Розділ 14

Розділ 14

Сонцестояння – найчарівніший день року! Сьогодні навіть люди, в чиїх жилах немає й краплі чаклунської крові, можуть чаклувати. Творити добро, ну, або зло, за допомогою старих замовлянь, що черпали силу від сонця й землі. Цей день дозволяв доторкнутися до вічного, зазирнути за пелену буденності, відчути себе особливим.

У мене день почався зі стуку у двері та гострого болю в руці та плечі.

Після нічних суперечок клану я не відпустила бабусю в дім Мартіни. У моїй кімнаті було лише одне ліжко, куди вдалося вкласти Селіну Жебровську. Сама ж я решту ночі працювала над знайденою книгою, так і заснула за письмовим столом на пергаментах. Рука й плече затекли і сильно боліли, голова не хотіла працювати, очі заплющувалися.

Хтось знову постукав у двері, уже голосніше. Бабуся зреагувала швидше, і на порозі з’явилася служниця з кухні. Колись я допомогла їй позбутися болю в руках через важку працю, за це тепер дівчина мене підгодовувала. Так і зараз, на таці красувався сніданок, а на її обличчі – щира посмішка.

- Ви знову не снідали з принцесою.

- І тобі доброго ранку. Котра вже година?

- Майже дев’ята.

- От дідько!

- Не прикликай його в такий день, – бабуся запросила дівчину увійти та нагородила мене суворим поглядом.

- О десятій королівська родина має бути в храмі, і я мушу бути з ними!

- У тебе є ще ціла година!

- Так, але… – я почала перебирати всі свої записи, шукаючи потрібний пергамент, і через поспіх вилила на себе чорнило. – От як тут не прикликати дідька?

- Вам потрібне житло? – служниця сіла біля бабусі на ліжко, не зважаючи на моє лихо. – Ви можете оселитися у моїх батьків у пекарні, тут поруч, – дівчина показала кудись за вікно.

- О, ні, дякую, я знайду якусь таверну чи…

- Ти залишишся тут, – я втрутилася в розмову, тепер вже сама суворо дивлячись на бабусю.

- А ти будеш спати за столом? Та годі тобі, Леславо.

- Оселіться в мене, мати дуже любить приймати гостей.

Служниця знала про хворобу Селіни. Вночі мені треба було з кимось поговорити і в пошуках співрозмовника я знайшла на кухні Таяну. Саме так звали цю милу і хорошу дівчину.

- Насправді, – Таяна подивилася на мене, – мати вже приготувала кімнату. Я не знаю, як ще віддячити Леславі за доброту до мене: грошей вона не бере.

- Добре, – повернувшись до столу, я знайшла потрібний папірець зі списком місць, де можна знайти Орден Місяця. – Так, може, й краще. Не буду переживати, поки бігатиму за Вітольдом.

- Ти хочеш, щоб я лежала в ліжку і чекала смерті, доки якась добра жінка за мною доглядатиме? – бабуся почала злитися, в ночі ми вже встигли через це посперечатися.

- Ти не чекатимеш смерті! Я знайду найкращого здровільця. Доти – ти відпочиваєш.

- Леславо, мене не вилікувати. Коли приходить час, допомоги немає…

Цих слів я вже не чула: вдягнувши чисту сукню та привівши себе до ладу, я вийшла з кімнати. Таяна мала допомогти бабусі забрати речі з будинку Мартіни і розміститися у новому житлі. Я ж, стискаючи папірця, вбігла до головного храму Б’ялих Веж. Ще залишався час до початку обрядів, а мені був потрібен Вітольд. Ірен жваво помахала мені рукою, запрошуючи приєднатись до її свити. І де той принц?

У цей день вшановували Першого Бога – Івлі – бога сонця та добра, злагоди та достатку. Сьогодні у цьому храмі йому поклонятиметься королівська родина, просячи всіх благ для Ільвіца. Тарло вдягаються в золото, як символ сонця, приносять до вівтарів квіти, дякуючи за те, що мають. Потім палять вогні - відганяють полум’ям темряву, проганяють сум та безпорадність. Усі любили це свято, – і злидарі, й багатії, – бо у їхньому буденному житті з’являвся світлий промінець радості та веселощів.

Опісля молитви в храмі та всіх подяк люди виходять на галявини готувати частування на вогнищі, танцювати, співати і, звісно, чаклувати.

