Розділ 15

Розділ 15

- Ви чого тут ховаєтеся? – Збігнєв подав руку Ірен, щоб та встала. Вигляд він мав збентежений – шукав по боках нападників чи що?

- Не бачиш? Вони ворожать, – Вітольд в’їдливо поглянув на мене, але руки не подав - довелося вставати самій. Він лише нахилився та відібрав з моїх рук другу половину яблука, яку я ще не встигла викинути. Надкусив її та продовжив:

- На мене ворожиш?

Від здивування я ледве знову не впала на землю.

- А що ви тут робите? – запитала принцеса, рятуючи мене.

- Вас шукали, уже почали хвилюватися, та й час танцювати, – посміхнувся Вушс. – Правда, кронпринце?

- Що? – тепер Вітольд мав здивоване обличчя. – Взагалі-то ми втекли від набридань Беати.

- У танку вона нас точно не дістане, – Збігнєв продовжував посміхатися і подивився на мене. Останнім часом ми злагодженою командою грали проти кронпринца.

- Друже, ти серйозно?

- Он як! – я ступила крок до кущів. – Боїтеся мені ноги відтоптати?

- Це не бал!

- Вітольде, досить бути придурком! – принцеса вдарила його по плечу. – Бери Леславу попід руку та пішли в танок. Поглянь, який навколо вечір!

А вечір був й справді прекрасний. Земля, нагріта теплим днем, пахла травами та літом. Шум ріки заспокоював тривоги. Вітер приносив прохолоду від води, освіжаючи розпашіле тіло. Ми повернулися до вогнищ, навколо яких звідкілясь з’явилися нові столи та лави, і побачили молодь, яка, сміючись, кружляла у хороводі довкола головної ватри.

Праворуч на лаві сиділа королева, розмовляючи з пані Яцик, мамою Агнешки. Біля неї король змучено спостерігав за дійством і пив щось з глиняного кухня. Біля нього стояв батько Збігнєва, по-військовому суворо поглядаючи на всіх роззяв довкола. Навіть сьогодні він був серйозним.

Бабуся та чаровніци мого клану сиділи за сусіднім столом, вони сміялися та жваво щось обговорювали. Я зраділа, що родина не сумує.

Ірен вчепилася в руку Вушса та шепотіла хлопцю щось на вухо, я лише сподівалася, що вона не розказувала про ворожіння. Бо вино язики розв’язує.

- Уже не боїшся мене? – поруч пронісся танок, голосний сміх заважав розчути слова принца. Він нахилися й повторив питання, та від його близькості я розгубилася. – Я не з’їм тебе. Припини боятися.

- Я не боюся, ти зараз нічого не зробиш. Тут, за стількох свідків...

- То тепер ти будеш боятися залишатись зі мною наодинці?

Його неповторні очі дивилися на мене невідривно, наче заглядали у душу. Через це у мене чомусь підгиналися ноги.

Та що це зі мною?

- Ти вже вбивав? – слова вирвалися самі. От дурепа! Вітольд, усміхнувшись, відвів погляд.

- У подобі звіра? Ні. Усе, що пишуть у твоїх книгах, – неправда. Я не стаю злим звіром, який ночами шукає жертву. Так, мої відчуття посилюються в подобі вовка, але це корисно, коли вистежуєш злодія чи ведеш розвідку. І я все дуже добре пам’ятаю. Немає провалів у пам’яті та прокидань у чужій крові десь у незнайомому місці. Це все вигадки.

- І давно?..

- Уперше я перетворився у десять років. Саме той раз ти бачила в озері під монастирем. Потім ще кілька несподіванок. Вони завжди починалися, коли на вулиці вечоріло, і найчастіше в повню. Але за рік я вже навчився це опановувати. У дитинстві перетворювався для гри і щоб батька позлити, а тепер – для користі, – Вітольд щиро всміхнувся. – Оце й уся таємниця. Просто якщо про неї дізнаються.

- То люди тебе не сприймуть як майбутнього короля.

