2
Навесні ж сталося лихо…
Вогник якраз сидів у хижці Неждани, впираючись ногами у підставку верстата, і спостерігав, як жінка робить останній стібок на сорочці. Сорочка призначалася йому. Нове вбрання було не зайвим – зі старого він виріс ще восени і нині носив саморобну куртку з лисячих шкірок просто на голому тілі. Неждана пошила йому сорочку й гачі з грубого конопляного полотна, а коли скінчила шиття, то видобула зі скрині широкий шкіряний черес.
- Лютів, - сказала, - а буде твій.
Вогник почав було відмовлятись, але Неждана змусила його таки вбратися у нове та підперезатися чересом. Юнак помилувався гаптуванням на рукавах – знаками коловрату, де фарбовані в червець нитки переплітались з чорними, і притягнув жінку до себе. Та відбивалася, сміючись:
- Цілу ніч Ярила славили, а тобі все не досить… Біжи, бо вчитель розсердиться.
Знадвору почулися звуки рогу, і коханці зірвалися з ложа. Тривогу протолчани здіймали не часто, а лиш у випадку крайньої небезпеки. Вогник схопив свого меча, з яким не розлучався, і разом з Нежданою вибіг із хижі.
Посеред купки людей стояв, важко дихаючи, малий Твердята, отрок років десяти. В плечі його стирчав уламок стріли, а в блакитних очах метався жах. Тверд з Твердихою, батьки хлопця, та інші протолчани намагалися про щось допитатись у нього. Хтось уже побіг на Святилище за Далебором. Твердята раптом вибухнув плачем, але то були не сльози болю.
- Вони убили його! – хлипав він, - убили!
- Та хто “вони”? – домагався Тверд, - кого убили, синку?
- Пра… Прадуба вбили!
- Хорсицького Дуба? – ахнув Тверд, - хто насмілився зачепити Перунове дерево?
- Хре.. Хрещені люди! – хлипав хлопчина, - їхні лодії стоять не на переправі, а у Брамі, під Чорною Скелею. Я хотів не дати… Став камінням кидатись… Так вони стріляти стали – ледве втік.
- Зрубати Прадуба – діло не просте… - зауважив хтось.
- В-вони розвели вогонь біля стовбура! – затинався Твердята, - вони його убивали! Як людину!
- Що тут таке? – почувся спокійний голос Далеборів.
Волхв одразу ж підійшов до хлопчини і вправними пальцями висмикнув стрілу. На зарюмсаному личку Твердяти виступили веснянки, і він тихо застогнав. Далебор сказав неголосно:
- Воїне, чого голосиш, аж у плавнях чутно? Це лише стріла…
- Віщий! – Тверд схвильовано, - велике лихо!
Хтось уже приніс полотна, і Далебор поклав на хлопцеву рану мастило зі своєї торбинки, одночасно слухаючи Тверда.
- Навіть печеніги, - мовив волхв врешті, - не насмілювалися доторкнутись до Хорсицького Дуба!
- Отже, Віщий, - понуро мовив Тверд, - ці люди гірші за печенігів! Як ми дожили до такого? Перун відвернеться від нас!
- Збирай, Тверде, - сказав Далебор, - усіх, хто може носити зброю. Жони хай залишаються в селищі. Решта – на човни!
Вогник підійшов до навчителя. Старий глянув в лице свого учня і мовив:
- Це буде твоєю першою битвою, сину душі моєї. Виживеш – будеш косаком.
Носити вояцького чуба було давньою мрією юнака. Та для цього треба було вижити в першій битві і знищити першого ворога. Вогник ще не вбивав людей, хоч і знав, що воїн колись та муситиме це робити. Він витер об сорочку раптово спітнілі долоні і стис руків’я М’єльніра. Аби оті люди з лодій не дуже пошкодили Прадубу… Юнак почувався так, наче небезпека загрожувала близькому приятелеві. Великий Дуб був душою острова, його оберегом. Твердята сказав, що дерево убивали як людину… Так, як колись убили Вогникових рідних. Вогонь, сокира, меч… Молодий воїн схопився за голову. Щось страшне билося об заслону в пам’яти наче риба об кригу.
- Все гаразд? – спитав Далебор ледь стривожено, - що з тобою, хлопче?
- Нічого, учителю, - ледь чутно відповів юнак. Він намагався заспокоїтися. Чого доброго, Далебор подумає, що він боїться битви. Цього лишень не вистачало – з першої ж сутички вважатися страхополохом! Неждана засміє його… Вільна Неждана, що нікого не кохає… Вогник труснув головою і рішуче пішов до берега, де бродники спішно лаштували човни.
У Брамі, невеличкій затоці біля самого краю острова, дійсно стояло кілька лодій. Стояло досить безпечно – відсутність загрози зі степу трохи послабила пильність мандрівників. Протолчани спинилися за виступом скелі і послали на вивідки молодика на ім’я Ярволод. Той пірнув з комишиною в зубах і зник. Повернувся досить швидко.
- На лодіях – всього троє! – видихнув, - решта, видно, нагорі. Димом тягне – аж сюди чутно. Віщий, треба спішити!
Троє вартових, котрі не стільки вартували, скільки базікали між собою, не встигли і зойкнути, як були обеззброєні. Лодії були торговими, і це здивувало протолчан. Звичайно, купці не тільки не насмілювалися скривдити Прадуба, а й залишали під ним гойні пожертви “на щастя”.
Далебор підійшов впритул до одного з бранців. Очі волхва дивилися на нього так незмигно, як дивляться жовті очі полоза на застиглі у жасі звірятко.
- Як звешся, чоловіче? – спитав.
- В-векша, - видихнув полоненик, кругловидий веснянкуватий молодик.
- Куди йдете?
- До Києва, а тоді – до Турова.
- Хто хазяїн лодій?
- Остафій… Торговий чоловік із Турова же…
- Він наказав зрубати дуба?
Векша раптом затрусився як лист:
- Я не винен… Я говорив – не треба! Пороги попереду! Не пропустить Славутич! На Хорсиці повно поганства! А йти-то нам… повз Перунів острів, де змій живе… Усі-бо знають – ідол київський туди доплив, та на змія й перекинувся.! Я говорив мніхові-то нашому – зжере нас змій! Не пробачить смерти дуба свого! А той одне товче, що в дереві тому сатана сидить! То й хай би сидів, аби до нас не в’язався!
Бранець раптово замовк. Вогник спершу не втямив, куди дивиться Векша, а тоді зрозумів. На Далеборів оберіг з темного срібла із зображенням вовчої голови.
- Вовк Перунів, - пробурмотів полоненик, - ой пропали! Ой, лихо! Віщий… Пощадіть! Віщий…
- Ти пізнав оберегу Перуничів, - холодно сказав Далебор, - отже відаєш і давній закон. Життя убивць – за життя Перунова Дуба!
- Віщий, ми не винні! – заскиглив Векша, - то все Варсонофій з Остафієм. Мніх велів рубати, а Остафій і не суперечив. “Цікаво, - говорить, - глянути, як таке страхіття руне в річку.”
Якийсь спогад мигнув в очах старого жерця.
- Хто він, Варсонофій?
- Чернець з Борисоглібського монастиря, що в Турові. Вертається з паломництва. Був на Афоні… В Єрусалимі був…
- Чим дуб йому завадив? – вибухнув Тверд, що стояв тут таки.
- Спокуса, каже, ідольська, - озвався Векша, - але я не винен… Я…
- Ти рубав дерево? – тим же спокійним голосом спитав волхв, - саме ти, Векшо з Турова? Ти тримав у руках сокиру?
Збрехати Векша не міг. Як не могла жаба не повзти до змієвої пащі.
- Рубав… Але…
- А оті двоє? – волхв кивнув на позосталих бранців, що їх тримали Тверд та його люди.
- Вони теж…
- То й отримуйте, що належить таким за законом Прави, - мовив Далебор і відвів свій вбивчий погляд. А тоді рушив урочищем нагору, полишивши протолчанам виконувати присуд.
Остафієві люди так піддалися жазі руйнування, що проґавили нападників. Адже звалити сокирами тисячолітнє дерево було неможливо. Тому, біля самого стовбура розпалили вогнище і довбали вже по випаленому. Вогник побілів. Прадуб, добрий приятель його дитячих літ, гинув, не маючи змоги захиститись.
- Заберіться від дерева геть! - сказав Далебор таким лунким голосом, що його почули навіть крізь цюкіт сокир.
- Чого тобі, діду? – весело спитав багато вбраний бородань, що стояв трохи осторонь, - чи може сам хотів би напиляти дров на зиму?
- Ніхто з вас, - озвався волхв, - не доживе не тільки до зими, а й до Ярила.
- Чи не зурочити нас хочеш, чаклуне? – хмикнув купець, - іди звідси, доки живий-здоровий! Ти, як і деревина ця – зажився на світі.
- Не можна зурочити мертвих, - сказав Далебор спокійно і видобув меча. Вогник рвонув з піхов М’єльнір. Ззаду надбігали бродники на чолі з Твердом.
- Сла-ава! – рявкнув Тверд, - биймо!
