Яка твоя ціль, Мірте. Хроніки уламків.

Олена Скуловатова

Яка твоя ціль, Мірте?

Серед залюдненої площі, сповненої запаху худоби, поту, смажених пиріжків та сечі, молода ромка годувала немовля. Зморщене смагляве личко ховалося між брудними квітчастими тканинами. Дитя щосили смоктало груди, ніби відчуваючи, що це востаннє. Ромка привалилася спиною до кам’яної стіни. На передчасно постарілому обличчі застиг байдужий вираз. Біля ніг лежав затертий пустий капелюх. Заглиблена у власні думки, не відразу помітила високого, закутаного в дорожній плащ чоловіка, який наблизився майже впритул. Незнайомець окинув жінку цупким прискіпливим поглядом:

— Продай дитину.

Ромка апатично підняла оксамитово-карі очі.

— Я дам тобі десять монет. Цього вистачить, щоб годувати решту дітей кілька місяців. Ще ж маєш дітей? Бачу, що голодна, скоро зникне молоко, і тоді вона… Це ж вона? Помре.

Жінка смикнулася, ніби її вдарили батогом, притисла дитину до впалих грудей та промовчала. Чоловік сплюнув під ноги й розвернувся, щоб піти геть.

— Стійте. Що ви хочете з нею зробити?!

Жоден м'яз на обличчі чоловіка не смикнувся, ніби він купував мішок проса.

— Ростиме з моїм сином. Шкода дитину, приречену на голод та злидні.

Циганка наважилася. Просунула брудний палець у маленький ротик, звільняючи пипку грудей, поривчасто поцілувала немовля, а тоді простягнула чоловікові. Той хмикнув, узяв дитину, кинув у пилюку шкіряний мішечок із монетами та швидко пішов не озираючись.

***

Минуло десять років.

На широкому подвір’ї, вкритому курячим послідом та трухлою соломою, смуглява дівчинка насипала зерно в годівнички для птахів. Долила свіжої води в поїлки та розігнула спину. Із самого ранку Таян мала багато роботи, тож, не зволікаючи, поспішила на город, щоб нарвати свіжої зелені до сніданку. Крізь мутну, давно не миту шибку за нею механічно спостерігали дві пари сірих очей.

— Колись я зустрівся з Оракулом. Він розкрив велику таємницю: одного дня правитель розіб’є кулю, а уламки розкидає світом. Той, хто знайде чарівний шматок, набуде величі. Чекання розтягнулося, але сьогодні прийшла довгоочікувана звістка, — на високому чолі батька пролягли вертикальні зморшки, а очі втупилися в далечінь.

— Ти про повідомлення Пан до Вергія? Нехай старий шукає інших дурників, нишпорити в пошуках тих уламків, — Мірт, так звали хлопця, згадав тонкий стан та міцні стегна дівчини із сусіднього села, яку зустрів у суботу на ярмарку. Весь тиждень його думки постійно поверталися до неї. Тож повідомлення від Пан до Вергія здалося не на часі.

— Ти підеш шукати уламок і повернеш знатність нашому роду. Доки злидні не прийшли в дім, ми були відомі на всю Асцару. Твій предок воював проти самої Наани.

Мірт зрозумів, що думки про пишнотілу красуню доведеться облишити, всівся на лаву й спробував сконцентруватися на словах батька.

***

Ще вдосвіта Мірт вирушив у путь. Не встигнув відійти від сусідського двору, як почув тупіт ніг за спиною. Стрімко обернувшись, побачив Таян.

— Ти куди? Невже на пошуки уламків, про які повідомили вчора?

— Ти дуже розумна, як для малявки, — Мірт підморгнув.

— Але ж це небезпечно. Ніхто не знає, де правитель їх заховав. Та й навіщо вони тобі?

— Так треба, — Мірт важко зітхнув, згадуючи красуню з ярмарку.

