Розділ 22

- Жити буде? – Вітольд повернувся з розвідки.

Лицар, що приєднався до нас ще в містечку, виявився пораненим у плече. Довелось зупинитись поміж рідких дерев та обробити рану.

- Так. Усе буде добре. А що з…

- Із переслідуванням? – принц усміхнувся. – Усе чисто, але зловживати перевагою не будемо. Час вирушати до найближчого замку.

- До Рейса? – з моїх уст це прозвучало перелякано.

- Я не такий дурний. Вирушимо у Кронов, до Багряного Ордену.

- Вірні собаки короля.

- Вірні слуги корони, і до них усього пів дня дороги.

***

На світанку, після нашої втечі, ми натрапили на Ірен та ще трьох охоронців. Один із них також виявився пораненим, довелося знову звертатися до чарів. Тепер він не помре, але сісти на коня і їхати далі все-таки не зможе. Було вирішено залишити поранених у першому ж поселенні.

Літнє небо затягло хмарами, і з першими ж кроками коней розпочався дощ. Шлях за не дуже приємних умов тривав довше, ніж планувалося, тож настрій був гнітючим.

Важкі металеві ворота Кронова відчинилися для нас одразу, як браслет Тарло, який носив кронпринц, потрапив на очі охороні. Ми опинилися в сірій та суворій будівлі, з казармами та тренувальними площами. Усюди був запах поту та вогкості. Суворі воїни салютували Вітольду з високо піднятими головами. Його візит для них був великою подією. От тільки ми озиралися, чекаючи ще одного нападу.

***

- Завжди думала, що королівські гвардійці мають привілеї, – заговорила я, коли мене з принцесою провели у нашу кімнату-келію.

- Батько рідко когось балує, – Ірен, не роздягаючись, умостилася на тапчан, притрушений сіном (принаймні, воно пахло свіжими степами). – Це так починається війна?

- Ні, це лише дискусія вельмож, – я спробувала весело всміхнутися, та в холоді й темряві це виглядало невпевнено.

- Ага. Кронпринц та принцеса ночують у військових казармах, як весело.

- Головне, що ми в безпеці.

- А чи в безпеці зараз Збігнєв? Як він там?

Ірен ще щось хотіла сказати, коли за маленьким віконцем почулося завивання вітру. Дощ стукотів по невеличких брудних шибках. Погода дедалі більше нагадувала осінь, навіть настрій був меланхолійний – а це ж було ще літо.

Згодом Ірен заснула. Подумки я згадувала все, що трапилося. Лише зараз, за цими товстими стінами, можна було подякувати богам за наші життя, за життя кронпринца… Як же відрізнялись між собою останні дні!

До кімнати постукали.

- Вечеряти, – Вітольд просунув голову, шукаючи нас у напівтемряві.

Принцесу ми вже не будили. Спустилися самі до великого обіднього залу. Він зустрів нас низькими стелями та все тими ж сірими стінами з погано обтесаного каменю. Їжа була простою, не до порівняння з банкетами при дворі. Командири обговорювали план перехоплення нападників, ця розмова дуже зацікавила Вітольда. Я ж, втомлено позіхала, і, не чекаючи «десерту», вирішила приєднатися до снів Ірен.

***

Наступного дня ми вирушили до столиці на чолі чисельного загону. Дві сотні неперевершених вершників прямували до Б’ялих Веж на підтримку міської варти та свого короля. Хоча зараз, у повних обладунках, із мечем на поясі та хоругвою за спиною, на короля був схожий Вітольд Тарло. Гордий та суворий, із прекрасним блідим обличчям і розумним поглядом. Я бачила, як він роздавав накази, як збирав біля себе старших та досвідчених бійців. Якби мене запитали, чи буде він хорошим королем, я без жодного сумніву відповіла б: «Він буде чудовим королем».

Два дні дороги – і столиця зустріла нас прапорами та сурмами. Після бою у мені щось змінилося. Наче хтось витягнув один годинниковий механізм із серця та замінив на інший. Я не могла дивитися на кронпринца без турботи та страху, кудись поділася моя байдужість, з’явилися почуття. Це неправильно, неприродньо! Не знаю, що саме починало жевріти у мені, але безперервне ниття в грудях уже починало душити.