Свиснули стріли. Хтось закричав від болю. Купцеві люди, отямившись від несподіванки, зайняли оборону за димлячим стовбуром. Дим заважав цілитися, і протолчани пішли врукопаш.
Вогник рвався до Прадуба. М’єльнір уже забрав життя двох чоловік, що насмілилися заступити шлях його господареві. Літа важкої праці не минули марно – зупинити нині юнака могла хіба що стріла у серце, але не людина з мечем. Він прорвався до стовбура і почав розкидати палаючий хмиз.
- Ла-адо!
Жіночий пронизливий голос. Вогник обернувся якраз вчасно, аби зустріти ще одного ворога. На допомогу напаснику біг другий. Поза їхніми спинами Неждана натягувала лука.
Юнак не бачив, аби його подруга сідала у котрийсь з човнів. Однак, вона була тут і при зброї… Вільна Неждана… Меч його мигнув блискавицею, розвалюючи голову супротивнику. Вогник продовжував розкидати хмиз. В голові крутилося від диму… Він уже нічого не бачив довкола, окрім чорної діри, що її виїв вогонь в боці віковічного красеня.
Чоловік з окутою залізом палицею, який нестямно вимахував нею, неодмінно забив би юнака, аби не Нежданина стріла, що потрапила нападникові просто в потилицю. Удар втратив частину своєї сили, але палиця таки ковзнула по незахищеній Вогниковій голові. І опустилась темрява.
***
“Люлі-люлі, мій синочку, - ніжно шепоче темрява, - татко зробить забавочку… Зробить меч із деревини… Зробить коника із глини…”
“У моря калина, під калиною дівчина, - воркоче інший жіночий голос, - не шиє та діва, не пряде, взори не гаптує, лиш чари чарує. Ідіть-но, вроки, від онука Дажбожого Сяйвіра на сухі ліси, на гнилі води… Тут вам, діти Марени, не стояти, білого тіла не ламати, червоної крові не в’ялити, білого тіла не сушити… На морі-окіяні, на острові Руяні, дванадцять дубів, на них дванадцять соколів… Крилами замахали, все лихе розметали…”
“Сяйвір, певно, хворий, - поволі пропливає думка, - хто такий Сяйвір?”
“Запам’ятай, онучку, - це вже говорить чоловік, - ти є Сяйвір, син Межиборів, онук Гатилів, правнук Сулеборів з роду Боричів. Мусиш пам’ятати це як Дажбожу молитву. Щоб не сталося з нами – не забувай!”
“Не забувай, синку, - зітхає голос жінки, що співав колискову, - не забувай…”
“Сяйвір, син Межиборів… Та це ж я… Я…”
“Калино, Святославо! – гукає чоловічий голос, що розказував родовід, - біжіть з малим до озера! Там є човни!”
“Рятуйся, Калино, я прикрию! – інший чоловік, молодший.
“Межиборе! – кричить розпачливо жінка, - Боги! Межиборе…
Тінь у гострому шоломі. В руці меч… На лезі кров…
Кров батька Межибора…
“Ти убив його! – жінка з розпачем, - що ж ти накоїв, братовбивце!”
“Калино, - говорить тінь, - стривай… Не бійся… Я все тобі пробачу! Задля дитини – зупинись!»
“Ти – мені пробачиш?! Ти?!”
“Не треба, Калино!”
Він, Сяйвір, з жахом притискається до підніжжя дерев’яного Образу Перунового. Поруч з ним – жона у білому. Не Калина… Голос, що співав колискову, затих навіки.
“Заберіть їх звідсіля!” – хрипкий голос з чужинецькою вимовою.
“Обережніш, Чудине, - застерігає хтось, - це ота відьма! Зурочить – жоден піп не відчитає!”
Сяйвик впивається зубами в руку, що схопила його. Рот наповнюється солоною вологою.
“Кляте щеня! Уб’ю!”
Лезо списа направлене просто в груди… Біла тінь поміж ним і смертю…
“Бабусю! Бабо Славо!”
“Ти убив відьму, Чудине! Дивись тепер!”
“Чудине, Туко! – голос воїна в шоломі, - геть, дикуни заокські! Не смійте чіпати хлопця!
Воїн нахиляється над ним. В його руці все той же скривавлений меч.
“Ти мене не пам’ятаєш, Сяйвику? Я ж Косач… Косач Борич… Не бійся… Я заберу тебе з собою… Я нині… твій єдиний родич. Ти згадаєш мене… Не бійся!”
“Мама казали – ви не родич, ви зрадник! – кричить той, кого звали Сяйвіром, - я ніколи не стану зрадником, як ви! Я – Сяйвір, син Межиборів!”
“Чули, отче Варсонофій? – воїн з розпачем, - що мені робити? Дитя не пізнає мене… Та ще й – “син Межиборів”… Пропало… Геть усе.
“Діти швидко забувають, - заспокоює ще одна тінь, - і ми змусимо його забути це ім’я. Але найперше треба охрестити хлопчину, аби від нього не смерділо цією поганською вессю.”
Вода у озері червона.Чи-то від променів сонця, що хилиться за дерева, чи-то від крови Боричів…
“Хрещається раб Божий, - бурмоче тінь, - і нарікається Самуїлом… Во ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого…”
“Не забувай…, - шепочуть голоси загиблих, - не забувай…”
- Вогнику! – знайомий голос з Яви1, - Вогнику!
Пахне димом і гаром… Це горять хати з дубових колод… Страшний холодний вихор засмоктує іскорку життя, що колись звалася Сяйвіром. Біле світло попереду… І тиша… Тиша… Ніяк не наздогнати тих, що пройшли цим шляхом раніше…
- Тяжка рана, Віщий? – знову голос живої людини.
- Ґуля на потилиці – і все. Та боюсь я, Ярволоде, що він знову засне… Того разу я ледве виходив хлопчину, а нині…
Світло пробивається крізь заплющені повіки… Живе світло Дажбоже…
- Вогнику, - знову кличе хтось, - Вогнику?
- Я Сяйвір, син Межиборів, - ледве вимовляє юнак і розплющує очі. Так само пахне гаром і димом, але він уже знає, що це не палаюча весь. І старий чоловік з золотавими очима усміхається з полегшенням:
- Хвала Богам, житимеш, Вогнику.
- Я Сяйвір…, - бурмоче юнак і з зусиллям зводиться на ноги. Його нудить, а гул у нашвидкуруч перев’язаній голові зливається з близьким гудінням порогів.
- Віщий Далеборе! – чується від гурту людей на скелі, - а підійдіть-но сюди.
- Вогнику? – запитує Далебор, - ти б може сів?
Юнак заперечливо хитнув головою. Дві половини його життя нарешті з’єдналися в одне ціле. В тій, перший половині його звали Сяйвіром… Сяйвіром Боричем з лісового селища на…
На Туровщині…
Далебор таки пішов до гурту бродників, а Ярволод, протолчанин, простягає Вогнику руку:
- Тримайся, друже! Цей здоровило з палицею трохи голови тобі не розвалив…
Вогнище біля дуба загасили. Пошарпані протолчани тісним колом оточили двох зв’язаних бранців. Це купчина у багатому вбранні та мніх у чорному довгополому одінні.
- Кажуть, що християнські жерці битися не вміють, - говорить Ярволод до Вогника, - віриш, він мене трохи не придушив! Ходімо ближче, здається, Віщий знає його!
- Що, Врабію, - питає тим часом Далебор у полоненика, - не забув ще ті часи, коли розбійничав з ватагою своєю?
- Я той гріх давно відмолив, - понуро відповідає чоловік у чорному, - і не тобі, поганине, мені дорікати!
- Я ж попереджав тебе, чоловіче, - аж занадто лагідно каже волхв, - аби ти ніколи більше не робив того, за що карають Боги Руси. Я ж полишив тобі твоє нікчемне життя лише задля хоробрості твоєї. Ти ж покинув меча, але не покинув злодійських звичок. Ти напав на безборонного, та ще й нацькував на нього оцих ось безбатченків, що життям заплатили за дурість свою!
- Я робив те, що мусив робити, - погордливо каже Варсонофій, - хоч і знав, так, знав, що диявольське дерево стане причиною моєї загибелі! Диявол має велику потугу, та мене йому не здолати, бо я ще сьогодні побачу рай і святих! А твою душу, клятий ідолопоклоннику, чорти потягнуть до пекла!
- О, Господи! – раптом очманіло озивається купець, - то це не грабіжники? Ви що, люди добрі, і справді зібралися прикінчити нас за цю суху деревину?
- А ти як думав? – войовниче питає Тверд.
- Беріть товари, лодії! – зойкає купець, - усе беріть! Тільки відпустіть з душею!
- Стривайте! – Вогник роздвигає протолчан і стає навпроти бранців, - стривайте! Я згадав!
- Що ти згадав, Вогнику? – Далеборів голос звучить незвично лагідно, - ти знав цього чоловіка?
