Розділ 17

Стара школа знахарів розташовувалася неподалік. З Рейса ми виїхали вдосвіта. Я, Збігнєв та Вітольд – чудова трійця – у повному мовчанні попрямували на захід від річки. Пан Амброзій розповів, що школу спалили майже двадцять років тому, зараз її відновили, але шанси, що ми знайдемо те, що потрібно, дуже малі. І, звісно, принц про це вже знав від Збігнєва. Вушс був занадто вірним другом.

Коли ми приїхали, перед нашими очима постала невелика одноповерхова споруда. Десять вихователів, понад двадцятеро вихованців – і жодних слідів Ордену Місяця. Жодного натяку на чари. Нас впустили всередину, провели екскурсію. Принц вніс чималу пожертву для бездомних дітлахів – і все. Школа була без підземелля (через погані ґрунти), без бібліотеки (внаслідок пожежі). Звичайний дитячий будинок, із цікавими очима дітей та не надто привітними вихователями.

Я і принц вийшли в сад, якщо так можна було назвати порослі травою доріжки та кілька кущів перецвілих квітів. Збігнєв гарно грав роль зацікавленого представника знаті, що хоче допомагати таким місцям.

- Орден ніколи не повернеться туди, де йому загрожувало викриття, – кронпринц поглянув на мене, коли недоглянуті кущі сховали нас від будівлі школи.

- Пожежа не була випадковістю. Школа не підкорилася родині місцевого пана, ось їх і викурили димом.

Ми продовжували походжати без діла, чекаючи на Вушса. Але в цьому безладі можна було простежити певну систему в розташуванні кам’яних обелісків. Трикутниками і квадратами вони ховалися у високій траві.

- Це давнє захоронення, – озвалася я, коли ми наблизилися до наступної сірої брили.

- Стара мова?

- Так, – я провела рукою по вирізьблених словах, у жолобках яких зараз ріс мох. – Тут був цвинтар та місце поклоніння богині Сілі. Ось чому орден вибрав це місце. На жаль, ми знайшли лише залишки. Впевнена, через невідання місцевих, частина цих каменів опинилася зараз у стінах нової школи.

- І все-таки тут не залишилося магії.

- Ані краплі, – я розчаровано розвела руками. – Ми нічого не знайдемо. Треба їхати далі.

- А якщо й там нічого? – Вітольд почав злитися.

- У книзі вказано багато міст.

- Перестань. Немає ані часу, ані змоги. Якщо до кінця цього об’їзду нічого не знайдемо...

- О! То опустимо руки? – тепер злилася я. Це була наша перша розмова наодинці від свята сонцестояння, а минуло вже більш ніж місяць.

- А що мені робити? Бути в тебе на повідку? Вірити у видіння, вірити, що вони самі розв'язують усі мої проблеми?

- Я хочу як краще!

- Та невже?

Він відвернувся, хотів повернутися в школу, та різким рухом я зловила його за плече: ні, він так просто від мене не відсторониться! Як-не-як, у цій справі зав’язані ми обоє.

Кронпринц не очікував мого дотику. Щосили хлопець відштовхнув мою долоню, а його чари, підсилені злістю, змогла відштовхнути не тільки руку.

При кожному доторку до принца я відчуваю поколювання, відчуваю чари у його крові. Цього разу все спрацювало інакше. Мене відкинуло на землю, я сильно вдарилася головою об камінь. Як завжди, перед очима все пливло, біль у потилиці посилювався…

- У тебе кров, – Вітольд уже стояв поруч на колінах, коли я змогла його розгледіти.

- Дурниці. Подряпина.

- Леславо, я зараз…

- Не потрібно ні за ким йти. Усе гаразд.

На небі пропливали поодинокі маленькі хмаринки. Гарно так. За цілий день роздумів та очікування дива я жодного разу не поглянула вгору. А там було чудесне літнє небо.

Принц зняв свій каптан та підклав мені під голову, я спробувала протестувати, та марно. Спроба встати відгукнулася гострим болем у скронях.

Я приклала вказівні пальці до лоба, прошептала потрібне замовляння – і біль почав відступати, повільно до мене повернулася здатність думати та рухатися. Вдалося сісти, голова вже не пульсувала новими хвилями болю. Я криво всміхнулася Вітольду, що спостерігав за кожною моєю дією.

