Той, хто вижив

Вперше чоловіка в чорному пуховику я побачив в евакуаційному потязі з Харкова. Ще нещодавно швидкий і сучасний, немов літак, тепер він втомлено повз пораненою країною. Повз, забитий людьми і тваринами, забитий горем і страхом. Я часто їздив цим потягом, та тепер здавалося, що вагони стали вдвічи менше. Там де було два сидіння сиділи по троє, де три — по четверо. На руках — діти, клітки і переноски з переляканими собаками і котами. Собаки побільше скавчали під сидіннями, зовсім великі — разом з господарями в тамбурі. Хтось заклякло мовчав, хтось плакав, хтось говорив по телефону, хтось намагався спати, щоб перечекати цю поїздку десь в іншому місці, в тім, не факт, що більш приємному. Чоловіки стояли в проході, або сиділи прямо на підлозі. Я теж їхав стоячи, тримаючи рюкзак з усім своїм новим життям під ногами.

Страх відступив не одразу. Спочатку мені здавалося, що за потягом хтось женеться, щось летить чорною хмарою, щоб зупинити мене, щоб повернути назад, знов запхати в квартиру з заліпленими скотчем вікнами, і не випускати, аж поки я не зможу спокутувати провину, що розривалася в мене всередині в такт вибухам в місті. Я їхав, озираючись по сторонах, вдивляючись людям в обличчя, намагався розгледіти страшне «ми все знаємо, ти нікуди не втечеш»

Та ближче до Полтави це відчуття почало вщухати. І от, коли мені здалося, що я став трохи глибше дихати, я помітив його. Він стояв в тамбурі в брудній чорній куртці з накинутим на голову капюшоном, з під якого було видно холодну, бліду усмішку. Він не ворушився і навіть не хитався в такт потягу. Я не бачив його очей, але, хоч між нами стояли десятки людей, я відчував, що дивиться він саме на мене.

Я відвів очі і подивився у вікно. На вулиці було вже темно тож побачив я тільки своє відображення — схудле втомлене обличчя, але все ж моє. Це трохи заспокоїло, та я все ще відчував його погляд. Через декілька хвилин я наважився знову подивитися в той бік. Він так само стояв за скляними дверима і посміхався. Я огледів людей, що були навколо мене, які стояли в тамбурі, та ніхто наче не помічав цю похмуру фігуру.

Я знову відвернувся. Це був не страх, це була пронизуюча тривога, наче я нарешті вирвався із лап дракона, що ніс мене над землею, та тільки тепер зрозумів, що в мене нема ні крил, ні парашута.

Бажаючи сховатися, я сів на підлогу. Оперся на сидіння позаду та поклав рюкзак на коліна. Тут внизу було тихіше і, не дивлячись на задушливі запахи взуття, що давно не знімали, та псячого поту і сечі, мені стало майже затишно і навіть безпечно.

Якийсь час я їхав, читаючи новини, та згодом сховав телефон і заснув.

До Львову потяг прибув наступного вечора. Виходячи з вокзалу, люди мали вигляд, наче вперше в житті вийшли з бункеру. Вони озиралися по сторонах, недовірливо зиркали в похмуре небо, прислухалися до кожного гучного звуку, а на військових і поліцейських дивилися так, наче очікували якихось інструкцій, що робити далі, куди йти, як жити.

Мені теж було не по собі. Відчуття безпеки здавалося штучним, наче мені його навіяла ворожа пропаганда. Дуже хотілося сховатися десь, де не буде людей, не буде такого великого, непередбачуваного неба. Я стиснув руками лямки наплічника і став пробиратися між людьми до міста.

Дійшовши до католицького костелу неподалік вокзалу, я зупинився. Колись давно, побачивши його вперше, я зрозумів, що Львів зовсім не схожий на Харків. От і тепер, дивлячись на цю похмуру і водночас яскраву будівлю, я раптом усвідомив, що війна далеко. Вперше за довгий час глибоко вдихнув, відчуваючи, як сире, морозне повітря наповнює легені. Тієї ж миті я помітив, що хтось дивиться на мене, стоячи на сходах костелу. То був він, в своєму чорному пуховику. Я повільно видихнув, і так само повільно, щоб не привертати увагу, рушив далі. Дійшов до перехрестя, завернув за ріг і там вже прискорив крок. Йшов не озираючись, та все одно відчував, що за мною стежать. Я не знав хто це, та відчуття було таке, що цей хтось знає мене дуже добре, знає чому я тут, знає від чого я поїхав.