- Не тільки люди. Ти уявляєш, що скажуть в сусідніх князівствах? Гадаю, це й був задум мого діда на довгі роки вперед.

- Твоя мати точно не знає?

- Ні, і те, що ми тоді підслухали в Ловичах, доводить, що й ворог не знає. Мартіна або не встигла проговоритися, або й не відає.

Запала тиша. Ірен та Збігнєв уже протанцювали один танець, а ми так і простояли. Заграла нова мелодія, яку я знала, бо вже доводилося під неї танцювати в Пшорку.

Тіло мов голки проштрикнули – Вітольд взяв мене за руку та повів до ватри, де формувалося коло з пар.

Танець називався Герським. Чому? Я не знала. У цьому танку треба покласти руки на плечі партнеру, а він має тримати тебе за талію. Крутячись навкруг одне одного, ви рухаєтеся колом, три оберти в один бік, один – в інший. Потім ви зупиняєтеся і хлопець піднімає тебе вгору та переставляє вбік. І все наново: три вліво, один вправо, стрибок – і ти спиною до вогню, три вправо, один вліво, стрибок і – ти обличчям до вогню.

Це не придворний танець, але його знають усі. Він веселий, швидкий, дуже швидкий. Коли музика стає настільки бистрою, що неможливо танцювати далі, ти плутаєш кроки, налітаєш на сусідні пари весело сміючись.

Музика розпочалася, і ми зробили перші па. Мені було ніяково від близькості Вітольда, від його подиху на моїй щоці, від його погляду. Моє волосся розвівав вітер, заплутуючи в нього принца. Вітольд із легкістю мене підняв, переставляючи, наче пір’їну. Я посміхнулася. Коли ж пара перед нами, помиляючись, попрямувала в наш бік, принц притис мене до себе сильніше, щоб ми не впали. Він теж усміхнувся. Вже не вперше я бачу цю щиру посмішку, та вона мене дивує чимраз дужче. Може, йому просто потрібно було поділитися з кимось своєю таємницею?

Танець тривав, і ми, як одне ціле, підкорялися його ритму. Поворот, стрибок, нові кроки. Я сміялася, волосся заважало, Вітольд тримав мене дедалі міцніше. Було чутно його сміх, дзвінкий та веселий. Десь промчала ще одна пара, ми від них відстрибнули. Відбувалося щось неймовірне. Музика пришвидшувалася, хтось уже перестав танцювати, хтось знову почав кроки не в той бік. Глядачі плекали в долоні, підтримуючи тих, хто залишився…

Та в цей прекрасний момент, коли я забула, що танцюю з кронпринцом, а не зі звичайним гарним хлопцем у сірій лляній туніці, магія все перевернула догори дригом!

- Ми мусимо відімстити! – долинуло до мене.

Ватра зникла, затихли крики та музика. Я відчувала міцні обійми принца, спробувала вирватися – та він не відпускав!

- Не можна все залишити безкарно!

- Карл? – вихопилося в мене.

Його голос лунав наче з-під землі, раптом з’явився чи то замок, чи то палац. Чарівна жінка, вся в шовку, лежала серед десятка подушок, вона була іннараска – прекрасна, горда, але хвора. Її губи потемніли, повіки важко піднімалися, граційні рухи були повільними.

- Сини, будьте мудрими, – вона погладила щоку Карла, характерні гострі нігті мали бути рожевими чи фіолетовими, проте в неї були чорними. – Це не Ільвіц. Ти ж знаєш, правда?

- Тоді хто? – з тіні вийшов ще один хлопець старшого віку. Дуже схожий на Карла, тільки волосся мав світлих відтінків бузку, як і одяг.

- Я повертаюся в королівство людей, якщо… – наймолодший син королеви Млави опустив погляд.

- То в нас спільний ворог, – жінка важко дихала.

- Отрута прийшла разом з товарами клятого Ільвіца! – вигукнув старший іннарас.

- Навіщо їм так себе підставляти? – хвора ніжно всміхнулася. – Карле, повертайся до людей та шукай правди.

- Я помщуся їм, – Карл встав, гордо дивлячись на старшого брата.