- Точно все гаразд?

- Так, не переживай. Чаровніци так просто не позбутися.

- Я мушу вибачитися?

- Не завадить.

- Я ж не спеціально… – на обличчя принца читалося полегшення. – Зможеш встати?

Я чемно піднялася, потираючи свою скроні.

- Слухай, я не хочу лізти в чужі справи…

- То не лізь, – Вітольд відступив.

Чергова хмара закрила сонце, і весь цей покинутий цвинтар заховався у тіні.

- Але Агнешка… – я мовила далі, – ти можеш знайти тисячу таких, як вона. Її родина улеслива та невірна. Вони щось…

- Леславо, я багато тобі пробачав, але не потрібно зараз прикидатися такою доброю, – від турботи на його лиці не залишилося й сліду.

- Доброю? Усі ці подорожі, пошуки. Я хочу допомогти як другу.

- Другу? У тебе всі друзі, лише заговори з кимось! – один широкий крок і він підійшов до мене близько, як у танці. Звісно, після падіння мої сили були не ті, та я змогла не позадкувати, високо підняти голову й подивитися на нього. – Не будь дурепою. Я так просто не поведуся на дівчачі витівки. Ані на твої, ані на ще чиїсь.

- Так? То ти й далі будеш слухати з її уст осуд усього королівського двору? Я уявляю, що вона говорить про Збігнєва і мене.

- О, про тебе вона говорить правду!

- Та невже? І яку ж? Що я чаровніца? Що служниця? Що мені потрібні тільки гроші?

- А хіба не так?

- Любий мій! – Вітольд роззявив рота, після сказаних мною слів. – Забери всі титули, всі вбрання! Давай! Це ви мене використовуєте як опудало для кидання ножів!

- Досить!

Принц болісно схопив мене за плечі. Але не сказав більше ані слова. Просто тримав і дивився.

- Можливо, – почала я, шепочучи (він був так близько, що, здавалося, міг читати мої думки). – Коли б ти прийшов у повню до мене в замку, ми побачили б, що тут нічого немає.

- Ти просто хочеш урятувати свою бабусю, – він теж шепотів, але від гніву.

- Що тут поганого?

- Бачити тебе не можу! Ти найгірше, що сталося зі мною за все життя.

Із боку школи до нас підкрався Вушс. Ми так захопилися сваркою, що, коли той кашлянув, ми аж здригнулися. Вітольд відпустив мене, хижо, немов звір, поглянув на друга. Без жодного слова, тихо, мов вовк, пробрався до виходу та покинув занедбаний сад.

Мене трусило. Не розумію чому, але було так боляче від його слів. Усередині щось стискалося, так сильно, аж стало важко дихати. Потекли сльози, я не могла їх втримати. Не зараз.

- За що він так?

Та Збігнєв лише розвів руками.

Ми повернулися до замку по обіді. Усім оголосили, що зранку наша подорож продовжиться. Та мені було байдуже. Сказавши всім, що погано почуваюся, я провела решту дня в ліжку. Увечері, коли увійшла Ірен, я удала, що сплю. На ранок легше не стало, навпаки – хтось наче стер усю радість на світі.

У нову дорогу ми вирушили вже верхи. Тож, осідлавши коня, я рвалася назустріч вітру. Ми скакали крізь степи назустріч Оловському лісу. Повз проносилися міста та села, але я нічого не бачила – лише дорогу, палюче сонце та вільний вітер.

***

- Леславо? Можна? – Ірен зайшла до моєї кімнати.

Минуло понад десять днів дороги, навколо вже з’явилися величні дуби Оловського лісу. Два дні тому ми в’їхали у володіння сім’ї Тошів, Оловська діброва є окрасою їх земель. Сьогодні безмісячна ніч, знову починається новий цикл. Так дивно: моє життя вважається тепер лише видіннями. Усю дорогу я трималася осторонь від інших, багато читала і практикувалася. Приємним сюрпризом була поїздка і пана Амброзія. Всю дорогу він як учитель пояснював мені життя півночі, звичаї та побут. Що ближче ми були до Північного моря, то менше я впізнавала наше королівство.

Сьогодні мені виділили окрему кімнату. Можу сказати, це дуже зручно, коли поруч немає ще п’ятьох дівчат. Не знаю, чи до дзеркала завітає Вітольд. Та й байдуже. Ми знову не сказали одне одному й слова від тієї сварки в саду. Здається, тепер він не відходить від Агнешки, я – від книг.