До квартири я ледь не добіг. Тремтячими пальцями ввів код на маленькому сейфі, де зберігався ключ, відкрив двері і прослизнув всередину, щоб не впустити нічого зайвого. Включив світло і озирнувся — я був один.

Квартиру я винайняв по телефону ще в Харкові. Знаходилася вона у підвалі, коштувала дорого і скоріше нагадувала коридор, в якому невелике ліжко було затиснуте між ванною кімнатою та кухнею, яка за сумісністю була і передпокоєм. Тут же було єдине віконце під стелею, що хазяїн квартири назвав беззаперечним плюсом в ці важкі часи. І я був з ним згоден.

В той день я так і не вийшов на вулицю. Перекусив яблуком та шоколадним батончиком, які мав в з собою, і одразу ліг спати. Снився мені чоловік в чорному пуховику. Він підняв мене з ліжка, сунув в руки наплічник і показав рукою на вихід. Я вийшов і побачив, що я знову в Харкові, в центрі міста, десь чутно гул літака, вибух, та мені не було страшно — я відчував спокій.

Прокинувся я вже наступного дня і почувався незвично бадьорим, вдягся та вийшов на вулицю. Було сонячно. Здавалося, що сонце вперше з двадцять четвертого лютого не просто світить, а дарує хоч якесь тепло. Та варто було тому теплу просковзнути під мою шкіру, як я спочатку відчув, а потім і побачив того самого чоловіка в чорному пуховику. Він стояв в дальньому кінці вулиці і навіть під сонцем ховався у своєму капюшоні. Вчорашня нерішучість пішла разом із втомою, то ж я вирішив, що треба з цим розібратися і пішов до нього. Він стояв на місці. Наближаючись, я все чіткіше бачив його усмішку, та коли я був вже зовсім поряд, він раптом зрушив з місця і зайшов за ріг старого будинку.

¬— Гей, стій! — викрикнув я і побіг.

Та коли я опинився на перехресті, його вже ніде не було. Він просто зник. Я оглядівся, і, спантеличений, пішов в бік центру.

Про війну тут нагадували лише мішки з піском навколо памʼятників і поліцейські з автоматами, що прогулювалися вулицями. У всьому іншому місто здавалося таким самим, що я його бачив минулого разу. Хіба що замість туристів були біженці. Вони так само оглядали місто, але робили це боязко, наче соромились чогось.

Я трохи пройшовся вулицями, після чого зайшов у затишну кавʼярню, що була розташована в маленькому непримітному дворику. Замовив каву з тістечком і сів біля вікна. Очікуючи на каву, я дістав телефон і став читати новини. Херсон повністю окуповано, під Київом убивають цивільних, в Харкові знову розбили будівлю в центрі міста.

Жвава, усміхнена дівчина принесла каву. Я подякував і поклав телефон на стіл, залишивши страшну реальність війни за темним екраном. Відпив трохи кави і визирнув у вікно. Горнятко ледь не випало з моїх рук — чоловік в чорному пуховику стояв прямо переді мною. Здавалося скло між нами зникло. Я дивився на нього, не в силах відірвати погляд від його посмішки: тонкі губи були розтягнуті так широко, що тріщини на них розійшлися і виглядали так, наче хтось зробив ножем декілька надрізів, а з кутика стікала кров. Та страшніше за все було те, що ця посмішка здавалася мені знайомою.

Не без зусиль я все ж таки відірвав від нього погляд і пересів за інший стіл подалі від вікна. Швидко, без задоволення допив каву і вийшов надвір. Він знову зник.