Не доїхавши до королівського замку, я з дозволу Ірен вирушила до бабусі в будинок Таяни. Від усіх моїх переживань та усвідомлень врятувати могла лише Селіна Жебровська. Та коли я опинилася перед входом, тримаючи руку на ручці дверей, мене охопив ще більший розпач: я ж не маю ліків. Вітольд впевнений, що Орден Місяця нізащо не допоможе чаровніці. Мої розпитування дорогою ні до чого не призвели. Ліки призначалися королю, когось іншого вони просто вб’ють. Ми тепер знали, як зв’язатися з орденом, де шукати їх у столиці. Але один факт незмінний: я дівчина, та ще й чаровніца. Допомоги нізвідки чекати.

- Ти ще довго так стоятимеш? – із шуму вулиці виринула Таяна. – Заходь, вона чекає тебе.

Попри теплий сонячний день, бабуся була вкрита покривалом. Вона ще більше змарніла та постаріла. Я боялася ступити крок, боялася, що вона не заговорить.

- О! Ти повернулася! – тонка зморшкувата долоня потягнулася до мене.

- Я тебе розбудила?

- Навіть якщо й так, то це добре. Забагато вже часу я сплю.

У кімнаті відчувався кислий запах від настоянок біля ліжка. Бабуся не могла встати, я допомогла їй піднятися та підклала ще одну подушку під спину. Бліді вуста розпливлися в посмішці.

- І як ваші успіхи?

- Та… – я не могла мовити й слова.

- Ви знайшли орден, правильно? Короля ж врятуєте?

- Короля так, – довелося сісти на підлогу біля ліжка, щоб покласти свою голову на холодну руку бабусі. – Мені так соромно!

- За що? Звісно, ти була дурною, сподіваючись, що ті пихаті здровільці знайдуть щось від моєї хвороби. Доню, знай, коли серце перестає працювати через старість, його не врятуєш. Та смерть і так дуже довго обходила мене стороною.

- Не кажи так!

- А як? Коли відійшла твоя мати… О, це було несподівано та боляче. От коли я відійду, то це буде майже як очікувано.

- Очікувано?

- Так. Я виховала прекрасну дочку і неймовірну внучку! Прожила неповторні роки на цьому світі. З мене досить. Багато людей не мають й половини того, що мала я. Усі ми помремо. Людям не дано жити вічно, навіть чаровніцам. Ох, не плач. Краще розкажи про свої пригоди і не дивуйся, коли знову засну – останнім часом я так втомлююся!

Я почала розповідь про Рейс, про першу зустріч з орденом, як ми перетинали ліси, ріки, озера. Про Ірен та Збігнєва. Хотілося переказати все, що бачила і не бачила. Та згодом бабуся й справді заснула: хвороба брала своє. Поцілувавши її, я заридала. Дорогою серед вітрів я відганяла реальність, а тут, у цій кімнаті, вона мене наздогнала.

***

- Здровільці приходять через день. Та шансів немає, – мати Таяни приготувала мені вечерю. Ще зо дві години я просиділа біля ліжка. А коли стемніло, вирішила спуститися.

- Люба, настає її час, – чужа мати погладила мене по голові.

- Знаю, просто так боляче. Я цього не переживу.

Жінка лагідно мене обійняла.

- Ти сильна. Усе переживеш, у тебе життя тільки починається.

Я провела ніч біля бабусі, у смутку. Декілька разів вона прокидалася, її подих ставав уривчастим. Декілька разів я припадала до її грудей, коли вони переставали підніматися чи опускатися. З моїх очей текли сльози, а все тіло наче била пропасниця.

На ранок із замку прийшов лист з проханням повернутися до Ірен. Сьогодні святкують прибуття кронпринца та принцеси, а за три дні прибуває сам король. Всі роблять вигляд, наче за межами столиці не відбувається нічого страшного. Я лише сумно похитала головою і попросила посланця передати, що нездужаю.

Надвечір другого дня прийшла бабця Агнес. Із родинним теплом вона намагалася мене підтримати, але після слів здровільця, що моїй бабусі залишилися лічені години, я триматися вже не могла.

***

- Бабусю, щось поїси?

- Ні, Леславо. Краще ляж поруч.

Була північ. Усі спустилися вниз вечеряти. У домі панував гнітючий настрій, розмовляли пошепки, ховали очі. У кутках були страх і смерть.