Існує повір’я: якщо цього дня падає дощ – рік буде скрутним, якщо світить сонце – лиха не слід чекати. Відколи я себе пам’ятаю, у день сонцестояння погода завжди була хорошою, такою, як сьогодні.

Сонячні промені падали на людей, що стояли в храмі, усе було прикрашене квітами та зеленню. Усі посміхалися та привітно розмовляли. Я підійшла до принцеси, вклонилася та стала поруч. Але не могла приєднатися до балачок, мусила поспішати: за всяку ціну я порятую бабусю, допоможу королю і випрошу собі волю.

Заграли сурми, до храму увійшли король із королевою, за ними – родини Вушсів, Яциків, Сбровських. Вони стали в першому ряду, поперед Ірен та інших дітей свити. Великий мармуровий храм розділився на дві частини, утворився прохід до великого вівтаря, вкритого золотим покривалом. Четверо монахів, також у всьому золотому, вклонилися людям, потім стали навколо жертовного каменю, запалюючи святкові вогні. Тепер і в усіх куточках королівства почнуть палати вогнища світла.

Мене сповнив дух гордості та сили – сили, що могла рушити гори! Таке зі мною сталося вперше, всі почуття вирували. Я була всесильною - лишень одну неповторну мить.

У проході, утвореному людьми, з’явився кронпринц. Уперше я побачила його вбраним у щось світле – білий камзол, вишитий гербами королівського роду. На поясі висів золотий меч, символ Тарло. Він дивився поперед себе, а в руках ніс вінок із польових квітів, з короною зверху – короною його батька, з п’ятьма великими рубінами.

Це було неправильно: корону мав нести Кшиштоф Тарло, як символ того, що королі правлять Ільвіцом волею богів. Мене щось збентежило. Я глибоко вдихнула. Та що це зі мною?! Вітольд поставив вінок із короною на вівтар, обійшов вівтар п’ять разів, на честь кожного бога та богині, став обличчям до людей і вдягнув на себе корону. Чому сьогодні це робив Вітольд? Адже Кшиштоф ще живий, він стоїть поруч, коли син вдягає його корону! Почуття рвалися назовні…

Увесь храм залило яскравим світлом, за кронпринцом виник великий вовк із зеленими очима. Я вже бачила його! Хотіла крикнути Вітольду: він мусить втікати! У відповідь принц глянув на мене з посмішкою! Його очі, ці нелюдські очі!

Ноги підкосилися, Ірен щось кричала, намагалася мене втримати, та моя свідомість вперто втікала у світ видінь та привидів.

У кімнаті приємно пахло квітами та зеленню. Перше, що я відчула, – це запах. Світло різало очі. Руки і ноги видавались важкими й неповороткими…

- Води… Можна води?

Хтось, не відповідаючи, пройшов поруч і вже за мить в моїй руці була склянка.

«Добре, якби я ще змогла її підняти.»

Я спробувала щось сказати – марно, навіть повіки не хотіли слухатися.

«Так, треба себе опанувати.»

За новою спробою вийшло. Рука підняла склянку, очі розплющилися, а запах був настільки сильним, що аж п’янив.

- А! – вирвалося в мене, вода вилилася на груди. – Ти! Не підходь, відійди! Я…

- Що ти зробиш? – Вітольд сидів поруч на кріслі, обпершись ліктями на коліна. Він досі був у короні.

У кімнаті більше нікого не було.

- Я думав, ти швидше дізнаєшся, – принц спробував допомогти мені встати, та я вдарила його по руці.

- Ти..

- Ну, скажи нарешті.

- Ти зверж?

- Ти ще запитуєш?

- Я бачила позаду тебе того звіра…

- Так, це моя друга половина. Я йому навіть ім’я дав.

- Що?!

- А що мені робити? Плакати, втікати, усім розповісти?

Звержі – люди, що могли викликати звірів-двійників, найчастіше сильних тварин, які одним натиском щелеп ламали людям кістки. Це була надзвичайна рідкість, таких людей убивали через їхню агресію та силу.

- Я на таке не згоджувалася, все – з мене досить! – хотілося віддати йому склянку, встати та піти. Але! На моєму обличчі читався страх.

- Я тебе не з’їм! Хотів би заподіяти кривду – були зручніші моменти. Тож опануй себе, чаровніце!

- Ох! Тому ти бачиш мої видіння? Усе через твою кров. Ти ж терпіти не можеш чарів!

- Я поважаю чари. – Вітольд встав з крісла та підійшов до вікна. – Просто не хотів, щоб до мене була прив’язана чаровніца: ясно ж – вона про все дізнається.

