Анна та Орен

Ярина Мартин

Анна та Орен

Степ здавався безмежним. Кругом росла висока пожухла трава, що злегка коливалась від ледь відчутного вітру. Лише одна довга пряма смуга ґрунтової дороги перетинала це море. Нею, перемовляючись між собою, їхали двоє вершників.

― Ну й спека, ― пожалівся Орен, вкотре прикладаючись до фляги з водою.

Його кобила ледь перебирала копитами від утоми, і здавалось, ось-ось впаде. Та й сам хлопець виглядав не краще. У всякому разі, почувався так, наче готовий прилягти поруч, якщо витривалість тої все-таки підведе.

― Можу спробувати викликати дощик магією, ― весело защебетала Анна.

Їй спека не дошкуляла зовсім. Орен не міг зрозуміти, чи то її худоба, на відміну від його дужої статури, винна, чи то природа стихійної магині так впливала, чи вроджену життєрадісність сестри справді нічим не проб'єш. Та він вирішив вкотре спробувати:

― Тобі мало того, що сталось на фермі після того маленького заклинання? Та якби не твоя жага до експериментів, не згорав би я зараз під сонцем на такій відстані від дому!

― Годі скиглити, ― озвалась дівчина. ― Ніхто тебе зі мною не тягнув. Сам причепився мов той реп'ях. Я ж сказала, що виправлю те, що зробила!

― І дістати уламок скіпетра чаклуна було твоєю найкращою ідеєю? ― Орен скептично вигнув брову.

― Дарма сумніваєшся! Я отримаю всю магію Пан до Вергія і миттю все полагоджу. Ферма знову процвітатиме, батьки будуть щасливі. А з владою, яку матиму, вони ніколи більше не перейматимуться за врожай!

Анна усміхалась своїм думкам, знову полинувши в рожеві мрії, а хлопець скрипнув зубами. Після руйнацій, яких завдало погодне заклинання, що вирвалось з-під контролю сестри, все селище стало їх ненавидіти. Маріла навіть розірвала з ним заручини. Коли ж він прийшов до батьків, щоб розповісти про це, ті були зайняті відмовлянням Анни від божевільного плану. Сестра вийшла, грюкнувши дверима. Пішла сідлати коня. Погляди ж батьків звернулись до нього. Та замість того, щоб вислухати про його проблеми, вони попрохали супроводжувати її. Батькам він не міг відмовити.

Глянув на небо, де, завдяки чарам сестри, все ще виднівся слід від польоту їхнього уламка.

― Дарма ти це затіяла. Ох, дарма, ― пробурмотів собі під носа. ― Залишились би краще вдома. Дах допомогли б на місце повернути. Хіба батько з матір’ю справляться самі?

― Рухайся, братику! ― відповіла дівчина на його бурмотіння. ― Тільки рухаючись вперед ми їм допоможемо. Гляди, там ліс видніється, чи то мені сонце голову напекло?

Не чекаючи його реакції, вона вдарила шпорами коня і помчала до наміченої цілі.

― Давай, кобилко, ― поплескав Орен тварину по шиї, ― якщо вона права, перепочинемо в затінку.

Тварина, наче зрозумівши його, справді прискорилась, та сестру він зміг наздогнати лише під кронами дерев. Анна вже вибрала затишну місцину. Прив’язала свого коня, скинула пожитки та бродила галявиною, збираючи дрова для вогнища на вечір.

Орен присів на пеньок. Понад усе на світі йому хотілось прилягти на м’якеньку травичку і просто не рухатись, та в сестри були інші плани.

― Нам потрібна вода, ― вона перевернула флягу догори дном та з надією відкрила рота, але тут же розчаровано зітхнула. ― Ні краплинки не залишилось.

Закректавши як старий дід, Орен підвівся. Порився в сідельних сумках, дістав свою флягу та передав Анні. Він не випив навіть половини, беріг кожну краплину, щоб було з чого приготувати вечерю. Якби ж тільки вона це оцінила.

Дівчина взяла флягу, змахнула рукою, прагнучи охолодити воду, що за день набула температури розпеченого заліза, та замість бажаного результату посудина покрилася інеєм. Анна покалатала нею, прислухаючись до ударів льоду всередині об металеві стінки.

― Що ж цього разу я зробила не так? ― вигукнула голосно і кинулась до сумки, в якій везла з собою підручники з академії.

Орен зітхнув. Коли сестра заривається з таким ентузіазмом в книги ― це надовго.

― Я піду пошукаю джерело якесь. Здається, бачив неподалік звірину стежку.

― Так, гаразд, ― махнула вона рукою, мовляв, іди куди хочеш, лише не заважай. ― Тільки кресало залиш, вогнище слід розвести.

― Що таке? Боїшся ліс спалити?

Анна втупилась в землю під ногами й зніяковіло зізналася:

― Підручники з вогняної магії видають лише на другому курсі.

