Розділ 21

Магія у ніч мого прийому гостей заповнила весь замок Іжер. Після невеликої моєї промови про те, що всі сьогодні прибулі гості втомилися, свято припинилося. Ще з годину довелося прощатися з присутніми, та й термінову нараду кронпринца перенесли на ранок, тож усі порозходилися по спальнях, залишивши замок у тиші сновидінь.

Я ще довго сиділа в гардеробі, вдивляючись в знак з уламків дзеркала. Годинник у вітальні вибив другу ночі, довелося лягти. Але сни не бажали до мене приходити. Щось наче відганяло їх.

Коли часомір вибив п’яту ранку, у кутку моєї спальні з’явився зеленкуватий вогник. Я вперше бачила щось подібне – магія знову мене здивувала. Сівши в ліжку, я уважно придивлялася до першини. Ані тобі дух, ані привид. Вогник літав то вправо, то вліво, наче запрошуючи до танку. Я ступила босими ногами на холодну кам’яну підлогу та зробила кілька кроків назустріч диву, коли ці зелені язички, немов знущаючись, пропали за дверима вітальні.

Не роздумуючи, лише в одній нічній сорочці, я побігла за магічним дивом. Дорога пролягла порожніми коридорами, де вже згасли смолоскипи, через хол у прочинені головні двері замку. Тут ліхтарі теж не жевріли навіть іскорками, далеко на сході виднівся світлий небокрай. Скоро світанок, а вогник заманював мене за межі замку, в ароматні трав’яні поля.

Чомусь не було охорони, я боса та майже гола, за мірками пристойності, вибігла із замку. Колючи стопи камінням та сухим гіллям, я пробиралася крізь майбутній сінокіс до рівно витоптаного кола, посеред якого лежав непритомний кронпринц.

- Вітольде? – страх зупинив мене.

А якщо він мертвий? Що тут взагалі відбувається? У голові юрмилася купа запитань. Довкола – ані звуку. Вогник зник над тілом хлопця, розвіявся з подихом вітру.

Я нарешті наважилася підійти й одразу зраділа: принц дихав. Це вже добре. Спробувала його розбудити - і мене відкинуло хвилею чаклунства.

***

Блиск чаклунства, і я побачила Світа, паскудника, що вночі пробирався знайомими коридорами і ніс в руках дві старовинні книги. Цей пройдисвіт був не сам, його проводив Збігнєв. Молодий воїн невдоволено хитав головою, коли кронпринц сам вийшов за оборонні мури.

Притомність прорвав ще один спалах.

Вітольд не вагався, ступав сміливо. Без зброї та охорони, хлопець перетинав поле, що глухої ночі коливалося темними хвилями трав. Невдовзі його зустріли п’ятеро людей, усі в масках та каптурах. Правила таємничості, і я здогадалася, хто їх так сумлінно виконує.

Новий удар видінь.

Вітольд повалився на землю, інші п’ять постатей наче розтанули. Світла було мало, від видіння наче лихоманило. Та я встигла побачити як кронпринц у подобі вовка бореться із трьома іншими звержами. В танку крутилися двоє вовків, вепр та ведмідь грізно за всім спостерігали. Я бачила зелені спалахи очей принца, бачила страшну пащу ворога, і десяток людей, що шепотіли заклинання обряду.

***

Видіння закінчилося. Я знову підступила до Вітольда і побачила в його долоні маленьку пляшечку з чорною рідиною. На його лівому плечі, із внутрішньої сторони, з’явилося татуювання.

Орденом Місяця.

«Справжній бовдур!»

Свіжий малюнок ще кровив, я приклала руку до чола хлопця. Не відчувалося звичного поколювання в долонях, наче з Вітольда випили всю магію.

Я промовила замовляння, довелось повторювати тричі, лише тоді принц заворушився і простогнав щось незрозуміле.

Небокраю торкнулися перші сонячні промені. Вітольд потер обличчя і з посмішкою поглянув на мене.

- Чому мене рятуєш саме ти?