- Мене звали Сяйвір, син Межиборів, - говорить юнак, і в синіх очах його така зненависть, що Врабій-Варсонофій мимоволі подається назад, до краю скелі, - цей чоловік сказав, що я забуду це ім’я! Він наклав на мене закляття іменем їхнього Бога! Він був з воїнами, котрі спалили мою весь і зруйнували Святиню! Нехай чорний чаклун скаже, що зробили з Родом моїм! Мою матір звали Калиною, і вона співала мені пісень! Нехай він розкаже, як вона померла! Моя хата згоріла, а хрестили мене кров’ю родичів! Нехай він розкаже, що сталося з Боричами!
- Господи Ісусе! – виривається у Варсонофія, - то ти – оте хлоп’я? Оце ось – дійсно чари, бо ти не міг вижити!
Остафій непорозуміло дивиться на них, і знову пропонує викуп. Та Далебор його не слухає. Його холодний погляд вп’явся в лице мніха.
- Говори ж, чоловіче, - стиха велить він, - я розпитував туровців, і дещо знаю, але ти там був… І бачив. То як померли Боричі?
- Старий Гатило був таким же затятим поганином, як і рід його, - відповідає мніх через силу, - він зневажав і церкву, і владу. За се княжич Ізяслав, намісник туровський, мусив його покарати. Він прийшов у Борки з дружиною, а я був з ними, аби врятувати душі язичницькі від вогню вічного. Ніхто не думав, що вони будуть аж так опиратись, оті ваші Боричі. Думали, що схоплять одного-двох, найупертіших, а решта піддасться...
- Як загинув Межибор Борич? – різко втручається Вогник, і волхв заспокійливо кладе руку йому на плече, не відводячи очей від мніха.
- Його убив Косняч, - буркає чернець.
- Косач Борич убив рідного брата? – аж наче не вірить Далебор, - я чув, що він охрестився, але щоб дожити до такого…
- Це правда, - стверджує Варсонофій, - Гатило загинув ще раніше.
- А що сталося з Калиною? – знову перебиває Вогник.
- Се була жона з камінним серцем, - понуро говорить мніх, - сама впала на меч, аби не повертатися до чоловіка свого.
- До Косняча таки не варто було повертатись, - говорить Далебор, а Вогник прикушує губу, раптово зрозумівши, - сей чоловік помер для роду. Тепер оповідай, як загинула Святослава, мати Калини.
- Відьму убив Чудин, - відповідає чернець глухо, - Ізяславів дружинник. Він почав крушити ідолів на требищі, а оце щеня, - Врабій киває на Вогника, - його вкусило… Чудин озвірів і вихопив в котрогось кіннотника спис…
- Далі… - коротко велить Далебор.
- Стара сама шукала собі смерти. Вона затулила хлопчиська собою. Підскочив Косняч, але було запізно. Хлопця-то він вихопив, відьма ж померла.
- А хрестив малого ти?
- Я…
- І якою була вода в тому озері? Червоною?
- Вони самі винні! – майже кричить Варсонофій, - чому вони опирались? Десятки літ уже правдива віра панує над Руссю! Гатило не бажав слухати слово Боже, він сміявся над ним! Я оповідав йому, як Ісус загнав бісів у свиней, а цей старий поганин говорив, що свині ті розбіглися по світі і стали монахами! І сини його, й онуки – усі насміхалися над вірою Христовою! Один лише Косач розчув слово істини, так Гатило ще й прокляв його за це, а жона окликала мертвим! Уся вина їхня – на них самих!
- Люди добрі! – знову втручається купець, котрий слухав усе це, очманіло витріщивши очі, - та послухайте же! Я тут ні до чого! Коли Ізяслав ходив на Боричів, мене й у Турові не було! Нема на мені крові, чуєш, волхве? Відпустіть мене! Або пошліть за викупом до Турова! Усе віддам – злото, паволоки, оксамити! Жебраком стану! Тільки відпустіть!
- Дуба рубав? – спитав Далебор.
- Ну, цюкнув може пару разів… Як усі… Людоньки! Таж це тільки дерево! А я ж чоловік!
- Ти, - озвався Тверд, - цього дерева не вартий! Яке ваше слово, Віщий?
- У Дніпро! – коротко наказав волхв.
Протолчани виставили вперед списи і почали підштовхувати ними Остафія до краю скелі. Купець ще не вірив.
- Людоньки! Та що ж це! Людоньки!
Одна нога його, взута в сап’янець, послизнулась на камінні. Остафій з хвилину намагався втримати рівновагу, а тоді полетів униз.
Варсонофій, побачивши таке, почав голосно читати молитву. Вогник одвернувся і поплентався геть, аби не улягти спокусі рубонути навкіс зв’язаного бранця. За спиною розлігся зойк, а через хвилю – плюскіт води. Юнак зашпортався об корінь і трохи не вдарився об дубовий стовбур. В боці велета чорніла діра. Прадуб стояв, розметавши гілля в молодому листі, але смерть його була лише питанням часу.
Поряд з дубом лежали вбиті у сутичці протолчани. Двоє чоловіків і…Неждана. Лице жінки нині було набагато лагіднішим, ніж за життя. Вільна Неждана… Чи пускають до чертогів Перунових жон, якщо ті загинули зі зброєю у руках?
Вогник упав на коліна поруч з мертвою подругою. Біла пляма її обличчя пливла перед очима. Жінка в білому колись затулила його від смерти… Мама Калина… Бабуся Слава… Батько Межибор… Червона вода у озері, і холод навського шляху… Що повернуло його назад? Як жити далі? Учитель вижене його… Хрещені люди убили Прадуба, як колись повбивали Боричів… Він, Вогник, теж хрещений… Ніколи йому не стати Перуновим воїном, і Боги одвернуться від чоловіка на ім’я Самійло… Мати впала на меч, аби не стати жоною зрадника… Чи її сину варто чіплятись за життя?
Погляд юнака упав на мисливський ніж, що був на поясі в Неждани. Вогник потягнувся за ним і зомлів раніше, ніж зумів видобути з піхов. Тихі голоси загиблих знову задзвеніли у темряві.
“ Не забувай…”
***
- Ну, як він, Віщий? – почувся голос з Яви.
Голос знайомий… Тверд, протолчанський ватаг… Далебор відповів:
- Не краще і не гірше. Так само.
- Витягніть його з Нави, Віщий! Хлопчині не час вмирати.
- Хто знає, - Далебор втомлено, - де його час. Дякую, Тверде, за принесення. Ходімо, справимо требу.
- Попросіть же Перуна про дощ, - Тверд несміливо, - спека… Горять плавні, ні риби, ні звіра… Ми-то відаємо, що Блискавиця сердиться. За те, що не вберегли Прадуба. Але ж ми зробили все, що могли…
- Не просити Богів треба, а лише славити їх, - озвався Далебор, - як бо говорили пращури:” Се бо славимо Богів ніколи не просячи, бо славимося силою їх!” Якщо вірити і славити – то виживемо. Збайдужіємо – пропадемо. Ходімо, Тверде… Принесемо пожертву і будемо чекати.
Голоси віддалились і затихли. Вогник поволі розплющив очі. Над силу звів руку і обмацав голову. Пов’язки не було. Тільки коротко обтяте волосся нагадувало про рану.
“Довго лежу, - подумав знехотя, - тоді весна була, нині Ярило гуляє світом… Неждана… Нема Неждани…”
Юнак скривився наче від болю, згадавши бліде, злагідніле в смерті лице. І отой зойк… “Ла-адо!” Вона його врятувала. Хоч і не кохала… Чому йому так потрібно було хоч дихання Лади? Може тому, що в дитинстві не встиг дослухати материну пісню?
Згадка про матір розбудила болючі спогади. Обвуглений Прадуб… Пам’ять про минуле, що прокинулась так раптово. Те, як хотів померти, дізнавшись, що його силоміць вирвано зі світу Богів Руси. І знову наповнила жахом думка: що скаже Далебор… Старий був нині для нього всім… Одна думка про те, щоби покинути його, пекла, наче біль від рани. А схоже на те, що йти таки доведеться.
Далебор прийшов увечері, коли спека трохи спала. І одразу помітив зміни у лиці хворого. Сказав з полегшенням:
- Хвала Богам! А я думав – знову заснув надовго.
- Заснув? – вишептав Вогник, - хіба я спав?
- Коли я знайшов тебе малим, ти був дуже хворий, - вияснив старий, - ми звемо хворобу цю мроя, або сон-мара, а лічці ромейські – кома… Смертний сон. Я боявся, аби тебе знову не здолала та недуга. І першого разу ти вижив дивом, а другого разу не переживав ніхто.
- Сон… - озвався юнак, - я ніяк не міг наздогнати рідних. Я заблукав у Наві, Віщий!
- Тепер одужаєш, - сказав волхв підбадьорливо.
- Віщий, - мовив юнак, - як мені жити далі?
- Жаль Неждани, - мовив старий лагідно, - але що поробиш… Я сам склав тоді для неї вогнище. Як воїн, пішла у небо подруга твоя.
- Мені теж її жаль… Але я не про це… Я поки що живий, Віщий… Що робити з отим закляттям, яке на мені?
В Далебора смикнувся кутик рота.
- Не думай, - мовив він врешті, - а краще - забудь.
- Але як не думати? Хіба зможу я бути Перуничем? Чи навіть просто жити поруч з вами, Віщий?