Він звів руки догори:

― Ну хоч трохи клепки є в тих магів.

Розвернувся і потопав в глибину лісу, розсуваючи руками кущі, поки справді не вийшов на стежину. Йшов вперед, насолоджуючись тишею. Лише спів птахів і ніякої набридливої сестриці. Невдовзі вийшов на галявину, через яку протягнувся глибокий яр. Орен підійшов ближче, невимовно зрадів, побачивши як по його дну біжить струмок.

Він спустився схилом, склав масивні долоні ківшиком і нарешті вдосталь напився. Полив воду на себе, змиваючи пилюку з потом, та набрав її у фляги. Роздумував про те, чи не залишитися б на довше. Тут було красиво, сонце вже почало клонитися до горизонту і спека припинила дошкуляти. Анна б за цей час приготувала їм вечерю, а так доведеться їй допомагати та слухати її нескінченні розмови. Спокуса була дуже великою. Він ще трохи насолодився самотністю, а потім вибрався з яру та попрямував знову під тінь дерев. Назад намагався йти якнайшвидше. Боявся залишати сестру одну в лісі. Вона хоч і грізна магиня, та ще зовсім дитина, насправді.

Останні хвилин десять він ішов на апетитний запах, що розносився лісом. Коли дістався табору, вечеря була вже майже готова. Сестра сиділа, замислившись, з книгою на колінах. Ложка сама помішувала варево, а пара над казанком складалась в незрозумілі формули.

Гілка під ногами Орена хруснула. Анна сіпнулась, формули розвіялись, пара здійнялась вгору спіраллю, як і повинна була.

― Ти налякав мене, ― встала і простягла руку за флягою. ― Дай сюди. Здається, я зрозуміла.

Він завагався:

― Ти впевнена? Чому не можна було використати звичайні чари охолодження?

― Бо вже за пів години на такій спеці вода знову стане кип’ятком, ― Анна закотила очі, наче то й дитині мало бути зрозуміло. ― Я ж хочу досягти того, щоб вона постійно була холодною. Дай сюди, ― повторила.

― Звичайні чари охолодження в тебе виходять без ризиків для здоров’я, ― все ще намагався він довести свою правоту.

― Як і будь-які чари, що в книзі. Та їх мало. Вони не ефективні.

Анна склала пальці в дивну фігуру, пробурмотіла заклинання. Як і вперше, фляга покрилася інеєм, та тепер він наче всотався всередину. Дівчина задоволено посміхнулась, витягнула корок і зробила ковток.

― Спрацювало, ― вона підстрибнула на ноги від збудження й заговорила без упину: ― Чари розвіються лише тоді, коли фляга спорожніє. Тоді доведеться накладати їх заново. Але ж погодься, що це величезний прогрес!

Замість того, щоб привітати її, Орен нахмурився:

― Якщо думаєш, що твої маленькі фокуси змусять мене забути, що ти знищила наш дім, то сильно помиляєшся.

― Я лише хочу показати, що магія – це зовсім не зло, як ти чомусь вважаєш. Навіть той експеримент… Я просто намагалась викликати дощ, щоб врятувати врожай! І, якби в мене все вийшло...

― Але ж не вийшло… ― стримувана злість, що накопичувалась в ньому протягом довгого часу, нарешті вирвалась на волю. ― В батьків від тебе завжди одні проблеми. Ти хоч знаєш чим їм довелось пожертвувати, щоб оплатити твоє навчання? Ферма була під заставою, і все заради тебе. А ця фляга? Та кому вона потрібна? ― вигукнув і відкинув її в траву. Вода пролилася. Розжарена земля миттю всотала життєдайну рідину. Орен закусив губу від досади. Краще б коней напоїв.

― Я все виправлю, ― тихо прошепотіла Анна. ― Уламок...

Її очі наповнились вологою. Він одразу ж пожалкував про свої слова, та сказати нічого не встиг. З кущів позаду почувся шелест. Над вухом щось просвистіло і впилося в дерево поруч.

― Лягай, ― вигукнув Орен, зрозумівши, що то була стріла, і сам повалив дівчину на траву.

Хутко піднявся, кинувся туди, звідки стріляв лучник. Мав добігти до кущів раніше ніж він випустить наступну стрілу. Побачив як нападник виглянув з укриття. До того як врізатись в нього встиг помітити, що лук він відкинув убік та потягнувся за мечем. Лезо тільки-но покинуло піхви, як вони обоє вже були на землі. Від сили удару зброю чужинця вибило з руки. Вона приземлилась неподалік від лука. Противник спробував скинути Орена з себе, та він швидко взяв ситуацію під контроль. Вирівнявся, осідлав його і пустив в діло кулаки. Людина, яка нападає зі спини, використає найменше його вагання на свою користь, та він не дасть такої можливості.

