Розділ 19

- Ти віриш у те, що сказано про твою бабусю? – принцеса відвернулася від дзеркала.

Учора урочистостей не було, а люди Тошова прагнули видовищ. Це вологе та строге місто серед вічних дібров. Святкова програма розпочинається сьогодні. І знову пишні вбрання, корони, шлейфи… Я допомагала вбиратися Ірен, та коли, вона поставила питання, мої руки припинили зашнуровувати її сукню.

- Не вірю жодному слову. Поки не побачу все сама, у своїх видіннях, не повірю.

- Але? – дівчина співчутливо поглянула на мене.

- Вона житиме. От побачиш.

- А книга?

- Все буде добре, не…

Нас перервали: служниця передала листа від Вушса молодшого. Лист був призначений не Ірен – Збігнєв чекав у дворі мене. Принцеса лише попередила, що за спізнення на урочистість я буду покарана: цілий вечір розважатиму її піснями. Чесно кажучи, це було більше покарання їй, ніж мені, тож, всміхнувшись, я вийшла з пишно обставленої кімнати.

Цілу ніч я переконувала себе в тому, що Орден Місяця помиляється і байдуже, що скарб мого клану зараз у Вітольда. Бабуся житиме наперекір усім: ми, Жебровські, не здаємося.

Із гордо піднятою головою я прибула на вказане місце, але там на мене чекали двоє незнайомих чоловіків.

- Панно Слуцька, – той, що був молодшим, низько вклонився і простягнув мені листа. Чесно кажучи, скоро почну сахатися від цих пергаментів.

- Це все?

- Ні, панно, – посланці переглянулися. – Вас там не чекають. В Іжері. Місцевий розпорядник відмовляється виконувати ваші розпорядження, спеціально підговорює інших слуг на непослух. Впевнені, після нашого від’їзду про все повідомлять прямо в Слуцьк.

- Он як! А розпорядник має велику шану?

- Ну, не дуже, – чоловіки знову перезирнулися. – На його місце мітить такий собі Горі. Той чоловік сам до нас прийшов, розказав, що все вино з погребів вивезене, закупів на свята не проводили років із десять. Та й сама бенкетна зала замку зараз більше нагадує сарай.

- Так просто підійшов і розказав? А йому можна довіряти? – я звузила очі (де й беруться ті зрадники!)

- Якщо ви будете йому вигідні, то так. Кажуть, він непоганий кухар, але в Іжері йому не піднятися. Поки що.

- Дякую, – я повертіла лист у руці, потім дістала кілька золотих монет і подала їх посланцям. – За хороші новини.

Чоловіки вклонилися ще нижче і, посміхаючись у вуса, зникли з невеликої площі. У погожий літній день усі збиралися на святковий сніданок, тож тут було пусто. Майже пусто.

- Не минуло й декількох тижнів, як ти додаєш до свого імені слово «панна», а з нишпорками спілкуєшся вміліше за більшість. Мені вже боятися? – Вітольд дивився вслід посланцям. – Так це ще й мої нишпорки?

- Твій батько хоче побачити мою силу на півночі, от я й пристосовуюся, – я вже збиралася залишити його самого, коли він вихопив лист із моєї руки.

- Мої нишпорки – мій лист.

- Ти жартуєш? Чи з самого ранку хочеться комусь понабридати?

- Взагалі-то я тебе… – принц уїдливо посміхнувся. – Ні, стривай, це ти мене супроводжуєш на сніданок.

- Нізащо! А Беата?

- Скажи це Ірен, – він простягнув мені руку. – І, до речі, я знав про лист в Іжек. Чи ти думала, Збігнєв не розкаже?

- Ти – найпаскудніше створіння у світі! Чому ти тут? Щоб позлити Агнешку з моєю допомогою?

- А, може, тебе?

Того ранку, на зло цьому пихатому виродку, в мене з’явилася прекрасна ідея. Тож я піджала губи та попрямувала за кронпринцом. Листа він усе-таки мені віддав, та там не було нічого цінного. В Іжеку не знали хто я, тож не збиралися слухатись моїх наказів, особливо в письмовій формі.

Поки ми снідали, я продумувала деталі втечі – це й була та несподівана ідея. Принц мене не відпустить, а я, хай там що, мушу дістатися до своїх земель першою. Не можна осоромитися і всю цю золоту еліту приймати в сараї. Тож, ледь ми встали з-за столу, я пішла збиратися. На руку зіграло полювання, на яке вирушили всі чоловіки. Вдалося також перехопити пана Амброзія та повідомити, що по обіді ми виїжджаємо із замку, тому на полювання йому не можна. Моя служниця, точніше дівчина, яку приставили до мене, швидко склала все необхідне, нічого не питаючи. Вона взагалі мало розмовляла – це мені в ній подобалося найдужче. Задумане вдавалося втілювати тихо й непомітно.

