Покер з долею

Дійові особи:

Віка - жінка

Назар - чоловік.

Час, дата, місце: шоста ранку, 24 лютого, Ірпінь.

Спальня. Жінка на ліжку. В кімнату заходить чоловік. Позіхає. Обережно торкається ноги жінки. Вона перегортається на інший бік та заривається обличчям в подушку. Чоловік знову позіхає і торкається її ноги. Жінка прокидається, дивиться на чоловіка, трохи підіймається.

Віка. Почалося?

Назар. Так…

Віка Дійсно почалося?

Назар. Так-так-так!!!

Віка. О Боже…

Назар. Збирайся швидше! Ми їдемо.

Віка (плаксиво). Та куди? Куди?..

Назар. Я не знаю! Збирайся - тобі кажу.

Віка. Куди ж ми поїдемо?

Назар. Неважливо. Нам треба виїхати - і все. Збирайся! Бери необхідне!

Віка. Що?!

Назар. Необхідне!!!

Віка. Зачекай… Я не знаю, що брати…

Назар. Гроші, документи, прикраси… Що там ще? Згадуй сама!

Віка. Зараз…

Жінка знову копирсається в комоді.

Назар. Та не треба, не шукай! Білизну потім купимо! Збирайся.

Віка. Нічого ти не розумієш. У мене там гроші.

Назар. Ох… То збирай-збирай! Скільки вже можна повторювати?

Відходить від ліжка.

Віка. Ото тебе заклинило… А ти куди?

Назар. Я за речами.

Віка. Допоможи мені.

Назар. Ну що ти як маленька. Ще не прокинулася? Я свої речі збираю, ти свої. Хутко збираємося і виїжджаємо.

Віка. Я не знаю, що зібрати… А ще… Не знаю, чи їхати нам… Назаре, подумай… Куди ми поїдемо? На скільки?

Назар. Не знаю куди.

Здалека чутно вибух. Потім ще два.

Назар. Чула?! То не феєрверки, то - війна.

Віка. То десь поруч? Де воно так гупає?! Назаре, мені страшно.

Назар. Поряд і не поряд... В Гостомелі.

Віка. А чому там? Не в Ірпені?

Назар. У нас теж буде. Не сумнівайся в цьому.

Жінка сідає на ліжко та починає плакати. Чоловік сідає поруч, обіймає її. Але раптово підводиться і стає перед жінкою.

Віка. Назаре, чому Гостомель? Чому? Чому так швидко? Я не чекала! Я не хочу цього! Господи, зупини! Я не можу поїхати просто так. Якже наш дім, як ми це все залишимо? Я не уявляю… Назар, подумай, може ти поспішаєш? Давай Ані подзвонимо, Сергію… Спитаємо, що вони там роблять, що запланували. Може краще пересидимо пару днів і все закінчиться як страшний сон? Я не вірю, що це триватиме довго. Це має скоро скінчитися… Назаре, ну будь ласка! Нікуди не поїдемо. Це небезпечно…

Назар. Віко, це істерика. Це тупо істерика. Давай я все зберу, з тобою зберу, ти лише заспокойся. Будь швидкою. Ти ж вмієш бути такою. Згадай, згадай! Та годі рюмсати! Ти нічого так і не зрозуміла… Дурненька.

Віка. (спалахує). В чому я дурненька? Що не хочу їхати невідомо куди? Кидати все, зриватися з місця і летіти, бо тобі так захотілося?

Назар. Бо у тебе відразу оце починається - Аня, Сергій, хто ще там? Опитаємо о п’ятій ранку. Ти при своєму розумі? Немає часу, не-ма-є. Кожен за себе, і це - війна. Потім Ані зателефонуєш. Вона речі давно збирає поки ти рюмсаєш на ліжку.

Віка. Звідки тобі знати? Вона теж не хоче їхати.

Назар. Ти впевнена, люба? Не всі такі…

Віка. Які?..

Назар. Як ти!

Віка. Яка я така?

Назар. Непослідовна. Пам’ятаєш, що було до війни? Ти казала, що боїшся, дуже боїшся та поїдеш за будь-якої нагоди, якщо те “все” почнеться. Замість того (Чоловік хапається за голову), замість того ти сидиш тут і вмовляєш мене сидіти вдома, щось там перечікувати, нібито в безпеці, в той час, як одна мить - і по нас ракета жахне. Чи ще щось гірше. Про це ти думала?

Віка. Але ж там… стріляють. На вулиці стріляють, вибухи. Куди ми виїдемо?