- Леславо? – перепитала принцеса.

- О, заходь. Я… – з рук випали старовинні записи. – Я вже дочитала.

- Вибач, що відволікаю.

- Дурниці.

- Просто ми майже не розмовляємо. Я починаю хвилюватися, – дівчина сіла поруч, на її обличчі й справді читалася щира тривога.

- Ірен, ти про що?

- П’ять днів я вмовляла Збігнєва розповісти про те, що сталося між тобою і братом. Лише сліпий не помітить, як ви уникаєте одне одного. Вушс сказав, що ви сильно посварилися. Може, вже досить дутися?

- Дутися? Ти говорила з братом?

- Вирішила перше тебе розпитати.

- А Збігнєв сказав, що саме мені говорив наш великий кронпринц?

- Леславо, я не хочу з тобою сваритися. І Вітольд дурень. Просто…

- Ірен, ми з принцом дуже різні. У всьому. Уже я не хочу терпіти знущання, насмішки, чи щось подібне. Я виконуватиму свої обов’язки. І все. З тобою ми ж не сварилися й залишаємося друзями, – я посміхнулася, хотілося навіть пригорнути принцесу до себе, та я стрималася.

- Що він тобі сказав?

- Ірен, це вже в минулому.

- Тим більше скажи, – очі принцеси звузилися.

- Я не Беата і пліток не розказую.

Ірен прилягла на моє ліжко, промовляючи:

-У мого братика таки талант все псувати.

-Змінимо тему? Забагато честі Вітольду.

Ми проговорили добру годину, про подорож, про плани і, звісно, про Вушса. Принцеса проводять з тим лицарем багато часу, дорогою цього ніхто не забороняє. Ірен навіть пересіла на коня, аби бачити Збігнєва частіше. Тепер вона відкрито мені говорила, що закохана. Та я лише переживала, а що ж буде, коли до неї приїде інший наречений, обраний батьками?

***

До півночі залишилося кілька хвилин. У відчинене вікно задував прохолодний нічний вітер, коливаючи вогники свічок навколо мене. Я сіла на підлогу, навпроти поставила дзеркало, обперши його об стіну. Для підсилення принесла ще миску води. Видіння давно не приходили, й це тривожило мене щодень сильніше.

Я злякалася, коли хтось ухопився за ручку дверей. Двері, звісно, були міцно зачинені - не хотілося непроханих гостей. Та зараз…

- Відчини.

Слова Вітольда заскочили мене зненацька. Мої пальці вже обхопили ключ, та я не могла його повернути - не хотіла! Серце вистрибувало з грудей, дихання пришвидшилося.

- Я ж знаю, ти всередині.

Рука сама все зробила. Двері відчинилися. Він стояв у дорожньому одязі. Ще не перевдягнувся. В руці стискав меч, із намотаним на його руків’ї поясом.

- Збираєшся мне вбити? – я так і стояла у дверях.

- Може, запросиш увійти?

Довелося мовчки відійти.

Він сів біля дзеркала, поклавши зброю на підлогу. Не промовивши ані слова, я сіла на своє місце. Уже час. Занурила руки у воду. Відчула її прохолоду. Руки збирали частинки чаклунства для провідника, але нічого не відбувалося. Дно посудини вже світилося від чарів, але видіння не приходило. Навіть тінь не промайнула в дзеркалі. Час минав, та намарно. Припинивши спроби, я присунулася до стіни по інший бік дзеркала. Із пальців скрапували залишки магії, блакитне сяйво рідкого металу – даремно зібраної сили.

Ми мовчали, довго слухаючи шум вітру та гавкіт собак за вікном. Зрештою Вітольд піднявся та пройшов кімнатою, зупинившись біля злощасних дверей.

- Завтра вранці ми вирушаємо окремо від усієї процесії. Ти, я, Збігнєв, напросилася ще Ірен, тож встань якомога раніше.

- Добре.

Він пішов не прощаючись. Просто зачинив за собою двері. Не знаю, чому я була така розчарована. Через видіння? Через принца? Вода в посудині остаточно перестала світитися, втрачаючи свої магічні властивості, а от за вікном почався дощ. Вітер вщух, його пісню змінили монотонні барабани.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.