— Тоді я піду з тобою. Ми ж брат і сестра.

Міртові було десять, коли батько приніс із ярмарку згорток і поклав на стіл зі словами: «Тепер вона житиме в нас. Розберися, як поміняти пелюшки». Відтоді йому довелося стати нянькою дівчинки. Ця роль не викликала ентузіазму, сусідські хлопчаки дражнили «мамкою», проте худий жилавий Мірт гарно бігав. Він наздоганяв того, хто посмів сказати криве слово, й щедро відсипав штурханів. Тож охочих світити фіолетовим синцем під оком згодом стало менше.

Таян вважала Мірта братом. Її не дивувало, що він має веснянкувату світлу шкіру та солом’яні кучері, а вона смугла та темноока.

— Саме тому, що ти моя сестра, — наголосив на останньому слові, — залишишся вдома з батьком. А я піду й знайду той чортів уламок. «Може, хоч тоді нарешті робитиму те, що хочу», — подумав та усміхнувся.

Таян знітилась, опустила голову і, повільно розвернувшись, пішла до будинку. Не хотіла, щоб Мірт бачив сльози, які заблищали на очах.

***

Що далі Мірт відходив від дому, то важчими ставали думки. Не розумів, де і як шукатиме уламок. Припікало сонце, тож вирішив перекусити домашніми харчами, сховавшись у затінку старого клена. Коли розвернув ткану серветку й виклав на неї хліб та сало, помітив чоловіка, який стрімко наближався в його бік. Він був низького зросту, широкоплечий та бородатий.

— Чудовий день, юначе! — вигукнув, демонструючи жовті зуби.

— Нормальний, — Мірт кинув сторожкий погляд на сокиру, припнуту до поясу незнайомця.

— Дозволиш присісти?

Не чекаючи відповіді, чоловік бухнувся на траву. Почувся глухий звук удару держака сокири об землю.

— Пригощайтеся, — Мірт простягнув шмат хліба із салом.

Чоловік жадібно вгризся в їжу і швидко проковтнув її. Мірт зробив ще канапку, поспішаючи сховати решту харчів до торби.

— Смачно. Це тобі матуся склала?

— Вона померла. Це батько.

— А-а-а, співчуваю. Куди йдеш, малий?

На мить Мірт завагався, чи казати правду, а тоді вирішив, що гірше не буде.

— Спробую відшукати уламок кулі Пан до Вергія.

Незнайомець хитро примружився.

— А ти, бачу, не промах. Та таких буде багато.

— Ви, наприклад.

— Ха-ха. Я ні. Вже наївся пригодами. А тобі дещо підкажу, — знову підморгнув, і Мірт зрозумів, що одне око незнайомця скляне. — Підслухав у таверні, як говорили двоє орків. Розмова була хитра, заплутана, проте я зрозумів, що вони бачили, як щось блискуче та яскраве пролетіло небом та впало на вершині гори Тсереве. І я думаю, — знизив голос до ледве чутного шепоту, — це уламок кулі.

***

Незнайомець пішов своєю дорогою, а Мірт попрямував далі, розмірковуючи: «Тепер маю ідею, де шукати уламок, звісно, якщо той гном не надурив. Проте ліпших варіантів немає, доведеться повірити. Але ж Тсереве — найвища точка Скелястих гір. Як я туди дістанусь? І навіщо оце батько мене випихав. Ішов би сам, коли так хоче величі. А ми б із Таян впоралися з господарством. Ех, а так тягнися, Мірте, світ за очі».

Вечір застав Мірта біля села. Він втягував носом смачні запахи тушкованого м'яса, відчуваючи, що зголоднів та скучив за домашньою їжею. Згадав масні, наваристі страви, які вечорами готувала Таян. Вона вміла догодити братові.