- Бо я – твій янгол-охоронець.

Страх за його життя розвіявся разом із настанням нового дня. Я вмостилася біля нього зручніше, дивлячись на золотий диск, що повільно викочувався з-за обрію.

- Бачу, тебе взяли в орден?

- Взяли, – принц утомлено сів.

- А ти мав розум, коли вночі покидав замок? І де поділася твоя охорона?

- Подякуй Збігнєву.

- Вітольде, це все не жарти. Орден…

- Досить. Їм був потрібен лише я. Чи думала, і тебе туди приймуть? – принц поглянув кудись вбік.

- Ти проказував клятву?

- Мене прийняли і цього досить.

Настала довга пауза. Можна було лише здогадуватися, хто ховався за тими темними нічними силуетами. Обрана знать Слуцька чи може всього Ільвіца?

***

Я знічев’я висмикувала квіти з трави та промовила:

- Ти ж знаєш, що буде, коли ще кілька разів так не розрахуєш сили?

Витоптана трава навкруги: неконтрольовані чари.

- Ти все бачила? – він пронизливо глянув на мене.

- Боротися з трьома супротивниками?

- Не починай. Так, був ризик навічно залишитися в образі тварини. Не треба зараз лекцій. Це, – він труснув пляшечкою, – перший крок до зцілення батька.

- Зілля? Так просто?

- Нічого простого, – Вітольд важко встав. – Це лише перший крок, другий – знайти зачарований предмет у королівському замку, згодом його розчарувати – і тоді все. Хай живе король!

Луна прокотилася полем. Я теж встала, купаючись у вранішніх променях, з квітами у руках. Волосся розпущене, сорочка розвівається. Принц поглянув мене і зніяковіло відвернувся.

- Добре я, а ти як тут опинилася?

- Прилетіла на мітлі. Повертаємося. Хочу ще Збігнєву прочуханки дати.

- Спробуй.

- Які були слова клятви? - я примружилася від сонця.

- Ти вже це знаєш, – він, зітхнувши, подивився на небо.

- «Орден вище за закон, сім’ю та обов’язок» - ці слова я знайшла у тричі проклятій книзі!

- То чого питаєш?

- Бо думала, ти на це не наважишся, запропонуєш золото, посади…

- Вони мають і золото, і посади. А тепер ще й і принца мають. – Вітольд відгорнув рукав знову показуючи татуювання. – Якщо батько помре, я не втримаю ціле королівство. Слуцьк - це лиш початок, тож обійдемось без уроків і докорів сумління, бо я хочу зруйнувати чийсь прекрасний план, по вбивстві мого батька.

- Зі всіх мені знайомих людей, я думала, ти один не сумніваєшся у собі, – я по-доброму всміхнулась.

- Всі мають сумніви, чаровніце. Хіба не тому ти відала мені Книгу Роду?

- А якщо ми помилились, з Орденом?

- Знову сумніви? І то тепер, коли я на таке наважився?

Що ж, орден точно вирахував, хто зазіхав на життя короля. Вони й справді могутні, або причетні до всіх цих подій. Мені неприємно усвідомлювати, що хтось спостерігає за твоїми кроками. Хай це корона, чи хтось інший. Ми так прекрасно граємо в чиюсь гру!

Ми мовчки попрямували до головних воріт. І яким же було здивування Ірен, коли вона побачила нас в коридорі, ще й в такому вигляді. Не знаю, що їй знадобилося від мене на світанку, (до речі, принц теж був вбраний лише в сорочку та штани, без усіх отих каптанів і жупанів) та вона нам дуже тішилась.

- Можете не пояснювати, – сміялася принцеса. – Лише дозвольте розказати іншим.

***

Вже по обіді я прямувала південною дорогою до Б’ялих Веж. Мій перший візит на північ був офіційно завершений. На ранковій нараді вирішили відправити в Слуцьк Амброзія. Як-не-як, моя довірена особа. Вітольд наполіг, щоб його супроводжував Збігнєв. Принц не довіряв моєму дядьку, тож, попри всі протести Ірен, Вушс вирушив до північної столиці як представник короля.

