Екопрутень, або Дерево Надії

То ви хочете знати, чому той десятиметровий екологічний прутень назвали моїм ім’ям? Зараз розкажу! Чого гиржете? Бо стара баба вголос слово «прутень» сказала? Ой та будь ласка… Я ще не така стара – усього 67 рочків. А по-друге, я народилась і виросла в цьому задуп’ї на околиці Маріуполя – я ще й не такі слова знаю і сказати можу.

Ой, ну якщо наполягаєте, буду називати ту конструкцію екодеревом. Вона ж так по документах проходить? Пам’ятаю, коли тільки написали, що у нас тут побудують штучне екологічне дерево для очищення повітря, я такого собі науявляла! Що це буде красиве зелене дерево, на дуб схоже, тим паче його ж збирались будувати на пустищі біля дубків. Це в нас така лісосмуга з дубів є прямо на межі міста й Волноваського району. Я там живу недалеко. Так от. Науявляла, що на ньому будуть листочки, які й збиратимуть те сране СО2 з повітря. Що будуть рожеві квіточки, які будуть втягувати все інше – азот там усякий, формальдегід та інше гівно, що з заводу летить. Написали ж бо, що наше дерево буде унікальним – пристосованим збирати не тільки вуглецевий газ, а й інші шкідливі сполуки з повітря. Такі дерева розробили спеціально для промислових зон. І не дивуйтеся, що я такими розумними реченнями розмовляти вмію. Мій син Остап – екоактивіст і голова місцевої наглядової ради за дотриманням норм промислових викидів. Та й сама я замолоду на екологічні мітинги ходила. Там зі своїм чоловіком, царство йому небесне, і познайомилась. Ніщо так не об’єднує людей, як спільний ворог і боротьба з ним. Тоді нашим ворогом був Ахметов і його немодернізовані заводи. Це вже потім список ворогів значно розширився... Коли повномасштабна війна почалася.

Отже, дерево. Я, звісно, погуглила, що воно таке, як виглядає, як працює, але від мрії про десятиметровий дуб з рожевими квіточками не відмовилась.

Ох, коли почалось будівництво, я туди стільки разів ходила оком кинути! Та туди всі наші ходили! Дарма, що з будмайданчику велась пряма трансляція. Після війни таке ж часто було – то інвестори хотіли спостерігати, як працюють їх кошти, то люди з ситих благополучних країн дивилися, як воно – відбудовувати країну після війни, ніби ми якісь тваринки в зоопарку…

Отже, дерево. Звісно, воно не було схоже на дерево, яким його придумала природа для наших країв. Вирили котлован, заклали фундамент, зробили підземну камеру зберігання ущільненого вуглецю, а наземна частина все ніяк не з’являлась! Щось у них там з фундаментом не те сталося. Я ще тоді казала – для такого проекту треба закордонних будівельників привезти, а не місцевих алкашів наймати. Хіба хоч одне будівництво у нас в місті нормально і вчасно закінчилося? Та де там! У нас тільки грошики тринькати вміють і бухати, звісно – надто близько ми до Росії, їхня аура з нашою мішається.

Отже, дерево. Нарешті почали будувати наземну частину. Тоді вже не так багато народу ходило дивитися – не було на що, та й чемпіонат з футболу якраз проходив. А я ходила. Бачила, як звели перші антивандальні поверхи. Маю сказати, вони реально добре захищені. Наші їх тільки подряпали і графіті обмалювали. Якби ж іще хоч щось хороше зобразили, ну там дерева які чи квіти, чи хоч заводи, проти яких ця штукенція збудована. Так вони ж на всі 4 метри прутень намалювали! Збоченці ненормальні.

Я одного з них знаю. Тут усі усіх знають. Побачила його якось біля генделя і кажу:

- Чого ти такий здоровий член намалював? Компенсуєш?

- Га?

- Свого, кажу, нема, що ти таке малюєш?

