Шлях видінь

Пролог

- Не відставай! – почулося від бабусі, що пробиралась людною вулицею.

- То ти так не спіши! – викрикнула дівчинка років восьми. Вона сердито зупинилася серед чужого їй натовпу, випустивши з рук важкий кошик.

Ще три схожі корзини несла поперед себе бабуся, от тільки вона вже встигла розтанути у шумі базарного дня. Юна особа піджала губки і незадоволено озирнулася навсібіч: невеличке містечко, що зараз вщенть набите торговцями. Це справжній мурашник. Всі штовхалися, тиснулися, злилися. Крамарі голосно хвалили свій товар. Серед дорослих, невисока зростом дитина, бачила лише чужі спини і руки, що носили крам…

- Баб… - дівчинка озирнулась вдруге. Спробувала підняти корзину, але якась дебела жіночка пробивала собі шлях штурханами. Дівчина заточилася, кошик перевернувся, в багнюку посипались кольорові пуп'янки.

- Бабусю! – дівчина відступила до облупленої стіни, шум навкруги посилювався, люди наче рухались швидше.

Очі дитина стали мокрими, вона вхопилася за медальйон на шиї і почала щось злякано шепотіти. Її знову хтось штовхнув, почувся голосний сміх, але він не заспокоював, а тільки додавав страху. Дитина кинулась вбік, шлях її заступив якийсь лисий чолов’яга.

Паніка наростала, рука сильніше стискала підвіс у формі місяця… І здавалося, світ почав нарешті стихати, набирати нових барв…

- От пустунка!

Міцні, рідні, руки бабусі вхопили її за плечі. Довелось добряче труснути внучку, аби та отямилася.

Ще мить, і вони вже ховалися у темному провулку.

- Ти що витворяєш? – жінка вперла руки в боки, очі свердлили поглядом дитину, що безупинну схлипувала. – Хочеш, щоб тебе викрили? Га? Скільки разів попереджала: на людях мусиш поводитись як людина! Не реви! Як так, посеред вулиці до магії звертатися?

- Я просто…

- Просто що?

- Розгубилась. Я загубилась! – дівчинка злякано глянула в бік шумної вулиці.

- Доню, ми не маємо права на помилку. Нехай вогнем катуватимуть, але своєї справжньої натури не покажи! – бабуся зігнулася, намагаючись зазирнути у заплакані очі внучки. – Вони ж бо нас не зрозуміють, їхній світ – наше прикриття. Затямила?

Дівчинка закивала.

- Леславо, не показуй, ніколи і нікому, себе справжню.

Бабуся міцно обняла свою єдину внучку, водночас нашіптуючи їй на вухо молитву.

Розділ 1

- Ти б ще під ранок приїхала! – викрикнула замість привітання моя родичка, з відкритих дверей кам’яного дому.

Мартіна Жебровська вхопила мене за руку й затягла в темний дім, кинувши срібну монету моєму супроводу. З милим сусідом, що понад два тижні віз мене через все королівство, я навіть не встигла попрощатись. Двері із громом зачинились, відділивши нас від прохолодної весняної ночі.

- Леславо, ти зовсім без речей? – тепер двоюрідна бабця вказала на невелику сумку, що ховалася за мною.

- Маю з собою гроші, щоб купити все на місці.

- Будеш сама ринком лазити! Я на це не маю часу, – Мартіна почала підніматися сходами, на яких сиділо щось маленьке і кудлате. – Хоч сукню служниці пошила собі?

- Так.

- Тоді завтра й вбереш її. Встаємо із сонцем, вмиваєшся, снідаєш, виходимо. Працюємо до ночі. Обід і вечеря в замку. Якщо термінова робота – ночуємо в ньому ж, із голкою в руках. Зрозуміла?

- Так, бабцю.

- Я тобі не бабця, а пані Жебровська. Без сентиментів мені тут! Тебе будуть кликати просто Леслава, на пані ще не заслужила.

- Так, пані Жебровська.

Те кудлате створіння несподівано почало гавкати коли я почала слідувати за хазяйкою. Ось тобі й привітний початок нової сторінки мого життя.

- А тепер іди спати. І щоб зранку прокинулася за першим моїм словом, – вона відчинила мені двері маленької спальні під самим дахом. – І ще одне. Речі не розпаковуй: у тебе випробувальний термін. Якщо пройдеш його – поїдеш зі столиці на захід, не пройдеш – поїдеш на схід.

Все, я не встигла розпитати щось детальніше, бо двоюрідна бабця зникла в темному коридорі, залишивши в спальні свічку та гавкаючий моток шерсті.

Мене звати Леслава Жебровська, і мені шістнадцять. До цього дня я мешкала у невеликому містечку далеко на сході королівства Ільвіц. Декілька тижнів тому, уже моя рідна бабуся вирішила: настав час і внучці взятися за роботу. По клопотавши в потрібних людей, мене відправила на роботу в столицю, при самій королівській сім’ї кравчинею стати маю.

Як же я була зраділа, як тішилась далекій подорожі. До цього часу, бо здається, моє перебування поряд Мартіни буде не з приємних.

- Леславо! Леславо! – двері кімнати з гуркотом відчинилися. Сиве волосся родички вже було заплетене в хитромудру зачіску, схожу на кошик з лози. Уся ця композиція рухалася в такт її ході. Від останнього мого візиту в столицю мода на такі фризури не змінилася. Бабця вилила на мене склянку води, міцно стиснувши тонкі губи.

- Я вже встаю!

- Шість нуль сім! – перед моїми очима з’явився срібний кишеньковий годинник. – Казала ж: устаєш за першим моїм словом! А я вже десять хвилин тобі знизу кричу!

Пані Жебровська кинула мені на груди годинника та вийшла.

Цей маленький срібний часомір показував не лише час, а ще й дні тижня та фази місяця. За правилами тепер він завжди мав висіти у мене на поясі, разом із маленькою гарною коробочкою, де були дві голки, п’ять шпильок та маленька шпулька ниток. На часомірі був вигравіюваний герб нашої родини – голка з ниткою, з іншого боку був ще один герб – розквітла троянда – це вже символ родини мого батька.

Я довго дивилася на цю прекрасну річ - колись вона належала моїй мамі. І сон розвіявся, замінившись реальністю.

- Леславо! – почулося знизу.

Із годинником, коробочкою та брошкою королівської прислуги я вирушила на перший день своєї служби. У новій багряній сукні, низ якої аж торкався долу моя нога переступила поріг королівського замку. Уперше в житті я мала змогу торкнутися чогось великого – одягу королівської сім’ї.

Уже на п’ятий день роботи я геть виснажилася. За місяць у королівстві мав відбутися великий бал, а значить - кілька днів святкувань, десятки поважних гостей, незліченна кількість уборів.

Мене посадили за вишивку двох суконь самій королеві та двох – юній принцесі. Робота була настільки тонкою, що я мусила мити руки що двадцять хвилин: безліч вишитих багряних троянд, золотих корон та хитромудрих переплетень.

Сьогодні я пів ночі гаптувала, ще й наступної не спатиму. Вже не тішили мене смачні обіди, якими пригощали інші служниці. Краще їсти один черствий хліб, але спати нормально.

Тож сьогодні під вечір я сховалася на складі. Залізши між тканинами - миттю заснула. Не знаю, скільки часу минуло, та прокинулася я вже при світлі запаленої кимось лампи.

- Це ідеальне місце для сховку, – почувся голос з-за рулонів. – І коли когось шукають, то сюди ніколи не заглядають.

З-за тканин вийшла дівчина мого віку, проте в шовковій сукні, схожій на ті, що я зараз вишивала. Наближаючись, вона щиро посміхалася.

- Ірен, – дівчина простягнула мені тендітну руку.

- Леслава. Ти мене здаси?

- А ти мене?

Я встала, поправляючи одяг та прислухаючись до шуму в коридорі. Якщо Мартіна вже помітила пропажу, це буде чутно.

- Від кого ховаєшся? – тихо запитала я.

- Мати змушує відвідувати вечері, на яких присутні всі ці поважні посли. Вчора одна з посольських дружин мене зачарувала і потім цілу ніч мені було зле.

- Зачарувала?

- Так, бо я сподобалася іншому гостю, який має стати нареченим їхньої доньки.

Я ледь не розсміялася. Юнка була нижчою від мене й надзвичайно худою, мала світло-русяве волосся до пояса й настільки яскраві зелені очі, що на її маленькому обличчі вони світилися, немов зі скла. Чого приховувати – Ірен була красунею. Не дивно, що вона комусь сподобалася.

- Що ж, сподіваюся, твої наступні вечері будуть приємнішими, але я маю йти.

- Ні! – дівчина вхопила мене за плече, щиро посміхаючись. – Мені тут буде нудно, посидь ще трішки. Розкажи, чому і ти тут?

- Я ховаюся від роботи, і якщо мене тут знайдуть, то залишуся взагалі без неї.

Більше нічого не пояснюючи, я відчинила двері, виглянула в порожній коридор і попрямувала до кімнат, де «трудяться бджілки», – так завжди говорила моя бабуся.

- А що ти робиш? – Ірен вибігла за мною.

- Такій поважній панні це буде нецікаво, – я спробувала пришвидшити крок.

- Мені все цікаво. Так що? – дівчина не відставала.

- Вишиваю.

- О, всі ці прекрасні сукні?

- У цьому замку я недавно, тому мої роботи ще не вдягали.

- Та ти Жебровська! – Ірен ошелешено зупинилася. – Ти – чаровніца.

Я не знала, чи тікати, чи сперечатися. Поглянувши на дівчину, я злякалася, що та почне кликати охорону і звинувачувати мене у всіх земних гріхах. Та дівчина радісно посміхалася.

- Це чудово! Поворожи мені!

- Я не чаровніца! З чого ти це взяла?

- Мама розказувала, – Ірен махнула рукою. – Не переживай, я тебе не видам решті. Ти й так мені поворожиш.

«Ось тобі і таємниця!»

З-за повороту коридору, що вів до робочих кімнат, почулися кроки. Двоюрідна бабця Мартіна налетіла, як смерч, ледве встигнувши зупинитися, щоб не збити нас із ніг. Її висока, надзвичайно хитромудра зачіска аж коливалася.

- Ваша Високосте, – мило посміхаючись Ірен, бабця зробила реверанс, від чого її зачіска знову зарухалася.

І тут мене наче блискавкою вдарило!

Як можна було так попасти? На саму принцесу! Говорити до неї «ти», грубо говорити! Та ще й від роботи ухилятися перед її очима!

- Що ж, Леславо, побачимося ввечері, – Ірен розвернулася й пішла, я навіть не встигла поклонитись.

- Мені кінець… - я ж тут і тижня ще не пробула!

- Це точно! Чому це ти гуляєш із принцесою, а не вишиваєш її сукню? – бабця вперла руки в боки. Її сиві брови піднялися вгору, немов зажили своїм власним життям, наче їм теж було цікаво, де і що я робила.

Насправді мені пощастило: поява принцеси Ірен із роду Тарло позбавила мене пояснень перед пані Жебровською. Після зустрічі в коридорі мене відвели на вечерю, а потім, перед нічним обрядом, відправили відпочивати.

Добре, принцеса була права. У моєї родини є одна дивовижна таємниця: ми – чарòвніци. І вже наше п’яте покоління служить королівському роду Тарло. Взагалі-то в королівстві до магії ставляться неприхильно, тож усі чарòвніци, здровільці й умільці грають якісь ролі. Совісно працюють і платять податки, але ночами читають таємні знаки й лікують невиліковні хвороби.

Сьогодні перша ніч нової місячної фази – «безмісячна ніч» – час творити чари. Ось і настала черга таємної половини життя. На заході сонця я вбрала шовкову сукню з бісером, як у самої королеви, тільки розшиту старовинними символами. На поясі – материн годинник, на шиї – родинний амулет, а на голові – обруч із білого золота, прикрашений місячним камінням.

Усе дісталося від бабусі чи мами, ну, крім сукні. Її я пошила й вишила сама, промовляючи молитви п’ятьом богам. Довелося зверху ще вбрати оксамитовий плащ, щоб варта вважала мене представницею знаті. Поруч йшла двоюрідна бабця, у схожому вбранні, вся така велична, вела мене темними коридорами.

Того вечора моє серце ледве не вистрибувало з грудей: я ніколи ще так не переживала. Чаклувати з бабусею на кухні рідного дому значно простіше, ніж на обряді перед королівською родиною.

Розумієте, у нашому королівстві знать, а точніше, найвпливовіша її частина, давно придумала традицію. Оскільки чаровніци, здровільці та умільці були поза людськими законами, пани відбирали собі якийсь чаклунський рід і надавали йому захист та покровительство, а натомість користувалися його послугами. Звісно, інквізиція за нами лісами не бігає, як у східних князівствах, але всі магічні особи намагаються зайвий раз на очі простим людям не потрапляти. (Бо скажуть, що це через тебе їхні кури повиздихали.)

У цій традиції було ще одне правило – кожен член чаклунської родини прив’язував себе чарами до члена знатної родини. Це як укласти договір зі спільними обов’язками, хоча, здається, обов’язки має лише одна сторона. І цього вечора настала моя черга.

- Леславо, – ми зупинилися перед потрібними дверима. Бабця скинула капюшон свого плаща й поглянула на мене. – Ти готова?

- Так, пані Жебровська.

- Багато років тому сюди прийшла ще наша прапрабабуся і прив’язала себе до тодішньої королеви, тепер кожне наступне покоління робить так само. Твоя бабуся була прив’язана до королеви-матері, я – до нашого короля, на заміну твоїй матері. Тепер твоя черга обрати когось.

- Я знаю, бабцю…

- Звісно, знаєш. Просто зрозумій, це неймовірне покликання – допомагати королівству, допомагати найславнішій його родині.

Настала тиша. У мене почали тремтіти руки, живіт скрутило, а слова зовсім вилетіли з голови. Я ледве помітно кивнула, ховаючись під каптуром.

- Як відчиняться двері, заходь.

Мартіна зникла. Навколо було темно, а тишу порушувало лише моє нервове дихання. Сюди мене мала привести мати і вже після обряду напоїти чимось теплим та подарувати якийсь чаклунський подарунок. Але її не було поруч уже понад вісім років. До всіх емоцій додався ще й сум: мати розказувала мені в дитинстві про свій перший прихід у королівську родину, розповідала, як казку, але з поганим закінченням для мене.

Раптом двері різко відчинилися, яскраве світло на мить засліпило мене – і замість того, щоб зробити крок уперед, я відступила назад. Поганий початок.

- Леслава – чаровніца прадавнього роду Жебровських, клану Молодого Місяця.

Я боязко увійшла до простої круглої кімнати, де над головами присутніх висіла гігантська люстра – добрих три десятки свічок в обрамленні кришталю – неймовірний витвір мистецтва. Переді мною постала бабця й сама королева, надзвичайно схожа на Ірен, така ж низенька та гарна, як порцелянова лялька, бо ж таких зелених очей я не бачила в простих смертних.

- Можливо, буде правильніше сказати Слуцька-Жебровська? – позаду мене з’явився високий хлопець у чорному оксамитовому жупані, із таким же чорним, як оксамит, волоссям, коротко стриженим на військовий манер. Голову він тримав високо, плечі мав широкі, а тонкі губи вигиналися з відразою. Лише очі (знову ці зелені очі) дивилися на мене запитально.

- Вибачте, Ваша Високосте, – я зробила реверанс, уже впізнавши королівську особу, принца Вітольда Тарло. – Але після смерті мого батька за всіма законами королівства мати не могла успадкувати ані його прізвище, ані титул. Тож я не Слуцька.

- Але ж у тобі тече його кров?

- Так, та в його замках я жити не можу.

- Досить! – дзвінким голосом озвалася королева. – Ми тут не родовід перевіряємо. Леславо, час починати.

Також у цій кімнаті було велике дзеркало та триногий столик, на якому стояла невелика посудина з набраною дощовою водою. За чинними правилами я мала прив’язатися або до Вітольда, або ж до Ірен. У короля з королевою більше не було дітей, тож це нові представники їхнього роду, як я – свого. Ми з Вітольдом й Ірен стали довкола триноги. Я зняла з шиї срібний півмісяць, гострим кінцем проколола палець і капнула у воду краплю крові. Воду я перед тим заговорила, тож моя крапля, наче камінець, впала на дно посудини. Також впали краплі крові принца з принцесою.

Вода зробилася каламутною, а її поверхнею пробігло легке сяйво. Коли вона знову стала прозорою, краплі зібралися поблизу руки Вітольда, який тримався за край посудини.

- Простягни руку, – промовила я принцу. Ірен незадоволено позадкувала.

Я взяла долоню принца у свою – і мене наче вдарило болем. Глибоко вдихаючи, я намагалася відчути тепло, яке, як мені розповідали, мало утворитися між нашими руками. Певний час нічого не відбувалося. Вітольд поглянув на мою бабцю, а я не хотіла вірити, що вода помилилася: поміж роботою над вишивкою я три доби працювала над нею.

І ось мою руку знову пройняв біль, а потім довкола наших долонь почало світитися повітря, з’явилися блакитні іскри. Проте вони були холодними, а не теплими, як писало в книгах.

Звідкілясь виникла моя двоюрідна бабця з довгим срібним ланцюжком, яким мала перемотати наші руки, після чого з усіх людей нашого світу я передусім буду бачити видіння, які стосуються цього пихатого хлопця.

- Стій! – Вітольд іншою рукою зловив ланцюжок, заважаючи пані Жебровській. – Таки обрали мене?

- Так, Ваша Високосте.

- Я цього не хочу.

- Кронпринце, але ви мусите, – Мартіна постаралася вклонитись.

- Нічого я не мушу, – хлопець спробував забрати руку, але магія не відпускала.

- Вітольде, не роби дурниць! – поруч стала королева.

- Матінко, нехай мене прив’яжуть до неї! – викрикнула Ірен.

- Годі! Це не забава! Так хоче доля, а не ми, – королева кивнула Мартіні, але принц не відпускав ланцюжок.

- Я – воїн та наслідник престолу! Я не буду повсюди тягати за собою дівчисько, яке має підшивати мені штани!

- Сину!

- Ти привела мене сюди, не пояснивши правил. Це вже не просто допомога Ірен, правда ж?

- Це давній звичай.

- Це все чортівня! – викрикнув Вітольд.

Тут уже я не витримала. Усе чаклунство, що діялося навколо, витікало з мене, і коли Вітольда вдруге спробував вирвати руку, я йому допомогла. Дарма звісно, бо це призвело до непередбачуваних наслідків.

Мартіну, яка стояла найближче до нас, відкинуло назад разом з її ланцюжком. Королева та Ірен залишилися стояти на ногах, та і їх добряче вдарило невидимою хвилею. Мене з Вітольдом нічого не зачепило, лише іскри, що раніше літали довкола рук, почали сновигати довкола наших тіл.

Принц схопився за своє зап’ястя, а його бліде обличчя скривилося від болю. На його зап’ясті з’явився знак, такий же, як і в мене, – молодий місяць. Тільки я з цим знаком народилася (всі говорили, що це показник великої сили), а у принца він виник щойно.

- Що ти робиш? – його зелені очі лютували.

- Нічого! Це ти хотів забрати руку, – збрехала я.

- Та як ти до мене звертаєшся?!

- Шановний кронпринце, – вирвалося в мене. – Ви розірвали заклинання, і я гадки не маю, що коїться!

Іскри переставали кружляти, бабця стогнала на підлозі. Ошелешена королева мовчки за всім спостерігала, і лише Ірен запитала:

- Тепер мене до неї прив’яжуть?

- Доля сама вже їх зв’язала, – пані Жебровська встала, поправляючи зачіску. – Цей знак на руці, кронпринце, зійде лише тоді, коли помре Леслава. Її ж знак – це прокляття роду, відмітина чаровніцької сили.

- Вона щось заподіє Вітольду? – стурбовано запитала королева.

- Від сьогодні він може відчуватиме чаровніцу, коли та захворіє, чи буде в небезпеці, або навпаки. Їхній зв'язок непередбачуваний. Якби ж я завершила обряд правильно, цього побічного ефекту не було б. А так, якщо принц відчуватиме якусь незрозумілу тривогу, чи знак на руці почне його турбувати, то все через чаровніцу.

- Прекрасно, матінко! Я ж говорив, що все це – старі забобони й непотріб. Тепер ця дівка буде мене в кошмарах переслідувати! Дякую вам!

Вітольд вийшов із кімнати. Я й слова не могла сказати, лише потирала свій знак на зап’ясті.

- Від завтра Леслава у числі придворних дам безпосередньо прислуговує принцесі Ірен, – мовила далі королева. – Ми вже мали схожу ситуацію. Ти ж, Мартіно, прив’язана до короля? А служиш мені, бо жінці не завжди місце при чоловікові. Коли Вітольд одружиться, Леслава перейде на службу до його дружини.

- Ваша Величносте, не забувайте про умову останньої в нашому роді.

- Вона візьме шлюб, як і домовлялися, але після мого сина, щоб ми знали всі правила гри.

- Як скажете.

Не цікавлячись моєї думки, усе погодили дуже швидко.

Мартіна заставила мене низько вклонилися і слідом за принцом покинули кімнату для чарів – спеціальне місце для таких, як я. В поспіху і переживанні, і не усвідомлювалось все, що трапилось. Стільки років навчання і підготовки, а взамін лише декілька хвилин непорозуміння. Так, саме непорозуміння. Це не було велично чи прекрасно, аж розчарування в душу прокрадалось.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Iner
23.08.2021 13:12
До частини "Шлях видінь"
Початок дуже навіть зацікавлює)
Ярина Мартин
02.08.2021 00:07
До частини "Шлях видінь"
Цікавий початок! Чекатиму на продовження)
Уляна Дадак
02.08.2021 13:02
До частини "Шлях видінь"
Дякую! Писатиму продовження!)