З тих пір я бачив його майже кожен день. Все моє життя, нове життя, як я його називав, проходило під його невидимим оком. Варто було відчути, що до світу навколо повертаються бліді кольори, як він зʼявлявся десь поряд. Варто було хоча б ниблизитися до якогось кафе, чи хоча б до ідеї зробити щось, що могло відволікти мене від думок про війну, як він теж наближався до мене, мовби нагадував, що я цього не заслужив.

Через тиждень я почав до нього звикати. Навіть не до нього, а до того тривожного відчуття, що охоплювало мене кожен раз, як я його бачив, до відчуття, що мене не має тут бути, що тут мені ніколи не буде спокою. Як не було і вдома. Та про дім я волів не пригадувати взагалі. Мені хотілося вірити, що у Львові жодна людина не знає про те, що сталося, а для цього мені треба було забути про це і самому.

Так я провів перші два тижні у Львові. До центру майже не ходив, з дому виходив тільки щоб купити продуктів, а вдома читав новини, лежачі у ліжку, готував їжу і спав. Іноді мені це набридало і я йшов гуляти, незважаючи на переслідування. Та ці прогулянки швидко втомлювали і я знову йшов у свій підвал. Бодай якось розважити себе вдома я теж не насмілювався, бо мені здавалося, що тоді і моя квартира, єдине місце куди не заглядав чорний капюшон, перестане бути безпечною. До того ж весь цей час я відчував те саме емоційне заціпеніння, яке привіз із Харкова, і робити бодай щось складніше готування їжі я не мав сил.

Та одного понеділка я прокинувся і відчув, що маю сили, щоб почати щось робити. Після недовгих розмірковувань мені прийшла ідея, яка мала, до того ж, хоч не на довго змусити мого переслідувача дати мені спокій, або ж дати спокій йому самому. Я не був впевнений, яка точка зору була більш вірною.

Швидкий пошук в мережі дав мені номери декількох волонтерських організацій. В перших двох мені сказали, що в них вже достатньо людей і єдине, чим я міг би допомогти — це розвозити гуманітарну допомогу країною. Водійського посвідчення я не мав, то ж я подзвонив по третьому номеру. Це був філіал крупного фонду. Слухавку взяла жінка. Вона звучала замотаною, та все одно в усіх деталях розповіла мені, що через їх склади проходить сотні тон допомоги з Європи, розповіла яка це допомога, куди вони її відправляють, а ще сказала, що людей їм завжди не вистачає. Я взяв адресу і сказав, що завтра буду.

До складу приїхав на трамваї. Мій приятель в чорному пуховику їхав зі мною — стояв на задньому майданчику, не тримаючись за поручні і як завжди не спускав з мене невидимих очей. Я навіть не знав, чи є в нього кляті очі, та навіть якщо не було, погляд я все одно відчував, важкий, наче хтось поклав мені на плече руку.

Склад був на краю міста. Я пройшов вдовж вервечки терміналів. Біля декотрих стояли фури, деякі були закриті, та той, що був потрібен мені впізнати було доволі легко. Тут стояло не менше десяти машин. Пікапи, буси, легкові. До самого термінала було припарковано велику вантажівку. Водій стояв, склавши масивні руки, спостерігаючи, як з темного мов шахта терміналу один за одним вивозили палети з перемотаними целофаном пакунками, ящиками і мішкам, як завозили ті палети в кузов. Іноді водій викрикував якісь інструкції, та здається на нього ніхто не звертав уваги.

Мене теж ніхто не помічав. Я підійшов до драбини, що вела в середину, та нерішуче зупинившись, озирнувся через плече. Спочатку подумав, що мій переслідувач зник, але все ж таки побачив його в далечі, за сітчастим парканом. Я не був впевнений, що це справді сталося — з ним я не був впевнений геть ні в чому, — але мені здалося, що він ледь помітно підняв руку і махнув мені блідими пальцями.

Головною там була метушлива і вічно втомлена дівчина в окулярах, за якими світилися напругою уважні сірі очі. Вона не випускала з рук телефон, бігала між палетами і роздавала вказівки, підкріплюючи їх щедрою порцією матюків. Мене вона приставила до привітного хлопця на імʼя Паша. Він працював на складі ледь не з самого початку війни і добре знав всі процеси. Паша був худим і дуже високим. А ще він сутулився, наче із ввічливості до інших. Він швиденько розповів, що до чого і дав завдання зібрати повну палету дитячих підгузків, які були розкидані по ящиках, або просто звалені в купи по всьому складу.

