Розділ 23

- Можна? – Таяна протиснулася з-за дверей моєї кімнати разом зі сніданком.

- Звісно.

Уже котрий день я ховалася тут, разом із книгами. Смуток ставав частиною мене, я вчилася з ним жити ще після втрати мами. Вчора заходила принцеса, і ми дуже мило провели вечір. Сьогодні ж я твердо вирішила вийти в люди. Із самого ранку вдяглася, причесалася, дозволила служниці нарешті трохи поприбирати, та нарешті розібрати дорожні сумки.

Життя триває – так усі говорять? От тільки я не пам’ятала, скільки саме днів сиділа у кімнаті, скільки пролила сліз.

- Що таке пишете? – Таяна поставила на стіл їжу і, як зазвичай, сіла на моє ліжко.

- Пишу листа. Ще хвилину – і готово.

- А кому? Напевне, щось дуже важливе. Королівські таємниці?

- Ні, це лист бабусі.

Я сиділа спиною до дівчини і не могла бачити її обличчя, та її дихання призупинилося.

- Моя голова в порядку, – промовила я з посмішкою, складаючи пергамент. – Просто знову опинилася в цій кімнаті, і, здається, що все, що відбулося – наче поганий сон. А хочеться вірити, що бабуся в Пшорку, і ця віра – наче якесь спрощення. Таяно, я навіть листа відправляти не буду, бо знаю, на нього ніхто не відповість. Та написати свої думки на пергаменті, як до живої людини, – так простіше.

- Я не засуджую.

Я сумно всміхнулася.

- Але й не розумію. Я ніколи нікого не втрачала, тож… Просто хочу тебе підтримати. Вся моя родина хоче.

- Це тимчасово, обіцяю, коли перестану носити чорний одяг, тоді й листи не писатиму. І дякую вам… - горло стиснуло, – дякую за її останні дні.

- Я же знаю, ти теж допомогла би на моєму місці. Бо то через тебе мене перевели з кухні? – дівчина стала поруч, дивлячись на пергамент у моїх руках. – Ти от тільки моїй мамі не кажи, що ти пишеш мертвим.

- Не буду. – я обняла дівчину, стараючись в жесті висловити всю подяку.

- Ну, мені час повертатися до вишивання, зараз працюємо над королівськими прапорами. До речі, король! Від самого ранку, говорять, у його крилі сварки та незрозумілі накази. Замок увесь на вухах.

- Настав час реальності.

***

Ірен у її покоях не було. Якийсь слуга сказав, що вона у короля, і тихо передав мені згорнуту записку.

- Добре, що ви самі сюди прийшли, – хлопець посміхнувся та повернувся до роботи.

«За півгодини в нижній рахунковій кімнаті почнуться таємні збори. Нікому ані слова».

Записка була написана рукою Ірен. Не роздумуючи, я попрямувала в потрібне місце, і як же неприємно здивувалася, коли перед потрібним мені проходом стояв Світ – той самий член таємного ордену.

- Чаровніце, мої вітання, – молодик низько вклонився, як на мене, занадто низько. – Бачу, твоя бабуся все-таки пішла за руку зі смертю?

Він глипнув на чорний одяг та спробував висловити все співчуття гримасою на своїм обличчі.

- Усі боги! Ти що тут робиш?

- Ти? – хлопець поправив пасмо довгого волосся, що неслухняно випало з туго заплетеної коси. – Ми вже друзі?

- І не сподівайся, орденський щуре!

- Ми не могли її врятувати, як ти не розумієш?

Нас перервали, і це добре, бо я готова була заїхати кулаком в обличчя цьому здровільцю, чи хто він там!

Позаду швидкими кроками підійшов Карл. Як завжди, з бездоганними манерами, принц привітався, спробував висловити мені підтримку, уже вкотре, та мене це лише роздратувало. Після смерті бабусі ми мало спілкувалися, можна сказати, взагалі жодного разу так і не поговорили нормально. Я суворо підняла руку на знак того, що не хочу вислуховувати співчуття. Знаю, це було негарно. Та нічого не вдієш: свої нерви після похорону я ще не приструнила, а тут ще той Світ!

До згаданої кімнати, як виявилося, потрібно було всім нам. Там уже були Ірен та Вітольд, а також (дуже несподівано) Беата з одним із лицарів, який повертався в числі нашого загону з Іжера.

- Що ж, усіх зібрали, – Вітольд зачинив двері, спершу прислухавшись, чи не долинає з коридору якийсь шум. – Світе, ти приніс?

- Усе, як домовлялися, – хлопець витягнув з внутрішньої кишені каптана флакон із темною рідиною. – Такі ж ліки, як і для короля Ільвіца.

Карл недовірливо глянув на простягнуте йому зілля, та із запізненням все-таки його взяв і заговорив до кронпринца.

- Сподіваюся, воно допоможе.

