Паперівка

Вода ставу, що розкинувся з краю села, виблискувала яскравим липневим сонцем. Видавалося, що й сонце занурилося у воду, щоб освіжитися у такий неймовірно спекотний день. Навкруги було гамірно та радісно. Верещала дітвора, плюскочучись у воді, під пильними поглядами зосереджених матусь. Управлялися у вміннях пірнати із «дошки» підлітки. Павло, то мій друг, і я лежали під розлогою вербою. По тілу приємно стікали крапельки прохолодної води, залишаючи на шкірі вологу полосу, яка вмить підсихала від того ж таки палючого сонця. Неподалік нас засмагала знайома дівчина Маринка. З нею була незнайома мені дівчина. Точно не з нашого села. Поки я бачив її лише у профіль, але і того вистачило мені, щоб зрозуміти те, що вона була красуня. Її не місцевість добавляла її балів зо три по десятибальній шкалі привабливості. Оскільки, це було завжди цікаво поспілкуватися із незнайомими і не місцевими дівчатами. Не те, щоб я був такий собі ловелас, але статус студента столичного університету трохи добавляв мені плюсів поміж інших хлопців села. Отож, її профіль привабив мене надзвичайно. Мокре волосся, зачесане до верху, рівний ніс і лінія тіла – усе мене манило до неї.

- Що ти зириш, Дімка, сподобалась,- запитав Павло.

- Ну! А хто то,- запитав у товариша.

- То десь на Садову приїхала, чи то Семенюків, чи то Бойків, не знаю точно, ще із минулого тижня приїхала, на дискотеку не приходила,- надав детальну відповідь товариш.

- Класна, - лише промовив я.

- І мені подобається,- промовив Павло.

Я відразу помітив, що він це промовив скоріше для того, щоб посердити мене. Оскільки, знав, про його Марію і її обіцянку дочекатися Павла із армії.

- Як Марія взнає, то в армію не пустить,- підтрунював я товариша, знаючи його бажання стати військовим.

- То йдемо, ніби з Мариною поговорити і разом познайомишся із нею! Що злякався, столичний «парєньок»,- реготав Павло.

Ми піднялися із свого місця і вже за мить мостилися поряд із дівчатами.

- Привіт, Маринко, як життя молоде? – запитав я у знайомої.

- Та добре, екзамени здала, вступаю тепер! – відповіла та.

- Куди ж? – перепитує Павло.

- В медичне, до райцентру, як і хотіла!

Ще про щось гомоніли. Павло розпитував про те, про інше. Маринка жодним чином не намагалася нас познайомити. Повільно наш план йшов до фіаско. І до того ж, та незнайомка була просто приголомшлива. До того рівненького і дуже милого носика додавалися вишневі, пухкі губи, маленький ротик, зеленуваті очі із сіринкою. Вона спершу із цікавістю розглянула нас. Потім втратила цікавість і зосередилася на милуванні ставком.

- Маринко, а хто це з тобою? – не втримався я,- могла б нас і познайомити…

- А може вона, не хоче із вами знайомитися,- під’юджувала нас подруга.

- Вибачте, а ви не проти із нами познайомитися, мила незнайомко? – запитав я у неї.

- О, все, Дмитрик включив свій столичний шарм,- реготала Маринка і то так весело, що і Павло, незнайомка та навіть я сам покотилися зі сміху.

- Владислава,- промовила незнайомка глибоким голосом.

Я зрозумів, що такого синтезу вроди, голосу та імені, я до цього не зустрічав. Відчував, що у ній зосереджені усі мої юнацькі бажання, мрії та сподівання на літо.

Ми спілкувалися до самого вечора, аж поки, спочатку пекуче, згодом лагідне вечірнє сонце не почало ховатися на густим верболозом ставу.

- А у вечері вийдете до школи? – запитав я у дівчат,- приходь Владо, у нас там завжди цікаво…

- Може і прийдемо, а може і ні,- не вгавала вередувати Маринка.