— Рукавички є? — спитав він.

— Ні.

— Наступного разу візьми. І одяг знайди такий що не жалко, у нас тут брудно.

Так я почав допомогати на складі. Я був однією з мурах, що бігали від ящика до ящика, від пакунка до пакунка, колупаючись в купах хаотичної європейської доброти, систематизуючи її і спрямовуючи туди, куди треба. Мурах таких було не менше двадцяти одночасно, одні приходили, інші йшли, хтось — розгублений як я, хтось одразу збирав навколо себе команди, як Паша. Здавалося, що цей склад знаходиться між двох світів — стурбованих і щедрих людей Європи, і людей України, що ще декілька тижнів тому мали роботу, домівки, майбутнє, а тепер мали тільки теперішнє, в якому вони стоять біля вантажівки, з якої отримують гуманітарку, що допоможе їм прожити до тих пір, поки хоч щось стане зрозумілішим, щось налагодиться, або до наступної такої вантажівки.

Того дня я склав і обмотав плівкою чотири палети з підгузками, дитячою їжею, засобами гігієни і кашами швидкого приготування, до того ж допоміг загрузити дві «газелі» одягом і постільною білизною. О сьомій Паша похлопав мене по плечі і сказав, що на сьогодні досить. Я потиснув йому руку і сказав, що завтра знову прийду. Зістрибнув з вантажної платформи складу, я видихнув радісну хмарку пари в березневе, але все ще морозне львівське повітря. На душі було легко, до зупинки я ледь не добіг, в трамваї сів у вікна, і, дивлячись на своє відображення, поплямоване вуличними лихтарями і фарами, думав про те що давно не бачив цього обличчя усміхненим. І тільки коли я зайшов до своєї квартирки і, не скидаючи пильного одягу, впав на ліжко, то зрозумів, як я втомився. А ще зрозумів, що зі складу до дому я їхав сам, зовсім сам.

Я не бачив його до вихідних. Щодня я вставав, снідав і їхав на склад, захопивши по дорозі сендвіч в кавʼярні біля трамвайної зупинки. Одяг я купив в середу в секонд-генді неподалік від свого дому — потерті джинси і кашляту кофтину. Вже через пару днів я почав сам вирішував, що і куди складати, непогано розбирався, як працює склад і направляв новачків. Паша, спостерігаючи за моїми успіхами, постійно підходив і схвально плескав мене по плечі.

З Пашею ми добре ладнали і за розмовами біля кавового автомату під час відпочинку розповідали історії з минулого життя. У Паші був невеликий бізнес по доставці їжі в Херсоні, та він швиденько звідти втік, розуміючи, що доставка їжі на окупованих територіях — це як мінімум небезпечно, в першу чергу для тих, хто працює «в полях». Війна для нього була гуркотом вибухів десь за горизонтом, рідних він вивіз с собою, а друзі розʼїхалися хто куди.

— А ти шо? З ким приїхав, — спитав він у мене в суботу. День був теплий, пахло весною, дешевою кавою і секонд-геном.

— Та сам.

— А близькі шо?

— Хто де.

— Ну хоч друзі є у Львові?

Я зробив ковток кави, щоб впевнитися, що голос не зірветься.

— Близьких наче нема, — мовив.

— Тю, так пішли сьогодні пива випʼємо.

Я боязко озирнувся — наче нікого.

— Ну пішли, — сказав я і Паша як завжди схвально плеснув мене по плечі, може за звичкою, а може й справді похвалив за те, що я погодився.

Закінчили ми десь о шостій і рушили трамваєм до центру. Я радів, що Паша балакучій. Він розповідав історії зі складу, про свій переїзд до Львову, про своїх друзів, а також про асортимент закладу, куди ми мали піти, та порівняння його з іншими закладами, що подобалися, або не подобалися Паші.