- Твій дух, - м’яко мовив Далебор, - опирався закляттю цьому так, що трохи не вбив твоє тіло. І, хлопчику мій, я знав про це віддавна. Коли я натрапив на тебе, тебе доглядав чернець, котрий звав тебе Самійлом. І на тобі був їхній оберіг.
- Але як ви могли тоді… Для чого?
- Гатило Борич, - озвався волхв, - був моїм бойовим побратимом. Ми разом билися під Корсунем. Він був гриднем князя Володимира, а я- молодим Перуничем, що тільки-но заслужив право носити чуба. А потім наші шляхи розійшлися надовго. Мені довелося покинути Київ з волі Верховного жерця, а опісля вже не було куди повертатися. Гатило ж, коли князь його зрадив віру предківську, покинув свою службу і подався в туровські ліси.
- Се мій дідо, - сказав юнак, - я пам’ятаю… Мене звали Сяйвір. Син Межиборів, онук Гатилів, правнук Сулеборів… З роду Боричів…” І що б з тобою не сталося – не забувай!”
- Не дивно, що він змусив тебе витвердити родовід. Гатило завжди був вірний звичаям.
- А хто така бабуся Слава? Його жона?
Далебор похитав головою.
- Ні, Вогнику… Се й була моя Святослава, Ратиборова донька. Твоя мати, Калина, здається, – її дочка. Імені чоловіка Святославиного, а твого другого діда, я не знаю, бо зоставив її до того, як вона вийшла заміж. Не знаю, і як вона опинилась в Дреговичах. Ізгойська весь, в якій вона виросла, була аж десь під Овручем. Бачиш, як доля грає людьми? Ми розминулись у Яві на який-то рік…
Вогник з хвильку осмислював звістку, що є онуком Далеборової коханої. Тоді озвався несміливо:
- А ви певні того, що це була саме вона?
- Певен. Бо туровці оповідали, що вона зціляла праною… Дотиком руки. Як і її мати-волхвиня. Тому її знала трохи не вся Туровщина. Чорноока красуня непевного віку, що говорила з полянською вимовою… Вона була набагато молодша за мене, а відьми взагалі повільно старіють… Ну, а полянська вимова – то вже од матері.
- Кажете, усі знали, - мовив з гіркотою Вогник, згадавши білу тінь, що метнулась між ним і лезом списа, - однак, ніхто не захистив… Ні її, ні Боричів…
- Боричів, Вогнику, не дуже полюбляли, - сказав Далебор, - у Турові я багато чого наслухався про рід твій… від хрещених людей. Занадто рідні твої були вільні… І багаті. Гатило бджіл розводив просто у весі. Говорили, що він таке бджолине слово знав. А де бджоли – там меди… І віск… Комусь впоперек горла стали ті меди. Багато хто навіть радів нишком, коли не стало Боричів.
- А хто такий, - Вогник затнувся, - Косняч… Чи Косач… Мамин чоловік? Вона покинула його?
- Ну, - мовив волхв, - Косач Борич, Коснятин у хрещенні, передостанній син Гатила. А твій батько Межибор – наймолодший син старого Борича. Вони не тільки брати кровні, але й матір одну мали. Гатило бо мав багато жон… як і князь його.
- Чому він зрадив, Віщий? Я про Косняча…
- В ті літа, - заговорив Далебор, - туровським намісником був княжич Ізяслав, син Ярославів. Сам невимовний красень і в дружину собі підбирав людей гарних. Або, принаймні, сильних. Було у нього два охоронця з Ярославля, що на Суздальщині – брати Чудин і Тука з тамтешнього люду, так ті хвалилися, що на ведмедя навіть без ножа ходили, з самим загостреним кілком. Та якось на полюванні наскочив княжич на розлючену ведмедицю, а охоронці його чи-то заґавились, чи-то злякались… А Косняч, тоді ще Косач, опинився поблизу. І здолав звірюку трохи не голіруч. Княжич, ясна річ, вподобав рятівника свого. Косач і з лиця гарний був – чуб русявий, очі сині… Як ось у тебе…Певне, ви обидва вдалися в Гатила, той замолоду теж був таким. Ну, й запропонував Ізяслав Косачу місце в дружині. А в Турові хтось і сказав уголос: “Так це ж Борич! Поганин!”
- Тобто, - спромігся на слово Вогник, - вуй мій мав вибирати… Або зостатись Боричем, або піти на княжу службу…
Перед очима майнуло видиво. Чоловік в гострому шоломі простягає до нього руки. А у вухах пролунав власний, по-хлоп’ячому пронизливий голос: “ Я ніколи не стану зрадником, як ви!”
- І вибрав вуй твій службу княжу, - продовжив Далебор, - хрещення прийняв… Весь Туров збігся дивитись, як один з непокірних Боричів себе рабом Бога чужого визнав.
- А що ж на те дід Гатило? – спитав Вогник вже знаючи відповідь.
- Гатило Борич зрікся сина, - поволі відповів старий, - Косняч втратив батька і рід… Жону теж втратив… Аби жити з ним, Калина теж мала охреститись. І одружитись за їхнім законом. У церкві… Косняч бо був тоді на виду. Йому заздрили за прихильність княжу і не пробачили б жони-язичниці. Втім, твоя мати сама не пробачила тому, кого колись кохала. Вона оголосила себе вдовою перед Богами і Родом. А Коснячу веліла передати: “Чоловік мій на ім’я Косач Борич помер. Коснятина ж, дружинника княжого, я не знаю і жоною його бути не можу.”
- І вийшла заміж за його брата, - докінчив Вогник стиха, - тим-то Косняч і вбив батька мого.
- Казали люди, - зітхнув Далебор, - що мати твоя любила Косача до нестями. Та став між ними не чоловік, не жона, а християнський Бог, що прийшов сюди розділити батьків з синами, і коханців на ложі подружньому. А Межибор був з тих, що люблять лише раз… І очікують. Він чекав – і дочекався.
- Я був один у матері? – обережно спитав юнак.
- Говорили, ніби у Калини з Косачем було дитя, але що з ним стало – ніхто не знає… Я часом думав…
- Чи не я це? – вимовив Вогник раптово пошерхлими вустами.
- Авжеж… Адже саме Косняч врятував тебе і доручив одному з борисоглібських ченців опікуватися тобою, бо мав їхати з Ізяславом до Новгороду. Але ж ти згадав, що є сином Межиборовим. Правда, маєш вигляд старшого, аніж мав би бути, однак ти такого натерпівся, що…
- Хвала Богам, - сказав Вогник з невимовним полегшенням, - що я не є ще й сином зрадника!
- Ну ось тепер ти знаєш майже все, - мовив Далебор, - туровці говорили, що нацькували княжича на Боричів отой мніх Варсонофій, що загинув на Чорній Скелі, та Косняч… Гатило бо жодної краплини воску не вділив монастиреві від багатств своїх величезних. Сам не продавав і тим, що в нього купували, забороняв давати з того на монастир. Ну, й подали мніхи княжичу скаргу на поганина, що захопив найкращі бортні місця, а закону Володимирового про десятину не сповняє. Косняч же хотів забрати жону і, може, дитину. Мабуть, він не думав, що справа закінчиться такою кров’ю. Чув же, що говорив мніх? “Аби вони не опирались…” Та Гатило зачинив браму і почав бій.
- Мене теж убили того дня, - мовив Вогник безбарвним голосом, - я – мрець, Віщий.
- Ану, досить себе жаліти! – різко сказав старий, - ти ба, знайшовся небіжчик! Краще думай про те, як ворогів своїх вкласти в землю, аніж про смертний спокій! Ти його мав задосить! Знаєш, хто врятував тебе від смертного сну? Сам Індра, не більше не менше! Коли я привіз тебе сюди, то вже втратив усяку надію на зцілення. І вдався до останнього засобу. Приніс тебе Перунової ночі на Святославову могилу. Протолчани говорили, що за кілька літ там убило блискавкою трьох чоловік. Подивишся якось влітку як крешуть там блискавиці, наче загиблих пробудити хочуть. Ніч я славив Перуна…і чекав, а під ранок рунула злива Тоді я зоставив тебе на вершечку, прямо на мокрій траві, а сам зійшов донизу – і знову молився, аж доки Перун не вдарив просто в курган. Коли, опісля дощу, я піднявся нагору, то не знав, що віднайду – тебе, чи жменьку попелу. Трава довкола диміла, але ти був живий. І після того почав приходити до тями.
- Слава Богу прі і боріння… - вишептав Вогник, - і хай святиться таємне ім’я його - Індра, бо то є Бог серед Богів…Так кажуть Веди!
- Отожбо, - сказав старий м’якше, - спокою не буде і у Вираї, бо Перуничі й там не випускають з рук мечі.
- Я буду жити для помсти, - сказав юнак, - і покараю вбивць Роду свого.
- Жити тільки для помсти не варто, - повчально мовив Далебор, - але помста може помогти вижити.
- Віщий, - запитав Вогник, з колишнім зацікавленням, що викликало у Далебора схвальний усміх, - а звідки ви знали цього мніха?
