Розділ 11

Розділ 11

- Варо? Ти вдома? – Збігнєв зайшов у напіввідчинені двері невеликого дому, який самотньо стояв на околиці молодого лісу.

- Варо?

Худа старша жінка перелякало визирнула з-за ще одних дверей, її сірі очі примружилися, вдивляючись у нас. Із дому пахло випічкою та травами, жінка, впізнавши Збігнєва, низько вклонилася:

- Молодий пане, не чекала гостей сьогодні. Кронпринце, – жінка ще нижче схилилася. – Яка честь для моєї халупи. А це?

- Леслава Жебровська, – Вушс вивів мене наперед. – Вибач, що без запрошення, але вона має до тебе кілька запитань.

- Жебровська? Ох, заходьте. Не стійте на порозі. – жінка привітно обняла Збігнєва за плечі. – Але я не маю яблучного пирога. Ти вже вибач.

Ми дісталися в Солек вчасно, як і намітив Збігнєв. Замок Вушсів височів окремо від міста, на малому пагорбі. За ним починався невеликий молодий ліс, на узліссі жила чаровніца, а ще далі на південь від її помешкання, також одиноко, стояв покинутий монастир. Про нього в замку не знайшлося жодних записів, тож, перш ніж вирушити до нього, ми вирішили розпитати Вару, чаровніцу роду Вушсів. Батько Збігнєва, попри те, що був з нею зв’язаний, дав жінці повну свободу. Не возив її країною, а лише навідував у ті нечасті дні, коли приїздив додому, і розпитував про побачене у видіннях. Вушси були доволі лояльними до чаклунської спільноти.

Жінка розмістила нас за кухонним столом, діставши звідкись молоко та пиріжки. Вона була привітною та милою – не те, що Мартіна. Коли вона закінчила поратися біля столу, я заговорила:

- У старому монастирі ще хтось мешкає?

- О, він понад п’ятдесят років як закинутий, – відповіла чаровніца. – А до того там жили щонайбільше десять монахів, і то вони дивилися, аби стіни не завалилися, а так він нікому не потрібний.

- Але чому?

- А хтозна. Моя мати говорила, що там були непривітні люди. Пану Вушсу не підкорялися, мали якісь старі грамоти про недоторканість. Добре, що тепер нікого немає.

- А куди монахи поділися?

- Ну, не знаю, говорять, вони на півночі, чи на півдні – не пам’ятаю, – чаровніца замислено глянула у невеличке кругле вікно. – Кажу, давно то було, я цими землями тільки починала ходити.

- То тут ніхто нічого не знає?

- Не знає, усі того монастиря бояться, навіть дітлахи туди не лазять. Говорять, там щось недобре живе.

- Живе? – до розмови долучився принц.

- Ну, чи існує. Я до того діла не мала, нічого путнього не скажу.

- А чому пан з монастирем не розбереться? – принц здивовано подивився на свого друга.

- А що там розбиратися, ще десять років – і сам розвалиться, тоді селяни каміння на хати порозтягають. Спочатку чекали, що монахи повернуться, а тепер чекаємо, коли саме все впаде. Негоже храм богів людськими руками валити, – відповіла чаровніца.

- Вара слушно каже, – погодився Збігнєв. – Батько на святиню не піде. Та й навіщо? Що, земель навколо мало? Монастир нікому не заважає, тож…

- Зрозуміло. Та одне цікаво: які ж це такі королівські грамоти, що місцевий пан не має права?

- Давно це було. Може, ще за вашого діда, кронпринце, – Вара махнула рукою.

- Треба самим туди йти, – я встала з-за столу - літом день довгий, але краще поспішати.

- Ви хочете в монастир зайти? – жінка злякано на нас поглянула.

- А як називався монастир? Кому там монахи поклонялися? – продовжила я.

- Там усередині стоїть Храм вітру. Так і монастир звали – Вітряний.

- Значить, богині Сілі, – Вітольд скривився. – Віддавали шану духам померлим.

- А про Орден Місяця ви не чули? Може, ваша мати розказувала? – запитала я.

- Давнє сказання? – чаровніца посерйознішала. – То ви їх шукаєте?

- Варо, – до неї підійшов Збігнєв, – не говори про цю розмову нікому.

- Та що ви, молодий пане.

- І не пиши клану, – Вітольд навис над столом, суворий та грізний.