- Та пішла ти, баба Надя, в пи…

Не скажу, куди він мене послав. А то ваші інтелігентні вушка в рулончики поскручуються.

Отже, добудували вони те екодерево. Ну і нащо його взагалі було деревом називати? Здоровезна колона з решітками. Ще й гуде, бо ж насоси повітря закачують для очистки. Не так прямо, щоб вихор був, у мене навіть навіконні очищувачі сильніше дмуть. Оті, знаєте, що кріпляться навколо кватирок і автоматично вмикаються, коли ті кватирки відчинені? Гарна штука. Мені Остап їх на кожне вікно поставив, і на двері також. Вони хоч не гудуть. Але повітря добре чистять – у мене відразу пилюки в хаті поменшало. Коли наш екопрутень, ой вибачте, дерево запустили, ми зрозуміли, чого його не можна біля хат будувати – гуде ж як рій.

А крім звуку нічого не видно – ніяких рухомих частин чи хоча б листочків. От що заважало конструкторам наліпити зверху кілька гілочок? Щоб те одоробло було схоже хоча б на баобаб, якщо вже на нормальне дерево воно й близько не тягне.

Ну, це таке. Головне, що працює. Воно, звісно, нічого не видно, але контейнери для зібраних газів регулярно міняли.

Хотіла б я сказати, що весь світ вжахнувся тому, як швидко ті контейнери наповнювалися. Хотіла б, але не можу. Світу, як завжди, пофігу. Хоча екодерево дійсно збирало надто багато гівна з повітря і наша міськрада замовила додатковий набір ємностей для його зберігання і транспортування. Ну а що ви хотіли? Навколо нас заводи. Димлять так, наче надворі 1946, а не 2046. Скільки екоактивісти не бились над тим, щоб нормальні фільтри на труби почепити, так нічого й не добились. Фільтри начепили, але китайські – ніде, крім Китаю і Росії не сертифіковані. Як так можна? Та запросто! У кого великі гроші – тому все можна. І депутатів своїх до Верховної Ради пропихувати на типу демократичних виборах, і закони екологічні писати так, щоб у виграші залишались власники підприємств, а не прості люди. Так було ще до війни, коли я на мітинги за чисте повітря ходила, так і тепер є, коли мій син на ті мітинги ходить. А скоро й онучка ходитиме.

Вибачте, болюче місце. Годинами можу бухтіти, як у нас все погано. Але я бабка, мені можна.

Отже, дерево. Перші тривожні дзвіночки я ще у серпні помітила. Їду якось додому в автобусі і чогось навушники не увімкнула. Та воно й наче тихо в салоні було, але потім переді мною сіла парочка бабусь майже мого віку.

- Ти читала, що ота хріновина дуже шкідлива? – каже перша.

- Та ти шо! Ото навидумують фігні, а нас поруч жити! – бухтить друга.

Я мимоволі прислухатися почала – стало цікаво, що ж вони обговорюють. Шкідливих хріновин у нас – хоч греблю гати. Але в цьому автобусі їздять тільки жителі нашого задуп’я, значить ті жіночки щось таке обсмоктують, що і я можу знати.

- Я вчора прочитала, - веде тим часом перша, - що ота колона не всмоктує, а випускає гази!

- Та ти шо! – словниковий запас другої бабки явно дуже обмежений. Та й запас думок також.

- Я тобі кажу! Це спеціально його побудували, щоб активісти приїхали, заміряли оте, що вони там заміряють, і завод закрили! Бо буде перебільшення, а чого – я не запам’ятала. Але це точно щоб завод закрити.

- Нащо?

- Щоб всі стали безробітні, поїхали на заробітки в Європу і там ішачили за копійки!

- Ой, що ж це робиться! У мене ж усі діти на заводі працюють. А як вони поїдуть, то це я внуків глядіти буду? Я ж не зможу всіх! – почала причитати друга бабка.