Чоловік під ним застогнав, а тоді затих. Втратив свідомість. Орен зупинився, роздивляючись розбите обличчя. Грубі риси, немите волосся та відсутність деяких зубів одразу дали зрозуміти, що перед ним зовсім не благородна людина. Розбійник, бандюган. Подальше розглядання перервав крик сестри. Орен сіпнувся, схопив меч, мимоволі відмічаючи широке лезо та заточку з одного боку, і побіг до неї.

Коли вибіг на галявину до табору, зупинився мов укопаний. Ще один бандюган притискав до горла Анни короткий ніж і хижо посміхався.

― Ані кроку далі, інакше переріжу їй горлянку.

― Чого вам треба? В нас немає грошей, ― вигукнув Орен, хоч і розумів, що це не допоможе.

Цього чоловіка він впізнав. Бачив його у вежі чаклуна. Він був одним з тих, що також полювали за уламком.

― У вас є дещо значно краще. Дороговказ, ― кивнув він на небо, де все ще виднівся слід від уламка скіпетра. ― Це ж твоя робота?

Орен глянув на Анну. Ось і підтвердження його слів. Всі чари сестри обертаються проти них.

― Ти ж казала, що лише ми зможемо його бачити!

Анна прикрила очі. Як завжди, не стала виправдовуватися чи просити вибачення. Натомість відповіла тому, хто її полонив:

― Вб'єш мене, і слід зникне.

― Ти блефуєш! ― скривився він наче з'їв щось гірке.

Сестра з викликом задерла голову догори, підставляючи горло під ніж. Найманець завмер на секунду, повагався, а тоді опустив зброю, натомість діставши мотузку. Туго стягнув їй руки, штовхнув на землю.

― Значить зі мною підеш, мала. Тільки спочатку зайвих пасажирів позбавимось.

Він кинувся на Орена, оголивши свій тесак. Юнак відбив напад, ухилився від наступного. Сам пішов в атаку, пригадуючи випади, яким колись навчався. Замахнувся широко, намагаючись рубонути противника, та хоч силою переважав, досвід був не на його боці. Найманець відійшов убік, його лезо пронеслось в кількох міліметрах від шиї Орена, розітнуло лляну сорочку на лівому плечі. Не встиг роздивитись, як тканина просякається кров’ю, як знову почув свист повітря. Корпусом відхилився назад, а рукою зі зброєю вдарив навмання і, несподівано для самого себе, почув ричання противника. Той тримався за живіт, а пальці забарвились червоним.

Піт заливав чоло, руків’я в руці незручно ковзало, та він пригадав уроки одного з вартових, що ділився з ним своїм досвідом за кілька монет щоразу коли їхня сім’я приїжджала на ярмарок, щоб продати урожай. Той говорив ніколи не зупинятись під час битви. Опустити зброю та оглянути власні рани можна лише тоді, коли ворог повністю переможений. Він знову пішов у напад, хоч руки боліли від ваги меча, а плече пекло від болю. Суперник був уже напоготові та люто відбивав всі атаки, наче зовсім не відчував болю.

Сили надто швидко його покидали, а ворог, здається, ставав ще більш непередбачуваним. Однією рукою затиснув рану на животі, іншою махав тесаком зліва-направо та люто наступав. Орен розумів, що в чесному бою йому не перемогти. Вибравши момент, коли лезо було якнайдалі від нього, він нагнувся та врізався головою в те місце, куди раніше влучив його меч. Чоловік захрипів від болю. Орен не зупиняв руху, доки вони обоє не опинились на землі, ризикуючи звернути собі шию. Коли ж падіння остаточно вибило дух з противника, хутко піднявся, перевернув меч і стукнув руків’ям по маківці бандюгана. Очі того миттю закотились, а тіло знесиліло.

Юнак підійшов до сестри. Зняв мотузки з її рук.

― Повірити не можу, що йому так легко вдалося тебе схопити, ― сказав, зв’язуючи полеглого найманця.

― Він захопив мене зненацька, а для підготовки заклинання потрібен час.

Анна відповідала так, наче не трапилось нічого особливого, і це злило Орена, бо вони були на волосок від смерті через цю кляту авантюру.

― Ти могла б спробувати відбитися. Невже забула ті прийоми самозахисту, що я тобі показував?

― Навіщо? У тебе ж завжди все під контролем.

Орен хмикнув і відійшов до іншого розбійника, щоб знову не почати грубити сестрі. Зв’язав того ременем від його штанів і притяг назад на галявину. Дістав з сумки мотузку і прив’язав обох до дерева. Анна ж в цей час спокійно їла вже готовий суп. Коли він підійшов до вогнища, подала глибоку миску, наповнену густим варивом.

Орен присів на траву. Їжа швидко зникала в його шлунку. Він відставив від себе порожню посудину. Сперся руками об землю і тут же зашипів від болю в плечі. Анна підтягнула до себе сумку, порилася в ній, дістала флакончик з якимось зіллям. Підійшла до брата, щоб оглянути рану.