- Ну, він не завжди був жерцем, - мовив Далебор, - один час Врабій, що став потім Варсонофієм, ватагував розбійниками. Багато люду тримав у страху, аж поки наскочив на мене. Пощадив я його за задоволення, що приніс мені бій з гідним супротивником. І даремно, як виявилося. Він і меча поклавши, прихитрився накоїти лиха.
- Що з Прадубом, Віщий? – раптово скинувся юнак.
- Я замазав рану білою глиною. Але вогонь пошкодив серцевину. Се дерево ще могло стояти віки. І помре не одразу. Однак, таки помре. У найближчі кілька літ.
- Справджується віщування арконське, - прошепотів юнак, - Русь теж могла б стояти віки. І зараз не відчуває рани. Але вона помре… Як Прадуб…
- Ніхто не відає сили дерева, - озвався Далебор, - якщо міцне коріння, і лишився стрижень – хворітиме довго, але може вижити. Пам’ятай про це, Перунів воїне, і не піддавайся розпачу. А тепер відпочивай. Досить розмов. Завтра підійму тебе і змушу вправлятись.
Вогник усміхнувся, радий з того, що йому не треба покидати звичний світ і мандрувати на безвість. Суворість старого видалася юнаку милішою від усякої ласки, і він провалився в сон.
***
Наступні дні стали для Вогника тяжким випробуванням. Він над силу вставав і ледве міг ходити, але все одно взяв до рук М’єльнір. Старий волхв спостерігав за ним так само як у дитинстві – не втручаючись. Далебор мав на всяку слабкість одні ліки – або виживеш, або помреш.
Та юнак витримав усе, хоча голова ще боліла, а пам’ять мучила жахливими снами. Часом він ходив за старою звичкою до Протолчого, разом з Полісуном, і довгенько сидів у спорожнілій хижі Неждани. Вовк стиха скавулів, наче розумів втрату. Тверд та Ярволод, що став Вогниковим приятелем, хоч і був за нього старшим, приймали юнака привітно, попри свої клопоти. Спека бо так і висіла над степом, і з їжею ставало все скрутніше.
В ніч Сонцеставу Вогник прийняв присягу Перунова воїна. Далебор спитав його увечері:
- Ім’я Сяйвір не зоставиш собі, коли вже згадав його?
Вогник довго думав, тоді похитав головою:
- Ні, Віщий! Сяйвіра вбито тоді, на Туровщині, а Самійло помер на кургані, коли туди влучила блискавка. Нехай я зостанусь Вогником, аж поки не заслужу ім’я, гідне Перунича.
Далебор не заперечував і схвально кивнув головою.
З дерева, а не з золота була чаша жертовна, і замість кількох десятків молодиків, один-єдиний стояв перед Образом, складаючи присягу вірності. Та, як і тисячі років тому, палав вогонь Святої Ночі, і голос юнацький вимовляв, трохи затинаючись від хвилювання:
- Хай свідками мені будуть Боги предків моїх – Дажбог удень, вночі – Велес, Перун – повсякденно… Хай кров моя зв’яже мене навіки з землею моєю… Хай зброя моя, якою я кров свою жертвую нині по волі власній, обернеться проти мене, якщо зламаю я присягу цю! Хай земля свята не прийме мене ні живим ні мертвим, якщо відступлюся від слова свого! Хай спалить мене блискавиця Перунова, коли я, Вогник, син Межиборів, з роду Боричів, вірність порушу Богам своїм і предкам своїм.
Юнак стояв перед Образом, притиснувши до грудей скривавлену руку, і дивився, боячись моргнути, як кров його бризнула з чаші до жертовного полум’я. Далебор, котрий творив требу, мав зважати на прикмети і знаки. Раптом Вишні відмовляться прийняти його присягу?
Та лихого знаку не було, і Далебор гострим бричем зрізав Вогникове волосся, лишивши пасмо на тім’ї – омріяний вояцький чуб. Тим самим юнак посвячувався у Перунові воїни і міг сам правити треби. Що він і зробив через кілька днів з напучення Далеборова й у присутньости протолчан, котрі не втрачали надії вимолити у Вишніх життєдайний дощ.
- Молимося Богам, - вимовляв Вогник юним дзвінким голосом, - аби мали ми чисті душі й тіла наші… І щоб мали ми життя з пращурами нашими, в Богах зливаючись у єдину Правду. Такі оце єсьми, Дажбожі внуки! Слава отцям і матерям нашим, що вчили нас віданню про Богів наших і вели нас за руку стезею правою…
У язиках священного вогню, який він розпалив перед Образом Перуновим, юнак бачив своїх загиблих родичів. Мама Калина… Батько Межибор… Бабуся Слава, що померла за нього… Дід Гатило, що вчив його шанувати рід свій… Вогник підкинув у вогонь сухого паліччя і злив узвару з чаші. У тиші раптом почувся віддалений гуркіт грому.
- Коли Сонце засяє, - вимовив юнак, дивлячись у небо, що швидко темніло, - співаємо хвалу Богам і огнищу Перунову, що є званий – Потятич на ворогів. І речемо велику славу отцям і дідам нашим, що є суть у Сварзі…
Вдарив грім… Хлюпнула злива, запізніла гроза, перша у цьому році. Протолчани радісно загукали. Перун почув молодого жерця і змилувався над їхньою вессю…Струмені води спливали по гострому дашку, під яким горів вогонь. Молодий Перунич потягнувся до неба, повного блискавиць, жадібно вдихаючи пронизливий запах громовиці. Він був зараз і блискавкою, і хмарою, і дощем, і рослиною, що жадібно пила вологу. Був умирущим Прадубом, що там, на Чорній скелі, здригався під ударами вітру, але все ще не хотів помирати… Був Славутичем, по якому ходили хвилі, був древніми скелями, був – усім… Ще трохи – і він зрозуміє щось таке, про що не можна довідатись навіть від мудрого Далебора і зможе доторкнутися до потуги небес!
Та гроза проминула, і з нею зникло відчуття єднання. А ввечері цього ж дня Протолче бучно гуляло. Кільканадцять чоловік, обнадієні вдалою пожертвою та видимою милістю Перуновою, вирушили у плавні і повернулися зі здобиччю. Тверд заявив прилюдно, що завжди був певен - з Далеборового хлопця виросте великий чародій. Ану, перша ж його треба принесла допомогу Вишніх! Сам Вогник наче на крилах літав. Далебор подарував йому оберегу Перуничів –“громове колесо”, яку зробив власноручно, і юнак весь час доторкався до дарунка, що висів на ремінці, аби той набрався сили. Про пережите вранці Вогник не розповів навіть учителю, але Далебор здогадався і зайвий раз привітав себе з тим, що не помилився в хлопчині і свого часу ризикнув очистити його Перуновим вогнем.
***
Вогник спустився у вибалок, що вів від Вишнього Святилища до Дніпра. У повітрі відчувався теплий подих Лелі. Знову весна… Від загибелі Неждани проминув рік.
Саме тут, на березі Славути, протолчани склали для своїх загиблих погребове вогнище. Він не був на похованні, бо лежав без пам’яти. Наче сотня літ минула з того дня.
Вони з учителем навідували Прадуба. Зима була суворою, і дуб таки всох. Зеленіла лише одна гілка, витягнена до Славути, наче в останньому вітанні. Далебор на зворотньому шляху завернув на древнє Святилище і дав зрозуміти своєму помічникові, що хоче побути сам. Вогник розумів учителя – всупереч всьому волхв сподівався, що Прадуб вистоїть.
Юнак підійшов до зарослого травою горбочка. Скинув накидку з лисячих шкірок і розстелив її біля нього. Вийняв з-за пазухи білого вузлика. З-під поваленого дерева вибрався Полісун, котрий встиг уже пробігтися берегом вперед і повернутись, та запитально подивився на друга.
Вогник розгорнув полотнину і видобув крашанки з качиних яєць, шматок вудженини та в’ялену рибину. Зверху поклав перепічку з дикого проса. Згадав, як бідкалася Твердиха, котра принесла йому перепічки, що нема змоги відзначити Великдень як належить. З короваєм із білого тіста. Короваї для бродників лишилися в минулому, там же, де рідні гради та весі. Та й Вогник не пам’ятав їх смаку. Він зітхнув і поволі проказав Дажбожу молитву, як-то і належало Великого Дня. Тоді пом’янув усіх своїх родичів, чиї кістки лежали у Туровській, а чи Полянській землях, і окремо – Неждану. Скромну тризну розділив з Полісуном, а крашанки зоставив у густій траві могильного горбочка, насипаного на місці вогняного поховання. Вільна Неждана… Юнак відчував її незриму присутність. “Скільки праху на землі, стільки і воїв небесних…” І серед них – його лада з луком в руках…
Полісун тривожно загарчав, одразу перетворившись на дикого звіра. Вовк почуяв чужого. Вогник підхопився на ноги, одночасно видобуваючи меча. За хвилину він уже вибрався узвозом вгору, до дубового гайочку, який ховав у собі Вишнє святилище. Тепер уже і він чув заброду. Чоловік особливо не ховався і чалапкав трохи не по Вогниковим слідам.