Минувши кілька хат, спинився біля плетеного тину, що огинав ошатну хатинку з пурпурними квітами в горщиках. З труби йшов дим, а вікна світилися жовтуватим затишним світлом. Мірт на мить завагався, й штовхнув хвірточку:

— Вечір добрий! Є хто вдома?

Зачекав. Пройшов кам'яною стежкою та постукав у двері. Відчинила висока статна молодиця. Міцна збита фігура закрила прохід. Мірт мимоволі задивився в глибоке декольте, оторочене білим мереживом, в якому, мов пухкі пироги, виднілися чималі груди.

— Заходь, якщо прийшов.

— Мені б переночувати, — насилу вичавив слова.

Жінка всадила хлопця за стіл та нагодувала смаженими овочами з м'ясом. Спати постелила на лаві. Втомлений дорогою, Мірт швидко заснув. Його розбудив шепіт:

— Прокидайся. Тихо тільки, — Мірт заблимав очима, не розуміючи, де він і чому до нього шепоче голос Таян. — Потрібно вшитися звідси. Мовчи і йди за мною.

Мірт піднявся та поплівся за сестрою. Вони вийшли на вулицю, залиту місячним сяйвом.

— Сюди! — гукнула Таян.

За хатою височів невеликий білий пагорб. Мірт наблизився на достатню відстань й відсахнувшись зойкнув. Там лежали білі, випалені на сонці людські черепи. Вони нагадували снігові кулі й лякали проваллям порожніх очниць.

— Що це в біса таке?

— Схоже, твоя господиня промишляє добуванням людського м'яса.

— Я чув про села людожерів, але думав, то казки. Треба тікати. Тільки заберу свій заплічник.

Мірт поспішив до хати, а Таян завмерла на вході. Почувся грюкіт, і він із криком: «Вшиваймося!», — кинувся надвір. Слідом, вимахуючи качалкою, неслася розпатлана жінка. З будинків на вулицю висипали люди й долучалися до гонитви.

Важко дихаючи, мандрівники вибігли на околицю й понеслися польовою дорогою. Завернувши на крутому повороті за невеликий лісок, Мірт штовхнув Таян та разом із нею покотився в рівчак. Летіли донизу, обдираючись об колючі зарослі, поки пишний кущ ялівцю не зловив мандрівників у свої колючі обійми. Мірт міцно притиснув Таян й прислухався до голосів переслідувачів, які лунали вдалині.

***

Коли нарешті стало тихо, Мірт підвівся, обтрушуючи з одягу траву та оббираючи налиплі будяки.

— Як ти опинилася в цьому селі?

— Пішла за тобою, але так, щоб не бачив. Мені тітка, у якої ти спинився, відразу не сподобалася. Я хотіла сховатися за хатою й побачила людські кістяки. Ну, й дочекалась ночі…

— Всипати б тобі тумаків, — Мірт замахнувся на сестру, але побачивши, як вона втягнула голову в плечі та опустила очі, відчув жалість. — Ходімо! Треба рухатися далі.

На горизонті сходило сонце. Ставало вогко та холодно. Таян здригнулася, й Мірт, помітивши це, накинув їй на плечі куртку. Якийсь час йшли дном рівчака, перебираючись через повалені дерева. Раптом Таян спинилася. Серед кущів темним проходом зіяла печера.

— Може, перевіримо, що всередині? — наблизилася до входу.

— Зачекай. Там може жити щось страшне. — Міртові не хотілося лізти в невідомість, але сестра вже ступила всередину. Почувши сторонній звук, він озирнувся й зустрівся очима з пильним ворожим поглядом. Крик застряг у горлі. Підвівшись на задні лапи, за крок до нього, стояв бурий ведмідь. Звір вищирив зуби. Від його гарячого подиху смерділо мертвечиною. Величезна лапа піднялася і з розмаху ляснула об камінь, бо саме в цю мить Мірт нарешті оговтався та встигнув ухилитися. Щодуху кинувся в печеру, наздоганяючи Таян.

— Тікаймо!