Щоб дістатися туди якнайшвидше, кількість почту зменшили. Верхи на конях я, Ірен, кронпринц та ще десяток вірних лицарів покинули Іжер. Решта дорогих гостей мала покинути мій замок за декілька днів з усім дорожнім добром. Так ми й розпрощалися з сумною Беатою та злою Агнешкою.

Їдучи поміж неповторних озера, я навіть відчула смуток. У мене з’явилася нова мрія – відвідати сам Слуцьк – місто, де я народилася й де поховали мого батька. І щось підказувало: дорога обов’язково приведе мене назад.

***

Рухалися ми швидко. Без зайвих затримок перетинали королівство, зупиняючись, намагалися не виказувати своїх імен. Вітольд давно відправив до столиці батькові повідомлення про видіння та наше повернення. Тож, коли ми дісталися до ріки Ів, нас чекала ще чисельніша охорона. Швидкість гінців мене дивувала. Ми скакали швидко – вони ж просто літали дорогами.

До столиці залишалося три дні дороги – якраз пропливти річкою. Та за моїм проханням ми зупинилися в невеличкому портовому містечку, вище Рейса за течією. Я хотіла спробувати щось побачити, викликати видіння: що більше знаєш, то більше маєш шансів на перемогу. Хіба ні?

Підготовка до видінь була звичною: винайняти кімнату в таверні, роздобути свічадо, до цього знову додати миску з водою та декілька місячних камінчиків.

Того вечора до нас із Вітольдом напросилася Ірен. Принцеса першу половину дороги плакала за Збігнєвом, іншу половину ми вже більше сміялися і розповідали одна одній важливі таємниці. Тільки от у кронпринца не можна було нічого вивідати про таємний орден. Погано, що видіння показало мені не все.

Коли споночіло, Ірен запропонувала провести обряд в її кімнаті, тож об одинадцятій вечора я постукала в її двері, відчинив принц. Вони ще вечеряли і, звабивши мене десертом, посадили до себе за стіл.

- Завтра вирушимо ще до світанку, – Вітольд відпив із кубка і задоволено поглянув на нас.

Так, цей нелюд всю дорогу знущався з мене і своєї сестри. Як ми не жалілись на недосипання та біль у всьому тілі – його наші плачі не зачіпали.

- Навіть я сумую за Збігнєвом, – я поклала назад на тарілку шматок яблучного пирога. – Він хоч знає значення слова «змилуватись».

- Ти це слово потім ворогу скажи.

- Ох, облиш, – Ірен невдоволено глянула на брата. – У тебе всюди одні противники.

- От нападе на тебе Леслава посеред ночі. Що тоді робитимеш? – принц ущипнув її за руку. Це виглядало мило. Вони й справді любили одне одного.

- Буду сміятися! – сестра ляснула брата по руці. – Навіщо їй нападати?

- Ну, не знаю. Вона дівчина непередбачувана, – Вітольд усміхнувся мені. Зараз, у цій дешевій таверні, він був простим хлопцем, що прагне оберігати сестру та родину. Вільно почуваючись за хитким столом, хлопець посміхався й навіть жартував, забувши про тягар придворних масок. Цікаво, ми всі так міняємось у інших декораціях?

- Леславо, коли в тебе було перше видіння? – Ірен посерйознішала.

- У шість чи сім років. Це не можна назвати повноцінними видіннями, так – спалахи. Але бабуся була цьому надзвичайно рада. Це хороший знак, коли чаровніца проходить через щось подібне до тринадцяти років.

- Чому саме до тринадцяти? – запитав Вітольд.

- Саме в цьому віці дівчаток із чарівних родин приводять на обряди перевірки. Це наче іспит на вміння. Я такого не проходила, бо… Перше повноцінне видіння чи, точніше, прояв сили в мене трапився у день похорону матері.

