Дівчина без майбутнього

Віктор Вікторович Зозуля із дружиною жив у багатоквартирному будинку, правда старого зразку, може ще й довоєнного часу. В цій квартирі жили батьки Івани Петрівни-дружини директора. Колись сам директор отримав квартиру від держави як молодий спеціаліст в хрущовці недалеко від центру міста. Як син одружився, вони віддали її молодій сім‘ї, а самі переїхали до двоповерхового старенького будінку недалеко від вокзалу. Та і до школи було ближче. Зробили ремонт, багато чого переробили. В результаті вийшла затишна двокімнатна квартира. Це мені все говірлива директорова дружина розповіла.

Загалом вона була добра і турботлива, та іноді її було забагато. В один із днів, коли вона вже зовсім замучила мене фотографіями свого сина, починаючи з того віку, коли діток фотографують геть голих і закінчуючи онуками, а потім ще згадала молодість, я не витримала. Нагадала, що вона геть забула, що збиралася до магазину. І запропонувала сходити замість неї, поки не стало темно. Бо в березні ще рано темніє. Та й дуже хотілося освіжити голову.

-Привіт, Владо! - пролунало справа, як тільки пройшла арку між домами, не дійшовши до магазина якихось сто метрів.

Притиснувшись спиною до стіни будинку, стояв Макс з цигаркою в зубах.

-Привіт! -Хотілося пройти повз, та це було занадто нечемно, тож довелося підійти.

-Ти сторонишся мене?

-З чого ти це взяв? -Хоча він мав рацію, та не визнавати ж.

Після того дня, коли ми посварилися з Дашкою і я геть розгублена, ображена натрапила на Макса, про все те, що я витворила, згадувати не хотілося і було соромно дивитися хлопцю в очі.

-Ну добре якщо ні, -не став продовжувати тему, за що йому велике спасибі, -як в тебе справи?

-Добре. Я в директора живу. Та ти, мабуть, і так все знаєш.

-Знаю і про малу твою знаю. Мені шкода, що так сталося. -Схоже, що щиро каже. -Тепер коли ти за неї не відповідаєш то може до нас, в мене є для тебе робота?

-Максе, ти ж знаєш, що я не зможу красти. Я незграбна в цих справах! -Я починала злитися. От нащо знову порушувати це питання. Все вже не раз обговорено,- та й мені треба ставати на ноги, бо інакше мені Дашку не віддадуть.

Поки я розповідала, хлопець наблизився впритул, нахилився до мого обличчя і поцілував у скроню. Я розгубилася, бо занадто неочікувано все відбулося.

-Я досі пам’ятаю смак твоїх губ, твою пристрасть і боязкість. Це заводить страшенно. -Шепотів мені на вухо, лоскотно обдаючи теплим подихом.- Я часто згадував, як ти плакала і просила тебе обійняти, а потім запалила в мені такий вогонь, що й досі не згасне. Владо, я зможу тобі багато дати. Приєднуйся до нас. Обіцяю, що нишпорити по кишенях тобі не доведеться. Для тебе є більш вишукана роль. А головне ми будемо разом.

Сьогодні особливий день. І не тому, що свято чи аби що. Я вперше йду на справу. Мандражую страшенно. В голові прокручую, як так сталося, що я погодилася. Та на справді чудово знаю, мені потрібні гроші. Час спливає. Я спробувала влаштуватися на роботу, та й ще так, щоб встигати вчитися, але не освідченні дівчата ніде не потрібні.

Невдовзі мені доведеться йти у вільне плавання. А куди я піду? Мені нікуди, мене ніде не чекають. Я довго обмірковувала, шукаючи на килимі, який висів у мене на стіні різні малюнки та візерунки. Таке нехитре заняття допомагало зібрати думки до купи, саме те, що було необхідно. Я ще й пальцем по килимку водила, щоб відчути скрипучість ворсу.

От так і надумала, що треба комусь довіритися і все ж таки спробувати.

Почалось все з придання мені належного вигляду. Сестра рудого щипача працювала с салоні краси, доволі респектабельному. Вона ж, як я зрозуміла пізніше, розповідала про своїх клієнтів і події у їхньому житті. Тобто була навідницею.