― А рука в мене не відвалиться від цього? ― з острахом запитав він.

― Я купувала його, якщо тебе це заспокоїть, ― закотила очі дівчина.

Рану защипало і за мить від глибокого порізу залишився лише шрам. Анна відійшла, почала збирати речі. Підняла викинуту Ореном флягу, примостила сумки до сідел коней. Підійшла до казанка, в якому ще залишилась юшка і висипала туди якийсь порошок.

― Це навіщо? ― запитав Орен.

Анна посміхнулась:

― Затримає наших гостей, коли вони звільняться і вирішать перекусити, – прошепотіла тихо, на випадок, якщо полонені вже отямилися.

Орен взяв в руки трофейний меч, витер його об траву, піднявся на ноги і, прикріпляючи його до пояса, промовив:

― Якщо слід в небі справді видимий для всіх, то з конкурентами ми ще неодмінно зустрінемось. Краще бути напоготові.

― Ні, ― легковажно заперечила Анна, ― Нам просто варто поквапитися. Вже недалеко, я відчуваю.

Вночі було набагато затишніше подорожувати ніж вдень. Прохолодно, хоча й темно. Поки їхали лісом, дорогу вибирали майже навмання, керуючись лише рожевуватим слідом в небі, що час від часу показувався через сплетіння гілок у них над головами. Коли ж знову виїхали в степ, перейшли на галоп.

Їхній дороговказ ставав ближчим до землі. Анна спочатку нетерпляче гнала коня вперед. Орен ледь за нею встигав. Та, зрештою, втома взяла і її. Хоча дівчина все ще зводилася на стременах, намагаючись розгледіти що там попереду, але вже час від часу терла очі й позіхала. Для хлопця ж усе ставало розмитим. Раптовий бій виснажив, м'язи боліли, та від загальної втоми біль був якимось далеким, приглушеним. Тож, коли Анна вигукнула, що бачить місто зліва від їхнього шляху, він не вагаючись звернув туди, попри обурення сестри.

― Ей, ми ж уже поруч, ― вигукнула вона. ― Конкуренти, пам'ятаєш?

Орен зупинив коня.

― Невже ти думаєш, що все буде так просто. Лише підібрати уламок, віднести його до чаклуна й отримати те, чого прагнеш? Мрії ніколи так легко не здійснюються. Завжди щось стоїть на заваді. Коли біжиш до неї не оглядаючись, дуже легко потрапити в пастку. Тому відпочинемо і продовжимо подорож завтра!

― Чому ти завжди такий зануда? ― пробурчала дівчина, але послухалась і зійшла з наміченого шляху.

До брами вони дісталися, коли вже світало. Знайшли найближчий заїжджий двір з харчевнею на першому поверсі, зняли кімнату і, навіть не перекусивши нічого, зайшли всередину. Анна одразу ж вмостилася на ліжку, Орену не залишалось нічого іншого як прилягти на підлогу поруч. Та навіть попри твердість, заснув він миттєво.

Прокинувся від відчуття задухи. Сонце вже піднялось високо в небі, розігріло черепицю, і їхня кімнатка під дахом перетворилася на пічку. Озирнувся, та сестри не побачив. Гукнув її, наче сподіваючись, що очі його підводять, але не почув відповіді. Сполотнів від думки про те, що це може означати.

Орен злетів по сходах, як ужалений, метикуючи, як швидше наздогнати сестру, і зовсім вже не очікував побачити її внизу. Але вона була там. Сиділа за широким дерев'яним столом і весело щебетала з незнайомцем.

Стіл був звернений боком до сходів, тож чоловіка можна було прекрасно роздивитися. Він був не старшим за самого Орена. Коротке світле волосся стирчало у всі боки і явно просило щітки. Тижнева щетина на бороді також справляла не найкраще враження. Та погляд був таким, яким і він дивився на свою Марілу.

Анна наче відчувала це. Ось відкинула волосся з плечей і захихотіла, прикривши рот рукою, коли незнайомець сказав щось. Орен ніколи не бачив, щоб сестра так сміялась з його жартів. Навіть в дитинстві, коли вони були набагато ближчими один до одного. Ні, тоді її сміх був розкотистий та грубий, а не як зараз – високий та дзвінкий.

Орен підійшов до них. Мовчки сів на лаву біля сестри й махнув подавальниці, що протирала сусідні столики.

― Це мій брат, ― швидко пояснила Анна, і розчервонілась, лише підтвердивши його підозри щодо своїх почуттів.

― Ларс, ― простягнув хлопець руку.

Орен потис її, відмітивши про себе сильну хватку. Перехилившись через стіл, помітив зброю, що лежала на лаві неподалік від іншої руки нового знайомого.

― Звідкіля будеш, Ларсе?

Анна вклинилась в розмову хлопців:

― Уявляєш Орене, він родом з Карнії!