- Так, ваша величносте.

Жінка низько вклонилася, не дивлячись в очі принцу. Я ще не розгадала, що з Вітольдом не так, але деколи в його очах прокидався звір. А от Збігнєва Вара любила. Обняла його на прощання, як рідного сина, щось прошепотіла на вухо і ще раз низько нам уклонилася.

- Їй можна довіряти? – не відступав Вітольд, коли ми відійшли від дому. – Хоч нічого путнього і не дізнались.

- Вона всім завдячує нам, а клан Молодого Місяця не любить. Вибач уже, Леславо, та твої родичі деколи вчиняли негідно.

- А хіба це не збіг - Орден Місяця і клан Молодого Місяця? – запитав кронпринц.

- Ні. – в’їдливо всміхнулась я.- Ми лише в однин час чаклуємо.

Ми дісталися до монастиря швидко. Довкола споруда обросла ліщиною, кущі потроху перебиралися і всередину. Старі дубові ворота були зірвані з петель, стіни поросла травою. Усе було побудоване з пісковику, який від опадів вже позмивався, через тріщини між стиками кам’яні плити виглядали ненадійно й хитко.

- І що нам шукати? – кронпринц пробрався до сходів, що вели відразу на другий поверх будівлі.

Монастир був малим, усього два поверхи, невеличкий внутрішній двір, що зараз більше скидався на сад, – і все. З усього оздоблення – сходи. Одні, ті, біля яких стояв Вітольд, вели нагору, другі – униз, поруч з ними стояла я.

Нас огорнула тиша, навіть гілля від вітру не рухалося, це було моторошно, хоч надворі і був ясний день.

- Я бачила лише замок Вушсів із гербом над воротами. Бачила праворуч від нього вогні міста, а ліворуч – обриси темного монастиря. Нам потрібно було сюди, тільки от не знаю навіщо.

- Леславо, тут лише старі стіни, – Збігнєв оглянув будівлю, зморщивши вкритого ластовинням носа. – Більше нічого. Не думаю, що ми щось тут знайдемо.

- Чи ти сподіваєшся, що сюди прилетить чийсь дух і все розкаже? – Вітольд спустився і став поруч, дивлячись у темряву підземель.

- Ти не віриш у духів?

- Леславо, ти мене дратуєш!

Що ж, потрібно шукати. У підземеллях, на даху – де-небудь! Я спустилася похилими сходами у володіння темряви. Чулося крапання води й шелест мого одягу, очі швидко призвичаїлися до пітьми, уздовж потрісканої стелі пролягали промені денного світла.

- Якщо ми щось і маємо знайти, то це буде в найстрашнішому місці, - в кінці коридору щось почало яскраво виблискувати, приваблюючи мене.

- Ви серйозно туди лізете? – Збігнєв зупинився в проході.

- Почнемо звідси, а… - почала я.

- Вітольде, це… - хлопець відступив крок назад, опустивши голову.

- Лишися назовні, - кронпринц порівнявся зі мною. - Мало що з нами станеться. Може, доведеться допомогу кликати.

- Я… - Вушс знову затнувся, – Ловичі – це було востаннє.

- Лишаєшся назовні.

Збігнєв спробував сперечатися, та принц удався до погроз – веселощі зосталися за стінами монастиря.

Уся підлога була вкрита уламками, що заважало пробиратися вглиб. І коли ми перейшли їх, то опинилися на перехресті майже непроглядних переходів. Оскільки правий і лівий коридори були темнішими, та й тхнуло з них жахливо, я попрямувала далі, за далеким блиском та бічними променями.

- Що то було зі Збігнєвим? – почала я розмову, не хотілося прислухатись лише до власного шарудіння.

- Він боїться підземель.

- Славетний воїн корони…

- Ти збираєшся знущатися з чужих страхів? – кронпринц різко зупинився. Здавалося, кожний новий крок його лише дратував.

- Не збираюся.

- То чого чіпляєшся?

- Я просто…

- У всіх є страхи. Навіть в тебе!

- А який страх у вас, кронпринце?

- Якщо мене тут засипле камінням, в іншому світі я не дам тобі спокою! – зле сказав Вітольд, чіпляючись за повалені каменюки.

- Он як! Ви аж настільки до мене прив’язалися?

- Ти сподіваєшся, що серед цього мотлоху лежатимуть ліки? – він зупинився, шарпнувши мене за рукав.

