Розділ 20

Четверо озброєних людей увійшли в невелику залу – як її називали в Іжері – Залу Прийомів. Прибирання завершилося аж під ранок другого дня, наші гінці повідомили, що пополудні прибуде сам кронпринц. На кухні кипіла робота, у зимовому саду всі майже літали, намагаючись встигнути. Лише двір та сам замок перестали нагадувати мурашник. Амброзій намагався пояснити, як мають сидіти гості, та я була така зморена, що всі імена плуталися в голові. Не знаю, звідки в цього чоловіка стільки сили? Ще й ці четверо.

- О, встигли! – дядько кинувся потискати їм руки.

Усі четверо як один – у синіх нарамниках із білою трояндою.

- Панно Слуцька, перед вами – найвидатніші воїни півночі. Сержант Горський, капітани Шовський та Дуник. І останній – славетний генерал Жаренський.

Усі четверо зняли шоломи та стали на одне коліно.

Сержанту було років двадцять і я чула про нього від Збігнєва, а це щось та означало. Шовський та Дуник були старшими, із коротко стриженим темним волоссям – це все, що я запам’ятала після нашої першої зустрічі. Майже всю мою увагу привернув генерал, який першим підвівся, – кремезний чоловік зі світлою бородою та змученим обличчям. Жаренський мовчки вийшов із зали, а коли повернувся, то ніс перед собою велику скриню. Він поклав її до моїх ніг та відчинив.

Скриня була повна золотих монет. Профіль короля та герб Ільвіца виблискували теплом у тьмяній Залі Прийомів.

- Це податки, – почав генерал хрипко, бо мій дар мови замінився на подив. – Вони мали надійти до Слуцька. Та ми з друзями, – до скрині підійшли інші воїни, – вирішили спочатку передати це все брату Амброзія. Та тепер, думаю, це належить вам, панно, і тільки ви можете це кудись відправляти.

Тиша - я ще дивилася на золото. Напевне, саме цієї миті я зрозуміла, яка насправді влада перебуває в моїх руках чи в руках мого дядька.

- Дякую, – голос мене зрадив, прозвучав, мов у дитини. – Дякую, я цього не забуду.

- Як добре, що ви тепер тут, генерале, – Амброзій поплескав чоловіка по забраному в обладунки плечі. – Нам потрібна справжня охорона. А до кого ж ще я можу звернутися, як не до друзів?

- Читав твого листа, – відповів Жаренський дядькові. – Сержант Горський стане начальником гвардії замку, з-під мого командування до нього перейде п’ять сотень вояк. Цього більш ніж досить. Перші дві сотні вже за годину будуть тут.

- От як вирішуються питання! Генерале, не знаю, чим і віддячити!

- Убий ту відьму Грету. Чув, що вона з краєм робить? Негоже жінці війну починати, родину навпіл колоти. Сиділа б собі при вікні й подушки вишивала.

Чоловіки недовірливо глянули на мене. Я так ж жінка, як і моя тітка.

***

Після короткої аудієнції воїни пішли виконувати десятки наказів Амброзія. Я ж повернулася до своєї кімнати, де, розгублена, сіла за стіл прадіда. Насправді всім керував Амброзій Слуцький. Я не знала людей, які приходили бити мені поклони, не знала, хто з них за що відповідає. За два дні дядько зібрав невелике військо, добув гроші, створив фронду моїй тітці. І саме сьогодні ця фронда має виявити мені всю свою прихильність. А все через прізвище і батька. Мабуть, і тут я всього лише гарненька лялька. Чим кращий Амброзій за Вітольда, і де мені буде створена краща клітка?

У столиці я була прикриттям короля – тепер я іграшка в руках незнаної родини. А що, як Амброзій не такий добрий, як я думаю? Моя необізнаність може дорого коштувати, і не тільки мені.

До кімнати ввійшли служниці, несучи сукню та все необхідне для підготовки до зустрічі кронпринца. Дівчина мого віку, із зав’язаними на зап’ясті червоними стрічками. Захист від чарів. Цікаво, це вона мене боїться?