Орен здивовано підняв брову. Саме в Карнію їхня сім’я постійно їздила на ярмарки, щоб продати урожай. На відміну від Анни, він не був в захопленні від зустрічі з земляком. Навпаки, це видавалося йому підозрілим.

― І що ти робиш так далеко від дому, Ларсе?

― Насправді я давно вже далеко від дому. Ми з другом супроводжували торгові каравани. Охороняли від розбійників.

― І де твій друг?

Хлопець похилив голову.

― Йому набридло таке життя. Чесно кажучи, мені також. Давно хотів би десь осісти, завести сім'ю. Та з нашими заробітками не так вже й легко назбирати потрібну суму, щоб купити дім. Він чомусь вирішив, що той слід в небі приведе його до скарбу. Пішов за ним з бандою відчайдухів, навіть попри те, що я відмовляв.

Анна з Ореном переглянулися. Орен похитав головою, застерігаючи сестру, щоб нічого не казала, але вона випалила:

― А ти не хочеш знайти скарб?

― Я не вірю в таку удачу, – хмикнув хлопець. ― За все в житті треба платити. Не раз в цьому переконувався.

Анна спохмурніла. Невже прислухалася до слів чужинця? Орен стільки раз говорив їй щось схоже, його ж слова вона пропускала повз вуха.

― Вже три дні від Авена немає жодної звістки, – продовжив Ларс. ― Не слід було його відпускати.

До столу нарешті підійшла подавальниця. Прислухалась, мабуть, до їхньої розмови, бо одразу схвильовано заговорила:

― Мій чоловік із загоном вартових вирушив, щоб перевірити, що там. Це було ще тиждень тому. Ніхто з того часу так і не повернувся, ― вона нервово м’яла в руках брудну ганчірку. ― Я припасла дещо на чорний день… якби ви погодились піти туди й з’ясувати, що трапилося…

― Послухайте… ― почав Ларс, але затнувся, не знаючи, як звернутися до жінки.

― Хільда. Я Хільда, ― сказала вона, а тоді витягла з фартуха мішечок з монетами та поклала його на стіл. ― Не відмовляйте, благаю! Ви моя остання надія дізнатись хоча б щось!

― Але чому?

― Тому що його загін був не єдиний. Жоден з тих, хто вирушив за слідом в небі, назад не повернувся. До кого б я не зверталася, чула відмову. Кажуть, що там гибле місце. Але я маю дізнатись, що трапилося з Горном!

― Я хотів сказати, що мені не потрібні ваші гроші. Якщо така справа, вони вам ще знадобляться. Я все одно піду туди. Як і ви, маю знати, чи мій друг ще живий. А як ні, то хоча б поховати його по-людськи.

― Дякую!

Здавалось, що вона хотіла кинутись на Ларса з обіймами, але все ж стрималася. Натомість сплеснула в долоні й сказала, що принесе сніданок йому та його друзям, якщо вже вони відмовилися від нагороди.

― То як, після сніданку вирушаємо? ― енергійно спитала Анна.

― Ти ж чула, що вона щойно сказала? ― скипів Орен. ― Ще є можливість повернути назад.

― Стривайте, ви що також туди йдете? ― глипав Ларс то на дівчину, то на її брата.

Анна розставила руки в сторони:

― На відміну від вас двох, я вірю в фортуну. Вона завжди мене супроводжувала, не підведе і цього разу. І Орене, ― розвернулася до брата, ― ти мав рацію, там є щось лихе. Ларсе, ― погляд її впав на іншого юнака, а щоки покрилися рум’янцем. ― Без допомоги мага тобі не впоратись.

Невдовзі Хільда принесла величезну тацю з наїдками. За столом, після в’ялих спроб заперечити дівчині, запанувала тиша. Здавалось, Ларс, як і Орен у свій час, швидко зрозумів, що то марна справа. Та кидати потай на неї зацікавлені погляди зовсім не переставав.

Як тільки всі поснідали, Анна першою зіскочила з місця та пішла до коней. Орен, все ще підозріло поглядаючи на Ларса, вирушив за нею. Зайшов в конюшню, де дівчина перевіряла їхні речі, та запитав:

― Ти впевнена, що йому можна довіряти? Що як він захоче забрати уламок собі?

Анна пирхнула:

― Вимкни свої нав’язливі опікунські ідеї. Ти ж бачив, який він благородний. Я думаю, нам дуже пощастило його зустріти.

― Ти ж його зовсім не знаєш.

― Попереду довга мандрівка верхи. Якраз буде про що поговорити, ― безтурботно знизала плечима Анна.

До конюшні ввійшов Ларс. Дівчина сяйнула йому усмішкою. Осідлавши коней, шукачі пригод виїхали за браму. Анна одразу ж взялася до виконання свого плану, наблизивши коня до нового знайомого. Орен спершу тримався позаду, спостерігаючи за ними. Час від часу чув окремі слова розмови та мелодійний сміх сестри. Здавалось, вони забули про все на світі. Про присутність Орена і навіть про те, що попереду чатує небезпека.