Юнак пірнув за розлогі кущі терну, що росли над узвозом. За хвилину він упевнився в тому, що це таки чужий. Ніколи ним не бачений широкоплечий, але присадкуватий чолов’яга. На голові мав шапку, оторочену хутром, на плечах важке корзно черленого кольору, гаптоване золотим шитвом. З-під плаща виглядала біла, золотом же розшита чуга, підперезана тканим поясом… Штани тонкого сукна, сап’янці… Непростий птах залетів на Хорсицю. При боці у чоловіка висів меч. Іншої зброї Вогник не помітив, але допускав наявність ножа й бойового браслета.
Невідомий зупинився, зняв шапку і витер нею розчервоніле лице. Був він уже немолодим, волосся мав якесь аж занадто світле, трохи не біле. Борідка клинцем надавала прибульцю суворого вигляду, але очі непевно зиркали врізнобіч. Чоловік чогось побоювався. Не людей – не такий бо він мав вигляд, та й меча так і не видобув. Він постояв трошки, а тоді рушив у гайок ледь видною стежиною. Вогник з Полісуном обережно скрадалися за ним.
Стежка вивела незнайомця до місця, де кам’яні брили творили у траві знак Безкінечності. Посередині височів жертовник, оточений камінним колом, а за ним – Образ Дажбожий, вибитий у камені мабуть ще за тих часів, коли люди, що мешкали тут, називали себе просто – ар’я…
Чужому очевидячки муляла дзвінка тиша, яку не порушував навіть пташиний спів. Коли він побачив кам’яні кола, то похапцем зробив оберігаючий знак, притуливши почергово складені пальці до чола, живота та плечей.
Вогник нашорошився. Чужинець напевно належав до хрещеного люду. Чи не плекав він лихих задумів? Лодій у затоці під Чорною Скелею не було, отже чолов'яга приплив човном з переправи. Приплив сам… Чого він блукає по острову? З другого боку, аби його одновірці намірилися зруйнувати Святилище, то прийшли б сюди гуртом. А прибулець сам-однісінький, та ще й чогось боїться.
Юнак вирішив, що настав час діяти. Він вийшов на стежку, рухаючись нечутно, наче дух, і підійшов до незнайомця.
- Що вам тут потрібно? – запитав неголосно, а Полісун грізно рикнув.
Чоловік миттю обернувся і вихопив меча. Вогник стрибнув на нього, перехопивши руку зі зброєю, а Полісун метнувся на груди, мірячись до горла. Прибулець опинився в їхній повній владі. Людині він, мабуть, зміг би опиратись, вовку, аби зустрів його десь у лісі, теж, та чоловіка скував все той же незрозумілий страх.
- Що тут таке? – почувся з-за дерев Далеборів голос.. Чужий смикнувся, намагаючись обернутись. Волхв підійшов до них, і тоді прибулець заговорив:
- Далеборе! – мовив хрипко, - віджени своїх вовків!
Говорив чолов’яга з дивною вимовою, якої Вогник ніколи не чув, хоч на Протолчому можна було зустріти людей трохи не з усіх кутків Русі. Однак, Далебор не здивувався.
- Рогдане? – спитав спокійно.
- Та я… Я…
Вогник відпустив чужого і наказав відійти Полісуну. Рогдан обдивився подертий одяг і лише рукою махнув:
- Дешево відбувся! Я трохи духу не пустився, коли на мене накинулися твої вовкулаки, чародію.
- Як ти мене знайшов? – спитав Далебор.
- Мені сказали, що ти можеш бути на Хорсиці, - вельми загадково відповів Рогдан.
- Тобі пощастило, бо на це Святилище я навідуюсь не так вже і часто. А бродники не люблять… хрещених людей…
- Я бачив дуба, - сказав Рогдан порозуміло, - і не заздрю тим, хто зачепив його. Але я обшукав би і Хорсицю, і плавні, аби виконати те, що мені доручено. Князь Всеслав прислав мене.
У Далебора смикнувся кутик рота. Вогник зрозумів – учитель чимось незадоволений. Волхв якось оповідав йому про князів Русі, онуків Володимира Святославича, сущих нині, і юнак слухав уважно, як завжди, хоча його цікавив лише один з онуків Відступника – той, котрий знищив маленький світ, в якому жив Сяйвір Борич. Але серед тих дзвінких вояцьких імен не було імені Всеслав.
- І що хоче від мене князь Полоцький? – сухо спитав Далебор.
“Полоцьк…, - майнуло у Вогника в голові, - це десь у Кривичах3… Невже чоловік добирався аж звідти?”
- Всеслав, - мовив тим часом Рогдан, - у великій біді.
- Що він накоїв цього разу? – байдуже спитав Далебор.
- Він у полоні, волхве! Ізяслав Ярославич, з братами, захопив його та його сина. Вже другий рік, як Всеслав у темниці, в Києві.
- Рогдане! – мовив Далебор спокійно, - ти нагадуєш мені тих хрещених людей, котрі нарікають на жорстокість язичницьку, забуваючи при тому розповісти, що накоїли самі. Хвала Богам, я не від учора знаю і Всеслава, і тебе. То ж з чого усе почалося? Адже, коли Ізяслав зайняв київський стіл по батьковій смерти, Всеслав йому союзником був…
- Та був, - буркнув Рогдан неохоче.
- І на торків разом ходили…
- Та доводилось…
- А що ж сталось два роки тому?
- Ну, - поволі розпочав Рогдан, - пішли ми на словенів… Псков взяли… Тоді Новгород…
- Тобто – вотчини Ізяславові, - хмикнув Далебор, - взяти – взяли, а розуму утримати, певне, не вистачило. Чи замало було Всеславу кривицьких земель?
- А тоді, - обминув питання Рогдан, - старші Ярославичі пішли на нас. Сам Ізяслав ніколи б не наважився на це, він бо, як усім відомо, ліпий тілом, але простий духом. Але брати його… Ой, не прості! Що Святослав, що Всеволод… Словом, стрілися ми на Немизі-ріці. До цього Ярославичі спалили Мінськ… Небо було у вогні. Мороз лютий, сніги глибокі… Страшна була січа, багато воїнів загинуло в снігах! Кістьми людськими засіяно нині береги тої клятої річки…
- Немає інших ворогів! – буркнув Далебор, - вовки – і то рідше один одному горлянки перегризають, аніж Володимирові нащадки!
- Розбили нас, - продовжував Рогдан, - тяглася ця війна до літа, аж поки Всеслав зрозумів, що не подужає сам їх трьох. Вони теж, нібито, погодились на мирову. Листа прислали. Прийди, мовляв, до нас на перемовини, цілуємо хрест святий, що тобі лиха не зробимо… Я й досі кляну себе, що повірив їхньому цілуванню! Але ж і Всеслав повірив! Хитрий Всеслав! Поїхав він до них з сином, Рогволодом, узяв з собою кільканадцять наближених. Я теж був із ними. Тільки ми на човні Дніпро перепливли – тут нас і пов’язали. Ніхто навіть меча вихопити не встиг.
- Як ти вибрався? – спитав Далебор аж ніяк не співчутливо.
- Відпустили за викуп через півроку. А Всеслав у темниці… Вони його не випустять. То все Святослав Чернігівський! Ох, і лис! Ізяславу втисли Полоцьк, а Новгород Святослав забрав собі! І тепер Ізяславу немає іншого виходу…
- Як вбити твого князя, Рогдане… - докінчив волхв.
- Ізяслав ніяк не може наважитись, - мовив Рогдан пригноблено, - але на нього тиснуть і брати, і наближені. Щоправда, зараз їм не до Полоцька. Зі степу йде новий ворог!
- Кочівники? – спитав Далебор.
- Кипчаки, - сказав Рогдан, - люті, як зграя скажених псів. Переяславці продражнили їх половцями, бо волосся світле мають, мов та полова. Покручі якісь, їй-бо… Вперше вони поткнулися до них у рік Кривавої Зорі.
Вогник пам’ятав ту блукаючу зірку, що палала на нічному небі кривавим вогнем. Далебор ще називав її Мечем Перуновим.
- За рік до того ми билися з торками, - продовжував Рогдан, - в союзі з Ярославичами! Ха! Нині здається, що це байка! Так от, торки ті – присяжні вороги кипчаків і казали, що з ними зладнати важко. А нині вивідачі їхні говорять, що кипчаки рушили усією ордою, і торки в союзники Всеволоду Переяславському набиваються. Та як би там не було, а Всеславу зосталося жити до першої битви з кипчаками. Програють Ярославичі, чи виграють – Всеславу кінець!
- Гаразд, - мовив Далебор, - а чого ти хочеш від мене?
- Ти – диявол, волхве! – сказав Рогдан понуро, - ти можеш все! Ти зможеш вирятувати Всеслава! Не полишай же у біді свого вихованця! Ти ж учив його…Нас… Поможи!
- Виривати у родичів шматок з рота я його не вчив! – відтяв Далебор, - це вже ваша наука, Рогдане, твоя, та інших поплічників його! До того ж Всеслав зрікся і мене, і мого навчання. Я не бачив його…двадцять літ, як не більше.