Вони неслися коридорами, чіплялися за каміння, бились об виступи. Завеликий для цих проходів, ведмідь зволікав на поворотах та звуженнях. Мандрівники чули за спиною важке звіряче дихання і шкрябання кігтів об каміння. Нарешті проскочили у вузький коридор й опинилися у великій залі. Ведмідь із риком кинувся до них та застряг. Спробував дістати здобич лапою, безпомічно загрібаючи порожнечу, ричав і бісився від безсилля.

Зрозумівши, що вони в безпеці, Мірт та Таян сіли в кутку.

— Що нам тепер робити? — Таян поглянула на брата.

— От навіщо ти пішла за мною? Мало клопоту, ще й тебе мушу няньчити.

— Та ти б без мене вже двічі загинув, — Таян підвищила голос, не зважаючи на ведмедя, який припинив спроби пролізти у вузький прохід і причаївся.

— Ну, тепер загинемо разом. Ця тварюка не дасть нам вийти.

Таян усвідомила всю безвихідь ситуації й здригнулася.

— Мірте, — погукала тихо, — у нас же немає води?

— Немає, але є вогники. Зараз оглянемо печеру.

Дістав із заплічника дві маленькі коробочки. Одну простягнув Таян.

— Ось, причепи на лоба. Цього світла вистачить на шість-сім годин.

— Чудово! — Таян розкрила коробочку й дістала звідти кульку, яка відразу засяяла рівним жовтавим світлом. Обережно приклала її до лоба, і вогник прилипнув, від чого стало лоскотно. — Де ти їх узяв?

— Батько купив у тролів на ринку. Хотів якнайліпше спорядити мене в дорогу, — пхикнув.

Печера виявилася більшою, ніж здалося спочатку. В кутку неквапливо стікала вода. Таян підбігла та почала злизувати краплинки прямо зі стіни. Мірт підставив долоню, щоб зібрати трохи вологи. Втамувавши спрагу, продовжили огляд. Біля однієї зі стін виднівся невеликий отвір.

— Таян! Тут є прохід. Але тісний до біса.

— Я перша спробую.

Таян стала навколішки, прогнулася, тоді лягла на живіт та поповзла всередину. Мірт не хотів зізнаватися, що боїться лізти тунелем. Він сподівався, що сестра загляне всередину і скаже, що там тупик. У той момент, схвильований власними фобіями, він забув про страшного ведмедя, який чатував на виході.

Але Таян продовжувала повзти. Мірт ліг на живіт і побачив лише п'яти сестри.

—Лізь за мною! Тут вузько, але ти повинен протиснутися. Далі бачу розширення коридору.

Мірт сумно видихнув, просунув поперед себе заплічник та поповз. Спершу лаз хоч і був низьким, проте здавався широким, і плечі вільно проходили. Але чимдалі стіни, немов лещата, все сильніше стискали тіло. «Раптом я тут застрягну назавжди. Отак лежатиму, поки не помру від спраги та голоду», — від цієї думки скрутило шлунок, на лобі виступив липкий холодний піт, стало важко дихати. Мірт заклякнув не в змозі поворухнутися.

— Таян, — прохрипів у темноту.

Його торкнулася м'яка долоня.

— Це найвужче місце. Далі розширення. Ти повинен притиснутися. Я вже відтягнула заплічник. Зараз спробуй максимально видихнути, щоб у грудях не залишилося повітря, та зробити ривок уперед.

— Легко тобі, — пробуркотів Мірт, зрадівши її поверненню. — А що коли я ще дужче застрягну і вже не зможу зробити вдих?

— Я буду поруч і тягтиму. Тут справді просторіше. Бачиш, я навіть змогла розвернутися.

— Слухай, Таян, якщо я помру тут, хочу, щоб ти знала, — Мірт замовк, добираючи слова: — я тебе люблю.