***

Шлейф моєї срібної сукні, немов ріка, плив сходами замку. Широкі рукави, розшиті білими трояндами, теж торкалися землі. На їхніх кінчиках висіли маленькі дзвіночки, що з кожним кроком сповіщали про наближення знатної дами. Оголені плечі вкривала мряка: днина була не дуже погожою, і я вже починала хвилюватися, чи не даремно все свято перенесене в зимовий сад? Дядько наполіг знову вбрати невеличку діадему зі срібла та місячних каменів. Це було потрібно не так для делегації зі столиці, як для гостей із навколишніх земель. «Переконай усіх, що ти справжня панна, спадкоємиця князів», – говорив Амброзій. Легко таке казати, коли сам виріс у шовковій сорочці!

На сходах дядько стояв праворуч від мене, генерал Жаренський – ліворуч. Ще кілька панів, чиїх імен я не запам’ятала, бовваніли позаду. Так ми й зустріли вервечку тих, хто в’їжджав у «мій» замок.

- Кронпринце, – я присіла в реверансі (бачила ж, як зустрічали його в Рейсі). – Вітаю у замку Іжер та на землях панів Слуцьких.

- Панно Леславо, – Вітольд лише кивнув. – Я і мої супутники раді прибути у ці землі.

- Що ж, – я піднялася сходами разом із принцом, за нами – усі решта. – Ви, напевне, хочете відпочити з дороги?

- Так.

- Тоді вам покажуть ваші покої. А ввечері запрошуємо на смачну вечерю з веселою компанією.

- Дякуємо, панно Леславо, – Вітольд поглянув на сестру. – До вечора.

Це й була вся урочистість. Приємно посміхатися, не грубіянити і мило запросити – усе, від мене більше нічого не потрібно.

Дядько провів принца, генерал – решту лицарів. Одна дружина місцевого пана запросила до себе половину фрейлін, а мені залишилася Ірен та її найближчі подруги. Коли ми зайшли в потрібні кімнати, дівчата з цікавістю роззиралися.

- А ти й справді тут прибралася, – Ірен несподівано мене обняла. – Як тут? Ми так переживали!

- Та все добре. Майже все. Моя тітка…

- Вітольд розповів. До короля вже відправили листа. Думаю, нашій подорожі настав кінець.

- Я не хотіла… – я винувато нахилила голову.

- А ти тут до чого? Брат спочатку дуже на тебе злився, дуже – це ще м’яко сказано, та після отримання листа з інформацією про повстання він дещо охолов. Тепер не ти його головна проблема.

- То мене не покарають? – посміхаючись, запитала я.

- Ти що, Вітольда не знаєш? Він все одно тебе за щось буде ненавидіти.

Я була надзвичайно рада тому, що Ірен поруч, щиро рада. Вона розповідала про пригоди, що трапилися дорогою, поки служниці розбирали речі. Я повідала про роботу, яку довелося тут виконати. Пробувала описати стан замку, коли моя нога вперше переступила його поріг.

За вікном з’явилися яскраво-помаранчеві промені – розпогодилося. Музиканти вже почали налагоджувати інструменти – знак того, що дівчатам знову потрібно перевдягатися до вечері. Час повертатися до придворного стилю життя. Усе чітко за етикетом та протоколом.

***

- Червоний? Серйозно? – Вітольд підійшов до мене в коридорі. Беата стояла поруч, і ми чекали Ірен для виходу в натовп гостей.

Я вбрала кривавого кольору сукню, по комірі та рукавах розшиту чорним бісером, а з-під подолу виднівся чорний шовк нижнього плаття. Що йому вже в цьому не подобається?

- На честь королівської родини, – я провела рукою по оксамиту.

- Але на такі вечори всі вдягаються в кольори свого дому.

- На зустріч одягають, а на вечір – вільний вибір. І не дивися так – я не піду перевдягатися, – я єхидно посміхнулася.

Вітольд невдоволено похитав головою та протягнув мені руку.

- Я?

- Ти ж власниця замку. Чи мені запросити Амброзія?

Моя рука торкнулася долоні принца – знову це знайоме поколювання. Наші погляди зустрілися на кілька секунд довше потрібного. Ми вивчали одне одного, доки в коридорі не з’явилася Агнешка. Її губи вигнулися і, різко розвернувшись, дівчина пішла від нас геть.