У стайнях я знайшла вранішніх посланців, які байдикували і теревенили на сіні. Мішечок золота творить дива. Коли сонце досягло зеніту, а Ірен з фрейлінами вирушили до прославленого ювеліра-умільця, я подалася за мури замку.

Пан Аброзій і двоє чоловіків із запасними кіньми вже чекали.

- Панно, ви впевнені, що пан Вушс про все знає? – один із посланців ніяково дивився на мене.

- Якщо вам мало золота, так і скажіть.

- Ще по десять монет – і ми до ваших послуг.

- Добре, та дістанете їх уже в Іжеку.

- Тоді чого ми чекаємо? – чоловік поглянув на свого друга та, насвистуючи щось собі під ніс, виїхав на дорогу.

- Ти впевнена? – пан Слуцький сміявся, дивлячись на мене.

- Дорога довга. Розкажіть мені щось про батька. Час заповнити і цю прогалину мого життя.

- Принц оскаженіє.

- Він і так завжди скажений, – я задоволено поглянула на свого дядька: у цей момент, в мене, сумнівів зовсім не було, але про що думав цей чоловік? Чим керувався, покидаючи почет кронпринца?

***

Подорож видалася важкою через зливи, що зустріли нас на шляху. Один день взагалі довелося сидіти в таверні. Дороги розмило, з неба лило, та, на щастя, все негода вщухла, щойно ми виїхали з Орловського лісу. Затишні кам’яні містечка обступали наш шлях. На кожному будинку виднілися горшки з квітами, буяли клумби, розбавляючи холод сірих будівель.

Землі, де правили Слуцькі, виявилися дуже мальовничою. З’явилися славетні Кришталеві озера, землю біля них вкривало каміння, поросле плющем. Я милувалася цією іншою красою – краєвидами бірюзових озер, поодинокими деревами, викладеними бруківкою дорогами. Міста та села потопали в кольоровому цвіті. Мені віддих переймало від побаченого. Це наче зовсім інша країна.

- Це твої володіння, – пан Амброзій зупинив наш малий загін перед містом Іжер.

Місто не мало охоронних мурів, як більшість поселень у центральній частині королівства, воно вільно розкинулося в долині поміж зелених пагорбів. Іжер був побудований з того ж сірого каменю, який визирав тут з-під землі. Від осель міщан віяло достатком та затишком. Ми попрямували до міського голови. Як виявилося, пан Амброзій його знав, я ж милувалася панорамою й дякувала богам за такого супутника: він був дуже талановитим організатором.

Місто зустрічало приїжджих гамірно та весело, вкритими товаром прилавками. Можливо, воно й було вполовину менше за столицю чи Рейс, але закохувало в себе вже з першого погляду, як і Ловичі.

- Амброзію! Друже! Якими дорогами?

Не встигли ми в’їхати на територію садиби, як немолодий чоловік, лисий на потилиці, але з пишними вусами, розвів руки для міцних чоловічих обіймів.

- О, занесло мене сюди неспроста.

Посланці залишилися назовні з кіньми, а я зі своїм дядьком увійшла до великого будинку голови. Дім був дорого обставлений, слуги метушилися біля нас, і, коли вони нарешті вийшли, Амброзій заговорив першим.

- Познайомся з новою правителькою навколишніх земель. Леслава Слуцька, дочка Казимира.

- Ох! – почуті слова приголомшили чоловіка. Його очі бігали, то вивчаючи мене, то з нерозумінням витріщаючись на Амброзія.

- Ти маєш вклонитися панні.

- Панно, – голова вклонився. – Але, друже?

- Король віддав усе їй і тільки їй. Стара Грета не має права навіть на один камінець.

- Слухай, гадаєш, усе так просто? – голова запросив нас сісти, а сам дріботів кімнатою.

- Сюди за декілька днів прибуде кронпринц, – заговорила я. – Місто не може не прийняти його. А в якому стані місцевий замок?

- Замок? Та в ньому років з десять ніхто не живе – так, підкинуть кілька монет слугам, щоб раз на рік пилюку витерли. Не можна сюди кронпринцу. Амброзію, ти мій старий хитрий друг, але якщо принц поїде далі, до Слуцька... Ох! – голова почервонів, спітнів, його руки трусилися. – Я чув, що ви, панно, присилали листа, але не вірив, що прибудете так швидко.

- Швидко? У листі все було сказано.

- Так, але…

- Говори як є, бо й так про все дізнаємося, – дядько посерйознішав. – Чого ти так боїшся?