Та він не забував. Чим нижчим до землі ставав слід у небі, тим більша стурбованість його огортала. Навколо не було ні душі, лише безмежний степ. Висока трава сягала кінського крупа, майже ховаючи подорожніх від навколишнього світу. Вітерець легко хитав тонкі стеблинки й здавалось, що степ щось шепоче. Сонце схилилось до горизонту, пофарбувавши небо в оранжеві барви. Місцина виглядала казковою, наче намальована художником. Ніщо не віщувало біди, і саме це насторожувало Орена найбільше.

Він під’їхав ближче до гурту. Помітивши його похмурість, Анна з Ларсом припинили балачки.

Анна піднялася на стременах, вдивляючись туди, де рожева смуга вигнулась дугою і зустрілася з землею.

― Там якийсь кам’яний насип, ― вигукнула і зібралась стрімголов помчати вперед.

Ларс притримав її коня. Замість того, щоб дивитись вперед, він уважно розглядав землю під кінськими копитами. На одному зі стебел колихався медальйон і він підчепив його рукою.

― Авен, ― промовив тихо.

Орен також поглянув вниз. Його кінь ступав по шматках металевих обладунків. Обабіч лежав начищений до блиску шолом. Такі носила міська варта. Чітко виднілися сліди підков. Хтось був тут до них. Не так давно, вони ще свіжі, але трава… трава була цілою. Він озирнувся на їхній шлях і сполотнів. Борозни, які коні лишали за собою в цьому жовто-зеленому морі, зникли. Зім’яті стеблини випрямлялись на очах.

Трава тягнулася вгору. Помаранчеве проміння сонця виблискувало на гострих, як леза, листках. Кінь під ним заржав та несподівано взявся гарцювати. Орен схопився за повідець, щоб стримати його. Щось обпекло ногу, і він помітив, як пожухлі стебла забарвлюються червоним.

Анна закричала, Орен озирнувся і побачив її на землі. Кінь лежав поруч та хрипів від жаху. Трава, що ще кілька митей тому здавалася такою мирною, зараз розрізала звірине тіло на шматки.

Помітивши хижі вусики, що тягнулись до його сестри, він намагався змусити коня кинутись вперед. Тварина не слухалась. Скакала, мов навіжена, била копитами повітря наче хотіла злетіти в повітря якомога далі від невидимого ворога. Та коням не дано літати.

Єдиним шляхом допомогти було зістрибнути на землю та подолати відстань пішки. Орен на мить завагався. Подумав, що ось він знову врятує Анну, цього разу, можливо, навіть ціною власного життя, а та, як завжди, вдасть, що нічого й не сталося. Наче їй знову просто пощастило. Та все ж, коли ненажерливі вусики обвили її руку, всотуючи кров, перед очима постав вираз облич батьків, коли він повернеться додому без неї. Орен витягнув добутий в бою меч та кинувся на допомогу. Прорубуючи шлях до сестри, кляв все на світі. Коли ж дістався потрібного місця, зрозумів, що надто довго вагався.

Навколо Анни, спиною до неї, колами ходив Ларс. Як тільки щось тягнулося в їхній бік, він одразу ж змахував мечем, відсікаючи ненажерливий пагін. Рука дівчини вже була вільна. Іншою долонею вона затиснула рану, ногами ж несамовито топтала траву.

Мить зупинки віддалася Орену новим порізом по спині. Він змахнув лезом, розрубуючи пагін.

― Анно, ― гукнув він, ― зроби щось.

Наслідуючи Ларса, також став кружляти, махаючи клинком.

― Що? ― задихано запитала та продовжила свій танок, бо затоптана трава швидко набирала сили й намагалась схопити її за ноги.

― Те, що зробила на фермі.

― Я лише намагалась викликати дощ. Довести, що батьки не помилились, підтримавши мій вибір стати магом. Я зробила помилку, яку хочу виправити, а ти просиш все повторити?

― Якщо не зробиш цього зараз, то вже нікому й ніколи нічого не доведеш. Ти знищила пів селища. Впевнений, з якоюсь травичкою зможеш розібратися.

Він почув, як Анна хмикнула. Озирнувся через плече, щоб переконатися, що дівчина справді почала чарувати. Вона звела руки докупи, наспівуючи щось собі під ніс. Орен повернувся до бою з природою, щоб дати їй якомога більше часу.

Небо різко почало темніти. Піднявся вітер. Він розтріпував одяг, волосся лізло в обличчя, обмежуючи кругозір. Трава пригиналась до землі та наче боролася з буревієм, раз по раз боляче жалячи захисників тієї, яка несла їм спустошення.