Сьогодні вона робила з мене витончену леді. Нова зачіска, макіяж і на мене в дзеркалі дивиться красуня років дев'ятнадцять-двадцять. Трохи худорлява, та Ірен зауважила, що так виглядають дівчата, які слідкують за зовнішністю. Мене одягнули в аквамаринову сукню з відкритою спиною, та чомусь таку красу забракували. Через двадцять хвилин привезли іншу. Це було «маленьке чорне плаття, яке доречне до будь-якої події», -так принаймні сказала Ірен. А ще під нього вона одягла на мене бюстгальтер. Це окрема тема; я їх ніколи не носила, бо не маю на що одягати їх, та і купувати не маю за що. Це й же був витвором мистецтва. Я навіть плаття не хотіла вдягати, хотіла насолодитися. М’який з поролоном, ніжного бузкового кольору. А коли я вже одягнена поглянула на себе в дзеркало, то здивувалася, звідки в мене з‘явилися груди.

Я себе не впізнавала. Мені здавалося, що на мене дивиться геть інша людина. Не дівчинка сирітка, у якої не має майбутнього, а якась панянка з золотою безлімітною карткою.

-Фантастика! А я тобі казав, що ти красуня,- очі Макса горіли азартом і захопленням, -а ти сумнівалася.

Він був одягнений не гірше за мене, дорогий строгий, трохи приталений костюм, біла сорочка. Підморгнув мені у дзеркалі, запропонував згін ліктя. Я вклала свою руку і він жартома зверху поклав свою, щоб підтримати.

Такого заходу, я звичайно, теж ніколи не відвідувала. Як поводитися не знала, тому вже при вході почала озиратися і мене так знатно тіпало.

-Перше правило, заспокойся і це правило головне, - шепотів мені на вухо і так посміхався неначе якісь дурниці розповідав, -друге правило, удавай ніби тобі нудно і не цікаво. Вдавай, що на таких заходах ти постійно і вони тобі вже в печінках сидять. Якщо розглядаєш щось, то роби це не відкривши рота від захоплення, а зверхньо. Але не перегравай, бо так стануть цікавитися, хто ця пихата панянка.

-А третє?

-Що третє?

-Третє правило,- пояснила йому, бо він перестав мене повчати й зацікавлено розглядав пару навпроти.-Третє теж буде, але пізніше. Ми зараз підходимо привітатися. Ти все пам‘ятаєш? Більше мовчиш. Відповідаєш так, ні, дуже і питаєш про винуватницю свята.

-Я пам'ятаю.

-Тоді вперед.

Тиждень перед першим моїм виходом у світ, мене постійно інструктували й проводили маленькі іспити. Я і на підборах вчилася ходити, і зверхньо голову по царські тримати, і визубрити на пам‘ять свою легенду. Я старанно все запам‘ятовувала.

Перше випробування я пройшла і друге, і третє. Невдовзі я і в середині себе стала відчувати деяку впевненість. Навіть Івана Петрівна помітила зміни.

-Щось в тобі змінилося? -Трохи здивовано, трохи з ніжністю запитала вона і прискіпливо оглянула, -ти чи впевніше виглядаєш, чи подорослішала. Мені подобається.

Я прив'язалася до цієї жінки. Не так, щоб вважати її близькою людиною, та все ж вона по своєму, трохи відсторонено, про мене піклувалася. Я ж не хотіла прив'язуватися. Давно помітила, що після від‘їзду Олексія і після подій з Дашкою, я стала відчужено дивитися і ставитися до людей, намагалася тримати їх на відстані від себе.

Так було і з Максом. Він був дуже до мене уважним, турботливим, я ж тримала його на відстані. Проте мені подобалося проводити з ним час. Він був кмітливий, з гарним почуттям гумору, надзвичайний співрозмовник і відчувалася в ньому якась мужність і принципи, незважаючи ще на доволі молодий вік. Він кожного разу був напоготові та допомагав мені адаптуватися у вищому світі. Я ж трохи почала розбиратися що і до чого. Я все дивувалася звідки в нього стільки інформації й знань. Він про себе взагалі не розповідав. Та я дізналася, що ми робимо на таких заходах.

У вищому світі, хоча в нашому місті, який там може бути вищий світ, а він, як виявилося, є. І як мені пояснив Макс, чим менше місто, тим більша прірва між бідними й багатими, а посередині майже нікого не має. І ті, хто вважає себе вище за всіх, дуже хочуть бути ошуканими.

Макс з такою філігранною грою вертів їхніми гаманцями, що вони й раді були вертітися. Я була відволікаючим маневром, за що отримувала свій процент. Та так було до якогось часу.