- Як ото король віддав усе молодій панні, у Слуцьку були великі збори родини. Мене не запросили, бо й тебе не запросили, але, ну, не те говорю... Грета Слуцька зв’язалася з якимись шарлатанами, які пророкують їй князівство. Вона все це розказала, що, мовляв, не підкоримося дочці Казимира, що та чаровніца, що… – голова ще більше почав переживати. – О, боги! Друже, не погодився з нею тільки твій брат, власник Щулата. То вона так розізлилася! Зібрала військо, що в Слуцьку було, і пішла до ріки.

- Що? – Амброзій зірвався з дивану. – Я не отримав і звістки.

- Твій брат відбив напад ще до ріки, до переправи, але мусив утікати. Зруйнував міст і тепер… Ох, уся північ у сутичках. Ми не знаємо…

- Ви не знаєте, за кого ви? – в Амброзія прокинулася небачена раніше суворість. Його плечі вільно розправилися, очі посуворішали. – Слухай, це дійде до короля…

- Нас усіх повісять! – голова впав на стілець, ховаючи обличчя в долонях.

- Кронпринц буде тут щонайменше за три дні, – я поглянула на дядька. – Звідси, думаю, усі вирушимо назад у столицю. Але в нього є справи в Іжері, доки Вітольд не владнає їх, не поверне. Не та людина.

- Якщо слуги замку повідомили ту стару каргу Грету, вона прийде за тобою і кронпринцом.

- Не прийде, – голова так і говорив із закритим обличчям. – У замку всі сміялися з молодої панни, що та боїться, буде в столиці сидіти. І я отримав звісточку учора. Грета Слуцька вирушила до моря на зустріч з тими шарлатанами…

- Не спроста це все.

- Вона підмогу шукає. Амброзію, твій брат добре північ сколихнув, от сусіди одне на одного косяться. Ніхто не знає за кого інший…

- Інший? А король нам для чого? Що Казимир зарікав? – дядько вдарив кулаком по столу, голова визирнув з-за долонь. – Зрадників більше ніж псів! Мій брат правильно вчинив, нема чого ту відьму підтримувати! Ще нам королівського війська під стінами бракувало.

- Але король…

- Не попустить повстання! Що ви тут собі надумали!

- Король хворий. – очі голови зблиснули.

- Зате кронпринц здоровий. І вір мені - він каратиме нас куди суворіше, ніж це може робити його батько!

***

Я ніколи не думала, що опинюся у такій ситуації. Амброзій же прекрасно користався із ситуації, тай голова зі страху готовий був нам допомагати у всьому. Взявши десяток міської охорони, ми попрямували до замку, що стояв за містом.

Замок огортав мур, через занепад, більше схожий на огорожу, а за нею – витончені вежі, багато високих вікон – усі з прозорим склом, жодних вітражів, як у центральній частині королівства. Ми проїхали в головні ворота, над якими височів орел із розправленими крилами.

- Це… - здивування витіснило з голови всі слова.

- Це збудував ваш прадід. Зруйнував під корінь старий масивний замок, а на його підмур’ї створив ось це. - повідомив мені дядько.

Тут було багато тонких колон, площа перед головною спорудою просто вражала: усе в ліпнині рослинних орнаментів, які розбавляв справжній плющ, що обвивав де-не-де сіру будівлю. Коли я увійшла в хол замку, то мені вкотре перехопило подих. Високі стелі, гіпсові троянди на стінах, великі мармурові сходи вели нагору, їх охороняли два кам’яні лицарі. Ще двоє охороняли вхід до головної великої зали замку. Звісно, усе було занедбане, підлоги брудні, подекуди обвалена штукатурка, море павутини – та це не затьмарювало велич будівлі. Саме такими я уявляла палаци Млави. Що б сказав Карл, побачивши це?

За захватом я й не помітила, як Амброзій знайшов місцевого розпорядника. Можливо, жорстоко, та його відправили до міської в’язниці без будь-яких пояснень. А підлабузник Горі вже низько нам кланявся. З міста також прибула велика кількість люду для прибирання, уже знайшлися двадцятеро покоївок, які відразу почали готували кімнати для гостей. Робота кипіла з перших хвилин нашого прибуття. І, щоб заглушити думки, за неї взялася і я.

***

- Що ж, із закупами продуктів Горі впорається. Чогось екзотичного ми не встигнемо знайти, але повір, усе буде добре, – Амброзій подав мені кухоль з квасом, коли я закінчила вимивати один із важких дубових стільців головної зали.

- Думаєте, ми встигнемо? – щоки горіли, руки боліли, та я була задоволена – давно так не працювала.

- Встигнемо, кімнати майже готові, лише завтра вчеплять вибиті гобелени, і все. І з двором теж дадуть лад. Зараз глибока ніч, та зранку понаставляють квітів, вийдеш – не впізнаєш.