- О… - принцеса дивилась то на мене, то на брата, та ми втупились в тарілки.

***

Настала північ, знову дзеркало. Ірен стояла осторонь, її очі палали. Вітольд став позаду мене, останнім разом це подіяло, тож вирішили нічого не змінювати.

Я молила богів, щоб вийшло. Хай там як, а вони завинили мені не одне видіння, за останні місяці.

Усе почалося так просто: ані грому, ані блискавок чи запаморочення – лише місячні камінці почали виблискувати під водою. З’явилося море, одинокий корабель під золотими вітрилами. Небо було зоряним та безмісячним, хвилі спокійно колихали судно. Матроси дрімали, поодинокі походжали палубою, щось наспівуючи. Увагу привернула жінка, що стояла на східцях до капітанського містка. У її руках був капшук із золотом, пані, оцінюючи його, задоволено посміхнулася:

- Значить ріка Ів.

Видіння зникло. Наче пелена спала з дзеркальної поверхні.

- Це була Грета Слуцька? – Вітольд провів рукою по склі.

- Так, – моє бліде відображення скривилось. - Як, бувши на кораблі, вона знає, де ми?

- Вона знає? – принц суворо поглянув на мене.

- Ні, просто хоче десь тут день народження справити. Хто ще такий цінний зараз може бути на ріці?

- Уже все? Я нічого… – Ірен розгублено зазирнула у свічадо.

- Збирайтеся!

- Що?! – я та принцеса збентежено перезирнулися.

- Вони не знають, що ми знаємо. – принц узявся за мечі, яких я до цього моменту не помічала в кімнаті.

Накинувши плащі, ми вибігли в коридор. Вітольд постукав у двері лицарів та щось викрикнув. Коли ми вже спускалися до виходу з таверни, нам перегородили дорогу четверо здорових воїнів у чорних капюшонах та з брошками у формі сонця.

Принц відступив, наказуючи нам тікати через кухню. У наших руках з’явилася оголена зброя, але ми все-таки втікали, з панікою кричачи від кожної несподіванки. Я й Ірен влетіли на кухню, а з головної зали вже долинала пісня мечів. Перелякані служниці, що мили посуд, сховалися під стіл. Вітольд наздогнав нас та підштовхував до виходу, щось бурмочучи собі під ніс.

Спочатку ми розгубилися. З таверни долинав шум бою та стогони. Я, Ірен та Вітольд, вибігши на задній двір, знову наткнулися на ворогів у капюшонах. Як вони билися, коли майже не могли бачити? Для самозахисту я панічно махала мечем направо й наліво, забувши все, чого мене вчили. Звідкілясь верхи вискочила наша охорона, і бій став ще завзятішим.

Ірен пищала, але вчасно відбивала замахи нападника і, відступаючи, змогла дістатися до коней. Вітольд розправлявся з кожним нападником за два удари. Побачивши його в дії, я злякалась. Без зайвих слів та рухів він просто косив жертви, пробираючись до сестри.

Не знаю, скільки було нападників, та мені вдалося втекти кудись праворуч. Це була помилка. Вибравшись на хиткі сходи, я загнала себе в пастку. Я не могла вповні використовувати меч, бо заважала нависла стіна, а другою рукою довелося триматися за бильця, щоб не впасти. Одному недругу вдалося схопити мене за ногу й потягти вниз. Через це зброя випала, тримаючись за поруччя, я панічно закричала.

Нас, напевно, мали зловити живими, бо нападник не скористався нагодою, щоб мене вбити. І даремно. З-за його спини з’явився Вітольд, уже верхи. Швидко розітнувши кривдників, він у пів оберту всадовив мене поперед себе та пришпорив коня.

Я не бачила, де Ірен та інші, але Вітольд сказав, що вони втекли першими. Уже на виїзді з містечка нас наздогнав один із лицарів кронпринца, і в темряві ми гнали коней дорогою повз річку. Лише зараз я видихнула з полегшенням, вдячно обнявши Вітольда.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.