Отут я вже згадала, що у мене навушники в сумці і нарешті заглушила цих триндичих.

Нє, ну ви уявіть! Отруює повітря, щоб завод закрити! У мене зла не вистачає на тих, хто в такі нісенітниці вірить. Це ж ідіотизм. Вони вже сто років звинувачують екоактивістів у тому, що ті хочуть заводи закрити. А ті чортові заводи як працювали, так і будуть працювати. Навіть після війни їх відновили швидше за саме місто. І правнуки мої цим гівном дихати будуть, якщо не поїдуть з цього проклятого богом і владою краю.

Ой, щось я розійшлась. Досі тіпає як подумаю, до яких величезних проблем призводить те, що люди вірять тупій пропаганді. Завжди здається, що ти такий розумний і освічений, а інші – хай що хочеш роблять. А от і ні. Ми в одному човні, в одному суспільстві і якщо більшість громадян слідує за брехливими ідеалами, то й ти, такий розумний і освічений, з ними підеш. Але воно не відразу видно і здається, що тебе особисто загальна хвиля божевілля не зачепить. А от мене зачепила. Та всіх нас, якщо чесно, зачепила.

Даруйте за спонтанну лекцію на суспільно-політичні теми. Ще одне болюче місце. Знаю, їх у мене багато. Ще й підшлункова чогось ниє…

Отже, дерево. Я тоді в автобусі просто розізлилася і не надала великого значення дурним чуткам, що навколо екопрутня гуляють. Люди у нас люблять нісенітниці. Ой, вибачте. Але ви так мило червонієте на слові «прутень». Ще раз вибачте дурну стару бабку.

Отже. Дихати тим часом легше стало. І це не просто мені так здається – фільтри з навіконних очищувачів я рідше мити стала. Але ж це мій суб’єктивний, як то кажуть, досвід. У нас в селище навіть таких дешевеньких очищувачів майже ні в кого немає. Тож як людям перевірити – чи екодерево працює? А ніяк! Читають свої побрехеньки і їм цього досить.

Потім у жовтні місцеві гопники намагались зламати той прутень, ой вибачте, навіть трошки пошкодили найнижчі фільтри. Притягли драбину, вилізли за межі антивандальних поверхів та залили всередину якусь кислоту. Хіміки, бач, доморощені!

Після цього екодерево огородили здоровезним парканом і найняли службу охорони. Бо ж яке позорисько! У одному з найзабрудненіших міст Європи гопники модний і дорогезний фільтр розламали. Наш мер такої слави про місто не пережив би – дуже честолюбний і гордий дядько.

Я вже казала, ще екодерево побудували недалеко від дубків? Під час війни наші дуби трохи пошкодили, але я писала листи у міськраду, щоб цю посадку відновили. Усе-таки єдиний гарний зелений куточок у нашому задуп’ї. Там пікніки влаштовують і просто гуляти приємно. Я там часто гуляю. Того дня теж гуляла.

Раніше всі вандали і гопники нападали на екодерево вночі. Це і логічно – темні справи в темряві робляться. А тут серед білого дня!

День, щоправда, такий собі був – типова маріупольська зима – сиро, холодно і дві сніжинки пролетіло. В таку погоду порядні люди по хатах сидять, тік-ток гортають. Але мені гуляти треба. Фізична активність, щоб її. Серце барахлить і нерви нікудишні. От лікарі і виписали купу пігулок і цілющі прогулянки на свіжому повітрі. Це, звісно, ще питання – наскільки це повітря свіже – за 3 км від заводу. Але маємо що маємо.

Іду я. Раптом бачу – навколо дерева хлопаки якісь стоять. Ну хто його зна, думаю, може туристи. Інколи приїжджають тут усякі на наш унікальний екопрутень зиркнути і сфоткатись на фоні. Придивилась, а серед них Дімка – отой, що обмалював дерево на самому початку. Подумалось – не туристи.