- Плющ нехай не чіпають, він сюди пасує, – я поважно сіла на вимитий щойно стілець.

- Ти це вже тричі повторила, – він поглянув на мене, наче батько, що боїться розчарувати дитину. – Кухню теж до ранку вимиють до блиску. Навіть отримаєш свій перший сніданок у ліжко. Але є декілька питань.

- Які? – я відпила кислого напою.

- Охорона – потрібні люди. Гроші – їх тут дуже мало. Ну, і, звісно, музиканти, – дядько всміхнувся.

- Із жодним названим пунктом не справлюся, – я сумно опустила голову.

- Іди відпочивай, сам із цим впораюся. І ще, – у відповідь на слова дядька мені довелося долонею прикривати позіхання. – Сьогодні ж відправ листа принцу, він мусить все знати.

- Про повстання? Заворушення? Він ще подумає це все я організувала.

- Леславо, на півночі неспокійно. А це його землі, такі ж, як і твої.

Було вже за північ, коли я дісталася до неймовірно великих покоїв. Аж довелося шукати служницю й перепитувати, чи це справді моє. Як виявилося, королівській родині виділили такі ж за розміром кімнати, але в іншому крилі. Від здивування аж очі полізли вгору: як у замку все вміщається?

У мене була велика гостьова кімната, з меблями з чорного дерева, при стінах стояли великі книжкові полиці, нехай напівпорожні, та все виглядало гарно. Між високими вікнами висіли картини із зображенням Кришталевих озер. Письмовий стіл належав ще прадіду. Усе було вкрите синіми шовковими скатертинами. Велич роду читалася навіть у закинутих кутках. За передпокоєм була велика спальня, поруч – купальня та дві кімнати гардеробу.

Чесно кажучи, того вечора я все це не розглядала, просто впала на ліжко, коли служниця підтвердила, що це мої кімнати, і заснула. Сновидіння були дивними, наче дідусь із бабусею вітали мене в гостях. Чужі мені дідусь із бабусею. Коли зранку хтось постукав у двері, я перелякано зірвалася з ліжка, не знаючи, де я. Тих кількох годин сну було замало.

Вікна моїх кімнат знову виходили на сад, з великою скляною спорудою в центі. Вона мене так зацікавила, що я побігла шукати Амброзія.

Замок виглядав як після перевороту – усе розкидано, люди бігали коридорами, з кухні долинав приємний запах випічки…

- Панно Леславо, – сміючись дядько низько мені вклонився. – Як спалося?

- Чудово. А ви сьогодні хоч бачили ліжко?

- Звісно, – весело кивнув він, тримаючи якісь підсвічники.

- Що за будівля в саду, така скляна?

- О! Це зимовий сад вашої прабабусі.

- Там ростуть квіти?

Амброзій кивнув. Я одразу попрямувала до саду, промовляючи вже на ходу:

- Чому ви не керуєте цим замком?

- Землі моїх батьків лежать на схід від Слуцьку, ще в мене є старший брат, й за законом він є спадкоємцем.

- Якось нечесно, – ми швидко проминули двір, який і справді відучора змінився до невпізнання. Довелося аж вповільнити хід від здивування.

- До того ж, не всі в нашій родині люблять Іжер, – продовжив Амброзій.

- Чому?

- Бо його незручно захищати.

Я з подивом поглянула на дядька та зрозуміла – усі чоловіки думають про війну. А такі вікна, малий охоронний мур – це й справді слабкість.

У саду море сухого листя за довгі роки перетворилося на шар болота. Усюди росли лише декоративні клени, невисокі та круглі. Тут були мармурові лавки та два невеликі майданчики, викладені плитами. Саме між ними стояла скляна будівля, що зараз вигравала вранішніми променями сонця. Усередині, попри занедбаність, цвіло кількасот білих троянд. Під однією зі стін був фонтан, звісно, неробочий, але з-під моху та бруду проглядалися каскади з чорного мармуру. І підлога, і частково стіни були зроблені з білого і чорного каменю.

- Потрібно знайти ще десяток людей, – захоплено почала я. – І привести їх сюди прибирати. Прийом відбудеться тут.

- Панно, але… – Амброзій розгублено розвів руками з підсвічниками, показуючи на безлад.

- А музикантів ми розмістимо на вулиці. Буде атмосферно і, як каже Агнешка Яцик, неповторно.

- Прийом в саду?

- Чому б і ні? – я потяглася до білого пуп’янка. – А цей замок точно не іннараси побудували?

- Ще до великої війни ці місця вже належали нашим родичам.

- Може, мій дідусь був умільцем?

Амброзій засміявся.

- Не думаю.

Уже за десять хвилин у зимовому саду кипіла робота. Я активно допомагала, звісно, коли Амброзій не відволікав на підписи запрошень для місцевої знаті.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.