- Ні. Помстися винним, – жінка поклала голову на подушки. – Лише винні заслуговують покарання. Карле… винні…

Галас свята заскочив мене зненацька. Вітольд і далі тримав мене, але з його обличчя зійшла посмішка, кудись зникла безтурботність. Я хотіла звільнитися від обіймів, але він до болю стиснув мої руки.

- Карл? – голос Вітольда був холодний як лід. – Сплутала імена?

- Вітольде, я бачила видіння, – довелося перестати пручатися: він не відпустить.

- І?

- Думаю, в Ільвіца нові союзники. Королеву Млави отруїли.

Для мене свято закінчилось тоді, коли Вітольд залишив мене саму поблизу ватри. Він зник зі свята, розтанув у темряві. Не чекаючи на його повернення, чи ще на якісь видіння, ми з бабусею попрямували до дому Таяни.

На ранок у королівському замку відбулися якісь незрозумілі зміни. Усі ходили знервовані, королеву разом із Мартіною відправили зі столиці. За наказом короля в місті виловили якихось зрадників, тож торговищами пронісся поголос – стало небезпечно.

Ірен багато навчалася, мої ж ранкові тренування скасували. Не потрапляв на очі й Збігнєв – наче лизень злизав. Тож я всі наступні дні проводила з бабусею. Їй і справді ставало гірше, вона багато спала, я тим часом працювала з книгами. Ми ходили гуляти, та щодня відстань зменшувалася, бо бабуся втомлено опиралася на мою руку та просила повертатись назад.

Я з сумом починала усвідомлювати, що час спливає. Спробувала передати Вітольду листа з проханням пришвидшити пошуки таємного Ордену Місяця, та не отримала відповіді – мене уникали. До одного вечора.

У дім Таяни прийшов слуга, він тримав лист із королівською печаткою. У листі повідомлялося, що завтра вранці в мене аудієнція з главою королівства.

- Не переживай ти так, – Таяна сиділа на підлозі біля ліжка моєї бабусі. Ми вчили її вишивати: у дівчини відкрився новий хист. – Якби тебе хотіли взяти під варту, як інших, то лист приніс би не слуга, а вартові. Може, просто допит.

- Ще краще! Що я буду говорити?

- Правду, – бабуся перечитала запрошення й, акуратно склавши його, віддала мені. – Якщо королеву можна провести жіночими хитрощами, то з королем таке не пройде. До нього повернулися сили, якщо він узявся за такі справи.

- Ще б я знала, що Вітольд йому розказав. Вони плетуть одні інтриги. І в принцеси пізно вже щось вивідувати, – я згадала наш танець із кронпринцом, нашу розмову перед тим – наче спогади про іншу людину! Може, це все мені теж примарилося?

- Леславо, заспокойся, ти короні нічого не зробила, а про те, що ти чаровніца, і так знають. Тож говори правду, і все буде добре. Сподіваюся.

Бабуся криво посміхнулася, я пів вечора просила її з’їсти фрукти, та дарма. Вона марніла просто на очах. У мені щось боляче стиснулося: що я робитиму без неї?

Уранці я при повному параді прибула до королівського замку, у руках тримала знайдену книгу та переклад найцікавіших моментів. Мене зустрів Збігнєв. Хлопець приязно посміхнувся, запитав, як у мене справи. Не схоже було, що він веде мене до в’язниці. Напівпорожні коридори були тихими – незвичний спокій для вічного столичного вулика.

- Не переживай, з тобою буде Вітольд.

Та мене це не тішило. Ми пройшли до найбільш захищеної частини замку – особистого крила короля. Сюди не всіх запрошували, тож мій страх тільки посилився. Опинившись перед потрібними дверима, Збігнєв знову мені всміхнувся та відчинив їх.

За дверима ховалася менша копія тронної зали, з двома невеликими вікнами за престолом. Король сидів на троні згорблений, потираючи чоло. Навпроти сонця я погано бачила. Увійшовши, помітила, що мій провідник не зайшов слідом. Ще одна пересторога? Я зробила реверанс, але витиснути з себе привітання не змогла. Звідкись виник Вушс старший, він традиційно став біля короля, суворо за всім спостерігаючи.