- Не знаю! От дійдемо до того сяяння й перевіримо!

- До якого сяяння?

- Того, що в кінці.

Принц висунув поперед мене голову, ще раз усе обдивився.

- Леславо?

- Ви його не бачите?

Не бачив.

- Це занадто легко…

Тільки я встигла це промовити, як під нами провалилася долівка. У повній темряві ми пролетіли не менше, ніж два яруси, приземлившись на порослий мохом ґрунт. Усім монастирем пронісся жахливий гуркіт – зверху нас ще присипало камінням, та ми були живі.

- Ти як? – Вітольд спробував вибратися, та в повній темряві лише натрапив на завал, знову боляче вдарився, і вилаявся.

- Краще вашого, – встати я змогла, але, впавши на бік, добряче його забила.

- От бачиш…

- Тихо!

Десь позаду чувся шум води, недарма тут був м’який килимок моху. Відчувалися чари. Торкаючись стіни, що виявилася поруч, я відчула знайоме поколювання. Було ще одне диво: коли я торкалася пристінки, вона починала світитися, освічуючи і наш гармидер, і весь простір довкола. Світло показувало нам шлях, кудись вглибину.

- Тільки не кажи, що ми прямуємо туди? – Вітольд теж торкнувся стіни, і вона, наче дихаючи, відповіла м’яким сяйвом, хвилею біжучи десь у даль.

- Ви там живі? – згори почувся крик Збігнєва.

- Відійди від краю – відповів принц. – Повертайся до замку за мотузками й факелами!

- Ви там точно в порядку?

- А ти? – Вітольд знову вилаявся. Не дуже культурна поведінка при дамі. – Йди по допомогу. А то й тебе рятувати доведеться!

- Добре, тримайтеся! Я швидко!

Почувся шурхіт, на нас посипався порох й каміння, але Вушс безпечно вибрався з провалля.

- Страх за друзів куди більший за страх перед темрявою.

Я знову провела рукою по стіні, і вона засвітилася – це просто неймовірно, ніколи ще не доводилося зустрічатись з такою неприборканою силою. Вона вабила, манила, запрошувала! Це неймовірне відчуття перетворювало мене на маленьку дівчинку, що отримала льодяника!

Принц добряче забив голову, з лоба в нього текла кров, тож він витер її рукавом і заходився розтирати ногу, а потім мовчки попрямував за мною, теж проводячи долонею по стіні. Мені боліли лікоть та стегно, я відчувала, як набрякала кисть руки, та це було дурницею, як порівняти з тим, на що ми натрапили.

Наш коридор, чи, точніше, утворений в скелі печерний лаз, швидко привів нас до невеликого підземного озера, край води якого світився все тим же блакитним світлом. Через це все навкруги було добре видно. Склепіння печери куполом нависало над водою, а посеред водойми був острівець, на якому височіла трибуна, як для виступів. Щось незрозуміле лежало на її поверхні – все-таки бракувало світла, щоб розгледіти. В озері було неглибоко, можна було пройти до центру по дні, тож, наблизившись до краю води, я зупинилася.

- У давні часи люди вірили, що, коли хтось помирав, пролиті за ним сльози збиралися в озера, вода в них свята і наділена неймовірною силою.

- Ти хочеш сказати, що це саме таке озеро?

- Не знаю, просто воно недарма розташоване під храмом Вітру. Вітер здуває душі мертвих, а їхні сльози… – я почала знімати взуття: до трибуни недалеко, і я вірила – те, що там стоїть, нам допоможе.

- Стій, – Вітольд зупинив мене, тримаючи за руку. – Ти не можеш у нього зайти: якщо воно магічне, ми не знаємо, чим усе закінчиться.

- Тому ти стій тут, ти ж саме тому залишив назовні Збігнєва. Якщо щось піде не так…

- Чекай. Ми притягнемо сюди човен чи ще щось…

- Ой, годі, на це потрібна вічність. І на такому мілководді човен не попливе.

- Хтось мало сліз пролив, – принц відпустив мою руку, але не відступив. – Може, краще мені, я не чаровніца, але…

- Це я нас сюди привела, от мені й діяти.

В очах кронпринца читався страх, у цьому місці всі мої відчуття, вся магія посилювалися. Відчувалося, що він чогось боїться, дивлячись у воду.

