Розділ 12

- Тут імена членів ордену, їхні роди, дати народження й смерті. Вказані досягнення за життя та статус у таємному товаристві. Також у книзі міститься опис усіх таємних місць зборів ордену, їхні сховки. Є загальні описи відкриттів…

- Ти знаєш стару мову?

Відколи ми вибралися на острівець, і нас покинули видіння, ми з Вітольдом так і сиділи на кам’яному березі, не наважуючись перейти озерце назад. Час минав, тож, устигнувши прогортати книгу, я зрозуміла – це не відповідь на питання, це лише нова підказка.

- Такою ж мовою списана моя Книга Роду.

- Ще раз.

- У кожному роді чаровніц, і не тільки, є своя книга. Там описані ритуали, різне чародійство. Записані імена їхніх власників з покоління в покоління. Бабуся з дитинства вчила мене читати її. Ця, яку ми знайшли, – я потрясла книгою, – дуже схожа.

- У тебе ще багато таємниць?

- Залежить від того, що ти вважаєш таємницями. Ніхто ніколи про книгу мене не питав.

- То ти й цю прочитати можеш?

- Не зовсім, – я відкрила її на одній із сторінок. – Бачиш, тут незнайомий діалект, найімовірніше, з півночі. То ж я не впевнена, чи всі слова правильно зрозумію. Треба до столиці, там я знайду потрібного словника, ще й моя книга – за кілька безсонних ночей матиму потрібну інформацію.

- Рецепт ліків?

- У кого їх шукати.

Закривши книгу та знову перев’язавши її старим шнурком, я поглянула на озеро.

- Ти знову все бачив?

Принц простежив за моїм поглядом.

- Знаєш, я не хотів.

- Знаю.

- Ти мене злякала, почала кричати, потім кинувся вперед, побачив видіння, …

- Це все було неприємно, – я піджала ноги, торкнувшись чолом колін, щоб сховати обличчя. – За навчанням і клопотами біль та сум трохи послабилися. Та коли все знову перед очима… Ти сьогодні говорив про духів, то вони справді приходять – за мертвими.

- Казимир Слуцький був хорошою людиною, – невпевнено заговорив Вітольд. – Батько його поважав, він й досі за ним шкодує. Мені розповідали, що Казимир хотів миру, підкорявся королю, як того вимагав статус, і стежив, щоб так робили й інші мешканці півночі. Перш ніж вирушити на схід, захищати королівство, Слуцьк запропонував столиці угоду – весілля для об’єднання двох ворожих родин, і щоб закрити роти всім зрадникам. Та твій батько загинув, про вас забули, відсунули тебе з матір’ю вбік, наче небажану перешкоду. Чесно сказати – королева більше за інших раділа, вона ніколи б не дозволила цьому весіллю відбутися.

- Тебе хотіли одружити з кимось із моїх паскудних родичів?

- Йшлося не тільки про мене, а й про тебе, Леславо. Казимир, щойно дізнався про народження доньки, одразу ж почав піклуватися про її майбутнє.

- І король погодився? – я здивовано поглянула на принца. – Із чаровніцею?

- Не просто з чаровніцею, із донькою служниці.

Знову запало мовчання.

- Я ніколи не задумувалася, що було б, якби батько вижив. Це як прекрасна казка, всього лише казка. Далека і нездійсненна, – не хотілося більше говорити про моїх родичів, тому я зацікавлено поглянула на принца. – Змінимо тему. Що розповідало твоє видіння? Тоді теж хтось загинув? У лісі?

- Значить, ми бачимо одне одного? – його обличчя враз посуворішало, плечі розправилися, рухи стали чіткими і неприродними.

- Виходить, що так. Розповіси?

- Не лізь у чужі справи, – він встав та попрямував до води.

- Чужі справи? А ти щойно що робив?

- Вирушаємо. Збігнєву, мабуть, вже зле стало в цих підземеллях.

- Я ж однаково рано чи пізно побачу продовження. Зачекай, не йди!

Я зірвалася, побігла до берега, схопила принца за плече. Та хлопець грубо скинув мою руку і ступив крок у воду. Цього разу нічого не відбулося. Ми перейшли озеро без видінь. Сяйво води ставало дедалі слабшим, немов це місце виконало свою роботу: магія танула через забрану нами книгу. У мовчанні я ще раз озирнула водойму – тепер вона стала зовсім порожньою, як і будівля над нею.