Людей в центрі було як в туристичний сезон, грали вуличні музики, серед розмов було чутно іноземні мови. Атмосфера скидалася на початок весілля, коли ще тверезі гості не знають один одного, ходять залою, дурнувато посміхаються, і тільки діти вже перезнайомилися і тепер весело бігають між дорослими. Я давно не був в центрі, особливо в вихідні і тепер, ідучи поряд з Пашою, відчував себе беззахисним и дикуватим.

Я озирнувся. Здається, в натовпі промайнув чорний капюшон, та людей навкруги було так багато, що я не був в цьому впевнений.

— Ти чого? — спитав Паша.

— Та нічого, нечасто сюди заходжу.

— А де ти тоді буваєш? Окрім центра тут і німа чого робити.

— Та війна ж, якось не на часі.

Паша лише потиснув плечима, мовляв, а що поробиш, і я чомусь пригадав, що з Херсона він поїхав в перший же день, але промовчав.

Ми зайшли до закладу. Це був великий сучасний бар, наповнений музикою, людським галасом і запахом пива. Дівчина в білій сорочці і картатій спідниці провела нас ледь не до єдиного вільного столика на двох. Я сів спиною до зали, бо так мені здалося безпечніше, Паша вмостився на диван напроти.

Тільки-но я сів, як відчуття, від якого я встиг відвикнути за останні декілька днів повернулося, та з такою силою, наче чорний капюшон нависав пряма наді мною, а холодне дихання, що виривалося спід нього голками встромлялося мені в шию. Я притиснувся спиною до стільця і стулив щелепу, наче людина, яку силою затягнули на американські гірки. Треба просто перетерпіти.

— Та що с тобою? Тобі погано?

Я похитав головою і акуратно посміхнувся. Здавалося, що варто мені натягнути губи трохи сильніше і вони полопаються так само, як у того іншого, що був зовсім поряд.

Офіціант в шкіряному фартуху з охайним манікюром приніс меню, та я не прочитав в ньому жодного рядка. Він підійшов знову і Паша зробив замовлення.

— Те саме, — сказав я офіціанту, не піднімаючи очей, і той пішов.

Поки чекали на замовлення, Паша щось розповідав. Здається йому було просто ніяково від тиші за столом і я знову подумки віддячив йому за балакучість. Коли принесли пиво, Паша аж підстрибнув на дивані. Зробив великий ковток і видихнув:

— Ка-айф.

Я схопив бокал, так щоб він не помітив, як тремтять мої руки. Намочив і облизав губи. Пиво було гірке, з якимось дивним металевим присмаком, чи губи таки тріснули?

— Ага, — сказав я і знову посміхнувся. Так могла б посміхатися людина, що вмирає.

— Я ж кажу, — зрадів Паша і приклався до бокалу так, що коли він його поставив там залишилось не більше третини. — Першу склянку після гарного робочого тижня треба випивати швидко.

Покликав офіціанта і замовив ще.

— Я в туалет. Підготуюся до другого бокалу, — реготнув він, коли офіціант знов пішов, і встав.

Я хотів сказати, щоб він не йшов, я був готовий благати його, але лише кивнув. Виглядав я, мабуть, досить кепсько, бо Паша насунув брови і подивився на мене, наче вперше, та нічого не сказав і з рештою пішов.

Я заплющив очі, як це робить дитина, яку нюхає страшний великий пес. Його дихання більше не відчувалося на моїй шиї, та мороз все одно спускався тілом вниз. Я б і сидів отак, очікуючи на Пашу аж раптом стіл переді мною здригнувся і я інстинктивно розплющив очі. Та закладу я не побачив. Переді мною була лише пітьма під чорним капюшоном. Мене почало затягувати в ту пітьму, і все окрім неї навкруги згасло. А з тієї пітьми на мене дивилися очі. Тепер я їх бачив. Червоні, залиті кровʼю, з синьо-сірими, як синці, зіницями. Шкіра під лівим оком розірвана, кров в рані рухалася, мов жива. Ніс звернутий на бік, а під тим носом вже знайома мені посмішка.

