Вкрадені спогади

Приїхали! Я заблукала.

Дістала телефон, щоб звіритись з картою, та карта не підкачується. Ну що за дикість?! Вже навколо інтернет, стільниковий зв’язок, а в цьому Богом забутому місці навіть жодної рисочки немає. Ані подзвонити, ані карту глянути.

Піддалась на пропозицію друзів, поїхати на День Народження подруги до Кіровоградщини. І все б було чудово: шашлички, гарне товариство. Та на ранок хтось здумав, що чудова нагода по гриби відправитися. Я за такий движ руками й ногами. Маю чималий досвід ще з дитинства. Ідею підтримала. Тому ми зібралися і відправилися на грибне полювання. От тепер я в халепі.

-Ау! -Хтось же повинен почути, на так далеко я заходила. -Ау! Народ!

Відгуку не було, розвернулася і спробувала повернутися звідки йшла. Треба було бабцю слухати, що по дорозі до лісу зустріли. І вертати ще тоді. Я взагалі-то не забобонна, та коли таким голосом, що аж мурахи по шкірі, кричать: «Чорний ліс поглинає! Вертайтеся!», то або прийняти на віру її слова і вертатися, або ж сміятися з божевільної старої. Ми не робили ні те, ні інше. Мовчки пройшли повз. Я знизила плечима, щоб відігнати неприємне відчуття і пішла далі.

В лісі вже розішлися, йшли на відстані метрів двадцять один від одного. Як я так примудрилася?! І захотів би, не загубився. За своїми думками, під ноги не дивилася. Зачепилася за коріння, що виперло та проїхалася носом по вологій землі, збираючи росу з брудом на одяг, волосся та обличчя. Вся моя привабливість залишилася десь на землі й обтруситися не вийде, бо не сухо.

Підняла свій пакет із зібраними грибами. Нехай і не багато, та дещо вже є. А от ножа не знайшла, скільки не видивлялася.

-Дідька лисого на мою голову! Що за день? -Чортихалася і лютувала я.

Загубилася я вперше в житті. Що робити в такій ситуації, знала чисто теоретично. Це скористуватися телефоном, знайти потрібну частину світу по моху. І мені жодна не підходила.

-АУ! Люди!! АУ! -І тиша у відповідь.

Ще й без стратегічно важливого предмета залишилася. Ніж не тільки для грибів знадобиться, а й для захисту. Хоча від кого захищатися в день? Очі продовжували вишукувати ніж, а натрапили на гриби. Їх було стільки, що куди не кинь оком вони навкруги. Моя жадібна натура надриваючись волала, щоб я негайно наповнила весь кульок і дістала запасний. Каюсь рвала з грибницями та пакувала у свої пакети. От би отримала від діда Степана наганяй за такий збір. Він завжди до цього суворо ставився. Згадала і затопило ностальгією і теплими спогадами.

-Не гоже так робити! - Застав зненацька мене докірливий голос. -Хто тебе, дитинко, вчив так гриби збирати?

Поряд зі мною стояла жіночка з вівчаркою і з легкою зневагою дивилася на мої пакети. Пес насторожував, він був більш схожий на вовка. Дикі очі й напружена постава трохи лякали. Пес стояв трохи осторонь та не проявляв агресії. А жінка з кошиком, наповненим грибами сканувала мене пронизливим поглядом і витримувала паузу. Я неабияк зраділа. Тепер вже я вийду з лісу. Та радість затьмарилась соромом, адже права вона була. Я як якесь неуцтво поводжусь.

-Я от впала і загубила ніж, а тут стільки грибів. Як пройти повз? -Почала виправдовуватися, а потім і взагалі жалібно. -А ще я загубилася.

-Пішли, виведу,-зжалилась жінка.

Виявилося, що я взагалі не в ту сторону йшла. Добре, що зустріла Руслану. Так жінка представилася. Навіть страшно уявити, куди б я зайшла з моїм везінням. Йшли довго. Ліс ставав дедалі густішим. Тепер я розуміла, чому його звуть Чорним. Він і справді чорний, принаймні так здавалося. Дерева ставали настільки високими, що я відчувала себе крихітною на їхньому фоні. Густі крони закривали небо і дуже швидко стемніло. І разом з вечором прийшла і прохолода. Я трохи мерзла, не розраховувала до ночі провозитися, зранку було по осінньому сонячно і тепло.

-Порхавка, -Руслана вказала на великий гриб білого кольору,- така рідкість в нашому лісі.

Мені було все одно до грибів вже. Я стомилася і хотіла додому. Руки обтягли пакети з грибами, ноги находилися.

-Довго ще нам йти? -Нетерпляче поцікавилася я.

-Вже майже на місці. Стомилася? -Киваю головою. -Ну тоді зривай цю красу і пішли.

Я не роздумуючи, підійшла до гриба. Висмикуючи його з землі промайнуло в голові, що він якось дивно сяє. Чому не подумала про це ще до того, як рвала його? Гриб пирхнув і сяючий пил розлетівся навкруги. І найбільше дісталося мені, бо я здивувавшись вдихнула його і носом, і ротом. Мої легені горіли, я зайшлася кашлем, з очей текли сльози. Здавалося, що пил попав навіть у мозок.

-Треба бути обережніше. -Прорипів незнайомий голос.

Крізь сльози намагалася розгледіти Руслану. Та за моєю спиною стояла потворна бабця.