Розділ 2

Розділ 2

Тієї ночі, коли ми після обряду повернулися додому, бабця зі мною не розмовляла. Вона лише наказала зібрати речі, бо від завтра я житиму при принцесі. Пані Жебровська обожнювала свою маленьку собачку Кжу (не знаю, чому вона її так назвала), тому зараз сиділа з нею на колінах у своїй кімнаті й розказувала їй про всі події у найменших деталях. Я ж сиділа на своєму м’якому ліжку та думала про дім, той, що залишила позаду. Я згадувала останню розмову з бабусею, і те, що обіцяла бути слухняною та постувати по правді.

У нашому королівстві є два ворожі роди: Тарло та Слуцькі. Коли мати прислуговувала короні, вона закохалася так сильно, так безтямно, що готова була на все заради того чоловіка. Ходили плітки, що вона його причарувала і, пішовши супроти свого роду, проти чаровніцького клану, вийшла заміж за наслідника противній короні сім’ї. Її ганебно вигнали зі служби, бо боялися доносів Слуцьким. Політика сильніша за почуття.

Від мами відмовилася родина, звісно, крім моєї рідної бабусі. Закохані поселилися на півночі в родовому замку батька. Там, серед Кришталевих озер, вони любили одне одного, і йому було байдуже, що вона не зі знатного роду. Їм обом було начхати на весь світ, на плітки й осуд: головне – їхнє кохання.

Коли мені виповнився усього рік, батько загинув на військовій службі. Матір зі мною на руках вигнали, не давши навіть грошей на дорогу. Правильно, а навіщо їм служниця-чаровніца та дитина, ми не мали прав ані на прізвище, ані на спадок. Так мати повернулася до рідного дому в Пшорк. Бабуся виголосила лекцію про сумні наслідки, але любов до близьких у неї завжди була на першому місці. Тож уже бабуся залишила службу в столиці й переїхала на схід, за гранітні валуни, допомагати з моїм вихованням.

Це були найщасливіші роки мого життя. Я мала прекрасне, тепле, любляче дитинство. Байдуже, хто був моїм батьком, байдуже, що якби у королівському замку хтось за нас заступився, ми б відвоювали частину батькової спадщини. Ми жили в спокої, не думаючи про це, до однієї злощасної днини.

Улітку мати щоранку ходила в ліс по трави і ягоди, адже була надзвичайно вправною у варінні зілля. Вона любила прогулянки й роздуми на самоті. Того дня вона також пішла до лісу, проте живою вже не повернулася.

Її застрелив мисливець, прийнявши здалеку за якогось звіра.

Бабуся – чудова людина, але я надзвичайно сумувала за теплими маминими обіймами, за її співом вечорами, за її неквапливими рухами та усмішкою. За нею всією. Може, якби вона зараз була поруч, все не пішло б сьогодні шкереберть?

Я вдарилася в сльози, розридалася так, як вже давно не плакала. Унизу Мартіна ще й досі розповідала щось собаці, я ж побивалася за матір’ю, яку не могла повернути, з якою мене порівнюють. Я виросла високою й худа, довгі руки й ноги, наче зроблені з якихось палок. Бабуся говорила, що насправді такі дівчата стрункі, але мені так не здавалося. Моє каштанове волосся кучерями спадало на понурі плечі. Гострі вилиці, тонкі губи, якось неприродно вигнуті дуги брів, наче їх хтось намалював, і світло-світло-блакитні очі. Зовсім не схожа на матір, думалося мені.

Над ранок, коли все місто ще бачило сни, мене розбудив шум. За вікном розпочалася злива, на небі раз у раз спалахували блискавиці. Однак я прокинулася не через це. Двері в коридор були відчинені, я запалила свічку, визирнула з кімнати, та дім був оповитий тишею та дрімотою.

Знову почула звуки. Звуки битви. З моєї кімнати.

Я повернулася до дзеркала, і перед очима постало видіння. Нечисленний королівський загін посеред лісу, на який напали й розгромили. Я не бачила короля, точніше, людину в обладунку, з короною на шоломі, та побачила принца, що впав з коня, захищаючи якогось пораненого. На нього налетіли вороги – воїни без гербів чи якихось інших ознак. Їх було багато і вони встигли поранити принца в плече швидше, ніж їх покликав звук рога, даючи наказ на відступ.

Видіння зникло, я дивилася на власне перелякане відображення, а звуки далекого бою ще змушували серце калатати швидше.