- Я сподівався вже завтра похвалитися результатом, – Вітольд потер долонями стомлене обличчя. – Але не все так просто: батько відмовляється його пити, категорично - ні. Тож питання дня таке: як це влити йому в горлянку?

- Що? – я не втрималася.

- Ти багато пропустила через… – кронпринц не договорив.

- Через похорон, – вирвалося в мене. – Так чому ми мусимо це вливати?

- Батька та мати в дорозі хотіли отруїти, знову. Тепер король думає, що зілля не подіє, а ризикувати собою ще більше він не збирається, принаймні доки не настане погіршення. Я підставляю свою голову, викручуючись від його впертості.

- Не тільки ти, – Ірен вийшла зі сховку тіні. – Думаю, іншої можливості приспати батька, а тоді його напоїти, не буде. Завтрашній вечір для цього ідеально підходить.

- Ви жартуєте? – Беата зблідла.

- Ні, – лід у голосі принцеси навіть мене здивував. – З-за столу його винесуть Вітольд і пан Вушс, звинуватимо у всьому хворобу. А вже в особистих кімнатах Тобіаш візьме на себе полководця – і далі діло за тобою, братику.

- Звучить так легко, – заговорив Світ. – Навіщо тут я? Зілля королеві Млави я міг передати й деінде.

«Значить, Вітольд і Карл порозумілися», – подумала я. – Королівські діти показують йому правду, навіть не розуміючи цього.

- Прояви нам свою вірність, – принцеса наблизилася до нього. – За вечерею ти прислуговуватимеш королю. Усе вже підготовлено, і оскільки ти превеликий здровілець…

- Я не…

- Ти добудеш снодійне і піділлєш у вино.

- А чому не одразу ліки? – утрутився Тобіаш – саме так звали лицаря з недавньої дороги. Високий та худий, він навис над принцесою.

- Бо його смаку не приховає жодне вино, – Світ знову поправив неслухняне пасмо волосся. – Добре, згоден.

Настала тиша, усі переглянулися: здається, такої швидкої згоди ніхто не чекав. І лише я несміливо запитала:

- А що завтра?

Кімната, де ми зібралися, була невеликою: кілька письмових столів, на які ми спиралися, два стелажі з книгами для рахунків та великий намальований герб Тарло. Вітольд саме його вивчав, коли відповідав на моє запитання:

- Завтра прибуває наступниця Троскі, до Свята врожаю вона буде почесною гостею замку. Тож увечері відбудеться святкове застілля разом із нею, Карлом та нами всіма.

- Стоп, – перебила я. – Ти розповів про видіння?

- Я все розповів, – кронпринц обвів поглядом присутніх. – Нам не вірять: пана Яцика відправили в Рейс, батько його допитав, та той гарно відбрехався, ми ж, крім видінь, доказів не маємо. Агнешка з матір’ю повернулися до двору. Твою бабцю Мартіну звільнили з-під варти на особисте прохання королеви.

- Що?

- Повторюся: ти багато пропустила. Її випустили не просто так, – Вітольд знову зробив театральну паузу. Ірен нервово переступала з ноги на ногу. – Король дуже задоволений ситуацією в Слуцьких землях: повстання придушили самі ж Слуцькі, а особливо король тішиться з тебе. Позаяк тобі всього шістнадцять і ти тепер поважна панна без опікуна, то Мартіна посяде це місце. Згодом це зробить твій чоловік.

- Мій хто?

- Скоро повідомлять… – Вітольд знову зупинився, наче не знаючи, що говорити далі. Це було не схожим на нього і почало мене нервувати.

- Говори вже!

- Оголосять про твої заручини зі Збігнєвом Вушсом. Вигідна партія і для тебе – хлопець перспективний, і для нас – ти будеш під постійним наглядом.

- Нізащо! – я поглянула на Ірен, вона ледь не плакала. – Ви жартуєте? Він кохає іншу, та і я не… Ні, ні, ні!

- Має ж бути якийсь інший шлях? – Карл різко поглянув на Вітольда.

- Шанс один: заручити Леславу з кимось іншим уже й негайно. Водночас знайти нового опікуна, який усе засвідчить.

- Люди, – я не вірила власним вухам, – я бачила… Вітольде, ми бачили зраду Яциків, бачили причетність до цього Мартіни та тої Данаб Авах. Чому вони не вірять? Навіть не намагаються щось з’ясувати до кінця. Вуш старший, він же ж прискіпливий до таких речей.

- Заручини – це ще не весілля… – Ірен з надією дивилася на брата. Вони проігнорували все, що я сказала, наче це так і мало бути.

- Опікуном стане бабця Агнес, – вирвалося у мене. – Вона підтримає все, аби Мартіна не мала на мене права, чи як там. Це справи мого клану. Повірте, вона погодиться, а потім спробує скасувати заручини з Вушсом.

На слові «клан» Беата та Тобіаш поглянули на мене пильніше.