- Знаєш, – почала бабуся, – коли померла Беата, я дуже злилася. Злість краще, ніж туга.

- Я не буду на тебе злитися. Не можу.

- Леславо, хочу, щоб ти зрозуміла… Коли злість на твою маму минула, я зрозуміла, який дар вона мені залишила - тебе. Тепер я залишаю тобі молодість і розум. У тебе з’явилися хороші друзі, які покладаються на тебе. І не хитай мені тут головою. Ти знайшла своє місце. Тож живи так, щоб коли мій дух приходитиме в цей світ, ти мені розповідала тільки про свої успіхи. А одного разу я побачу на твоїх руках маленьку чаровніцу, і хоч доля ще не показала, яке вона матиме прізвище, пообіцяй – обиратимеш чоловіка серцем.

- Бабусю, я…

- Слухай, твоя мати вибрала серцем і щоразу, дивлячись у твої блакитні очі, раділа цьому. Я обирала серцем – і такого кохання, як у мене, ніхто ще не знав. Обери й ти, бо гроші можна протринькати, становище серед людей – зіпсувати, а бути поруч коханої людини – це подарунок богів. Не пропусти його.

- А як же магія, чаровніци і клани? – я з посмішкою піднялася, очі бабусі були заплющені, губи ледве ворушилися. Дихання дедалі слабшало.

- Я дуже тебе люблю. Любила, любитиму. Тож поїдь до прекрасного замку, десь у Слуцьку. Забери з собою Книгу Роду. І як дорога доня моєї Беати – пошли їх усіх подалі. Покинь ці вічні інтриги. Як і Беата. Моя дорога Беата… – голос стихав із кожним словом.

- Бабусю?

- Беато…

- Бабусю?!

Теплої та безмісячної ночі бабусі не стало. Вона з посмішкою на устах відійшла в інший світ. Мирно згадуючи найдорожчих людей.

***

Я ще довго лежала поруч на ліжку, не в змозі спуститися до всіх у кухню і повідомити новину. З очей лилися сльози, без схлипувань та істерик. Хотілося ще поговорити, розповісти чи послухати якісь пригоди. Згадати Пшорк і маму.

Мені здалося, що хтось погладив мене по голові, ніжно поцілував у щоку. Це було останньою краплею.

Через сльози я нічого не бачила, та побігла вниз. У кухні нікого не було, всі чомусь зібралися у вітальні, і там було повно людей. Прийшла Ірен, ще котрась з фрейлін. Я розгублено дивилася в перелякані обличчя. Звідкись виник Карл, він щось запитував, та я не чула. Сльози текли дужче, перехоплювало подих.

У кутку біля каміну стояла мати.

Навіщо вона тут? Щоб мені стало ще гірше? Із того ж кутка крізь привид, наче через дим, вийшов Вітольд. Він один не сумував і не ридав, чітким карбованим кроком він ступав до мене. І я не витримала – кинулася в його обійми, міцні та надійні.

***

Далі все відбувалося наче не зі мною. Бабця Агнес та мати Таяни пішли нагору. Через літню спеку похорон мав відбутися вже завтра. Почали сходитися чаровніци клану, щоб допомогти чи за всім спостерігати.

Чужим голосом я сказала, що прощання відбудеться в домі, який за правом належить Слуцьким, а, точніше, мені. Це була велика та гарна будівля в престижному кварталі столиці. Усе мало бути якнайкраще. Прагнучи забутися, я спробувала все організувати сама. Впевнена, якби не бабця Агнес, у мене нічого б не вийшло. Вона з терпінням ставилася до моїх нервових забаганок, і на ранок у столичному домі Слуцьких відбулося прощання з Селіною Жебровською.

Поховали бабусю на почесному місці поруч зі всією знаттю Ільвіца. У цій дорогій пишноті хотілося показати всю свою любов. Та мій біль нікуди не зник. Увечері, після всіх обрядів, я повернулася до королівського замку, одна, у невелику кімнату фрейліни з видом на сад. Сіла на підвіконня і, не стримуючись, знову заридала. У думках я прощалася з найріднішою мені людиною. Не пам’ятаю, як опинилася в ліжку, та нічному дощу вдалося трохи змити біль. А от вранішнє сонце нагадало – в цьому світі я залишилася сама.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.