Ля-лякалочки

Чи боїтесь ви темряви? Я — ні. Бо живу в ній майже рік. В коробці, як мрець у домовині, без жодного променя світла. Як тисячоліття мумія загорнута в хрусткий клаптик паперу.

Я — ялинкова прикраса, червона дута кулька з декоративною посипкою. Лише на новорічні свята згадують про мене… Та воно того варте. Іграшками прикрашають ялинку, а радість цікавого люду, що приходить подивитись на ошатну й чепурну красуню, не купити за гроші. В мені — часточка духу Різдва, котра зігріває серця, малює усмішки на обличчях, запалює вогники в очах.

А чи боїтесь скрипучих кроків в тій непроглядній темноті? Я — ні. Бо ступає він нечутно. Він приходить коли все засинає, й зморений світ огортає лунка тиша. Прислухатись, й почути можна як за вікном, з клаптів талого снігу, скрапує вода. Та не почуєте — його.

Він приходить коли гаснуть гірлянди, а вікна щільно вкриті шторами од місячного сяйва, що й жодна зіронька не прогляне. Темно хоч в око стрель, та не для нього. Він все бачить. Він знайде мене. Він чекав на кращу мить. Кудлатий демон із хвостом! Як голки, гострими зубами й закрученими пазурями.

Тихо, темно…

Лиш зблиснуть у пітьмі зелені очі —

він вже тут.

І ось звучить для мене, НАОСТАННЄ!

…його жахливе та ПЕКЕЛЬНЕ: «няв».