Влада лише знизала плечима і попід руку із Маринкою повернула у бік Садової.

Ввечері, я навівши лоск і вимивши до «білісінького» свої кросівки, прямував вулицею до центру, де у шкільному подвір’ї, поряд із парком, проводили вечори буднів сільська молодь.

Я міг піти Центральною, на якій і жив, але свідомо обрав довшу і більш не зручну дорогу. Волинською повернув на Садову. Все для того, щоб можливо побачити Владиславу. Бо не настільки мене цікавили ті посиденьки у шкільному «грибочку», як можливість побути із нею. Звичайно я мав намір потоваришувати, чи й більше того, завести стосунки.

Я повільно йшов вулицею села, на яке повільно спадав вечір. Воно повільно притишувалося та вгавало, стихали звуки та гамір. Сонце сідало ген за селом, за великим пагорбом, який називали Бабин, а мені видавалося, що воно сідає на велику, стару яблуню у саду діда Кузьми. Видавалося, що сонце сіло прямо на віття, у середину дерева. Виблискувало своєю червонастою красою і осявало увесь сад садиби. І в тому переливі сонячного проміння, прозорого, зеленого листя я помітив великі та яскраві плоди яблуні - паперівки. Як казали у нашому селі «паперувки». Я ніби на яву відчув у роті той смак перших літніх, стиглих яблук. Пригадав, як ревно дід Кузьма їх захищав від набігів розбишакуватих підлітків у числі яких, завжди перебував і я..

Вмить мені страшенно захотілося пригостити тими яблуками Владу. Вона точно ніколи не відчувала того смаку. Такого смаку. У міських магазинах такого не купиш. Це було б чудово, пригостити її і розповісти пару веселих та смішних історій про ці яблука.

Я оглянувся позад себе. Вулиця була пуста. Глянув вперед, також нікого навколо мене. Трішки присівши, глянув у глиб саду.

- Так, здається нікого…,- промимрив собі під ніс.

І хвацько, одним рухом, перемахнув штахетник, який був навкруг садиби. М’яко приземлився у траву, що росла садом. Повільно, крадучись, підійшов до яблуні. Схватився за гілляку у намірі потрусити її. Легесенько, щоб впали лише найстигліші плоди яблуні. Саме оті, сонцеподібні «паперувки», які запримітив у сонячному сяйві. Але як тільки, я раз струснув гіллячку, і впали перестиглі плоди, почув за собою голос.

- Ах ти ж розбишака такий, зараз я тобі всиплю!

Я повернувся на голос і побачив перед собою діда Кузьму. Все такого ж, як і років десять тому. Здавалося, що дід зовсім не постарів. Він тримав на повідку собаку, все того ж, із дитинства. У правій руці дід мав добрячого дрючка. Певно саме ним він і збирався мені всипати.

- Діду не бийте, не пускайте собаку,- благав я, із пересторогою дивлячись на пса, що шкірився на мене.

- А , от як, вже просишся, а яблук не міг зайти попросити,- картав мене дід.

- Та я ж думав…,- не закінчив я фразу.

Що ж я міг сказати йому у своє виправдання. Анічогісінько! Лише відчув, як почервонів і сором накрив моє обличчя.

- Ти чий будеш? – запитав мене дід Кузьма,- не Романів, випадково…

Я кивнув.

- Ех ти ж, не навчили тебе у столичних інститутах просити, не навчили ввічливості…, як з дитинства крав ці яблука, так і досі, а вивчишся, то що будеш красти, колгоспи,- переходив дід на болючу тему занепаду села.

- Та вибачте, будь ласка, я без зла…, просто хотів дівчину пригостити, вона таких яблук зроду не смакувала,- промовив до нього винувато.

- Ясно не куштувала, таких ні в кого немає! А що за дівчина – хорошая? – запитав дід.

- Допоки кращої не зустрічав,- відповів діду.

- Ну добре, що вже з тобою робить. Йди з Богом!