Що ж, ми все-таки були прив’язані одне до одного, і навіть без присутності Вітольда я добре побачила у видінні його майбутнє. Без бабці й ритуалів, без півночі й місяця.

Чудово! І як це роз'яснити іншим?

Покої принцеси були занадто пишними: усюди безліч квітів, подушок, оксамиту і солодощів. При Ірен завжди мали бути служниці, точніше, як мене виправила би бабця, не служниці, а фрейліни. Зазвичай це знатні дами, але тепер серед них маю бути і я. Мені виділили кімнату в тому ж крилі, що й покої принцеси, тільки в ній не було десятка подушок і килимів. Я отримала в користування старовинну шафу, письмовий стіл, порожній сервант, ліжко з балдахіном і вікно з неймовірним краєвидом на сад. Усе в строгому стилі та в синіх кольорах.

Насамперед я перенесла до цієї прекрасної кімнати скриньку зі швейним начинням (на реставрацію вже чекали дві пари рукавів принцеси) та книгу мого чаровніцького роду. Ось два мої нероздільні ремесла.

Великою перевагою змін була можливість продовжити навчання, як загальне, так і магічне, та вільний, без жодних обмежень, вхід до бібліотеки замку. Звісно, я маю виконувати всі бажання принцеси, відповідати за її гардероб та змиритися з тим, що я для Ірен – дивина.

- Залиште нас усі! – промовила принцеса, коли я вперше зайшла до її покоїв. – Ну, нарешті, я вже думала, що мати тебе знову кудись відправила.

- Принцесо, – вклонилася я.

- Перестань, учора після знайомства між рулонів ми говорили вже на «ти»! Тож кажи так і далі.

- Вашій матері це не сподобається.

- Їй багато чого не подобається. Як влаштувалася? – Ірен всілася на подушки, жестом запрошуючи мене.

- Дякую за кімнату, там неймовірний краєвид з вікна.

- Знаю. Колись вона належала моїй найкращій няні, тепер, сподіваюся, найкращій подрузі. Так ти зможеш ворожити вже аж на повню?

- Ага, – трішки збрехала я.

- От халепа! До неї ще довго чекати.

- Що саме ви так хочете дізнатися?

Принцеса сховала обличчя в долонях.

- Розумієш, Леславо, мені вже сімнадцять, брату – вісімнадцять. І нам шукають пари, як, до речі, й тобі, – Ірен визирнула з-за долонь. – Хочу вплинути на цей вибір. Не потрібен мені якийсь набундючений пан, що запропонує за мене більше грошей чи війська.

- Он воно що.

- А ти думала! На бал у Ловичах приїдуть навіть принци з Млави. Краще вже вийти заміж за іннарàса.

- Вони ніколи не погодяться на змішання крові, навіть королівської.

«Їхня держава побудувала стіну, відгородившись від людей, не дуже вони нас люблять», – подумалося мені.

- Тоді навіщо вони посилають делегацію? Говорять, – принцеса присунулася ближче, – що в них є традиція: коли хлопцю виповнюється шістнадцять, він бачить сон, у який приходить його кохана. Після сну він роками її шукає, бо якщо взяти якусь іншу собі в дружину, то життя не буде щасливим. Так от, тепер їм почали снитися людські дівчата. З горя вони довго журилися, але йдуть за своєю долею, адже без цього ніяк.

- До речі, про долю. Де моя двоюрідна бабця й королева? – всміхнулась я. Мені не вірилося, що найідеальнішим створінням нашого світу сняться якісь прості дівчата. Звісно, чутки про щось схоже ходять уже давно, та занадто вже іннараси відлюдкуваті.

- А вони подалися на відкриття чогось там, – махнула рукою принцеса.

- А принц?

- Той пройдисвіт, напевне, тренується, як завжди.

- Він мені потрібен.

- Дуже? – принцеса скривилася.

- Дуже.

- Добре. Перевдягнемо тебе, бо ця бордова сукня до моєї не личить, і підемо його шукати. Але ще треба когось зі знаті взяти, щоб пліток зайвих не було.

- Пліток?

- Я принцеса, а в столиці - наче в клітці тримають. – вона зажурливо видихнула. - Хочу вже вибратись за межі міських мурів, на волю!