Назар. То не у нас, то в Гостомелі…

Віка. Такі звуки наче у нас прямо за вікном.

Назар. Уяви, що буде, коли вони до нас прийдуть…

Чоловік уважно дивиться на обличчя та декольте жінки.

Уяви, що вони можуть зробити з тобою.

Віка. Господи, ну що ти верзеш? Чому ти мене лякаєш? На що натякаєш?!

Назар. Не лякаю, а попереджаю. Ти як думала, що війна - то відео з танком по телевізору і все? Зовсім не так, Віко, не так…

Віка. Я так не думала. Ти що, мене за ідіотку тримаєш?

Назар. Я хочу, щоби ти нарешті стала дорослою. Відповідала за себе. Та яка різниця - годі! Ми втрачаємо час!

Чоловік витягає з шафи валізу та починає хаотично зкидати туди речі. Жінка підбігає, хоче йому завадити, але зупиняється та стоїть нерухомо. Вдалині чутно кілька вибухів.

Віка. Що буде з нашим будинком?

Назар. Звідки мені знати?!

Чоловік продовує складати речі.

Віка. Ми повернемося? Так? Скажи “так”.

Назар (сухо). Не знаю.

Віка. Але ж будинок…

Назар (зупиняється). Але ж життя!

Віка (позіхає). Натяк зрозуміла.

За вікном бахкає. Раз-два-три.

Віка. Ти правий. Нам треба їхати, та, Боже, як це страшно - їхати у невідомість. Туди, куди ти не знаєш, де тебе не знають. Переселенкою, біженкою, жінко з торбами і без торб, в машині чи без. В думках з улюбленою кавоваркою, в реальності - з розбитим серцем. Рятувати життя, тіло й душу, і з кожним кілометром, котрий віддаляє тебе від рідного міста відчувати, як все більше розщеплюєшся на атоми, і скоро тебе не стане. Такою як зараз - не стане. Але якщо залишишся, то тебе точно не буде. Вісімдесят відсотків, ні - дев’яносто, дев’яносто п’ять чи тридцять. Чи шістдесят, чи…

Назар (похмуро). Сто сорок дев’ять.

Віка. Не смішно. Сорок дев’ять.

Чоловік різко кидає валізу, підходить до жінки

та обіймає її.

Назар. Все буде добре, я обіцяю… Ти поїдеш за кордон, перечекаєш поки там. І ми зустрінемося після війни.

Віка. Тобто, як це поїду? А ти?

Назар. Я залишуся тут.

Віка. Ні! Їдемо разом!

Назар (філософськи). Це неможливо, повір.

Віка. Чому?

Назар. Бо я йду в армію?

Віка. Це жарт?

Назар. Не жарт.

Віка. Повтори це ще раз.

Назар. Я не жартую.

Віка. А що мені робити, ти не подумав? Що я робитиму?

Назар. Ти будеш в безпеці. На більше я не розраховую.

Віка. На життя… на нього ти розраховуєш?

Назар. Можливо.

Притискає жінку до грудей.

Назар. Але я так вирішив.

Віка (гірко). Коли ми посварилися біля комоду?

Назар. Коли почув перший вибух.

Віка. (відстороняється). Все з тобою ясно. Мужики…

Назар. До чого тут це?

Віка. Ні до чого, але я не можу повірити…

Чоловік відходить в бік.

Назар. Просто збирай речі. Просто не став зайвих питань.

Віка. Просто стань вдовою.

Назар. Слідуй долі.

Віка. І посивій від горя.

Назар. Вибір за тобою.

Віка. Знаєш, що найгірше? Коли кажуть, що ти маєш вибір. Що ти свідома, доросла, відповідальна та обираєш. Ти вільна обирати. Вільна бути вільною. Свідомою як творець. Ніби ти встановила правила, а тепер обираєш яким з цих правил слідувати. Та це не так. Ти обмежена, ти диявольські обмежена в усьому. Виходу у тебе немає. Всюди куди ти поткнешся - глухий кут і безвихідь. Це покер, в який тобі ніколи не виграти. Азартна гра для когось, але не для тебе. Та тобі кажуть - ти повноцінний гравець, кидай кістку. Ти кидаєш і…

Чутно потужний вибух.

Назар. Нема часу!

Віка. Нема слів. Нема сил. Нема бажань.

Назар. Але є сила волі.

Віка. Амінь!

Чоловік закриває валізу, бере жінку за руку та вони виходять. На ліжку залишається розкиданий одяг, колода карт, фішки та гральні кістки.