Розділ 16

Розділ 16

Цього разу нова подорож почалася на ріці Ів. Корабель прямував до міста Рейса, володінь сім’ї Яциків, і, звісно ж, там вже чекали на королівський почет. Це був перший пункт об’їзду земель кронпринца та принцеси. До супроводу принца входило п’ятеро пихатих лицарів, синів впливових вельмож, та Збігнєв (куди ж без нього?) З Ірен було вісім фрейлін, усі чарівні та граційні, квітки двору, серед них і я. Був також десяток поважних суддів та скарбників. Уся ця краса два дні гордо походжала палубою, чекаючи прибуття до підлабузників – Яциків. Агнешка пишалася, що саме її сім’я першою приймає королівських осіб. Мовляв, «вони зададуть тон прийомам», мені ж на це все було начхати – до однієї почутої фрази.

Після Рейса ми вирушимо до Шадека, володінь сім’ї Беати Тошів, а потім до Іжера – моїх володінь. Ці міста нам були потрібні через знайдену під монастирем книгу. Тільки от питання: як я організую прийом, якщо сама вперше приїду в «моє» місто разом з усіма?

- Мені потрібна допомога, – ми стояли на кормі, Вушс щось кидав у воду та морщив свого довгого носа від сонця.

- Леславо, для тебе – що завгодно.

- Потрібно, як причалимо, відправити листа в Іжер.

- Відправимо найшвидшим гінцем.

- А ще потрібна людина, яка знає мої землі, знає тих людей.

Хлопець з нерозумінням поглянув на мене.

- Я вже бачила свою тітку зі Слуцька, на балу в Ловичах. І до слова, вона недобра людина й так легко свого не віддасть. А що ще гірше – жіночка точно хоче моєї смерті. І як ти собі уявляєш прийом принца і принцеси за таких обставин?

- Тобі й справді потрібна допомога. Поговорю з Вітольдом…

- Навіть не смій!

- Леславо?

- Він мені й слова не сказав від часу зустрічі з королем. Постійно щебече з тією Агнешкою, – відвернувшись від друга, я показово схрестила руки на грудях. Для повного ефекту над палубою розвівалося моє волосся, наче плащ із міді.

Я злилася, і то сильно. Не знаю, яким чином, але стосунки між Вітольдом та Агнешкою налагодилися. Це мене дуже зачіпало (наче від мене могло щось залежати?) А ще видіння мене підводили: одразу після свята сонцестояння, у безмісячну ніч, я нічого не побачила. Видінь не було, наче вся магія покинула тіло. Я не дуже розчарувалася. Бо біля ватри видіння було повне і правдиве, тож треба перепочити. Та настала повня – і знову нічого. Навіть тіней не було. Бабуся все списала на відсутність кронпринца: цей бовдур не з’явився як першого, так і другого разу.

Бабусі ж перед від’їздом таки знайшли ліки, що трішки зупинили хворобу і додавали моїй рідній сил. Двоє здровільців, яких мені порадили, лише розводили руками. Ліки допоможуть, але ненадовго. Одна надія залишилася на Орден Місяця та на його знання про схожі випадки. Бабуся прощалася зі мною з любов’ю та ніжністю, і справді, як востаннє. І від цього я чулась жахливо. А якщо нічого не вийде?

- Вітольд злиться через принца Млави, – першим заговорив Збігнєв.

- Що? Через Карла? – слова хлопця повернули мене до реальності.

- Король наказав подружитися з ним, налагодити стосунки. Як майбутньому королю, Вітольду це знадобиться: Карл виконує роль посла, ще й правитель Млави неабияк довіряє сину. Не знаю всіх нюансів, та, говорять, він довіряє Карлу більше, аніж старшому спадкоємцю трону.

- І?

- І те, що наш кронпринц не знайшов спільної мови з іншим принцом. Вони, як два півні, при будь-якій розмові затівали суперечку. До речі, з усього двору лише ти подружилася з Карлом.

- Я спробую зробити все, щоб він був гарної думки про Ільвіц.

- От бачиш, ви ж близько подружилися, навіть листи одне одному передавали. Правда ж? – Збігнєв заговорив ще тихіше.

- Не розумію. Ми просто попрощалися, – мені стало ніяково від пильного погляду Вушса.

- Вітольд йому не довіряє.

- А даремно. Він… – я затнулася. Насправді не так багато часу принц Млави провів зі мою, щоб я могла за нього заступатися. Так, він понад усе любив своє королівство, так, він був добрим, відкритим, красивим…

Цю незручну розмову, як завжди, перервала Ірен.

- Годі вам теревені правити! – принцеса мило всміхнулася Вушсу і взяла мене за руку. – Ходи готуватись, ти, як-не-як, тепер панна. А ми вже підпливаємо. Досить цього простого одягу.