Тренування проходило у військових казармах, одразу за замковими мурами. Мене перевдягнули. Звісно, носити дорогий одяг, в якому на тебе всі зовсім інакше дивляться, це добре. Та мій новий образ не сподобається ані бабці Мартіні, ані королеві.

Разом з принцесою, ще однією фрейліною та якоюсь поважною дамою, яка постійно бурчала щось незрозуміле, ми вирушили на пошуки принца. Також за нами хвостиком тягнулися троє охоронців. Це виглядало як ціла процесія. Перед принцесою всі розступалися та низько кланялися. Що ж, я тихо сміялася. Це ж треба було в таке коло служницею втрапити!

- Ось вони, – принцеса вказала на групу хлопців, що відточували майстерність бою на списах. Сам принц стояв осторонь і строго вказував на помилки.

Невеликий внутрішній двір кам’яної будівлі віддавав відлунням усі викрики Вітольда. Праворуч лежав реквізит, ліворуч стояли інші хлопці, чекаючи своєї черги підходів зі вправами.

Нас помітили відразу. Хтось зі старших наказав зупинити тренування та віддати честь принцесі. Але весь порядок протоколу перервав принц. Він, наче вітер, зірвався з місця і швидкою ходою попрямував до нас, не бачачи нічого навколо. Злість виразно читалася на його обличчі. Він увірвався в наше товариство, схопив мене за плече та потягнув кудись у будівлю праворуч.

- Відпусти!

- І не подумаю! – Вітольд запхнув мене в якусь кімнату, де тхнуло сирістю. – Ти мусиш зняти чари! Вже і негайно!

- Ти про що?

- Про нашу прив’язаність! – він вказав на зображення молодого місяця на своєму зап’ясті.

- Я не знаю як.

- Як це ти не знаєш? Це все спеціально? Так? У пам'ять про твого батька? – принц підійшов до мене й зірвав мій годинник. – Думаєш, ми не знаємо, що тут його герб?

- Ти, дурню! – я спробувала відібрати годинник та принц зреагував швидше. – Я сюди приперлася, щоб попередити тебе! Ти ж за декілька днів вирушаєш у Старий ліс?

- Це ще не вирішено.

- О, повір, вирішено. Тебе супроводжуватиме десяток людей. Ближче до кордону на вас чекатиме засідка, – вираз обличчя Вітольда посуворішав, але він не перебивав. – Серед твоїх соратників буде близький тобі друг, його серйозно поранять, не думаю, що він виживе. Також, кронпринце, добре тренуйтесь захищати свої плечі! Бо інакше й вас зачепить чужий меч. І нападник не матиме жодних ознак – ані гербів, ані кольорів, тож подіваюся, ви візьмете полонених, – я присіла в реверансі, а коли випросталася, все-таки вирвала свій годинник назад.

У дверях, закриваючи мені вихід, вже чекала Ірен.

- Леславо, а як ти бачила видіння без Вітольда? – промовила принцеса, зачиняючи двері.

Попереджала ж бабуся не сварися, не сперечайся, не роби нічого на зло комусь.

І що тепер? Перший день прив’язаності і мене вже загнали в глухий кут. Позаду стояв принц, схрестивши руки на грудях, попереду – принцеса, підозріло поглядаючи на нас. Я ж мала зберігати свої таємниці!

- Просто бачу, – відповіла я, дивлячись уже на своє зап’ястя. – Дуже рідко. І не знаю, чому. У мене слабкі сили в інших чарах, але всі попередження, що я бачу, правдиві.

- Ти це побачила під ранок? – заговорив Вітольд.

Я ствердно кивнула, задерши голову догори: нема чого перед ним принижуватися.

- Мати знає?

- Цього навіть бабця Мартіна не знає.

- Чому?

- Бо я є власністю не тільки корони, але й свого клану. З такою хибою я б тут не стояла.

- Ти можеш їх викликати, видіння? – тут вже заговорила принцеса.

- Ні.

- Що ж, – принц підійшов до своєї сестри, – нехай це залишиться таємницею. Зрозуміла, Ірен? Якщо про це дізнається мати, то її відправлять на досліди до менш приємних людей, аніж ми. Але за таку послугу, – тепер його задоволений погляд упав на мене. – Ти розірвеш наш зв'язок.

- Я не зможу. Це було майже неможливо, коли б нас зв’язали тільки срібним ланцюжком. А тепер, коли на вас тавро чарів, це закінчиться зі смертю одного з нас.