Кімната була мені незнайомою, і цей п’янкий запах… За вікном я бачила красивий сад.

- Хто ще знає?

- Ніхто.

- Справді? – я насмілилася встати. Куди мене привезли?

- Добре, – принц подивився в мій бік. – Знає батько і Збігнєв.

- Чекай, цей… цей дар прийшов не від батька. Правда ж?

- Так.

- То мати?

- Не знає. Це такий собі весільний подарунок мого дідуся з Белену. Батько згодився на шлюб не лише через красу княгині, але й через великий посаг. От він і дізнався про сюрприз уже після весілля, а, точніше, після того, як оголосили про вагітність королеви.

- То Беленом правлять звержі? – я щораз більше дивувалася кожному слову принца. Князівство, що винищило майже всіх чаклунів, підкорюється чаклунській крові!

- Ні. Бо дідусь помер ще до мого народження. Потім на трон сіла старша сестра матері із чоловіком, після неї – її донька із зятем, тож…

- Друге покоління поспіль - самі дівчата. Дар більше не передається … – я знову сіла на диван, де опритомніла. – То вони не знали, що ховається в них усередині?

- Старий князь Белену запевняв, що ні. Слухай, Леславо, ти розумієш… – він голосно зітхнув.

- Я нікому не скажу.

- Навіть Ірен не знає.

- Але її діти?

- До них ще далеко.

- Вітольде, Мартіна має здогадуватися, – його очі прискіпливо на мене дивилися, та я продовжила, – лише людина з магічними силами може бачити емоційні видіння у відповідь на прив’язаність. Не думаю, що вона пропустила такий момент. Ти бачив цілі уривки мого минулого!

- Ти комусь про це розповідала?

- Бабусі, Селіні, я хотіла дізнатись як розірвати цей зв'язок, – мені чомусь стало соромно.

- А вона Мартіні доповість?

- Ні, але, Збігнєв?

Запала тиша. На вулиці лунали радісні крики, всі святкували. І я згадала сьогоднішній ранок.

- Там у храмі не було ж чаклунського сяйва? Чи того твого звіра?

- Ні. Ти щось хотіла сказати, згодом зомліла. Ірен спробувала тебе підтримати, а потім…

- Що потім?

- Я виніс тебе із храму. Ми в будинку недалеко від Б’ялих Веж. Свято ж триває, хай там що.

Виніс із храму – відлунювало в голові. При всьому дворі короля. Сьогодні магія робить, що хоче. От тобі й наслідки сонцестояння. Побічний ефект.

- Я бачила видіння. Напевне, після того як зомліла. І я бачила твою коронацію.

- Коли?

- Наступної весни.

- Це неможливо. Якщо батько помре чи навіть виживе…

- Вона відбудеться наступної весни.

Ми пропустили святковий обід. Приєднатися до решти вдалося лише тоді, коли всі збиралися йти до вогнів біля річки. Ще одна святкова традиція – усі пани одягалися в простий лляний одяг та святкували разом зі своїми слугами і підданими, немов рівні. Усі танцювали, сміялися, пили вино, пригощалися з одних столів – справжнє єднання.

Ірен радісно наспівувала пісні разом із Беатою – я наче опинилась у Пшорку. Усе було так просто, треба було лише перестати думати про проблеми кронпринца.

Ми з принцесою назбирали квітів, наробили вінків та повбирали їх на голови усім фрейлінам. Незаміжні дівчата сьогодні носили розпущене волосся, заміжні – заплітали тугі коси з яскравими стрічками. Свіжий вітер, поле та річка просвіжили мою голову. Ані тобі серйозних питань, ані переживань. Прості дівчачі радості.

Співаючи пісні, я кидала в ріку квіти, просячи бога Івлі благословення та здоров’я для бабусі. Вона теж була з нами, разом із родиною Таяни та трьома чаровніцами нашого клану. Усі приїхали сюди підвечір. Бабуся сиділа на покривалі, виглядала щасливою, і ледь я спробувала сісти поруч та спитати про її здоров’я, як мене відразу вигнали з криками. Вітольд без пихи підтвердив усе, що я сказала на вчорашніх зборах клану Агнес (так, і вона звідкись з’явилася). Лише бабці Мартіни я не бачила цілий день, що ж, подумаю про це завтра…

- Тримай, – Агнешка подала мені флягу.

Ми сиділи на траві неподалік від берега, репетували та голосно сміялися. Неподалік були хлопці, тож усе це скидалося на весільні ігри. Кронпринц мене уникав, як і я його, думаю, нам це було на користь.