Вона давно була мені знайома, і ці очі теж і обличчя. Як би воно не було спотворене, я добре знав його, бачив тисячі разів до того, і думав що ніколи не побачу знов. Навіть тепер він мав веселий, трошки зверхній вираз обличчя — він завжди дивився на мене так, наче я був лише дитиною, хоч ми і були однолітками.

Нажаханий, я закляк, думки в голові намагалися сформуватися в питання «чому він тут?» аж раптом очі змінили колір, змінили форму, ніс вирівнявся, а рот більше не посміхався. На мене дивилося інше обличчя. Моє обличчя. А на ньому презирство і ненависть.

Я хотів встати, та не міг поворухнутися. По моїх щоках покотилися сльози. Чи то від болю, чи то від напруги. Хотілося кричати, але я не міг, наче уві сні. Щелепи горіли, та не відкривалися. Здається я застогнав. В ту саму мить пітьма справа від мене замерехтіла, з неї проступив шкіряний фартух. Далі все сталося дуже швидко, майже одночасно. Обличчя зникло, моє тіло, мов пружина, яку відпустили, розпрямилося, щелепи з болем розчахнулися. Я почув свій крик, гуркіт стільця об підлогу, почув дзвін, наче розбивалися не бокали, а сама реальність.

Я побіг. Крики, вулична музика, брязкання трамваю. Я біг, зіштовхуючись з людьми, спотикаючись. Я все ще не бачив нічого навкруги, а коли зір по троху почав повертатися, я зрозумів, що був вже далеко від центру. Сюди я іноді заходив, гуляючи містом. Я побіг далі. Моя вулиця, мій дім. Двері захряснулися і я впав на підлогу. Я плакав.

***

Коли почалася війна я розгубився. На роботі взяв безстрокову відпустку, бо концентрації ледь вистачало на читання новин, яке переривалося тривожними думками, які знову переривалися читанням новин. Я просто сидів вдома, дивився у вікно на те, як вулиці Харкова пустіють, а замість звуків проїжджаючих повз автомобілів все частіше чутно вибухи. Я просто не знав, що робити.

Перші дні тягнулися так повільно, що мені складно пригадати, коли мені зателефонував мій друг Денис. Мабуть, що день на четвертий. Він прибився до якихось волонтерів, що їздили містом і розвозили допомогу тим, хто її потребував — здебільшого продукти та ліки. Він запропонував їздити з ним, допомагати з закупками та доставкою. Я не дуже уявляв, як це їздити містом, що наскрізь прострілюється артилерією, до того ж мені сподобалася ідея бути корисним, тому я погодився.

Дениса я знав ще зі школи. Він був одним з тих, з ким бачишся раз на місяць, та все одно вважаєш його найкращим другом. Бачилися ми не часто, бо в нього був свій бізнес, що забирав майже весь час, а ще тому, що Дениса бувало забагато. Я завжди думав, що в нього порушено виділення якогось гормону, що відповідає за гальма. Якщо пити, то до останнього, якщо щось робити, то поки не доведеш до ідеалу, або поки не закінчяться сили, якщо пригоди, то найнебезпечніші. А ще він вмів вмовляти. Так він затягнув мене в гори, де виявилося, що він не має жодного розуміння куди йти, іншого разу він потягнув мене стрибати з моста з мотузкою, хоч я завжди боявся висоти, а скільки раз я опинявся в бійках, розборках та пʼяних пригодах, порахувати було складно. Мабуть саме через все це ми і були такими близькими. І кожного разу я обіцяв собі, що більше не піддамся, що це було в останнє, та наступного разу знов не помічав, як опинявся в якійсь халепі. Може через війну, і ту розгубленість, в яку вона мене кинула, та я не подумав, що цього разу щось може знову піти не так.

Перші дні ми їздили з відчиненими вікнами, прислухаючись до далеких вибухів, намагаючись зрозуміти, на скільки вони далекі. Щоб було не так холодно, ми їздили, натягнувши на голови капюшони, до того ж нам чомусь здавалося, що вони можуть захистити від уламків, вони ж мʼякі. Іноді гупало дуже близько і ми вибігали з машини, в пошуках відкритого сховища, чи метро, чи просто заглибини. Та за перший тиждень під обстріл ми жодного разу не потрапили, а вибухи стали чимось звичним, то ж нам набридло мерзнути і вікна ми почали зачиняти. А ще через деякий час навіть почали вмикати музику. От тільки капюшони так і були насунуті на наші голови.