- Ти знайдеш рішення, а якщо ні, тебе віддадуть до рук менш лояльних людей.

- Взагалі-то я щойно тобі життя врятувала!

- І дарма, – він відверто з мене насміхався. – Та й моєї смерті ти не бачила. Тож шукай рішення. Не хочу ночами бачити, як ти плачеш за своєю мамцею.

- Бачити?

- Ти все правильно почула.

У мене мову відібрало, обличчя вкрив рум’янець, та принц тільки засміявся й покинув нас. Бабця говорила, що він зможе відчувати емоційні моменти, коли я чогось боюся, чи коли буду помирати. Але він не може мене бачити!

Ото вже попала… Не роби людям добро! Навіщо я сюди прийшла? З добра його попередити?

Ми залишили казарми. Ірен дорогою щось розказувала іншій фрейліні, яка постійно на мене злісно зиркала. Потрібно знайти валеріану й пити її цілісінькими днями, щоб той пройдисвіт нічого не зрів. Або ще його помучити, ще поплакати?

До всіх пригод дня додалися вечірні посиденьки принцеси. Вона вирішила влаштувати свято на мою честь. Позаяк короля й королеви не було, Ірен завзято роздавала накази прислузі, аби у вільний вечір насолодитися батьківською владою. І байдуже, що я теж одна з її служниць і не підходжу для представлення у вищому колі юних панн - забаві це не мішало.

Рівно о восьмій вечора в одній із невеликих зал замку приготували розкішний стіл для понад двадцяти гостей, а головою свята, звісно ж, була Ірен. Вона вбрала золотисту сукню, яку я закінчила кілька днів тому. Також принцеса запхала мене в одне із дорогих убрань, спеціально доставлених з міста. І граційною ходою попід ручку Ірен повела мене коридорами замку.

- Брат не любить таких дійств. Краще, говорить, мечем махати.

- А можна і я мечем помахаю?

- Леславо, ти що? Поглянь на себе, красуню. До речі, всі інші шість убрань, які ти сьогодні міряла, залишаться в тебе. Тобі потрібен гарний одяг.

- Це неможливо. Я не маю…

- Припини, за все платить корона.

Ну от, тепер до віку не розрахуюся.

Говорила ж бабуся: думай, що робиш! Так ні, тепер мене шантажує принц, а зв’язавшись із Ірен, маю одягу за ціну, яка перевищує вартість бабусиного дому. Бачу, пригода, якої я так хотіла, доведе мене до біди.

Перед самими дверима до зали нас чекав незнайомий хлопець. У червоному довгому жупані, із золотистим поясом та рудим, як захід сонця, волоссям. Він щиро посміхнувся, низько вклонився:

- Збігнєв Вушс. Ваш кавалер на вечір.

Я з подивом поглянула на Ірен:

- Там будуть не тільки дівчата?

- Ну, звісно. Кавалери та ще декілька фрейлін любої матінки, для контролю.

- Он як!

- Розслабся та познайомся, найкращий друг мого брата – Збігнєв. До речі, де він сам? Чи ти нас обох разом поведеш?

- Сестричко?

Ми аж здригнулися від несподіванки: Вітольд безшумно, наче кіт, з’явився за нами, із задоволеним обличчям простягаючи руку Ірен.

- Тебе вже попустило, – промовила принцеса, – чи знову на людей будеш кидатися?

- Я просто хочу подивитися на сьогоднішню атракцію.

У залі зібралися діти впливових панів, всі від п’ятнадцяти до двадцяти років – майбутнє нашої країни. І я.

Також декілька жіночок, наче наглядачки, сиділи в кінці столу і незворушно за всім спостерігали. Жодної з них я теж не знала.

Збігнєв виявився напрочуд приємним хлопцем – як він може дружити з Вітольдом? Вушс мав довгий ніс та гостре підборіддя. Красенем його не назвеш, проте коли він дивиться на тебе, ти бачиш лише його сині-сині очі. Ну, і руде волосся, що стирчить урізнобіч. Рід Вушсів походив із Солеку, це були войовничі люди, яким прислуговують чаровніци мого клану. Тож я багато чого знала про них, як і вони про мене.

- Шановні гості, – заговорила Ірен. – Вітаю на моїй званій вечері, яка сьогодні організована на честь Леслави Слуцької.