- Що це? – у флязі хлюпала якась рідина.

- Вино. Не дивись так. Ти думала, там любовне зілля?

- Пий, Лаві, сьогодні свято, – Ірен весело посміхнулася, шукаючи очима Збігнєва.

Я рідко пробувала вино, зазвичай пила його теплим, коли хворіла. Бабуся додавала в нього мед та прянощі. Сьогодні воно було холодне й терпке. Звідкілясь долинула музика, почулися нові викрики, почалися веселі хороводи.

- Ірен, ходімо, – я взяла її за руку та потягла подалі від людей. Вона без упину сміялася та співала. Коли довкіл стало тихо і почути нас могла лише ріка, я витягла два яблука.

- Я не хочу їсти, – принцеса розсміялася.

- Ми будемо не їсти, а ворожити.

- Ох! – вона стрибнула на мене й міцно обняла – трохи захмеліла.

Це було просте ворожіння, я навіть не була впевнена, що воно правдиве. Мені про нього розповіли старші дівчата, ще в Пшорку, на тому ж святі сонцестояння, але рік тому.

- Візьми яблуко в руки і подумай про того, на кого хочеш ворожити, – від моїх слів Ірен посерйознішала. – Подумай про нього ще раз і поцілуй фрукт. Так, – я витягла зі складок сукні червону нитку, два клаптика паперу й маленьку вуглинку. – Зараз ниткою ти маєш розрізати яблуко.

- Ого, – Ірен присіла на землю для зручності.

- Потім треба порахувати зернятка у качані, якщо там парна кількість – ви будете разом, якщо ні – то ти зрозуміла.

Принцеса акуратно зробила все, що було потрібно.

- Вісім, їх вісім! – вона, у цій простій сукні, із розпущеним світло-русим волоссям, аж світилася від щастя.

- Тепер напиши ім’я хлопця на папірці, – я простягнула їй все необхідне.

- Леславо… – вона ніяково подивилася на мене, зупинившись на букві «З».

- Хочеш, я не дивитимуся, та впевнена, ти напишеш «Збігнєв».

Ірен продовжила, її щоки почервоніли (не від сонця, що вже заховалося за обрій, а від почуттів, що вирували в душі).

- Тепер постав ім’я між двох половинок і змотай їх ниткою, міцно-міцно. Молодець. Кинь його у річку. Вода забирає це, а час тобі щось хороше принесе.

Ми дивилися на ріку, на те, як її бурхливі води невпинно несуть усе до моря, кудись далеко...

- Тепер ти, – принцеса простягнула мені вуглинку. – Ти знаєш про моє кохання, його ім’я. Тепер говори своє. Це Карл? Чи все-таки Вітольд?

- Ти жартуєш? Не могла ще якогось короля назвати?

- Припини, – принцеса не збиралася відступати. З усмішкою на вустах вона правила далі. – З тобою мій шалений брат поводиться ще більш-менш пристойно. От сьогодні він узагалі на Агнешку накричав, та, бідна, ледве й собі не зомліла.

- Це все… не так просто.

- Ну тоді що? Карл? Хоча він далеко, – Ірен з жалем на мене поглянула. – Давай все-таки на Вітольда, і не думай віднікуватися. Усе покаже яблуко.

- Ірен, я…

- Ти все можеш. Давай, бо я зараз почну накази роздавати. Що дарма друге яблуко із собою брала?

Можливо, за інших обставин я б відмовилася, але не цього чудового вечора, коли в мені вирували чари і вино. Азарт узяв гору!

Я швидко задумала ім’я, поцілувала яблуко, розрізала…

- Що там? – принцеса нахилилася поруч, дивлячись на темні насінини.

- Їх чотири, – ледве чутно відповіла я.

- Ах! Вітольд, Вітольд, – Ірен заплескала в долоні. – Продовжуй.

- Що?

- Продовжуй. Ім’я, нитка. Ну!

Не знаю чому, але на моєму обличчі з’явилася усмішка: я щиро раділа з результату. Та от перев’язувати дві половини не хотілося: Вітольду навіть думка про це буде неприємною. Та й взагалі! Яке кохане ім’я? Яке кохання? Це все дівчачі дурощі.

Я струснула головою й щосили закинула одну половинку яблука у воду. Це все вино!

І саме тоді з-за кущів верболозу до нас підійшли Збігнєв та кронпринц.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.