Я лише посміхнулася: насправді для мене честь взяти участь у чомусь такому. Це не просто чаклувати в належну фазу місяця – це торкнутися сили нашого світу рукою, передати її тілом, бути частиною могутності. Ось для чого народжені такі як я, не для підшивання одежі вельможних, а для того, щоб торкнутися величного!

Із такими думками я ступила у воду, і моє тіло пронизав холод. Другий крок – і мої відчуття посилилися вдвічі, я, сміючись, повернула голову до Вітольда. Ще декілька кроків – і зринули спогади, вони картинками літали перед очима, це було неможливо контролювати. Ще трішки вперед – і я вже пройшла половину шляху, коли все різко змінилося.

Радість перейшла в сум, розпач, злість. Усі відчуття перенесли мене в день похорону моєї матері. У той проклятий день. Мені всього десять, бабуся забрала мене від сусідів, де я жила вже другу добу. Вона спеціально вигнала мене з дому, щоб я не бачила всіх приготувань. Коли ж я повернулася, мати мирно лежала на заквітчаному одрі, вбрана у весільну сукню, навколо горіли свічки, і пахло ладаном.

- Леславо, попрощайся, – тихо прошепотіла бабуся мені на вухо, я ж не зрозуміла її слів та розглядала присутніх: усі плакали, ховаючи обличчя.

- Не буду, – вперто відступивши, я вперлася в бабусю, що міцно стиснула мої плечі.

- Ти мусиш. Вона вирушить до пращурів. Ти ж знаєш.

- Ні, – сльози самі набігали на очі, я вже не могла роздивитися мамине прекрасне обличчя, її бліді уста… – Вона не може піти, не взявши мене з собою.

- Леславо!

- Ні! Я піду з нею.

- Леславо!

Саме цього дня мої видіння стали геть мені непідвладними. У кутку кімнати стояв чоловік, високий, закутий в лати. Він теж схилив голову, але не плакав, не жалів – він чекав. На його нагруднику була вибита троянда, а на поясі висіли самі піхви, без меча.

«Він прийшов за нею! За мамою! Батько прийшов її забрати! Від мене!» - я кричала і виривалася з обіймів бабусі, била її кулаками й хотіла побігти до нього й не дати йому забрати маму. Мама була моєю, не його! Він перший нас покинув!

- Не віддам!

- Леславо! – хтось сильно мене тряхнув. – Леславо, годі!

Зелені очі, ці зелені очі – вони не можуть бути людськими!

Я щосили відштовхнула Вітольда, що намагався мене отямити. Він не встояв і впав у воду, занурившись з маківкою. Крізь поверхню я бачила, як він, не заплющуючи очей, дивиться на мене, пробує встати, та марно. Я намагалася зловити його руку, щоб витягти назовні, але тепер перед моїми очима постало його видіння.

Я опинилася в лісі, біжу стрімголов уперед. Позаду чути гавкіт собак, викрики людей, іржання коней. Пришвидшуюсь, не оглядаючись: знаю – мене наздоганяють. Дерева перетворюються в одну суцільну зелену пелену, ніколи ще не бігала так швидко. Якщо не оминатиму стовбурів, то просто розіб’юся! Гавкіт наближається, а схил, укритий опалим листям, починає втікати кудись униз. Це допомагає бігти. Та за мить попереду з’являється річка, серце стискає, але не від страху – від азарту. Не роздумуючи, я стрибаю. Відриваюся ногами від землі…

Вітольд виринув з води, кашляючи та хапаючи ротом повітря.

Ми вибрались на маленький острівець посеред озера, падаючи на коліна під вагою мокрого одягу.

Сили майже покинули мене, коли принц простягнув мені книгу в шкіряній палітурці та міцно перев’язану плетеним шнурочком. На титульній сторінці – тиснення у формі гербу Ордену Місяця. Чотири фази місяця, що переходять одна в одну.

- Це щось важливе? – простогнав Вітольд, його тіло не так вимучилось стрибками між маревами і це мене дратувало.

Віддихавшись та всівшись поряд води, я взялась за знахідку. Книга була списана похилим почерком, старою, майже забутою мовою. Вона розділялася трьома закладками на три рівні частини. Старий папір пожовк та відволог, але зміст речень можна розібрати. Я відчула через дотик рук – книгу захищають чари.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.