мій замовник. Я був упевнений, що йдеться саме про вас. Навряд хтось іще наважився б переїхати сюди, — відповів Маркус.

— Добре, — посміхнувся Герберт. Я приготую нам вечерю. Поки що відпочинь, залишайся на ніч тут, а вранці завітаєш на галявину.

— Дякую, — щиро відповів Маркус.

Час промайнув швидко, на зміну дню прийшов вечір і Маркус, повечерявши, ліг спати. Попереду на хлопця чекав насичений день.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.