Я не одразу побачила кронпринца, він навіть не глянув на мене: все милувався металевою іграшкою у руках. Саме блиск леза його кинджала привернув мою увагу.

- Леславо Слуцька, – почав король. Його голос був владним, здавалося, лише одними словами він міг підкорювати міста, – мій син доповів про ваші спільні пригоди, тож говорити будемо вільно та відверто. Твої сили додали нових несподіваних поворотів у поточну ситуацію, але побачені тобою видіння відрізняються від того, що розказала Мартіна Жебровська, – король поглянув на сина. – Хочеш сказати, ця книга мене врятує?

Вітольд мовчав, я подивилася на нашу знахідку та боязко відповіла:

- Вона приведе нас до того, хто вас вилікує.

- Он як! Але ж усі говорять, що я помру, і то швидко.

- Батьку, – кронпринц нарешті відірвався від споглядання зброї та знехотя став біля мене. Його погляд був недобрим, я відчувала, як щось бореться в ньому. Де подівся той хлопець зі свята? Зараз тут була зовсім інша людина. – Я частково бачу те, що й вона. Чаровніца не бреше.

- Ти сам сказав, що лише частково.

- Ти переживеш цю хворобу, – слова Вітольда прозвучали рішуче, усім єством принц вірив у них. – Видіння ж про хворобу королеви Млави правдиве?

Вони вже це перевірили? Як? Я розгублено дивилася на присутніх.

- Так, правдиве, і молодий принц їде сюди, – король посміхнувся задоволено, наче це його перемога. – Добре. Ви вирушите на пошуки тих загадкових здровільців. У королівстві не має бути таємних організацій, що не підкоряються мені. Розв’яжете для корони одразу дві проблеми.

- А об’їзд королівства? – утрутився Вушс старший.

- Цьогоріч ми розділимося, молодь поїде на північ, а я з королевою – на південь. Я житиму, тож ця подорож не є мені страшною, – король встав, поважно підійшов до нас із Вітольдом. – Сину, ти за все відповідаєш особисто. Настав час підставляти власну голову.

Кронпринц лише гордо подивився на батька. Вони були такими різними зовні й такими подібними за норовом – непереможні, владні, пихаті.

- І ще одне, дочко Казимира, – король болісно і грубо вхопив мене за підборіддя. Поки чорні очі короля вивчали моє обличчя, я відчула, що йому стало краще. Ще декілька днів тому він втрачав силу, сьогодні ж ця сила вже виливалася у беззаперечну владу королівством. Ось кого боялася столиця.

- Я віддаю твоїм майбутнім синам землі Слуцьких за правом крові, – Кшиштоф Тарло заговорив знову. – Тільки не забудь - ти мусиш підкорити свої території. Там чужинців не люблять, – король самовдоволено посміхнувся. – Як не любили й твою матір. Подякуй за це Вітольду. Віддяч йому службою та вірністю. Все, ти вільна.

Вушс старший відчинив мені двері в порожній коридор. У його руках були грамоти з визнанням мене панною Слуцькою, володаркою півночі.

Я подякувала, тихо й сухо. Знову зробила реверанс, та мені лише вказали на вихід. Хотілося подякувати Вітольду, та він поглянув на мене з відразою, як у перші дні нашого знайомства. Король повернувся на трон і спостерігав за моєю розгубленістю. Залишилося тільки взяти грамоти та покинути залу – що я і зробила.

Віднині Леслава Слуцька – одна з найбагатших панн Ільвіца. Дівчина, яка все життя прожила в сільському домі біля невідомого містечка, яка приїхала до столиці служницею, яка була чаровніцею - стала панною.

У коридорі була лише охорона. Я знову залишалася самотньою, з цими дорогими грамотами, яким зовсім не раділа. Не може все так просто змінитися: один підпис – і ти інша людина? Один день і всі навколо нарікають тебе чужим ім’ям?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.