Я ледве не впала від цих слів. Зачувши прізвисько «Слуцька», аж спотикнулась. Знову з нерозумінням поглянула на принцесу, та їй було байдуже, а от принц зловтішався:

- Із таким родом за спиною тебе сприйматимуть серйозно, аж занадто. І зроби реверанс гостям, а то якось негарно виходить.

Я чемно вклонилася, сіла на відведене мені місце з дурнуватою посмішкою, а от у душі все вирувало. Принцеса весело з усіма говорила, обсмоктуючи плітки. Збігнєв люб’язно пропонував мені щось з’їсти та намагався завести дружню розмову, але марно. Лише принц тримався зверхньо, наче йому байдуже до всіх присутніх. Хлопець поводився так, наче він вже король.

Після того, як подали всі гарячі страви, гостям запропонували перейти до іншої кімнати, де вже грали менестрелі, а на столиках під вікном стояли солодощі та напої.

Мене почало тіпати від присутніх: усі на мене дивилися скоса, перешіптуючись між собою. Особливо активною була та дівчина, що сьогодні ходила з нами в казарми.

- Це панна Яцик, – до мене підійшов кронпринц. – Її батьки власники Рейса і всіх довколишніх земель.

- Я думала, що все належить короні.

- Усі пани належать короні, а от землі належать панам. Шановні! – принц натягнув привітну усмішку, розвернувся до гостей. – Панна Слуцька втомилася від такого пишного свята, – він уклонився сестрі. – Тож бажаємо всім гарного вечора, – Вітольд заговорив до мене, злегка нахиливши голову. – Дозвольте провести вас?

Не чекаючи відповіді, він міцно стиснув лікоть моєї руки й потягнув за собою. Я навіть не встигла нікому вклонитися, а попрощатися – і поготів. Звільнити руку вдалося лише в порожньому коридорі за дверима зали.

- Навіщо це все? – мене переповнювала злість і я ледве не кричала.

- Подякуй за все Ірен.

- Це була твоя ідея, з прізвищем?

- Ти наполовину Слуцька, і я тобі завжди про це нагадуватиму.

- Чому? Що я тобі такого зробила?

- Ти – нічого, а от твій дядько намагався скинути мого батька з престолу.

- А ви його за це повісили і, нагадаю тобі, не тільки його, а також і десяток інших Слуцьких!

- Тож ти знаєш, що на тебе чекає, коли оступишся.

Я спробувала піти, але він знову схопив мене за руку (знову цей біль від його дотику!).

- Перекажи своєму клану, що нам не потрібні чаровніци при престолі!

- Кронпринце?

У коридорі з’явився Збігнєв, коротко, по-військовому, кивнувши.

- Відведи її до кімнати, – принц поправив свій одяг, як завжди, чорний, мов вороняче крило, та зник у темряві.

Ми попрямували до однієї з п’яти веж замку, дорогою нам відсалютували всі охоронці: я й забула, що старший із роду Вушс – генерал армії короля. Злість не минала, а лише наростала щокроку.

- Не переймайся через принца, – промовив Збігнєв, коли ми підійшли до моєї кімнати.

- Не перейматися? Через його витівки мене повісять! Якщо не королева, то моя рідня! – я відчинила двері.

- Король помирає.

Мить шоку скувала моє тіло.

- Ніхто не знає причини. Зате тепер усюди бачать зрадників, а щодо новеньких підозри посилюються. Це мине.

- Я ні в чому не винна!

- Знаю. І, – він посміхнувся, відходячи від дверей. – Дякую, що врятувала мені життя. Вітольд, кронпринц, розповів мені про видіння, тож наперед дякую.

Я не знала, кого саме у видінні захищав принц і чому вони вирішили, що це був Збігнєв? Хлопець зник за поворотом коридору, а я, зачинивши двері кімнати, з розпачу сіла писати лист бабусі. Як же я за нею скучила!

Далі буде...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Дмитро
22.08.2021 17:26
До частини "Розділ 2"
Небагато я читаю таких історій, але продовжувати буду. Зацікавило!
Уляна Дадак
22.08.2021 17:29
До частини "Розділ 2"
Дякую!
Ярина Мартин
03.08.2021 01:05
До частини "Розділ 2"
Цікавий такий світ! Мені подобається натяк на середньовічну Польщу) І стосунки між героями досить не прості. Люблю двірцеві інтриги.
Уляна Дадак
03.08.2021 08:44
До частини "Розділ 2"
Дякую за відгук! так, Польщею і надихалась)