Може, хто розумний відразу б поліцію викликав. Але ж це наша шпана – вони залізні баняки крадуть по ночах і бухають під генделями. Тупі, бідні, але нешкідливі. Я їх якось наймала колонку в дворі викопати. Таке. Бухе, матюкливе, але мирне товариство.

Я й пішла туди без будь-якої задньої думки. Підходжу, а один з них прицілився і через антивандальний паркан щось кинув.

- Шо ти за гівно дістав? – хтось з них заволав на того, хто кидав.

- Та нормальні вони! Це ж з останньої війни, а не великої вітчизняної. Заткнися. Інші спрацюють.

І ще щось кинув. Моя інтуїція мовчала, як риба об лід, поки я до тих пацанів йшла. Навіть крок пришвидшила. Ще здалеку як заволаю:

- А що це ви тут, шмаркачі, робите?

Вони як злякалися! Аж підстрибнули. Обличчя такі винуваті й перелякані. Ну, думаю, зараз дам – камінням кидати. Як діти ото. Тупі п’яні діти.

- Серед білого дня! – кричу я. – Що надумали! Ідіть додому, ідіоти.

- Та не можемо, блять! – раптом заволав Дімка. – Ми вже гроші взяли, вже й пропили. Баба Надя, ну звідти тут взялася, твою мать, а?

- Ти її знаєш? – спитав хтось з гурту.

- Та її всі знають! – відповів хтось.

- І вона нас знає. – Докинув Дімка. – Баба Надя, ти вибач. Ну нахрін ти сюди зараз приперлася?

Я аж крок назад зробила – такий розпач в голосі того пацана був. Я думала, він всі свої мізки вже пропив, а воно ще щось там залишилося.

Це я зараз так багато патякаю. А тоді все за мить сталося. Я тільки помітила срібний відблиск в руках пацана, що збоку стояв. А далі був тільки біль, десь знизу і збоку. Ця падлюка мене ножем штрикнула!

Я впала. Не знаю, чи втратила свідомість чи ні. Пам’ятаю, хтось заволав:

- Та кидай уже ті срані гранати!

А потім:

- Я тебе зарию, козел смердючий. Що це за фуфло? Жодна не вибухнула.

Хтось щось пробелькотів, а Дімка закричав:

- Бігом!

Вони протупотіли повз мене. Здається, я таки вирубилась, бо коли кліпнула, побачила навколо себе якихось жінок в зелених сукнях. Таких дебелих жіночок, що й гопників побити могли б.

Одна з них наді мною присіла і простягла руки. Здається, я сахнулася.

- Не бійтесь, пані, я допоможу, - промовила незнайомка стиха.

Я ще недоречно подумала, що панею мене вже сто років ніхто не називав. Я ж нічого не відчувала, взагалі. Тільки сил піднятися не було.

До нас підбігла молоденька дівчина і заявила:

- Я все!

- Молодець! – кинула їй моя жіночка, а потім обернулась до мене: - Не бійтесь нас, ми духи дерев. Оцих дубів, - вона махнула рукою на посадку і посміхнулась. – Можете називати нас дріадами. Ми вас знаємо, ви тут часто гуляєте. А ще ми знаємо, що це ви домоглися, аби на місці мертвих дерев після війни посадили нові – так у нас з’явилися нові молоді сестри. Ми не можемо сильно впливати на фізичний світ, тому ми вас не зцілимо повністю, але я можу прискорити процес регенерації – ви не втратите багато крові і вас встигнуть врятувати.

- Але як? Я тут одна, - єдине, що я спитала. Очевидно, на порозі смерті такі штуки як духи дерев і магічне зцілення вважаються нормою.

- Ті чоловіки вимкнули сигналізацію, перерізавши дроти. Але ми їх зшили – сигналізація знову працює. Камера усе записала. Сюди вже їде допомога.

- Зшили? – ще одне моє ідіотське питання в шоковому стані.