Вже за хвилину ми спустилися в сад. Праворуч лунала тиха музика, ліворуч чекали мої нові родичі, низько кланяючись кронпринцу. Ми справді виглядали дивно – чорне і червоне, голови несли високо, і обоє дивилися поперед себе незмивними гордовитими поглядами. Чим не заява про повний контроль корони наді мною? Я боялася зробити щось не так, тож просто йшла до потрібної точки. Вітольд же ж не звертав уваги на присутніх: ще один показовий вечір на його рахунку. Одна Ірен привітно всміхалася, тримаючи попід руку Збігнєва.

Коли увійшли до скляної будівлі, я нарешті всміхнулася. Усюди горіли невеличкі ліхтарі, фонтан вигравав свою мелодію. Троянди милували око, три великих столи на весь вільний простір, з десятками свічок, чиї вогники зробили все приміщення дивовижним та магічним.

- Ти перевершила саму себе, – принц трішки сильніше стиснув мою руку. – Але ще раз так втечеш – і я відправлю за тобою погоню з наказом зв’язати та притягнути назад.

- Сьогодні повня.

- Ти чула, що я сказав? – ми зупинилися біля головного столу, де на чолі має сидіти кронпринц, я ж – праворуч, Ірен – ліворуч.

- Чула. Але невже всі мої старання марні?

Звідусіль долинав гул людей, що розсипалися по своїх місцях. Ми знову невідривно дивилися один на одного. Я задоволено посміхалася, чомусь хотілося роздратувати Вітольда.

Хлопець сів на почесне місце, цим дозволивши сісти й іншим. Не промовивши мені ані слова, він знову поглянув на Ірен, що із захватом роздивлялася скляну залу.

***

Годину за частуванням усюди лунали світські розмови (порожні розмови). Нарешті я оголосила про початок танців. Першою парою на танцювальному майданчику стали Ірен та Збігнєв. Щодень ці двоє виглядали ще більш закоханими.

Мені довелося обходити сад по колу та з усіма вітатися, говорити, яка я рада їх бачити і як добре, що вечір видався таким погожим. Амброзій упевнено посміхався і схвально мені кивав. Генерал Жаренський про щось дискутував із кронпринцом. І не встигла я з усіма присутніми перемовитися, як на моєму маленькому годиннику стрілки вже показували за двадцять хвилин північ.

- Кронпринце, можна вас на хвилину? – мило посміхаючись, я поклала долоню Вітольду на плече.

- Генерале, – хлопець ледве помітно кивнув.

- О, ваші справи ще молоді, гуляйте, гуляйте, – і, відпивши вина з бокала, який він носив із собою цілий вечір, Жаренський залишив нас.

Із нерозумінням дивлячись йому вслід, ми хвилину мовчали.

- Час іти? – Вітольд заговорив першим.

- Ага. Ходи за мною.

Майже всі гості були в саду. Лише кілька гуляли біля замку та в його внутрішньому дворі. Усюди горіли ліхтарі, а від стін відлунювала музика. Тихо дріботіла ногами прислуга, ніхто на нас навіть не глянув. Довелося піднятися на третій поверх замку, пройти два невеликих коридори – і ми на місці.

- Це твої покої? – принц зупинився у дверях.

- Так. Не будемо ж ми чаклувати перед усіма?

- А якщо хтось побачить, як я сюди заходжу?

- І що?

- Це я маю тобі пояснювати? – Вітольд зачинив за собою двері та неохоче пройшов за мною до спальні. – Не перед очима всієї знаті півночі.

- Тут усі вірять, що моя мати чаровніца. Хіба може бути ще щось ганебніше? – я відчинила двері в гардероб. – До того ж, повір, не так легко було приготувати кімнату з дзеркалом, куди б точно ніхто не зайшов.

- Твій замок – роби, що хочеш. Не знайшлось якогось підвалу?

- Половина замку досі окупована павуками, мишами та пилюкою.

Насправді в круговерті останніх днів я забула, що скоро повня. І пошуки придатного приміщення припали вже на сьогодні, а дві кімнати гардеробу бабусі наче спеціально на це чекали. Усі мої речі вмістилися в одну шафу, тож місця достатньо, та й дзеркала у весь людський ріст даремно припадають пилом.

Дві хвилини до півночі. Я стала біля дзеркала, вдивляючись у своє відображення, спробувала зосередитися, в голові повторюючи чаклунські діяння. Вітольд став позаду, так що я бачила його суворе обличчя праворуч від мого.

Я дивилася в ці глибокі очі, повні сили та рішучості, й за мить усе навколо закрутилося, залишилися лише ми та дзеркало. Мені бракувало цих відчуттів...