Вигляд ми мали жалюгідний: одяг роздертий, увесь мокрий, голова принца вкрита саднами. Я ж кульгала, бо права нога просто відмовлялася слухатись. Нас доправили в замок, де без жодних пояснень Вітольд наказав завалити монастир та засипати підземелля. Він не хотів, щоб ще хтось натрапив на таке місце сили, нехай і спустошене.

******

Велика тронна зала була прикрашена гербами та прапорами королівства Ільвіц. Ряди знаті схилилися в поклоні королю та його родині. Правитель змучено похилив голову, потер рукою чоло, прикрашене довгим шрамом, що губився під темним волоссям володаря.

Король звернувся до присутніх спокійним голосом, наче збирався повідомити буденну новину. Праворуч нього стояв Вітольд, високо тримаючи голову, без жодних емоцій. Я лишень дивувалася, наскільки він змінюється в присутності всіх цих посіпак. Біля кронпринца стояв Збігнєв з батьками. Тримаючись трохи позаду, вони схилили голови, наче вже на похороні. Ліворуч короля сиділа королева. Розкішна, як завжди, вона схвально кивала головою на кожне слово чоловіка, наче перевіряючи його промову. Біля матері була Ірен, теж відсторонена, вона дивилася кудись у далечінь. Дівчина не звертала уваги на Агнешку, що зі своєю сім’єю помістилася на підвищенні, і з розпачем на обличчі намагалася підтримати принцесу. За ними всіма також ховався пан Ян Сбровський з дружиною. У решті зали уважно слухала вся еліта королівства, найбагатші, найвпливовіші піддані корони!

У пана Яна було трійко малих дітей (усі хлопці), і їх чомусь поставили в першому ряду, біля мене. Няня, що постійно шарпала хлопчиків за комірці, аби ті стояли чемно, була чаровніцею, – мені про це повідомила бабця Мартіна, – нехай і не з нашого клану, та ця жінка поважно мені вклонилася та прошепотіла:

- Правда, цікаво опинитися в перших рядах королівського почту?

Я лише ствердно кивнула у відповідь, не знаючи, чи вона й справді радіє, чи насміхається?

На противагу присутнім, я погано слухала промову короля, бо й так знала її зміст - я хворію, мій наступник Вітольд, його регент – Вушс старший... Ще з самого ранку в королівському замку через звернення короля почався переполох. Звісно, усі чекали якихось ліпших новин, але маємо, що маємо.

Коли промова закінчилася, зал одноголосно прокричав: «Хай живе король!» – тільки я не була певна, це вже Вітольду, чи ще Кшиштофу Тарло?

Переповненими коридорами замку ми з Беатою подалися до покоїв принцеси, лише тут Ірен важко зітхнула та скинула маску сильної й непохитної сімнадцятирічної панни. Настрій вона мала нікудишній, ще й Агнешка не давала спокою якимись питаннями.

- Досить! – голос принцеси пронісся кімнатою. – Мені начхати на правила, потреби та Вітольда! Леславо, у мою спальню, негайно!

Ірен нечасто втрачала витримку, роки материних настанов не минули марно. Але зараз вона просто панікувала. Ми повернулися до замку вночі, і я ще не мала часу з нею поговорити.

- Я знаю про все, що трапилося з вами в Солеку, – дівчина зачинила двері своєї опочивальні. – Брат до ранку розповідав.

Принцеса всілася на ліжко, стягуючи з майстерно вкладеного волосся золоту діадему. Мені стало її шкода.

- Від цієї хвилини, – мовила далі дівчина, – ти мусиш працювати над знайденою книгою. Не бігати за мною коридорами вдень і вночі, не слухати всі ці порожні розмови, а робити щось корисне.

- Як скажеш.

- Ні, Лаві, – принцеса сумно посміхнулася, – я на тебе не злюся. Просто все це… ті дівчата… батько… Учора він пролежав без тями цілісінький день, а коли опритомнів, думав, що мені п’ять років, покликав матір і змусив випхати мене з кімнати. Він мене не впізнав. Я дивуюся, як це він сьогодні проговорив все правильно.

- Я… – я насправді не знала, що сказати. – Мені шкода.