Пориви стали сильнішими. Юнаки опустили зброю, закрили очі від піднятої пилюки. Анна ж розкинула руки в сторони та дивилась не кліпаючи в одну точку. Там, на небі, скупчились хмари. Вітер закручував їх у спіраль, гнав до землі, аж поки дві стихії не з’єдналися між собою велетенським вихором. Торнадо мчало полем, вириваючи траву з корінням, ламаючи стеблі, створюючи гул, від якого закладало вуха. Велетенський стовбур наближався. Пройшов між ними та кам’яним насипом, пригнувши рослинність до землі. Кружляв навколо, рятуючи їхнє життя. Юнаки ледь тримались на ногах, Анна ж навіть не похитнулась. Вона керувала стихією і та не могла завдати їй шкоди.

― Цього мало! ― вигукнув Ларс, вказуючи на те, як пошкоджені стебла швидко відновлюється. ― Може, вогнем?

Орен хотів було сказати, що вогняних чар сестра не знає, та дівчина його випередила.

― Дай кресало! ― простягнула руку.

Отримавши те, що просила, стала висікати іскри. Шепотіла щось, і дивним чином вони не гасли. Навпаки, збільшувалися в розмірах і злітали, підхоплені вітром.

Вогники затанцювали навколо стовбура, проникли всередину. Вихор з пилюки перетворився на вогняний. Дмухнуло жаром. Він продовжував кружляти навколо, випалюючи все, що може горіти, закручуючи дим у спіраль.

Якусь мить Анна просто стояла і дивилася на свою роботу, а тоді, наче усвідомивши щось, очі її розширилися, а шкіра зблідла. Вона прошепотіла:

― Тікаймо.

Заворожені видовищем, юнаки не звернули на її слова уваги, настільки тихими вони були.

― До каменів! ― гукнула вона щосили. ― Я більше не контролюю його.

Вітер почав дмухати поривами в різні боки. Іскри сипалися повсюди. Дим, замість того, щоб здійматись вгору, стелився по землі та потрапляв в легені.

Трава навіть у такому, напівзнищеному, стані намагалась їм завадити дістатись до цілі. До останнього охороняла скарб. Обвуглені пагони хапали їх за ноги. Взуття захищало, та й про зброю юнаки згадали. Знову замахали нею, обрізаючи найпрудкіші леза. Та вогонь вийшов за межі стовпа і швидко охоплював степ. Будь-яка затримка могла коштувати життя.

Ларс допоміг забратись Анні на перший валун.

― Дякую, ― злетіло з її вуст.

Нога дівчини стікала кров’ю, а Орен не міг навіть сказати, коли трава встигла її поранити знову. В самого порізів було достатньо. Він видерся слідом за ними. Щось кликало його на саму вершину. Не збавляючи темпу, він продовжив шлях.

― Орене? ― між приступами кашлю покликала Анна.

Він не обернувся. Вперто ліз вгору. Зараз, як ніколи відчув, що сестра мала рацію у всьому. Уламок тут, лише рукою простягни. І якщо це він заволодіє ним, то нарешті зможе довести, що також здатен на щось більше, а не лише скніти на фермі та вирощувати овочі.

Почув, як дрібні камінці позаду котяться вниз. Ліворуч хтось ліз за ним. Озирнувся і побачив Ларса. Так і знав, що не слід було довіряти цьому хлопцеві. Он як зі шкіри пнеться, щоб перегнати його та першим досягти вершини.

Раптом валун під ногою похитнувся. Вивалився з насипу і покотився вниз. Орен ковзав руками по гладкій поверхні іншої каменюки, намагаючись за щось зачепитись, але не знаходив опори. Зірвався вниз, з жахом розуміючи, що зараз опиниться у вогнищі, та рука того, кого він вважав суперником, спинила його падіння. Орен міцно схопився за найнадійнішу каменюку, до якої тільки зміг дотягнутися. Ларс продовжив підйом, а його трусило настільки сильно, що й мови не було про те, щоб позмагатися.

За кілька хвилин до нього дісталася Анна. Її рани припинили кровити. В руках сестра тримала те чарівне зілля, яким обробляла його поріз у лісі. Цього разу він навіть не сперечався. Просто підставляв все, що боліло, під тоненьку цівку, яка лилася з пляшечки. Підняв погляд на небо і помітив, що дороговказ, за яким вони так довго йшли, зник.

З гори покотився дощ з дрібного гравію. Невдовзі до них спустився Ларс. Він тримав в руках простий круглий камінь не більший за стигле яблуко. Лише випалена зірка ― місце, де смуга в небі торкалася сірої поверхні, вказувала на те, що всередині є щось набагато цінніше. Він простягнув руку, але Ларс навіть не поглянув в його бік. Передав свою знахідку Анні.

Сестра взяла подарунок. Повертіла його в руках і здригнулася.

― Він говорить до мене, ― сказала. ― Ти теж це чув? “Чи готовий ти пожертвувати найціннішим?”

