За моїми правилами

Іларія жила звичайним життям. Робота офіціанткою у місцевому кафе – зранку. Вишивання сорочок та в’язання автентичного одягу – вечорами. Між цими двома глобальними справами – приймання їжі, які вона влаштовувала як ритуали. Іларія організовувала мінімалістичний простір, розставляла білі тарілки на низенькому столі, за яким доводилося сидіти на підлозі. Вмикала музику, тета-ритми, вібрації та споживала кожен шматочок. Mindfulness. Нехай крихта потрапить на кожен зуб. Навіть приймання їжі вона любила ускладнювати.

Що ж.

«Жінка», - скажуть сексисти.

Ні, людина, яка кохала це життя в повному обсязі. Вона вкладала в кожен хрестик частинку себе. Вона думками виплітала візерунки, вона плела любов, наспівуючи пісні, яких колись її навчила бабуся.

Ну і читала. Що ще робити вільній людині у суботні вечори? Саме вільній, а не самотній. Вона не любила слово «самотність». Вона ідентифікувала себе як вільну жінку молодих літ. Вона жила за своїми правилами.

І їй це подобалося.

Але тільки до моменту раптового нападу ніжності. У мінімалістичній, аскетичній квартирі не було нікого і нічого, що можна було б обійняти. Це часто приводило до божевілля та сліз. Але вона приймала всі емоції з любов’ю, тому не думайте, що це були катастрофічні моменти в житті. Коли розумієш, що все в цьому світі ок, то навіть такі речі сприймаються легше.

Ускладнювало ці напади декілька моментів.

Бажання кидатися на людей, звертатися до них з проханням обіймів. Але тверезий розум та адекватність не давали Іларії це зробити. Стояти у черзі в АТБ, бачити чорнявого касира. І не торкнутися. Не торкнутися. Зупинися. Стій. Агов. Терпи. Терпи. Молодець. Ти розумничка.

Головне більше дихати та пити воду. До речі, про воду. Потрібно замовити доставлення.

Дзвінок у двері.

На порозі кремезний юнак з широкими плечима та світлими очима. Наче Аполлон стоїть у неї на порозі та тримає в руках бутиль. А мав би її талію. Ав, геть ці думки. Це просто кур’єр і йому потрібно віддати гроші та все. І все.

Дає 62 гривні.

«Я перепрошую, а ви не могли б мене обійняти?»

Це точно не те, що очікував почути кур’єр після отримання коштів.

«Можу», - тремтячим голосом відповів хлопець.

Він поклав на її тендітне тіло свої кремезні руки. Вона відчула, наче її огорнув увесь Всесвіт.

«А чи могли б ми лягти»? – запитала дівчина.

Юнак здивувався, але, мабуть, був також стрільцем за гороскопом (як і вона) тому погодився.

Вже був кінець робочого дня і, можливо, логіка в його сміливості була.

Він спочатку ліг, обійнявши її праворуч, але вона вскочила і виклала його тіло іншим чином. Спокійно притулилася до нього, ніби вмостилася під крилом. На приємне здивування у нього був п’янкий запах парфумів.

Вона заплющила очі та ніби провалилась кудись глибоко. Там, де не існує норм моралі, але є лише безумовна любов усіх людей, ніжність, яку не соромно проявляти, бо всі ми рідні.

Їй не хотілося повертатися з того затишного місця. Але робочі обов’язки кур’єра вважали інакше.

Хлопець подумав, що можна запросити Іларію на каву.

Але.

«Ну яка кава, які стосунки. Фу».

«У світі 7 мільярдів людей, хіба я не знайду завтра ще когось для обіймів?»