- Але він-то тебе пам’ятає! – не вступався Рогдан, - він знав, що ти живий! Як – одному Богу відомо…, чи комусь іншому, бо як можна бути певним в житті трохи не столітнього старця, та ще й волхва. Це диво якесь, не Боже, звісно… Ти зовсім не постарів, Далеборе!
- Душа моя зістарілась, - мовив волхв, - через таких ось як Всеслав… І ти…
- Далеборе, - вже благав Рогдан, - та поможи ж! У Полоцьку і досі оповідають про те, як ти княгині життя врятував, коли вже всі відступились – і знахарки, і лікарі заморські… І як за тобою вовки зграями ходили, і як ви зі Всеславом одне одного чули…хтозна на якій відстані! Про нього і досі слава йде, що ти його чарам своїм навчив, і він може обертатися на вовка! Я душу свою гублю, оце з тобою розмовляючи, але ж Всеслав мені не тільки зверхник! Він друг мені, і родич, бо ми обидва – Рогнединої крові!
Далебор щось обмірковував. Тоді сказав:
- Я мушу просити поради у Богів своїх. Завтра скажу відповідь.
Рогдан мимоволі перехрестився. Тоді зітхнув.
- Завтра, - мовив, - чекаю на тебе на Чорній скелі, волхве. Мої лодії стоять на переправі. Так, чи ні – все одно рушати! Бувай!
Кривич повернувся і подався вибалком униз, згорбивши спину і загрібаючи ногами, наче тягнув на плечах мішка. Вогник звів на учителя очі. Наставник його, завше такий спокійний, аж на виду збілів. А тоді сказав щось таке, чого юнак тоді не втямив одразу:
Одна гілка ще зелена! Можна спробувати!
***
Вогник почувався недобре.
Він ніколи ще не покидав Хорсиці надовго, а вище порогів так і зовсім не бував, опісля того, як Далебор привіз його сюди маленьким.
Учитель погодився їхати з Рогданом до Києва. Ніч він провів на древньому требищі, видно, чекаючи знаку. І, напевне, отримав той знак, бо ранком велів Вогнику збиратись.
Протолчани провели їх до Чорної Скелі, а Тверд з Ярволодом аж вище порогів. Обидва дуже шкодували їхнього від’їзду. Тверд бурчав похмуро:
- Один був рахман у громаді, і того втрачаємо. І що вам, Віщий, робити межи хрещеними? Негоже вовку жити межи псів.
- Живий зостанусь – повернусь, - обіцяв Далебор.
- Ну хоч Вогника нам залиште!
Юнак захвилювався. Їхати він не хотів, але не хотів і розлучатись з Далебором. До того ж у Києві він міг знайти людей, яким заприсяг кревну помсту… Вогник, затамувавши подих, очікував, що вирішить волхв. І Далебор таки взяв його з собою. Разом з Полісуном – сіроманець стрибнув до лодії в останню хвилину, перелякавши веслярів.
І ось вони у дорозі. Вогник уже не раз шкодував, що покинув острів. Де вже Рогдановим людям до спокійних, виважених протолчан… Усі – і воїни, і гребці занадто метушливі та галасливі, не мають ніякої стриманості ні в питві ні в їжі. Серед челяді Рогданової – кілька людей неслов’янського виду – вузькоокі, вилицюваті, хоч і біляві як сам Рогдан. Спитав, що за люд, Рогдан відповів, що це роби-чудини. Без кайданів, без нашийників… Однак, покірно працюють і тікати нікуди не збираються. Спитав у Далебора, як таке може бути – старий буркнув лишень:
- Пам’ятай віщування арконське!
Себто, ось перед тобою роби не за страх, а за совість. Вогник почав обходити чудинів якнайдалі, аби йому не прикинулись від них якісь вроки. Втім, Рогданові люди і самі трималися віддалік від волхва та його учня, а Полісуна так і взагалі жахалися.
А найбільше юнака пекла невтолена цікавість – звідки Далебор знає Всеслава, і чому Рогдан назвав Полоцького князя учнем старого. Але розпитувати Вогник не наважувався. Далебор не був охочим до відвертих розмов, особливо нині, коли явно щось обдумував. Але, коли найважчий кавал шляху було подолано, юнак таки ризикнув запитати:
- Віщий, - почав несміливо, - чому ви ніколи не оповідали мені про Всеслава?
Був якраз час вечірнього перепочинку. Далебор якраз розкладав біля розведеного юнаком вогнища їхню нехитру вечерю: сушену рибу та сухарі. Відповів не одразу, Вогник уже й надію втратив, що старий почне оповідати.
- Бо Всеслав, - сказав врешті, - є найбільшою невдачею мого життя.
- А як ви опинилися у Полоцьку?
- Випадково… Коли повертався з Руяну. Я взагалі-то не заходив у гради. Не тому, що за життя своє боявся – страшно було дивитись, як здрібніли люди. За якихось кілька десятків літ… По весях це не так видно, себто по лісових весях, де ще тримається рід. А в градах та у селах боярських – нема чим дихати вільній людині. Вірно ото говорить Тверд – негоже вовку жити межи псів. І він, і Ярволод – сини боярські з родин вояцьких. Могли б жити в розкошах, однак кинули все, бо теж є вовками.
- А де ви зустріли Всеслава?
Далебор усміхнувся:
- Зустрів одразу, як він носа на світ Божий виткнув. Я у його матері-княгині пологи приймав.
Видно у Вогника був дуже очманілий вигляд, бо Далебор насмішкувато блиснув золотавими очима:
- В житті, воїне, всяке трапляється. Не є я цілителем, але ж люди бачать волхва, про яких чутка іде, що можемо ми все…І байдуже людям тим, що навчали мене життя відбирати, а не помагати йому на світ приходити…
Волхв вигідно розташувався на розстеленому Вогником плащі і приготувався до довгої оповіді. Юнак, радий з того, що наставник нарешті полишив свої похмурі думи, затамував подих.
- У Полоцьку, - продовжив Далебор, - вилікував я від вогневиці сина одного ремісника. Ну, й потяглись до мене люди зі своїми болячками. За життя ізгойське, звісно, навчився я лікувати, потім на Руяні не байдикував, а вчився у дітей Світовида всьому, чому можна було. Ну, а в ранах кожен Перунич має тямити, що й до чого. І полинула чутка Полоцьком: у Кукші – так того ремісника звали – поселився кудесник, що будь-яку хворобу зцілити може.
І ось сиджу я у Кукшиному дворику, коли заходять хвірткою княжі гридні. Четверо височенних кривичів, один в одного, що твої дубочки. Бідолашний Кукша побілів на виду і кричить мені: ”Тікайте, Віщий!” Обдивився я воїнів тих і зостався. Один на чотири – для Перунича не так, щоб і багато, а страх перед смертю вояцькою вже давно у душі моїй не ночував. У ту мить, коли хотів я сплатити життям за віщування арконське, позбувся я страху смертного.
Один з тої четвірки і говорить до мене:
“Се ти – отой волхв, котрий вилікував Марту-челядинку?”
Якусь жону з княжого двору я таки і справді лікував, хоч хвора вона була більше на жіночі вереди, аніж потерпала від справжньої хвороби. Говорю:
“Мабуть, я…”
“Князь Брячислав, - каже гридень, - хоче тебе бачити.”
Відповідаю:
“Коли князю кортить зі мною поговорити, то най прийде сюди.”
Постояли гридні, порадилися. Я меча поближче присунув, та й сиджу собі.
Врешті, подалися вони геть. Кукша метушиться, просить, аби я хоч сховався де… Вдячний був чоловік мені за синове одужання.
Через деякий час – кінь затупотів. І входить до Кукшиного двору чоловік. Зодітий багато, але без оцих ромейських витребеньок. Плащ руянської шерсти, біла сорочка з тонкого полотна з наським гаптуванням. Гривна золота на шиї… Штани, чоботи – все місцевого крою. Лице молоде ще, гарне, вусики підковою…Очі з-під шапки – як грозове небо. Меч при боці… Кукша шепоче мені: “Пропали! Се ж сам князь! Брячислав Ізяславич!”
“Чого, - відповідаю, - пропали? Треба чоловікові, ось і прийшов…”
Пита в мене Брячислав:
“Се ти – волхв-цілитель?”
“Я, - відповідаю, - майстер меча, Перунів воїн.”
“Але ж ти зцілив мою служницю!”
“То, - відповідаю, - випадковість.”
“Волхве, - говорить він тоді, - жона моя помирає!”
“Що з нею?” – питаю.
“Дитя народжує, але щось сталося… Мучиться вже третю добу.”
“Нема у Полоцьку сповитух?” – питаю.
“Нічого, - каже, - не можуть вдіяти ні сповитухи, ні навіть лікар заморський.”
“Ну що ж, - говорю, - нехай жерці ваші моляться за її душу.”
“То не поможеш?!” – аж крикнув.
“Мене, - кажу, - учили нищити ворога, а не приймати пологи. Лікували ж люд жриці-берегині. У Полоцьку мала бути Святиня. Адже була?
