Початок кінця

Спершу один день став рівноцінним одному тижню. А пізніше плин часу лише пришвидшувався, підганяючи в спину неповну команду. За місяць Бред так і не повернувся, але трішки згодом з’явився на порозі з Джулі. Нова кров змогла трішки трішки підняти настрій шестірці людей, що не хотіли здаватися попри все. В них досі була надія і Джулі підкинула непогану ідею.

До зустрічі з Бредом власниця другого їх компоненту еліксиру життя сама вела такий же спосіб життя, як і команда. Та й вибору то в неї практично не було. Хіба лише примарний третій варіант – не потрапляти нікому на очі та виживати в тіні, але постійне чекання для неї було найгіршим, тож вона почала робити невеличкі рейди на найменш захищені місцини «мудрагелів».

Там то вона й побачила частки формул, задіявши які можна буде не лише припинити відтік часу та навіки забути про такі ліки, як еліксири життя, проте й повернути собі втрачені роки. Тоді ця дія буде незворотною і вона дасть невеличку перевагу, маючи яку можна буде серйозно поборотися. Чомусь до цього команді й на думку не спадало, що можна залучити до спільної боротьби й інших незламних людей, що понад усе хочуть вільного та спокійного життя. Але тепер це було лише питання часу, про що можна буде задуматися вже після нової вилазки і це буде їх найтяжче завдання.

Вся команда розуміла, що шанс буде лише один, тому готувалися дуже ретельно, зважували всі найменші аспекти й відкидали ризики. Все повинно було пройти ідеально  й прораховано до дрібниць, тож Роксі серйозно взялася за справу. Але…вона не врахувала важливого аспекту – вони втрачали свої роки й кожна мить, проведена з Крісом вже мала для неї зовсім інше значення. Під час спільних вилазок обоє закохалися одне в одного й думка про те, що Кріс потрапить у пастку боляче ранила душу. Проте відпустити його не могла – від нього залежало майбутнє їх всіх.

Наближалася остання ніч перед шаленою затією і Роксі ніяк не могла заспокоїтися. Бріт, що стала її гарною подругою, сяк-так підтримувала, але цього було мало. Ні «сталева леді», як керівницю розвідки прозвали в команді, ні найчутливіший з усіх Клав – не могли розрадити її.

– Пам’ятаєш, як ти розповідала про власне дитинство? Пам’ятаєш затишний будиночок лавандового кольору біля річки? Щоб все було просто й легко, без усіляких там технологій? Я хочу, аби наш дім був таким. Понад усе,- шепотів Кріс, міцно пригортаючи Роксі.

– Яка твоя була найбільша мрія?– раптом запитала вона, відганяючи від себе похмурі думки.

– Якщо чесно, я ніколи серйозно і не задумувався про це.

– Та ну, серйозно? Ану давай розповідай.

– Можливо, я хотів зустріти когось справжнього,– задумався Кріс.– Все життя мені цього не вистачало. Мені не вистачало когось, кому я хотів би розповісти все на світі, навіть такі дурниці. Думаю, мені не вистачало саме тебе.

– Ой-ой,– не стрималася Роксі, хоча й розуміла, що це чистісінька правда.

– Я серйозно. Відколи прийшов в компанію, не міг відвести погляду і був у щирому захваті від тієї людини, що одними лише словами могла завести в глухий кут. Кожного разу тихенько посміювався й щиро радів кожній твоїй перемозі на рингу «правди». А потім був щиро вражений тому, як замість просто відстоювати власні ідеали, ти ринулася у бій за них. Здається, я вперше закохався тоді, коли побачив яскравий вогник у твоїх очах, коли ти взяла залізяччя й почала нищити всі технології навколо. Того моменту й зрозумів, що піду за тобою на край світу.

– Або ж злякався й знав, що лише я захищу тебе,– Роксана посміхнулася, а на всю кімнату лише те й робив, що лунав стукіт її закоханого сердечка. Їх закоханих сердець.