- І ще, – Ірен махнула рукою, вказуючи на невеликий столик, де лежав лист, запечатаний блакитною печаткою. – Це від Карла. Я передала йому твоє прощання, він передав своє. Також до столиці прибула Селіна Жебровська, вона тебе вже шукала. Увечері у вас зібрання клану, чи як ви там це називаєте, тож ти вільна, можеш податися до бабці хоч зараз.

Я втішено дивилася на призначений мені лист, та звістка про бабусю переповнила мене ще більшою радістю. Кудись поділися всі проблеми, хотілося вибігти з цієї спальні, не озираючись, щоб навідати найріднішу мені людину, обійняти її якомога сильніше і не відпускати. Та сльози на обличчі Ірен мене зупинили. Вона зовсім не раділа, а віддалася почуттям, що її переповнювали.

Сівши поруч на ліжко, я обняла її, таку маленьку і тендітну.

- Вітольд пів ранку провів з матір’ю та батьком, – говорила крізь плач принцеса. – Він хотів їх умовити й далі про все мовчати, казав, що він знайшов вихід. Та вони не слухали. Мати втратила віру в батька! Коли вони це сьогодні виголосили перед всіма – це наче стало реальністю, наче сама смерть стояла позаду нас, позаду трону!

- Заспокойся, ти ж...

- Як ти пережила смерть мами? – Ірен поглянула на мене повними сліз очима. – Як? Він ще молодий. Мій батько. Завжди був сильним і непохитним, навіть після тієї рани на голові! А тепер? Це не він. Його слова, його дії…

До кімнати хтось постукав, двері відчинилися – на порозі стояв Збігнєв. Тримав в руках якісь пергаменти, щось спробував сказати та затих, побачивши Ірен. Хлопець тихо зайшов і зачинив двері. Принцеса встала з ліжка та підбігла до нього. Не думаючи ані про те, що поруч я, ані про те, що до кімнати ще хтось може увійти, вона обняла Збігнєва, поклавши голову йому на груди, й знову почала голосно ридати.

Вушс не тікав, не намагався звільнитися від обіймів. Його міцні руки обійняли її у відповідь, далі тримаючи пергаменти. Він нахилився та поцілував її в чоло, мило усміхнувся і прошепотів, що все буде добре.

Позаду таки відчинилися двері й до кімнати увійшов кронпринц. Я зірвалася з ліжка, хотіла щось сказати, та він мене випередив:

- Ми принесли плани майбутнього об’їзду королівства.

Ірен відскочила від Збігнєва, щоки хлопця спалахнули багряним, та він високо підняв голову, не соромлячись. Вітольд забрав у Вушса пергаменти та простяг їх мені зі словами:

- Вивчи все, а також ту кляту книгу, у нас кілька днів для того, щоб внести зміни до маршруту. Якщо нам потрібно лазити ще якимись монастирями, то дізнайся, якими саме. А ти, – кронпринц подивився на сестру, – перестань рюмсати: ми з чаровніцею врятуємо батька, й тебе.

Забравши лист Карла та опис маршруту, я тихо пішла до своєї кімнати. Потрібно починати працювати. Часу й справді обмаль. Завтра літнє сонцестояння, тож треба бути готовою ще й до нього. Але почну з листа Карла.

Коли я покинула Ружниці, то Ірен мала передати від мене коротку записку-прощання з подякою за все, що встиг показати мені принц Млави. Я написала, що з нетерпінням чекаю нової зустрічі та сподіваюся, що вона буде невдовзі. Та тепер, зачинившись у своїй кімнаті, я читала вже його прощального листа, і виглядало, що наша наступна зустріч відбудеться невідомо коли.

***

«Люба Леславо, вибач, що теж не особисто говорю тобі ці слова, але вимушений прощатися з тобою тільки листом.

Мені надзвичайно приємно було читати, що поїздка на розвалини замку показала тобі щось нове, та водночас забуте старе. Це частина нашої історії, яку ми маємо зберігати в пам’яті, бо вона показує нам помилки майбутнього.

Знай - моє вміння є й моїм прокляттям, але я знайшов те, що шукав.

Шкода, що пан Ян завадив нам на розвалинах.

Принц Млави - Карл Рлуцький

Ружниці, 1280».

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.