- Так, - усміхнулась дріада. – Як ви дірку на шкарпетці зашиваєте. Ми можемо працювати лише з природніми матеріалами. Добре, що все, створене людьми – це природні матеріали. Навіть синтетика колись була нафтою. Дроти сигналізації і камери зроблені людьми, але з того, що існує у природі. Тому ми змогли їх трохи підлатати. І запалювальні дроти гранат нам піддалися. – Дріада якось недобре усміхнулась. – Розривати щось неприємно, ми не створені для руйнування. Але якщо це запальники гранати – ми вже якось знайшли сили переступити через себе і зробити невелику шкоду.

- Тому гранати не вибухнули?

- Так. Ми чули, ця штука називається деревом?

- Так, - настала моя черга кивати з усмішкою. Я ніби забула в той момент, що стікаю кров’ю посеред пустища. – Штучне екологічне дерево для очищення повітря.

- А ми маємо захищати дерева! – кивнула душа якось зі справжніх дубів.

- Але ми його прутнем називаємо, - навіщось призналась я. Дріада почервоніла, як ото ви зараз, розсміялась, але враз посерйознішала.

- Он їде швидка. Ми зараз підемо, тож вам на якийсь час знову стане боляче. Люди можуть нас відчути. Ми надто виснажені, щоб нормально ховатися.

І тут я звернула увагу, що навколо мене стоїть багато жіночок різного віку в зеленому. Я була ніби Подоляночка – в центрі кола. Вони зосереджено на мене дивилися і мовби тягнулись, не наважуючись торкнутися.

Враз коло розімкнулося і дріади побігли до посадки, на ходу танучи. А мене накрив біль і я остаточно втратила свідомість.

Я знаю, що записала камера спостереження. Як хлопці підходять, лізуть перерізати дріт, потім камера на мить вимикається, а тоді продовжує записувати. Як вони кидають гранати через огорожу, сваряться, як підходжу я і смішно махаю на них руками. Як один з них дістає ніж і б’є мене в живіт. Я падаю і лежу, поки не приїхала швидка і мене не повезли в лікарню. Ніяких дріад на офіційних записах в кримінальній справі.

Лікарі сказали, що мені від шоку привиділось. А ще сказали, що ніж не зачепив життєвоважливих органів.

Ніхто не знав, що я не знала, що ті хлопці мають зброю. Моє безрозсудство і тупість сприйняли як героїзм. Дали медальку «Почесний громадянин міста», десь там в серванті лежить.

А це недолуге штучне дерево, яке я намагалась захистити мало не ціною власного життя, назвали на мою честь – дерево Надії.

Конструктору так сподобалось, що тепер у всьому світі ці прутні називаються «Trees of Hope». Мені це в голові не вміщається!

Ви ж знаєте, що було далі, правда? Дімку з товаришами швидко зловили, вони швидко здали замовників – ці ідіоти, звісно, не самі придумали кидати гранати в десятиметровий очищувач повітря. Ті замовники здали своїх замовників, щоправда вже не так швидко. Ланцюжок привів до директора заводу, якого послали партнери, які дізнались про об’єми викидів шкідливих речовин. Цей будиночок, який побудував Джек, розвалився. Завод, щоправда, не закрили. Нема такої сили у всесвіті, щоб його закрити! Тільки після всієї цієї уваги міжнародної спільноти фільтри таки поставили нормальні, сертифіковані в ЄС.

Ну от і вся історія. Записали? Потім покажете мені це інтерв’ю перед публікацією. А то я вас знаю – понаписуєте, що баба Надя клепку втратила. Мені така слава не потрібна. А може і втратила, хто зна… Я ж досі не вірю лікарям щодо шоку. Думаю, усе, що я бачила, таки відбулося.

Ну то я піду до подружок. Я їх, щоправда, більше не бачила. Але вони там – охороняють дерева. І звичайні, і штучні, схожі на прутень. Ой вибачте.