***

Різкий удар магії! Наче хтось вдарив у дзеркальну поверхню. Принц узяв мене за руку, від його дотику моя магія закипіла, почулося відлуння грому і ми побачили щось схожий на тронний зал в столиці.

Батько Агнешки стояв перед незнайомим престолом не як підданий, а як його власник. Він зустрічав делегацію гостей у дорогих шовкових нарядах. Вони повільно підходили до нього з розставленими для обіймів руками. Їх очолювала молода темношкіра принцеса. Наслідниця Троскі.

Пальці дівчини наче були облиті золотом, виписані знаки на її руках виблискували, очі ж зневажливо дивилися на пана Яцика.

Оглянувши приміщення, я побачила Карла. Принц, схрестивши руки на грудях, спостерігав за всім. Ще двоє іннарасів стояли поруч, про щось поважно перешіптуючись.

Наше видіння перебив спалах блискавки. Ударив грім, а разом з ним – ще один удар по дзеркалу.

- Хто спостерігає за мною? – наступниця Троскі поглянула в той бік, звідки ми дивилися на дійство.

Зала зникла, з’явилися крона дерев, серед нічної темряви гудів вітер. Дівчина із золотими очима шукала мене, я відчувала, як її погляд пробирається крізь плетиво видінь навколо. Довилось тікати, збиваючи босі ноги об гостре каміння доріг, десятка доріг, що протікали нічним лісом. Чому я боса? Десь поряд вив вовк, а вдих обпікав легені. Я не могла більше бігти, збила крок, впала, провалюючись у нічне провалля.

Задзвеніло скло, видивом пробіглася павутина тріщин – і дзеркало дощем посипалося на підлогу. Ще одна блискавка – і ми повернулися до реальності.

З тисячі дівочих голосів саме цей я не забуду ніколи. Він лунав у лісі, коли ледве не загинула Ірен. Саме він належав невідомій дівчині, що таємно зустрічалася з тіткою Мартіною в підземеллях замку Лович. І сьогодні золотоока розмовляла саме ним.

- Це вона! Та могутня чаровніца.

- Данаб Авах – спадкоємиця корони Троскі? – він все бачив.

- Вітольде, саме вона ледве не вбила Ірен!

Ми досі трималися за руки. Поглянувши на рештки дзеркала, ми побачили, що вони утворили зображення сонця – саме таку брошку носить Агнешка.

- Казка про Місяць і Сонце, – у вухах зазвучав голос бабусі.

- Час завершувати свято.

Вітольд попрямував до дверей. У пишній сукні я ледь встигала за ним коридорами та сходами. Він нервово крутив родинний браслет Тарло в руці. На одній із останніх сходинок я наступила на край сукні. Не знаю, наскільки швидко зреагував кронпринц, та він врятував мене від болісного падіння.

- Ти не можеш взяти під варту Агнешку. Події з видіння ще не трапилися… – почала я, звільнюючись із обіймів Вітольда.

- Він поводився як король… – в очах принца бушувала лють.

- Чини розумно! Вони не знають, що ми знаємо. Та арештом дівчини з родини Яциків…

- Леславо… – він не договорив.

- Панно?..

Сержант Горський, якого, до речі, звали популярним у королівстві ім’ям – Ян, виник нізвідки. Він став у пів оберту, побачивши мене з принцом, побачивши як ми відступаємо один від одного.

- Вам лист зі Слуцька, – новий керівник охорони замку в Іжері простягнув мені пергамент.

- Дякую.

- Зі Слуцька? – Вітольд зацікавлено поглянув на воїна.

- Тут пишуть, – мовила я. – Що місто… - я ще раз перечитала криві рядки. – Місто повстало та прогнало Грету. Звинуватило її у співпраці з «сонячними тінями». Разом з братом Амброзія міська охорона гнала їх аж до моря, де їй вдалося втекти на чужоземних кораблях. «Сонячні тіні» – це ж мешканці Троскі? Такі прізвиська ще з Великої Війни залишилися.

- Горський, знайди Збігнєва Вушса та мою сестру. А також Амброзія та генерала Жаренського. Треба провести нараду. Я розшукаю ще кількох важливих персон. А ти, – Вітольд забрав у мене листа, – закінчуй свято.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.