Розділ 18

Дорога закінчилася. Пробиратися крізь хащі стало дедалі складніше, а верхи на конях – і взагалі неможливо.

- Спішуємося.

Вітольд їхав першим, усі його руки й обличчя були подряпані гіллям, та він уперто просувався вперед. Зараз же ж принц зістрибнув зі свого породистого коня і вкотре витягнув карту пана Амброзія Слуцького.

- Ми зовсім близько, але коні нам лише заважають. Далі будемо просуватися без них.

- Ви впевнені, що ми їдемо куди треба? – Ірен втомлено подивилася на мене. – Не думаю, що в таких хащах ми знайдемо потрібне нам місце.

- Поки не перевіримо, не дізнаємося, – брат подав їй флягу з водою. – Ти можеш залишитися з охороною і кіньми.

- Це чого? Хіба заради цього я встала раніше за сонце і дві години товклася в сідлі? Будете терпіти мене далі.

Ірен передала воду Збігнєву і з гордим виразом обличчя подалася вслід за братом, який коштовним родинним мечем зараз прорубував шлях крізь густі кущі.

Наступну ділянку дороги ми пройшли вчотирьох, повільно і втомлено. Принцеса трималася стійко, не жалілася, просто піднімала руку вгору, бажаючи перепочити. Сонце піднімалося дедалі вище, та нас захищали верхівки старих дерев. І коли зневірюватися почали вже всі, наші зусилля винагородилися. Кущі розступилися, дерева стали вищими: навколо виникали поодинокі пологі пагорби.

Принц ще раз глянув на карту та підбадьорливо вказав на щось велике та дивовижне. А дивуватися там було чому.

Великий скляний купол накривав вершину одного з пагорбів. Підніжжя, збудоване з гладкого каменю, блищало в теплих променях сонця, довкола розсипалися дерева, відкриваючи споруду небу. Пригірок обвивала ледь помітна стежка. Одразу було зрозуміло: тут часто хтось буває та доглядає за куполом. З гарними думками ми почали шукали вхід й натрапили на нього досить швидко. Охороняли двері два високі кам’яні обеліски та хлопець.

Так, у проході будівлі стояв молодий хлопець, не набагато старший за мене, з довгим темним волоссям, у шкільному одязі, без зброї. Він нам привітно посміхнувся і, глянувши на свого годинника промовив:

- А ви запізнилися. На годину. Що ж, – хлопець заховав годинник. – Не будемо марнувати чаклунського часу. Вітаю гостей в обсерваторії Ордену Місяця, у нашому диві інженерної науки, – пихато посміхаючись, молодик розкинув руки. – І, до речі, я Світ, представник таємної общини.

- Ми…

- Я знаю, хто ви, кронпринце. Заходьте.

І ми зайшли під світло купола, не чекаючи повторного запрошення.

Сходи від дверей вели вниз, наче всередину пагорба, та замість підземель ми опинилися у великому приміщенні, точніше, у півсфері. У центрі був стіл у формі карти нашого світу. Все приміщення потопало у сонячному світлі, наче саме небо вливало його сюди. Ми помітили сходи, що тягнулися дугою ліворуч. Не знаю, як ними вилазити вгору високій людині, та вони вели до підвісного балкону. На ньому стояла якась хитромудра мідна труба та скляні лінзи.

- Це телескоп, – хлопець помітив наші здивовані погляди. – Дозволяє дивитися на зорі й складати такі карти.

Лише після цих слів я побачила, що вся стеля була вкрита маленькими чорними блискітками.

- Нічні світила.

- Так, чаровніце, – Світ підійшов до столу та сів, жестом запрошуючи нас приєднатися. – Точна карта неба в зимове сонцестояння. Але ми зібралися не для лекції, а для справ. Одна з вас принесла щось, що належить ордену.

Я поглянула на Ірен, вона ж розгублено дивилася на Світа.

- Ви про книгу, – Вітольд сів за стіл, перед тим витягши з піхов меч та поклавши його на карту континенту.

- Правильно. Лише люди з великим чаклунським даром можуть пройти озером сліз. Монастир Вітрів приховував дуже багато таємниць, ви розкрили лише одну з них. Шкода, що тепер таке місце зруйноване. Й аж не віриться, що ваші власні таємниці, ваші страхи не призвели до божевілля в тих водах. Як це було, чаровніце?

- Може, ми все-таки перейдемо до справ? – я криво посміхнулася.

- Не забувайте, це ви шукали зустрічі з нами, щоб отримати допомогу. Не переживайте, кронпринце, тут ніде не ховаються озброєні лицарі чи якісь хитромудрі види зброї. Ми готові до простої ділової угоди, тож будьмо відвертими.

- А якщо ми не погодимося? – голос Вітольда звучав громом.

- Ми вам не допоможемо. Стривайте, – Світ підняв долоню. – Я не уповноважений з вами торгуватися. Повторюю, я лише посланець мого ордену. Уся співпраця залежить від вас.

- Ми вас вислухаємо, – я суворо поглянула на Вітольда, та той лише фиркнув.

- Умови прості: ви віддасте нам дві книги, – Світ барабанив пальцями по столі. – Також, кронпринце, хтось мусить стати членом нашого таємного товариства, – зла усмішка прикрасила обличчя незнайомця. – Це й усе. Після оплати король живий та здоровий. Знайте, орден нічого не робить задарма.

Запала тиша, Світ давав нам час на роздуми, я потяглася до своєї сумки, щоб дістати знайдену книгу, і вражено зупинилася.