Адреси зі списку, що надавали нам волонтери, обирав я, а значить їздили ми більш менш безпечними районами, принаймні тими, куди стріляли зрідка, наче помилково. Денис іноді незадоволено бурчав, та я знаходив в собі сили тримати цей аспект нашого волонтерства під контролем. Та і взагалі, мені здавалося, що війна його трошки заспокоїла.

Та мені тільки здавалося. Десь за два тижні він заїхав за мною, я сів в його форд і Денис сказав, дивлячись кудись над кермом:

— Сьогодні поїдемо на північ.

— Ні не поїдемо, — відповів я, і поклав руку ближче до дверної ручки, наче боючись, що він зараз натисне на газ.

— Перестань, там людям допомога потрібна більше, ніж будь де.

— Ну куди ми поїдемо, там гатять кожен день

— Вчора от не гатили.

— То й що, там пів району вже нема, цілого будинку не залишилося. А скільки загиблих?

Денис стиснув зуби і вдарив рукою по керму, а потім повернувся до мене і подивився прямо в очі. Його синьо-сірі зіниці нагадували два камінця.

— Тому ми і маємо поїхати туди, — сказав він тихо, але твердо. — Те що ми їздимо безпечними районами добре, але ці люди, насправді, і самі можуть один про одного подбати, а там вони з дому не можуть вийти, вмирають від голоду.

Тепер відвернувся я. Мої щелепи стиснулися. Я уп’явся кудись вперед, куди тільки-но дивився Денис.

— Всі бояться, — продовжував він, — а там список прохань вже довший за всі інші райони, я бачив сьогодні. Вони там всі початківці, ці волонтери, сцикуни. Ми маємо поїхати!

Раптом, в мене всередині закипіло. Тоді я думав, що від злості на його безрозсудство, та потім зрозумів, що від страху. Хай там як, на гору піднялися слова, які я б волів не казати.

— Ти завжди такий був, — сказав я. — В будь яку сраку ліз, куди нормальна людина навіть дивитися не стане. І я з тобою чомусь ліз. Але з мене досить. Це вже не з моста з мотузкою стрибнути, чи Москальовкою ночами гуляти, бо там десь місце красиве є. Тут загинути можна, по справжньому, і ти не втечеш від цього, і нічого не зможеш зробити. Але ти цього наче не розумієш.

Краєм ока я побачив, як кісточки його пальців побіліли на кермі. Якийсь час він мовчав, я чув його повільне дихання, чув, як він мовчки кричить на мене, і мені стало соромно за те, що я теж не промовчав.

— Тобто ти не поїдеш, — констатував він, як констатують смерть.

Двадцять років я не міг знайти для Дениса «ні», а в той день знайшов, двадцять років за останньою краплею була ще одна, а того дня — як пересохло.

— Не поїду, — сказав я, все ще не дивлячись в його бік.

— Тоді виходь, в мене часу не багато.

Я смикнувся. Заговорив швидко, наче поспішав виправитися, наче це ще було можливо.

— Ден, туди не можна. Треба хоча б шолом, бронік, а в тебе нема. Куди ти поїдеш?

— Пофіг. Я вже все вирішив.

Він хильнув головою назад. Я озирнувся і побачив пакети з продуктами, такі самі як ми розвозили що дня.

— На мене розраховують.

Деякий час я дивився на ті пакети, неначе очікуючи, що вони теж почнуть мене прохати, тоді б я здався, погодився б, але вони мовчали.

— Не їдь, — ще раз спробував я.

Денис мовчки натягнув на голову капюшон — як ми робили кожного дня, виїжджаючи на доставку.

Я мав щось ще сказати, але я не вмів вмовляти так, як вмів це Денис.

— Бережи себе, — сказав я і вийшов з машини.