Коли б він міг повернути голову, то помітив би сльози, які зволожили очі сестри. Зробивши кілька коротких вдихів, Мірт шумно видихнув та штовхнув тіло вперед. У живіт, задираючи сорочку та дряпаючи шкіру, боляче вперся випнутий камінець.

Таян щосили тягнула брата, який шумно ввібрав повітря, відчувши, що пройшов вузьку ділянку. Проповз ще трохи вперед, переривчасто дихаючи. Таян розвернулася і попрямувала далі. Так поступово просуваючись, вони опинилися в наступній кімнаті. Там, між двох стін, виднівся вузький прохід. Мірт заглянув й побачив, що він немає підлоги. Внизу, немов паща дракона, зіяло чорне провалля.

— Як далі? — Таян завмерла, з острахом вдивляючись у темну порожнечу.

Мірт обперся спиною об одну стіну, а ноги поставив на другу. Неквапливо просунувся на кілька кроків. Таян спробувала повторити за ним, але їй ледве вистачало зросту. Коли подолали перші десять сажнів, тунель розширився. Вже, навіть, Міртові ледве вистачало зросту, щоб триматися між двох стін. Таян насилу діставала від краю до краю.

Раптом її нога зіслизнула, і вона, втративши рівновагу, полетіла донизу. Пролунав зойк.

— Таян!

— Я тут, застрягла між камінням, — почувся слабкий голос.

Мірт приспустився до сестри й помітив, що вбік веде відгалуження тунелю.

— Підтягуйся! — простягнув руку.

Обережно пересуваючись, вони вибрались у боковий тунель.

— Мірте, там світло! — радісно скрикнула Таян.

***

Пройшовши ще трохи, опинилися на відкритому просторі. Коли очі звикли до яскравого світла, завмерли розгублені. Внизу простилалася, оточена скелями, зелена долина, а вони стояли на природному балкончику над нею.

— Це красиво, — видихнула Таян, намагаючись триматися ближче до скелі. — Ніколи такого не бачила.

Прокричав у польоті яструб, легкий вітерець зворушив волосся, дзвінке повітря, здавалося, можна пити, таким чистим та насичечим воно було.

— Це — Скелясті гори. Схоже, ми потрапили до них через підземні ходи. Гном, якого я зустрів дорогою, сказав, що уламок кулі на Тсереве. Тож ми наблизилися до мети.

— Але, як спускатися?

— Доведеться лізти, — Мірт став на край й обережно поглянув униз.

— Тут високо. В нас немає навіть мотузки.

— І я боюся висоти, — додала тихо Таян.

— Але ж ти так відважно лазила в печері.

— Не порівнюй. Це інше.

Мірт пройшов убік й, обережно взявшись за стовбур дерева, спробував приспуститися. З-під ніг полетіло каміння й ущелиною прокотилася гулка луна.

— Нумо за мною! Тут можна триматися за дерева та коріння.

Вона слухняно пішла на звук його голосу. Коліна підступно тремтіли. Взялася за стовбур деревця двома руками й замружилася.

—Розплющ очі й дивися, за що тримаєшся. Тут скрізь коріння…

Таян обережно сповзала за Міртом, обдираючи руки об гострі виступи, незручно ступила, і великий камінь, зірвавшись з-під ніг, полетів донизу, просвистівши над вухом Мірта.

Вже стало темно, а спуск усе тривав. Коли сонце сховалося за Тсереве, над ущелиною запанувала ніч.

— Нам потрібно зупинитися, — Мірт стояв на невеликому майданчику й оглядався, намагаючись зрозуміти, як діяти.

— Ночуймо тут.

Вони взялися розчищати майданчик від каміння. Коли здалося, що місце готово, лягли просто неба, розстеливши домотканий плед. Мірт підклав заплічник під голову, а Таян вмостилася поряд, притуливши голову на згині його ліктя. Змучені мандрівники не зважали на каміння, яке упиралося в боки, й швидко заснули.