- Дві книги? Але ж ми…

- Ми знаємо, що в книзі, яку ви знайшли під старим монастирем. Так, вона має повернутись до своїх власників, негоже їй бути деінде. – хлопець нахилився вперед. – Та для нас цінніша книга чаровніц – книга одного з найстаріших чарівних родів. Ви ж розумієте…

- Ні, – я ошелешено поглянула на друзів. – Ні… це неможливо. Вона належить не мені, а клану, якщо я її передам… це …

- Це частина плати, як й інша умова.

Цього разу мовчання порушила Ірен.

- Ми мусимо вступити в Орден місяця? Один із нас?

- Членом таємного ордену може стати тільки чоловік із чаклунськими можливостями, – розчаровано промовила я. – Його дар – перепустка до таємниць.

- Навіть якщо дар не призначений лікувати людей? – запитав Вітольд.

- Орден цінує будь-який дар, – Світ розвів руками.

- Але ніхто з них не володіє чарами… – принцеса з нерозумінням подивилася то на Збігнєва, то на брата.

- Думаю, ми це обговоримо у зручнішому місці.

Кронпринц встав з-за столу, забираючи меч. За ним піднялися й ми всі.

- Ви ж розумієте - це мала плата за життя короля, – представник ордену не рушив з місця. – Мої старійшини і так пішли на великі поступки. Лише сама ця зустріч перечить десятку законів ордену.

- А якщо ми теж висунемо ще одну умову, – я міцніше стисла сумку. Цей пройдисвіт знав, що в ній лежали дві потрібні йому книги. – Якщо доведеться рятувати ще одне життя?

- Твоєї родички? – хлопець опустив голову. – Якщо чаровніца у своєму видінні вже побачила смерть, їй вже нічого не допоможе. Настав час Селіни Жебровської покинути цей світ.

Я зблідла, пальці до болі стиснули складки сумки.

«Ні, він бреше! Як він може таке говорити?»

Ірен взяла мене попід руку та повільно погладила по плечі.

- Орден зв’яжеться з вами в Іжері, – продовжив Світ. – Тепер ми вас знайдемо. Мені шкода вашу бабусю, але у ваших руках куди важливіше і молодше життя, не забувайте.

Мовчки, не прощаючись, ми покинули обсерваторію. Сонце стояло в зеніті й наче давило згори у такому гарному місці. Світ лише злегка схилив голову. Його обличчя більше не виказувало жодних емоцій, наші – навпаки.

Знову важкий шлях крізь хащі. Добре, хоч коні з охороною чекали на місці. Ще довгі години верхової їзди – і всі опинилися під стінами масивного замку Шадек.

- Ми пропустили величний в’їзд у місто, – Вушс спробував усміхнутися. Настрій був паскудним. Охорона їхала попереду, не заважаючи думати.

Тепло літнього дня не поспішало танути у вечірній прохолоді. Багряні кольори лише розпалювали все навкруги – чи це просто почуття підігрівали тіло?

- Думаю, ви розумієте, що нічого з сьогоднішньої зустрічі не має бути розказаним, – Вітольд потер долонями обличчя, майже зупиняючи коня, щоб наша варта від’їхала ще подалі.

- Ти думаєш, ми такі дурні? – Ірен поглянула на брата. – Це вони про тебе говорили? Ти мусиш вступити в їхні ряди?

- Ірен…

- Давай тільки чесно, – її обличчя стало суворим. Вона вміла дивувати своїми розумними висновками з почутого чи побаченого. Чесно, у неї, мабуть, був хист бачити несказане. Бо її слова не в перше заставили мене про таке задуматись.

- Так, я, – принц змучено подивився на сестру.

- Володіння чарами?!

- Так.

- О боги! – Ірен зупинилась. – Хто ти?

- Я… - Вітольд затнувся.

- Досить. Це все заради спасіння батька.

- Але який майбутній король може стати членом таємного ордену? – було помітно, що він думав про це всі години їзди.

- Такий, що готовий пожертвувати всім заради теперішнього короля. Та й думаю, правитель стоїть вище за всі ордени та клани. Якщо не сподобається їхня політика, покинеш орден або ув’язниш магістрів чи як там їх - старійшин. Можна зробити переворот і перетягти інших на свій бік. Подумаємо про це згодом.

- А ти жорстока, – навіть Вітольд поглянув на сестру здивовано.

- Не більше за тебе, брате. Усі ці події – не простий збіг. Щось готується – проти батька чи проти Ільвіца. Навіть цей Орден Місяця знає більше ніж треба. Більше ніж ми. Може, вони ще чимось цікавим із нами поділяться?

- Ірен правду каже, – я зняла з сідла тричі прокляту сумку. – Щось у всьому цьому неладне. Король Ільвіца… Королева Млави... Нехай ваша мати й батько не хочуть мислити ширше, та, попри це, скликають послів та підписують мирні угоди.

- Леславо… – Вітольд затнувся, дивлячись на сумку.

- Тримай, – я простягнула такий цінний вантаж кронпринцу. Тоді й мене саму покинуло бажання жити. – Якщо бабуся помре, я покину клан. Прошу лише про одне - коли на мене оголосять полювання Жебровські, захистіть мене. Чаровніци не пробачають зради.

Ми попрямували до важкого підйомного мосту. Вітольд нічого не сказав, просто взяв сумку і коротким кивком підтвердив, що допоможе мені при потребі. Я теж думала дорогою над усім – так книга не дістанеться й Мартіні.

Ніхто більше нічого не говорив. Без квітів та пісень кронпринц та принцеса прибули до замку роду Тошів. На брата із сестрою теж чекала відверта та довга розмова: настав час Вітольду відкрити таємниці їхнього дідуся.

Цей день видався паскудним бля всіх.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.