Пів дня я провів, не знаходячи собі місця, ходив квартирою, прислухався до гуркоту вибухів десь в місті, сподівався, що це не на півночі, сподівався, що Денис нікуди не поїхав. Кожні пʼять хвилин підбігав до телефону, читав новини. Але того дня він відписався у волонтерському чаті, що все розвіз. І наступного теж. В чаті всі раділи і казали, яку важливу роботу він робить. Я теж писав йому, просив поговорити, але він не відповідав, і вранці його машини під моїми вікнами теж не було.

А на третій день я прочитав новину: «Волонтера було поранено під час артелерійного удару». На фото був його форд. Я сів на диван і довго роздивлявся фотографію. Ще позавчора я сидів в цій машині, а тепер вона стояла десь на незнайомій мені вулиці, бокові вікна повисипалися, переднє — схоже на скло калейдоскопу, водійські двері пом’яті і відчинені, на сидінні — кров. Над машиною, наче лікарі в білих халатах, нависали панельні будинки. Можливо саме в цих будинках в підвалах і ванних кімнатах, сиділи люди, яким допоміг Денис, сиділи вдячні йому, може навіть памʼятали його обличчя, бажали йому всього найкращого. Можливо комусь він врятував життя, а вони навіть не знали, що з ним сталося. Сльози покотилися по моєму обличчю.

Коли я прочитав в новинах про те, що він помер, в кімнаті було вже темно, а я так і не встав з дивану. Іноді ти маєш щось зробити, кудись поїхати, з кимось поговорити, але я не знав що, не знав куди, не знав з ким. Єдиним зрозумілим відчуттям була ненависть до себе, за неї я і зачепився. Підвівся, почав тупо бігати квартирою. Бив кулаками в стіни, кричав на дзеркала, втім в очі собі не дивився, шукав слова, які мав сказати, сидячи з ним в машині, знаходив, говорив, а потім знову бив стіни. А потім сідав на підлогу і плакав. І так по кругу, поки в голові від втоми не наступила вогка тиша.

В чаті, де спілкувалася наша волонтерська група люди писали всі ті речі, які пишуть, коли гине хтось близький. Люди, які знали Дениса пару тижнів писали так, наче вони знали його двадцять років. А я мовчав. Мене питали де я, що сталося, а я не відповідав, не відповідав і на дзвінки. Наступного дня в чаті вже обговорювали доставку, а Дениса не згадували. Просили тільки не їздити на північ, принаймні без амуніції. Про мене теж забули, а я продовжував ненавидіти себе. На третій день я не витримав, зібрав речі і пішов на вокзал. На четвертий день я зміг втекти.

Та як виявилося, не зміг.

***

Я зачинив двері свого львівського підвалу, сховав його в маленький сейф біля входу і перетасував кодовий замок. На плечі знову був важкий рюкзак — в ньому мало що змінилося з того дня, як я сюди приїхав.

Я піднявся на хідник і озирнувся. Він, як завжди, був неподалік. Стояв на протилежному боці вулиці, за запаркованою тойотою на харківських номерах. Був ледь не перший насправді теплий день, то ж його чорний пуховик виглядав недоречно. Втім, моя зимова куртка виглядала так само — іншої я так і не купив. Я ледь помітно кивнув, запхав руки в кармани і рушив вулицею.

Я не озирався, та відчував, що він йде за мною. Важко переставляючи масивні зимові черевики. Йде і посміхається мені в спину. Слідкує, щоб я нікуди не звернув. Та він даремно переймався — я знав, що треба робити.

Дійшов до католицького собору, я зупинився. Денис стояв на сходах, як і того дня, коли я приїхав у Львів трохи більше місяця тому. Тоді я ще не знав, хто це. Чи знав? Якийсь час ми дивилися один на одного, а потім раптом він підняв руку і помахав. Я усміхнувся і пішов далі. Цього разу він за мною не пішов.

На широкому хіднику, яким в обидва боки повільно брели люди, мене зупинив строгий військовий. Я дав йому паспорт.

— Їдете чи зустрічаєте? — спитав він.

— Їду.

— Далеко?

— Додому.

Він подивився на мене чи то з жалем, чи то з повагою.

— Доброї дороги.

Я забрав паспорт, подякував і рушив в бік вокзалу.