Я повернувся, щоб перелізти штахетник у зворотньому напрямку.

- От, ну куди ж ти! Двором йди,- керував дід Кузьма,- позвикали…

Я понуривши голову і з добряче зіпсованим настроєм прямував садом діда Кузьми.

- Стривай…, ти ж яблука забув,- почув позаду.

Я повернувся і підійшов до діда. Він зморщеною, мозолистою рукою трударя протягував мені три маленьких сонця. Вони виглядали рівненькими, свіжими і наповненими соком у зморщених дідових руках. Я взяв їх у руки. Вони все ще були теплі від палкого сьогоднішнього сонця.

- Дякую, діду! – протягнув я йому руку, - і вибачте..

- Та, що вже там, йди вже, а то тую найкращую прогавиш...

Я поспіхом йшов до школи, де звіддалік помітив Владиславу. Ми провели гарний вечір. Багато сміялися, багато говорили про мрії. Потім я йшов поряд із Владиславою і перед поворотом на Садову попросив її дозволу провести її додому. Вона погодилася. Ми все ще під враженням вечора говорили про майбутнє, про нас. Вона розповіла про складне навчання на невідому мені досі науку «кібернетику», про скорий час, коли усе будуть робити комп’ютери. Я ж п’янів від її присутності та глибокого голосу. Від її руки, яку я час від часу ніби випадково торкався мізинцем. І понад усе у світі мріяв, щоб та рука опинилася у моїй.

- Ну от ми і прийшли! – промовила Влада зупинившись поряд із домом діда Кузьми.

Я на мить знітився, оскільки у моїй кишені були яблука із саду того дому, куди вона приїхала.

- То ти до Паліїв приїхала? – запитав у Влади.

- Так! Дід Кузьма мій двоюрідний дід, от – такий от чолов’яга,- промовила Влада, показуючи великий палець руки догори, - на таких світ тримається…

- Згідний,- тихо промовив я,- будеш яблуко,- простягнув їй сонячну «паперувку».

- О, давай, яке гарне яблучко!

Ми мовчки смакували солодкий сік наповненого сонцем яблука. Сиділи так близько і у ту мить, я так чітко відчував себе і власне ту мить, що видавалося так буде до віку. Як каже теперішня молодь «Я кайфував!».

- А хто ж то нашу Владку тут обхождає,- почув я голос діда Кузьми.

- Діду я вже йтиму додому, не хвилюйтеся,- промовила Влада встаючи із лавки.

- Та я й не хвилююся! Просто цікаво, із ким ти так хрумтиш яблуками, а Дмитро Романів, хороший хлопець…,- із лукавим прищуром очей вимовив дід.

Влада не зрозуміла натяку про яблука. Вона простягнула мені руку і промовила:

- До завтра!

Я полотнів від того, що пригощаю фактично краденими яблуками дівчину, яка має якесь відношення до того саду. Відчував себе вдвічі більшим крадієм і хитруном від того, що це побачив дід Кузьма. Було справді не зручно. Відчував, що червонію і радів, що був вечір і це було не помітно. Та все ж, я був втішений тим, що їй сподобалося наше спілкування і вона хоче ще зі мною зустрітися.

- Діду, може ви хочете яблуко? Пригощайтеся,- посміхаючись простягнув я дідові солодкий стиглий плід «паперувки», дивлячись у слід Владислави, що йшла подвір’ям до хати.

- О, дякую, хлопче, - відповів дід посміхаючись та вкусивши яблуко,- ти знаєш, нічого смачнішого зроду не смакував…, йди вже і не лазь більше по людських садках…, і запам’ятай, попросити – не сором, а вкрасти сором навік…, отак і живи…

Я йшов додому переповнений враженням від Владислави із солодким відчуттям симпатії, яка так трепетно з’являлася між нами під смак стиглих «паперувок» . І з відчуттям того, що із такими дідами, як дід Кузьма зникає ціле життя, частиною якого я також був.