― Що? ― відповів хлопець. ― Ні, мені нічого не казав. Та й не готовий я нічим жертвувати. Я лише хотів принести його тобі.

Дівчина цього вже не чула. Її погляд розфокусувався, а губи щось беззвучно шепотіли. Це тривало лише кілька митей, а потім вона отямилася та похитала головою.

― Воно того не варте, ― відповіла комусь невидимому й замахнулася, щоб пожбурити камінь у полум’я.

― Стривай, ― вигукнув Орен.

Він підхопився з місця, перехопив її руку. Забрав трофей, відійшов на кілька кроків і завмер від голосу, що прозвучав в голові.

“Ти готовий пожертвувати найціннішим?”

― У мене немає нічого цінного. Все життя я те й роблю, що догоджаю сім'ї, ― відповів він, а тоді здригнувся від страшної здогадки. ― Ти хочеш їхні життя в обмін на силу?

В думках пролунав скрадливий сміх:

― Своє життя ти цінуєш набагато більше, чи не так? Я все бачив. Бачив, як ти завагався, коли мав рятувати сестру.

― То чого ти хочеш?

― Найціннішим для тебе є схвалення сім'ї. Догоджаєш ти їм не тому, що хочеш, а тому що чекаєш подяки за свої дії. Чекаєш, що вони визнають тебе своїм благодійником, скажуть, що без тебе не впоралися б.

В роті в нього чомусь зробилося гірко.

― Яка різниця, ― подумав він, ― вони ніколи не помічають, що я роблю. Навіть Анна. Мала б дякувати, що я взявся її супроводжувати, натомість подяку отримує той, хто знає її лише кілька годин!

― То ти готовий пожертвувати найціннішим? Забереш уламок з собою і більше ніколи не зможеш почути, який ти хороший син та брат.

― Так, ― відповів, ― Щоб я не робив, вони не цінують мене, а я стільки пожертвував! Годі!

В голові знову залунав сміх.

― Не цінують, кажеш. Гаразд, ти зробив свій вибір. Дивись.

Раптом марення закінчилося.

Він все ще стояв на горі з валунів. Камінь в руках розкришився. Перетворився на пісок і втік крізь пальці. На долоні зблиснуло звичайнісіньке скельце, відбиваючи останні промені сонця, що вже майже заховалося за обрій. Залишилося лише дістатися назад до столиці та отримати нарешті те, що заслужив.

Від роздумів його увагу відвернули голосні схлипування. Поруч рюмсала сестра на плечі у Ларса.

― Як мені тепер повернутися додому? Як поглянути батькам в очі? Як сказати, що підвела їх?

― Тихо, тихо, ― ніжно гладив її юнак по спині. ― Розкажи, що трапилось.

― Той ураган, що я викликала сьогодні. Подібний я ненароком накликала на ферму. Мого брата, Орена, привалило деревом. Він загинув через мій експеримент, через мене! Він же завжди мені говорив бути більш відповідальною, завжди наставляв і повчав, а я… я не слухала, ― вона знову схлипнула. ― Я хотіла все виправити. З силою, що дав би чаклун Вергій, я б змогла його воскресити, але ціна виявилась занадто високою. Я не можу пожертвувати батьками заради нього, адже він їх так любив. Навіть у військову школу відмовився йти, щоб залишитись допомагати їм по господарству. Будь він тут, нізащо не дозволив би мені так вчинити.

Вона розревілася як мале дівча, що впало і розбило коліно, а коли взяла себе в руки, продовжила:

― Протягом усієї мандрівки я старалась мислити і робити все так, як це робив би брат. Я зуміла відбитись від нападників, згадавши бойові прийоми, яким він намагався мене навчити. Потім, коли ціль була вже так близько, я пригадала його слова, що слід бути розсудливішою і не мчати вперед. Тому звернула до міста. Якби не це, не зустріла б тебе і та трава з'їла б мене заживо. Їй ціла група стражів була на один зуб, що там одна магиня-недоучка. Правду Орен казав. Без нього я просто невдаха. Я так за ним сумую.

Орен стояв, слухаючи сповідь сестри, і не міг поворухнутися. Анна оглянулася кругом, але, здавалося, не помітила його. Ларс обійняв її за талію, допоміг підвестися та зійти з кам'яного насипу. Пожежа вже вщухла, пара повільно побрела випаленим полем в напрямку міста.

Коли вони були вже далеко, закляття, що тримало Орена, спало. Він міг рухатися, і першою думкою було кинутися слідом за сестрою та попросити вибачення. Але не зробив цього. Звідкись знав, що вона його не впізнає. Сів на камінь і гірко заридав.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Ірина Ярошенко
25.07.2021 21:17
До частини "Анна та Орен"
Супер! Прочитала на одному диханні! Несподівана кінцівка, сушила голову, чим все скінчиться, а тут такий поворот! Дякую!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше