Розділ 10

День був сонячним. Дорога звивалася все тим же дубовим лісом, коні їхали спокійно й рівно, відпочивши від попередніх переїздів. Із нами, як завжди, був Ян Сбровський. Він усю подорож розказував про місцеві родини та привілеї. Сподіваюся, ми з ним хоч цього разу не заблукаємо.

Їхали ми до руїн старого замку, що колись належав іннарасам. Тут розміщувалася зимова королівська резиденція старої Млави. А також у цих околицях відбувся вирішальний бій, де перемогли люди, змусивши іннарасів покинути все, що було їм рідним, та вирушити аж за Ловичі.

Це все розказував уже Карл. Пан Ян лише схвально кивав, та атмосфера була не з приємних. Виявилося, люди пробували відбудувати замок, але швидко полишили це діло, побудувавши поруч нові Ружниці, з подвійним колом охоронних мурів, з бійницями та стрімким під’їздом до воріт. Розвалений замок був зовсім іншим, попри повністю завалену одну із круглих веж та частину східної стіни. Замок виглядав велично та вишукано. Його стіни прикрашали високі вікна, обрамлені ліпниною, залишилися ще осколки кольорового скла з вітражів. Замок був круглим, побудованим на рівнині, без високих мурів, та своєю красою вабив до себе. Всередині був п’ятикутний двір із фонтаном у центрі. З нього досі текла вода, і бризки розліталися навкруги. Бруківка поросла мохом та травами, а навпроти входу у двір росла велика магнолія. Вона цвіла, вкриваючи розвалену стіну блідо-рожевими квітами. Весь другий поверх був прикрашений витонченими колонами та балконами з павутинними арками – просто надзвичайно тонкої роботи.

- Це місце чарівне, – я поглянула на Карла, який сумно всміхався, піднімаючи опалі квіти.

- Усі наші замки прекрасні.

- Хочу побувати у Млаві, не уявляю, що ви набудували там.

- Ми не будуємо високих стін, наші міста пологі й красиві, ви скажете – вони занадто вигадливі, ми скажемо – вони неповторні.

При денному світлі його очі наче випромінювали силу, фіолетові прожилки на скронях стали ще дужче помітними. Він граційно ходив двором, оглядаючи все, що зосталося від його королівства. Пан Ян та решта супроводу кудись поділися, мені здалося, що і я мушу залишити принца самого.

- Почекай, – він підійшов ближче, наче знав, що я збираюся піти. – Тепер ти розумієш, ми не можемо допустити ще більше розвалених замків і понівечених земель. Тепер ти вибачиш мені той допит?

- Я вже вас вибачила, – слова вирвалися самі.

- Ці дерева вирощували за допомогою чаклунства мого народу і вони цвітуть цілий рік. Цей фонтан діє через магію іннарасів у ньому. Тепер усе належить людям, і ви цим нехтуєте.

Я промовчала.

- Мені не байдужа доля мого народу. Мене з колиски навчали шанувати чари, які ви - використовуєте і ховаєте. Як так можна? – його слова розтанули у шумі вітру. Коли неочікуваний порив вщух, я побачила на обличчі такого миролюбного хлопця ненависть. – Ти помилилась у припущеннях, мене не обирали послом, я сам зголосився на цю місію. Моя мати – найславетніша чаклунка світу, мій батько король, і вони закривають очі на людську неправедність. Чому й ти прислуговуєш їм? Ти ж вища за цих дикунів, що двісті років тому перебили половину таких як ти, а решту перетворили на служниць.

Принц підійшов ще ближче й прохолодною долонею стер бризки фонтану з моєї щоки.

- А п’ять років тому вони вбили мою сестру.

Карл маніпулював мною, і я це дозволяла, бо була шокована потоком правди. Він був занадто близько. Я відчула його подих на обличчі, його запах, його очі все наближалися й наближалися…

- Принце, я знайшов дорогу! – прокотився двором голос пана Яна, і реальність повернулася у розвалини історії.

Я відскочила назад, щоки спалахнули, Карл лише сумно посміхнувся й попрямував до виходу.

Не знаю, чи врятував мене голос пана Яна, чи ні, та мене всю пробирав холод, коли можливі варіанти продовження розмови спадали мені на гадку.

Покинувши руїни замку, ми прийшли до великого кургану. Його підніжжя було вкрите гранітними плитами з дрібно викарбуваними на них іменами.

- Його насипали двадцять років після закінчення війни, – прошепотів пан Ян, коли Карл сам підійшов до кургану (ми не насмілилися йому заважати). – Ці плити дозволив установити ще Віт Тарло. Для іннарасів це жахливе місце.

- То от чому інші іннараси не поїхали?

- Так, вони не хочуть згадувати різню, яку ми тут влаштували.

Дивно, минули роки, століття, а пам'ять історії не дає спокою новим поколінням. Біль від утрати засів дуже глибоко, заважаючи рухатися далі.

Лише тут, на місці пам’яті, я зрозуміла – Ільвіц досі боїться нових нападів, боїться, що вороги, об’єднавшись, зажадають реваншу у доволі молодого королівства. Млава ж боїться продовження наступу, і того, що люди знову забиратимуть найцінніше, бо їх значно більше, ніж іннарасів. Троскі досі не змирилося з поразкою та ганьбою, я готова дати руку на відсіч, доводячи, що саме це королівство стоїть за замахами на королівську родинну. А от східні князівства не пробачили втраченої для них у перемозі корони. Як так, що якийсь там рід Тарло панує на більшій частині континенту?

Пам'ять про Велику Війну мучить наш світ, мучить нове покоління, яке мало б жити в мирі та любові. І що найгірше – через цю пам'ять ми наробимо нових помилок.

До замку Ружниць усі поверталися мовчки, без жодного слова. Навіть пан Ян мовчав, думаючи про щось своє. Ми приїхали якраз перед вечерею, та ніхто з нас на неї не потрапив.

Я ніяково стояла в майже порожньому холі, дивлячись, як віддаляється принц, а пан Ян вже з кимось перешіптувався. Тут, у замку, життя не змінилося, воно тривало, як заведено. І справді дивно, як одна коротка мить змінює все навколо.

***

- Збігнєве! – я підострожила коня, щоб встигнути за хлопцем. – Давай перепочинемо, спину ломить нестерпно.

Хлопець оглянув місцевість, погладив коня та, як завжди, з усмішкою мовив:

- За пагорбом є містечко, нам і так треба коваля, тож зробимо привал там. Ще трохи в сідлі втримаєшся?

Я кивнула на знак згоди і рушила вслід Вушсу. Ми вже третій день перебували в дорозі й таким рухом уже завтра прибудемо в Солек. Цілий день ми їхали землями Вушсів, і я переконалася, наскільки добре Збігнєв їх знає. Ми переправилися через ріку Ів ще вдосвіта, тож попереду розлягалися просторі поля та степи.

Того ж вечора, коли я повернулася разом із принцом Млави, мені повідомили, що подорож у Солек відбудеться швидше, бо Вітольд, обміркувавши наші слова, не хотів гаяти й дня. Із Ружниць ми майже нічого не взяли, зупиняючись дорогою для обідів та ночівель у добротних гостинцях, а потім цілий день їхали верхи чвалом, не шкодуючи коней. Ще ввечері першого дня я просто завалилася в ліжко, а сьогодні ж мій поперек із кожним стрибком коня віддавав нестерпним болем. Через це наш маленький загін не міг підтримувати такий шалений темп. Так, це тобі не подорож у кареті з принцесою – виявилося, не така вже я й хороша наїзниця.

Невеличке містечко показалося швидко, воно все гуло та працювало. Ми одразу знайшли місце, де можна поїсти та перепочити. Мене та Збігнєва супроводжувало ще четверо воїнів, кінь одного саме загубив підкову, тож, залишивши мене в корчмі, вони пішли шукати коваля.

У моїй дорожній сумці знайшлися необхідні трави. Цілуючи мішечок зі знеболювальним, я вмовила служницю заварити мені трави у казанку.

Благословенно п’ючи терпкий чай та промовляючи над ним заклинання, я ледве не випустила чашку з рук від здивування, бо до таверни зайшов Вітольд. Ще з двома воїнами охорони він роздивлявся присутніх.

- Ви що тут робите? – все, що я змогла промовити, коли він підійшов ближче.

- Вас шукаю.

- Щось сталося?

- А мало?

- Де принцеса?

- Сподіваюся, поблизу Б’ялих Веж.

- То я мала її охороняти, а ви просто кинули її на дорозі, щоб шукати нас?

- Де Збігнєв?

- У коваля, підкову загубили.

- Буває. Корчмарю! Ще три обіди, і то швидше!

- Ви їдете з нами?

- Бачу, ти не в захваті, – Вітольд із воїнами присунули ще один стіл та всілися поруч.

- Що ви, принце, я, як Агнешка, побіжу зараз перевдягатися, бо дамі біля вас не личить бути так вбраною.

- Слухай… Пий свій чай!

Корчма, у якій ми спинилися, була на диво чистою, і готували тут смачно. Розвішані всюди рушники та різьблені картини додавали якогось домашнього затишку. Збігнєв із рештою з’явилися досить швидко, сміючись, вони, можна сказати, ввалились у зал і теж, збентежені, зупинилися, побачивши кронпринца.

- Щось сталося? – перше, що запитав Вушс.

- Ні, просто хочу вас особисто проконтролювати. Та й хтось казав, що мені треба більше надії чи віри. Не знаєш, чиї то слова?

- А-а-а, – Збігнєв поглянув на мене, та я лише розвела руками.

Чай на мене подіяв миттєво, тож, пообідавши, ми знову осідлали коней та вирушили в дорогу.

На ніч ми збиралися зупинитися в якомусь селищі, а до Солеку залишиться півдня дороги. Виїхавши на світанку, до обіду вже будемо в вдома – так розказував Збігнєв. Принц радів, даючи мені час завтрашнього вечора і, якщо дуже треба, то й ніч, щоб на ранок ми повернули до столиці. З такою швидкістю вже за три дні ми опинимося в королівському замку. Усе разом триватиме менше, ніж подорожі інших, зі усіма їхніми оглядинами, обідами та прогулянками.

Коли ввечері ми приїхали до потрібного нам села, виникла одна проблема. У єдиній тут таверні розмістилися якісь торговці. Вільною залишилася одна кімната, і то лише з двома ліжками. Звісно, кронпринц не збирався видавати себе, а охоронний супровід одразу ж заявив, що спатиме у сіні над стайнею, а от я, й ще двоє придворних мали якось поділити кімнату. Вушс, звісно, запропонував віддати кімнату мені, та це було б уже занадто: не хотілося бути такою наглою. От ми всі троє і стояли в дверях, плануючи, як розміститися.

Кімната була не такою охайною, як нам би хотілося, і дуже пахла вогкістю та цвіллю, але інших варіантів не було. Зрештою, моє нахабство частково перемогло, і я забрала одне ліжко, що стояло під вікном, залишивши хлопцям вибір, хто спатиме на підлозі.

Збігнєв із плащів та зайвих покривал зробив собі ложе поруч із задимленим каміном. Розказуючи про план поїздки, він впіймав подушку, яку я йому кинула, і збирався покласти її на потрібне місце, та там уже лежав Вітольд.

- Кронпринце?

- Йди звідси, я тут сплю, – Вітольд підкинув у вогонь дров: як на літо, останні ночі видалися вельми холодними. Ми навіть думали, чи не впаде, бува, сніг. Вітер завивав за стінами, задуваючи в щілини старої будівлі.

- На підлозі?

- Тут тепліше.

- Я вам ліжко сюди підсуну, лише скажіть.

- Я вже сказав – сплю тут, а ти – на ліжку, сунь його, куди хочеш. Я й так не засну, ти ж знаєш. І якби мене не було, ви б тут спокійно помістилися.

- Ого! – вирвалось у мене. – Принц навіть може думати про когось, окрім себе?

Вітольд кинув на мене злий погляд та нічого не сказав.

- Якби вас тут не було, – мовила я далі, – Збігнєв ніколи б не залишився зі мною в одній кімнаті.

- Він боїться чаровніц? В нього аж так багато страхів! – кронпринц із легким переляком поглянув на друга.

- Кронпринце, це ж…

- Правила, – перебила я Збігнєва. – Узагалі не уявляю, що про мене говоритимуть. Мене не супроводжує ніхто з дорослих і шанованих. Жодної поважної жінки.

- Я й забув, що ти дівчина, – принц посміхнувся до вогню. – До речі, коли ви покинули Ружниці, фрейліни тільки про тебе й говорили. Ти знала, що вони тебе ненавидять?

- Усі? Беата наче дружня. А от Агнешка після балу на мене дивиться з-під лоба.

- Ще б пак! – розсміявся Збігнєв. – Вона змушувала всіх говорити Вітольду, щоб той запросив на бал саме її. А тут ти нізвідки з’явилася – завжди біля нього, ще й танцюєш із ним! Як вона тебе ще не отруїла?

- А Беата злиться через принца Млави, – Вітольд єхидно на мене поглянув. – Чому саме тебе він узяв із собою в їхній розвалений замок?

- Бо ти з ним не поїхав.

- Он як? Тоді чому, щойно ти поїхала із Збігнєвом, Карл повернувся назад?

- У Ловичі?

- У Млаву. Начебто якісь важливі справи. До речі, ти не знаєш, які саме? Він обіцяв прибути до столиці на свято врожаю, але чому не зараз?

- Гадки не маю.

- Упевнена?

- Він мені не звітував.

Запанувала тиша, лише потріскував вогонь та завивав вітер.

- Що трапилось, коли померла єдина принцеса Млави? – ці слова я промовила майже пошепки.

- Тобі це Карл розповів? – також тихо запитав Вітольд.

- Він.

- Це все непорозуміння, – Збігнєв трохи піднявся на лікті у своєму ліжку. – Корабель, що плив із Млави у Троскі, потрапив до лап розбійників. Судно пограбували, команду і пасажирів убили. Ніхто не знав про принцесу, її перевозили таємно, на заручини. Після трагедії стало відомо – розбійники були родом з Ільвіца. Та корона немає жодного стосунку до подій на морі.

- Але це зруйнувало таку вигідні двом чужим державам угоду, – промовив до вогню кронпринц. – І більшість іннарасів думає, що винні саме ми. Звісно, офіційних заяв не було, але люди пам’ятають, – тепер зелені очі дивилися на мене. – Ця принцеса була не просто сестрою Карла, вони були двійнятами.

Я зручніше вмостилася на ліжку, нічого більше не питаючи.

Цього разу тишу порушив Збігнєв:

- А що з Ірен?

- А що з нею? – принц поглянув на друга.

- Якщо з вашим батьком усе так погано, то, напевно, вже все вирішили з її заручинами.

- Ні, батько з матір’ю ніяк не зійдуться в рішенні, а мою думку ти знаєш. От королева – сестра князя з Белени, і що? Вони проти нас, весілля Ірен нічого не означає, навіть навпаки – може зіграти з нами злий жарт.

Збігнєв лише скрушно похитав головою, дивлячись у стелю. Я давно помітила, як він дивиться на принцесу, як ніяковіє, коли та поруч. Хлопець вперто тримав дистанцію через хороше виховання та шляхетність, але він до неї не байдужий. Як й Ірен. У компанії Вушса вона веселіша, з ним вона може розмовляти годинами, постійно посміхаючись. Звісно, вона принцеса, тому й словом не обмовилася про якусь симпатію до хлопця. Жаль, бо Збігнєв – прекрасна, добра людина, яку не можна й порівняти з тими чужинцями.

- А що з вашим весіллям? – тепер зловтішалася я. – Королева ж і вам підшукує партію.

- Вона-то підшукує, – відповів Вушс замість друга, – але наш кронпринц не потрапить до пастки якоїсь простачки, навіть якщо вона королева.

- Простачки?

- Так, Леславо, йому потрібна розумна, смілива, надзвичайна! Щоб уміла перечити та обстоювала власну думку, а не чужу, – Збігнєв задоволено сміявся.

- Та він її приб’є…

- Може, досить про мене говорити? – принц невдоволено за совгався.

- Це ваші слова.

- Мої, але час уже спати.

- Розумна, смілива, надзвичайна – Агнешка підходить, – не зупинялася я. – Вона за вас горло перегризе і сперечатися вміє, повірте.

- Агнешка не бачить далі свого носа. – принц влігся на імпровізоване ложе. – Вона виконує кожне слово як моєї, так і своєї матері. А ти, чаровніце, вже знайшла собі нареченого? Увесь твій рід кричить, щоб ти одружувалася!

- Не дочекаються! Я не товар, щоб мене віддавали першому-ліпшому.

- А думаєш, будуть питати?

- О, я зроблю так, що будуть.

- Може, ти на Карла задивляєшся? Високе походження, статус…

- Так уже хочете відправити мене подалі?

- Ви, здається, гарно погуляли перед виїздом?

- Час спати, – я в’їдливо посміхнулася принцу та впала на свою подушку.

- Бачиш, як неприємно, коли хтось лізе не у свої справи.

- Ви – майбутній король, у ваші справи будуть лізти завжди.

Це була остання фраза того вечора.

Попри важкий день, усі довго крутилися, не в змозі заснути. Першим почав тихо посапувати Збігнєв. Я ж ще довго прислухалася до Вітольда: він шарудів у вогнищі кочергою, підкидав нові дрова. Декілька разів розвертався й дивився на нас. Та згодом мене підкорив сон, хоч принц ще не спав.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.