Ода Одесі

Одеса – моя фортеця. Мій монастир. Моя вічна пристань. Моя остання межа..

Ми всі тут охрещені водами Чорного моря.

Ми божеволіємо від кохання, коли цвіте акація.

Ми до нестями любимо наші романтичні руїни, які не поміняємо навіть на пентхауз у Лос-Анджелесі. Ми можемо подорожувати, їхати на деякий час до інших міст, жити на дві країни, але ми завжди повертаємось. За своїм досвідом ми знаємо, що добре там, де нас – немає, і що ностальгія – це хвороба зі смертельними наслідками.

Ми любимо наш Привоз, хоч від нього залишився один міф, кудись зник вибір і зовсім неможливо стало торгуватися, зате залишилися бруд і кишенькові злодії, хоч щось колишнє...

Наші інші визначні пам'ятки теж змінюються, і аж ніяк не на краще. Ми важко переживаємо всі так звані реконструкції, і потім щиро плюємося, проходячи повз той самий Будинок Руссова, навіть ті, хто не пам'ятає, як він виглядав насправді.

Наша найзаповітніша мрія - бути рантьє і здавати якусь квартиру померлої бабусі чи тітоньки, бажано в центрі, за п'ять хвилин ходьби від моря, Привозу та Оперного театру, з авторським ремонтом, зрозуміло.

Але навіть якщо ми рантьє, ми все одно б'ємося, як риба об лід, у боротьбі за існування, адже нам завжди хочеться жити краще, ніж зараз. Зрештою, ми – добрі, ми заслуговуємо, у нас – діти, онуки, племінники, та й треба ж залишити щось після себе.

Нам подобається добре поїсти, тому наша одеська кухня – це легенда, зіткана з національних особливостей, часів та настроїв. Це - притча у язицех.

А наші пані? Такі є на що подивитися, з ким побалакати, з ким прожити душа в душу. О, мешканки півдня! Одеса народить найкрасивіших, найкращих, найдобріших, найталановитіших жінок, тому іноземці хочуть одружитися лише з одеситками, але вони – нарозхват. Втім, ці якості притаманні усім українським жінкам (чого вже грішити проти істини), які все виносять на своїх плечах, і все одно продовжують цвісти, пахнути та дарувати щастя своїм близьким.

Наші діти – квіти життя. Ми любимо їх до запаморочення, вони у нас найрозумніші, найпрекрасніші і взагалі - генії. Наші діти – це наше все, і наші власні, і діти братів та сестер, і сусідські, бо всі вони – діти Одеси. Вони – наше майбутнє. Саме завдяки ним через двадцять років ми житимемо в у більш чистому та радісному місті.

Одеса – наша фортеця. Наш монастир. Наша вічна пристань. Наша остання межа..

Одеса - наше місто земне.