Я носила звичну сукню, без вишивки та шлейфів. Дні стояли спекотні, а на кораблі було незручно крутитися у всіх цих складках рукавів та низів. Та в порту Рейса ми маємо виглядати достойно. У шовкових нарядах, зачесані, у прикрасах та діадемах. Точніше, Вітольд та Ірен одягали корони, а я та Агнешка – невеликі тіари – знак того, що в ієрархії знаті ми наближені до трону. Високий статус мав ще Збігнєв, та він обходився лише нашивками на одязі, зокрема на плащах. Ось вам непорушні правила двору: чоловікам все спрощували, а жінкам лише ускладнювали.

Кольори Слуцьких – синій та срібний, тож тепер у моєму гардеробі переважали такі відтінки: геральдика – велика сила. Після довгих зборів навіть мені перехопило подих від зображення у дзеркалі. За порадою Ірен я вбрала синю сукню з розквітлими білими трояндами, невеличку тіару, а діамантове кольє міцно огорнуло мою шию. Здавалося, колись незграбна, довготелеса, худа – тепер я була чарівна.

- Синій тобі личить.

Вітольд тихо зайшов до каюти, де дівчата мали чекали прибуття. Але, крім мене, саме зараз тут чомусь більше нікого не було.

Я дивилася на його відображення. Він був сумним. Хотілося повернутись, обійняти його, розрадити. Та щось ніби дряпнуло душу, заскніло, і я лише тихо відповіла:

- Ти, як завжди, у чорному.

- Залишаю багряний Ірен.

- А ось і ви! – сестра кронпринца плеснула в долоні. Несподіваний звук розвіяв всю напругу. – Правда, вона справжня принцеса?

Я й справді дивувалась. Навіть мої незвично вигнуті брови, високі вилиці – це все зараз свідчило про благородну кров, половину крові.

- Усього лишень Слуцька, – у голосі принца з’явився холод. Як же швидко він одягає маски!

- Добре, брате, ти її супроводжуєш? Чи…

- Він супроводжує мене, – у двері протиснулася Агнешка. Здавалося, її кравці переборщили із кількістю тканини на спідниці. – Я представниця дому, до якого ми припливли, не забули? Усі інші почесні лицарі теж розібрані. Леслава піде сама.

- Але ж… – Ірен поглянула на брата.

- Усе вже вирішено, – кронпринц простягнув руку цій пихатій курці та попрямував на палубу.

Нас зустріли співом та квітами. Вітольд з Агнешкою вийшли першими, гарна молода пара – нічого додати. За ними – Ірен та Збігнєв. Чесно кажучи, мені навіть подобалася бути у кінці почету. Ані тобі оцінювальних поглядів, ані заздрості. У всій цій пишній зустрічі відчувалася пафосна фальш. Стільки улесливих слів я ще ніколи не чула. Згодом нас розмістили за столом і дві години поспіль виносили нові і нові страви. Навіть Ірен цього не витримала.

- Досить. Гадаю, обід закінчився, – вона, не питаючи дозволу господарів, встала з-за столу.

- О, чудово, принцесо, – хтось із родини Яциків узяв її за руку. – Пройдімо в галерею, там чекають десерти.

Усі як один встали та попрямували до сусіднього приміщення, але на обличчі принцеси читалася злість. Нові столи з солодощами та напоями. Веселі співи менестрелів та сотні поважних поклонів. Що ж, ще один нудний вечір поміж нудних людей.

Усім дійством заправляв такий собі пан Амброзій, невисокий старший чоловік. Він приязно розмовляв з гостями, завжди влучно підбираючи слова. Аж дивувало, як легко він знаходив спільну мову з іншими.

Усі присутні переговорювалися, лише я сховалася в кутку, намагаючись зайвий раз не потрапляти на очі.

- Ти нас уникаєш? – Збігнєв, як завжди, посміхався, ще й притягнув мені на тарілці якесь химерне печиво.

- Ні, просто відпочиваю. І дякую, – я вказала на солодощі. – Але якщо я бодай щось з’їм ще, мене знудить.

- Тоді краще не треба, – він відставив печиво на ближній столик та промовив тихіше. – Я знайшов посланця для листа, навіть двох. Вони обов’язково доставлять відповідь назад і водночас зберуть потрібну інформацію. О, давай без здивування: я просто захищаю королівську родину.

- Справді?

- Влада батька – рушійна сила.

- Добре, я ввечері напишу листа.

- І щодо другого прохання, – Вушс заговорив ще тихіше.

- Про вірну людину зі Слуцьких?

- Так. Ця людина зараз у цій залі. Ходімо познайомлю, – він підставив мені свій лікоть, та я засумнівалася:

- Хто це?

- Пан Амброзій.

- Що?..

- Пан Амброзій Слуцький, кузен твого батька, колись його права рука і вірний друг. А також чоловік сестри матері Агнешки.

- Не зрозуміла…

- Ну, він її дядько, якщо простіше. Тітка Агнешки померла десять років тому, а титули й землі залишилися в нього. Він має надзвичайну здатність триматися осторонь політики, тому й у столиці не з’являється, мило посміхається та говорить це все йому не цікаве. Але, пам’ятай - це лише маска. Амброзій тебе ще здивує.