Побілів він на виду і мовить тихо:
“Путята-воєвода спалив Святині полоцькі…”
“ А наказав йому хто?”
Він, ще тихше:
“Дідо мій, Володимир Святославич…”
“І ти, - питаю, - нині кличеш мене, аби поміг я на світ прийти його правнуку? Та хоч би і вигинув весь ваш зрадницький рід, що мені до того?”
Він руку поклав на меча свого. А я свого меча поклав собі на коліна, та й сиджу собі.
Зірвав тоді Брячислав з себе шапку, соболями обшиту, і кинув мені під ноги.
“Життя моє, - каже, - бери, хоч всієї моєї крові не вистачить за ту, що дідо мій пролив! Але врятуй жону і дитину! Золота тобі не пропоную, бо чув, що не беруть волхви плати за силу свою!”
І тут прийшла мені до голови одна думка…
“Добре, - говорю, - поможу жоні твоїй, але візьму платню велику…”
“Все, що завгодно!” – каже.
“Якщо народиться син – я стану його навчителем.”
“Згоден!” – відповідає, - згоден!”
“Присягни!”
“На святому хресті присягаю!”
“Чи не стало, - питаю, - святощів слов’янських? Присягни так, аби тобі повірив волхв Перунів!”
“Святою землею присягаю! – Брячислав болісно, - аби мене побила власна зброя!”
Тоді поклав я меча, взяв торбину з зіллями і пішов за ним.
- Віщий, - спитав Вогник, що слухав усю цю історію зі щирим захопленням, - хіба ви вміли приймати пологи?
- Траплялось, і не раз, але то були жони ізгоїв – здорові, сильні. Як твоя Неждана. Княгиня ж була крихким дівчам. Тоненька, мов стеблиночка. Біль її вимучив так, що вона вже нічого не тямила.
Брячислав на коліна біля її ложа впав, - продовжував старий згадувати, - і каже:
“Кохана, я привів чародія! Він тебе врятує!”
Жони її наближені забилися в кут з переляку. Лише плачуть та хрестяться. Покликав я двох найхоробріших у поміч, обдивився… Словом, мучилася жінка від того, що дитя неправильно йшло. Ніжками… А невміла сповитуха не змогла обернути його вчасно.
На щастя, я уже стикався з подібним у мандрах своїх. Найбільше боявся, аби жінка не отямилась та не побачила над собою “відьмака”. Говорили у місті про неї, що дуже побожна жона Брячиславова. Настільки побожна, що перш, ніж чоловіка пустити до ложниці, весь календар ромейський перечитає – чи немає посту, або свята якого… А свят та постів багацько у людей хрещених. І страждала оце вона, бо не схотіла, аби покликали знахарку, про яку говорили, що то баба відаюча…
Знахарки злякалась, а морочитися з нею довелося мені, Перуничу! Наставник мій, Вогнедар Віщий, мабуть дивився з Вираю на це і сміявся від серця. Однак, прийняв я пологи. Чую, баби шепочуть:
“Одмінить чаклун дитя!” А потім як заголосять: ”Ой, лихо! “ Бідолашний Брячислав глянув на малого та й сам трохи не закричав.
“ А лице де ж його?” – пита перелякано.
“В сорочці, - говорю, - син твій народився. Щасливим буде. Вся слава буде його.”
Та ляснув маля по спинці, воно й запищало на весь дім княжий. Віддав я малого бабам, а сам подався на Кукшин двір, де і вклався спати від великої втоми.
Отак і зостався я в Полоцьку. Всеслав, так князь назвав сина, виріс на моїх руках. Намагався я його виховувати як ось тебе, але де там… Мамки, няньки, челядинки…Сама княгиня… А я ж, Вогнику, хотів виховати князя для Руси. Такого, як Святослав Хоробрий. Полоцькі бо князі від старшого сина Володимира та Рогнеди рід вели. Вважали вони, що Ярослав-князь, дядько їхній, захопив те, що їм по праву належало. Ось і думав я повернути Всеславу Київ, а Русі – віру предків наших. Та не у пущі жили ми із Всеславом, і не на Хорсиці. Княгиня мене зненавиділа, бо на чолі у хлопчини побачила родимку червонясту, і хтось з бабів наплів їй, що це слід диявольського кігтя… Я одному хлопця вчу, а мати зі служницями – іншому. Брячислав – той не втручався, присягу пам’ятаючи, а часом і підтримував мене. А хлопчина був кмітливий, і не слухав уже нікого.
Ну, якось пробув я там не мало не багато – шістнадцять літ… Виріс Всеслав, вилюднів… Воїн… Зброєю володів – як оце ти зараз. Знав теж майже стільки. Та тільки не йшла йому наука моя на користь. Ні стриму, ні послуху, саме забіяцтво… Друзі у нього завелися такі ж, Рогдан оцей, ще діти боярські. Намагався я і тих хлопців привести до пам’яти, та марно.
Раз повів я княжича до пущі, де учив його спілкуватися зі звірами Перуновими. Була сила у хлопчини, не буду брехати – слухались його вовки. Це єдине з моєї науки, що йому подобалося, окрім меча.
От і питає мене Всеслав:
“Чи правда, Віщий, що кожен Перунич – вовкулака?”
“Не кожен, - говорю, - але й таке вміння було відоме рахманам.”
“А мене, - питає, - зможете навчити?”
“Ні, - говорю, - а якби і міг – не став би, бо воїн ти, а не рахман. Лише під час війни князь може приносити треби яко жрець, для чого і приймає нижчу посвяту. Сам Святослав Хоробрий був молодшим жерцем, і чуба носив, як Перунів воїн. Вищого же вміння не годиться давати кшатріям, сиріч воякам.”
“Князь, - говорить тут хлопчина мій, - вищий за жерця! Священики годяться лише для того, аби жон тримати в страху, як от матір мою.”
“Наші Боги, - говорю, - інші встановили закони.”
Засміявся тут Всеслав і каже:
“Боги ваші, Далеборе, давно померли. І вбили їх люди. Не ромейський Христос, і не його чорноризці, а ми – як ви кажете – кшатрії!”
“Не Богів, - кажу, - убила дурість роду твого, а силу людей слов’янських.. На кожну живу людину – нині по три заложних небіжчики з мертвою душею.”
“Я – говорить Всеслав, - доведу, що я – сильний. Я бо знаю, чого ви навчати мене взялися. Але правити мною ви не будете, Далеборе, бо мені не потрібні ні зверхність рахманська, ні Боги ваші.”
“А що ж тобі потрібно?” – питаю.
“Влада! – відповідає, - тільки вона!”
“Ти, - говорю, - лише лицем на Святослава-пращура схожий, а душу маєш гнилу, як і в сина його.”
Побілів хлопець і мовить:
“Володимир Святославич вірно робив, що знищував вас!”
“І робив це руками найманців своїх, - кажу спокійно, - але тут, правнуче Володимирів, лише ти і я… Бери меча, і йди на мене!”
Боги свідками, хоч і лихий я був тоді на нього, але вбивати його не збирався, хоч і бачив, що дарма пропали літа мої. А він, вихованець мій, рушив на мене як на ворога…
Далебор стягнув з лівого плеча сорочку, і Вогник побачив слід від старої рани.
- Він зміг вас поранити? – спитав юнак здивовано.
- Я дав йому себе поранити, - буркнув Далебор, - думав, що вигляд крові його зупинить, і щось просвітліє в голові. Та де… Бачу – треба припинити цю гру, бо добрим вона не закінчиться. Обеззброїв я Всеслава і приставив меча до горла. Хоробрим він таки уродився, бо не став проситись. Просто стояв – і очікував.
“Ну що, - питаю, - як воно – битися з Перуничем сам на сам?”
А він сказав мені таке, від чого я трохи меча не впустив.
“Слабкість, - каже, - перемогла силу, а неміч розуму – мудрість вашу. І так буде завжди, бо ніхто не любить сильнішого за себе, а чи розумнішого. Тому і не воскреснуть ваші Боги, Далеборе, бо зневажають вони усяку слабкість. Сильних – жменька, слабких же – море. Ось це море вас і погубило, а не Володимир Святославич. А тепер – убийте мене!”
І де оте хлоп’я шістнадцятилітнє набралося думок таких – і досі зрозуміти не можу. Мабуть, сам додумався, бо розум таки мав не посполитий.
Кинув я меча до піхов і кажу йому:
“Далі тебе вчити – лише час гаяти. Зоставайся здоровий, княжичу. Тільки май на увазі, що ти теж не з слабких. Колись і тебе погубить сила, бо маєш її забагато, а розуму керувати нею не дали тобі Боги.”
З тим і подався я геть. Більше не довелось мені зустрітися з Всеславом. Нині у нього вже сини дорослі, а все робить від надміру сили дурість за дурістю. А мені, Вогнику, шкода не стільки загублених літ, скільки мрії своєї.
- А нині чому йому будете помагати? – спитав юнак схвильовано.
Далебор з хвилину помовчав.
- Бо був мені сон у Наві, - сказав врешті, - який, поки що не буду мовити, аби лихе не прив’язалося. Бути Брячиславичу князем київським…А що далі станеться – відають Боги.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!