- Але чи можна йому довіряти? – я все-таки взяла Вушса попід руку, і крізь натовп людей ми просувалися до господаря свята.

- Перевіримо, – Збігнєв уклонився, коли ми дійшли до цілі. – Шановний господарю, дозвольте представити вам Леславу Слуцьку.

На ту мить біля Амброзія стояла Агнешка та, звісно, Вітольд. Молода панна Яцик показово позіхала, даючи зрозуміти, що я її не цікавлю. А от принц уважно за всім спостерігав.

- О, яке знайомство, родичко! Чому одразу не прийшла обійняти старого? – він міцно мене пригорнув, не даючи й слова мовити. – Хоча, чесно, щойно я побачив ці очі, цю світлу голубінь, одразу тебе впізнав: точна копія Беати! Вона підкорила мого кузена лише одним поглядом, а тепер той же погляд в тебе. Твоя черга підкорювати королів. Який я радий, що правитель віддав тобі належне, – він поглянув на Вітольда. – Твій батько завжди був справедливим, і північ цього не забуде.

- Пане Амброзію, – знову заговорив Збігнєв. – Чи не хочете ви провести Леславі та мені екскурсію, похвалитися бібліотекою?

- Якщо молоді таке цікаво, – чоловік засвітився посмішкою.

- Я не можу залишити гостей, як і королівські особи, – Агнешка злісно поглянула на Вушса.

- Тоді ми підемо самі. Ведіть, – Збігнєв знову зігнув руку в лікті, щоб я могла обпертися на неї.

Я бачила, як кронпринц із нерозумінням дивився на друга, коли ми їх залишили, та той лише кивнув у відповідь, не звертаючи на Вітольда уваги.

Ми швидко опинилися в тихому місці, куди й справді не зайде ніхто з прийому. Бібліотека вражала, не поступалася королівській. Від овальних залів із забитими книгами полицями віяло історією та наукою. Я аж рота роззявила від побаченого.

- Тут є книги іннарасів?

Полиці шаф були залиті променями західного сонця, що спадали з високих вікон. Мені ще ніколи в житті не доводилося бачити таких раритетів.

- Сім’я Яциків має великі скарби, але не цінує їх, – голос пана Амброзія змінився. – Я можу чимось допомогти? Не думаю, що вас цікавлять тільки книги. Пане Вушсу?

- Ви представник обох великих родин, – Збігнєв став по-військовому струнко. Він книги не розглядав.

- Так, – пан Амброзій звузив очі, вивчаючи нас.

- А ще ви були правою рукою мого батька, – сказала я. Якщо Вушс має рацію, то це був мій новий союзник. Від такої думки, подих здушило - так би сказав Вітольд.

- Я був вірним йому словом і ділом, та він загинув, не забувайте.

- Чи будете ви вірним мені?

Обличчя старшого чоловіка скривилося в сумній посмішці. Він не був схожим ані на воїна, ані на героя, але його чорні очі палали вогнем життя. Дивно було це бачити під сивим волоссям, та дещо згорбленою поставою. Він був однолітком короля, але той, навіть попри хворобу, виглядав краще.

- Ти ще дитина.

- Так, і північ дитині не підкориться, а от вам…

- Ти хочеш посадити мене намісником? – очі співрозмовника зблиснули.

- Можна й так сказати. – зарано мені такі перемовини вести, але я продовжила:

- Мені потрібна людина, яка знає ці землі, цих людей. Людина, що зможе протистояти своїй родині.

Чоловік сів за один зі столів для читання.

- І з чого має початися моя «допомога»? – останнє слово прозвучало голосніше.

- З інформації. – Збігнєв сів біля нього. Так, може цей хлопець і боявся підземель, але шпигунські вміння перевищували всі недоліки.

- Ні, ти зовсім не схожа на свою матір. – Амброзій похитав головою. – Посадити мене на допит за першої ж зустрічі, спробувати мною командувати… Такий характер мав Казимир. Два вдало підібрані слова – і йому всі ставали союзниками або ворогами. Добре. Записуй мене на свій бік, але знай, твоя тітка, що сидить у Слуцьку, так просто трон не залишить. Можливо, інші й підуть за ім’ям твого батька через пам'ять про нього. Але ж не всі, і поготів - не вона. Ніколи.

- До Слуцька ще далеко, – тепер і я сіла поряд з ними. - Почнемо з меншого, ніж трон.

Амброзій виявився надзвичайно розумною людиною. Його знання сягали як усіх великих родин, так і містичних орденів. За одну розмову з ним я отримала відповіді на десятки запитань. І одну відповідь можна перевірити вже зранку.

Чесно кажучи, такого чоловіка варто боятися. Адже той, хто володіє такими знаннями, легко поверне все на свій бік. Амброзій знав, як сидіти тихо й отримувати з цього вигоду. Він, може, й не хотів стати королем, та своє попід носом не пропустить. Як і Збігнєв, хлопець прекрасно вів розмову, звертаючи увагу на потрібні для нас деталі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.