- Вітольде, – Ірен підступила до нього і, взявши за руку, ледве чутно заговорила. – Заручини, ми вже говорили…

- Ні. Нас з’їдять живцем.

Я не збагнула, що вони мали на увазі, але коли кронпринц поглянув на мене, я відчула його біль. Незрозумілий тягучий біль. Щось схоже жевріло і в очах принцеси. Склалося враження, що ці двоє вже не перший день обдумують план втечі.

- Я заручуся з Леславою! – наче грім прозвучали слова Карла.

Принци переглянулися. Я мовби бачила цю тривалу безслівну розмову, в якій Вітольд відступив, важко опустивши голову, як завжди, при роздумах крутячи сімейний браслет. Трішки більше магії – і можна було б побачити думки, які він так важко обдумує.

- Ваш король не посміє й слово сказати, коли до справи буде залучене інше королівство. Крім того, суджений забирає наречену разом із приданим, правда ж? Ільвіц відкупиться за неї золотом, а землі та все інше залишить собі. Такий варіант виглядає вигідним.

- Позбутися її. Просто відправити в Млаву? – кронпринц дивився на Ірен, не на мене, а на свою любу сестру. Впевнена - це все її плани, її хитрощі!

- Агов! А я? А прив’язаність? Це ж я наречена!

Карл повільно розвернувся, навіть хотів стати на одне коліно.

- Та ви жартуєте! – я зупинила принца на півдорозі. – Ти принц!

- Ми вільно обираємо собі наречену, на відміну від вас. Та й хтось тут сказав: заручини – ще не весілля, – він мило посміхався, показуючи свої гострі зуби.

- Леславо, це добре відволіче увагу. – Вітольд підійшов до дверей. – Тож зараз перестань бути капризною дитиною.

- Капризною дитиною? Ти що говориш?

- Послухай…

- І не збираюся!

- Бери Карла та йди до… не пам’ятаю її імені, – його голос змінився, ці холодні ноти, різкий погляд впав на сестру. – Ірен, їдь із нею як свідок, знайдіть іншого опікуна. Світе, розберись із завтрашнім снодійним.

І він просто вийшов. Не сказавши більше й слова, залишив нас із роззявленими ротами. Тобіаш побіг за кронпринцом. Ірен сказала, що за півгодини буде готова до виїзду. Беата також подріботіла за нею темним коридором. Світ із посмішкою привітав мене та Карла із заручинами і, не чекаючи відповіді, теж покинув кімнату таємних зборів.

Мені не хотілося навіть обдумувати почуте, я лише шкодувала, що не залишилася ще на один день відлюдьком у своїй кімнаті. Цікаво, вони теж тоді б щось таке придумали? І навіщо я проговорилася за бабцю Агнес?

Карл чекав на якісь слова, та у мене крутилися десятки думок. Не витримавши напруги, принц Млави протягнув мені невеличку коробочку.

- Подарунок з мого королівства. Не було нагоди вручити швидше.

- Не потрібно.

- Я такий страшний як для твого нареченого?

- Що?

- Я ж іннарас.

- Облиш, не в цьому справа. Усе так неочікувано і нав’язливо.

- Хочу, щоб ти знала: якщо ти хоч на хвилину задумаєшся про це весілля серйозно, воно відбудеться.

І він теж покинув мене посеред порожнечі, залишивши на одному із столів відкриту невеличку чорну коробочку, у якій лежала брошка з білого металу у формі птаха, птаха, якого я випустила ще у Ловичах.

«Воно відбудеться». Справді? Ми ж розмовляли про одруження! На все життя! Карл розкидається словами, наче це лише згода на спільний танець! Разом потанцюємо? Так! Одружимося? Так!

Що в цьому світі твориться?

Всередині все просто вирувало. Але знаєте, що найвеселіше? Бабця Агнес повністю підтримала цю божевільну ідею.

Ірен добре зіграла свою роль свідка і свахи. Звісно, бабця була спершу шокована появою Карла та коли дізналася, що той – принц, одразу на все погодилася. Він зачарував її своїми манерами та відкритістю. Ці вельможі у гостях весело щебетали, розказуючи щойно придуману історію в рожевих барвах. Ось вам і люблячі близькі люди – це ж для мого блага!

Коли мова зайшла про Мартіну, розмова стала суворішою, але й тут бабця була на нашому боці, аби захистити Книгу Роду (якої в мене вже не було). Уже за півгодини був написаний лист до короля. Оскільки про мої заручини зі Збігнєвом ще не оголошувалося, Ірен вирішила першою повідомити корону про інший поворот мого життя. Опісля посли Млави підтвердять подію документально.

Усю дорогу до дому Агнес Ірен не промовила й слова, я лише читала на її обличчі прохання погодитися на всю цю аферу. Карл теж був небалакучим. І навіть після гарної гри в Агнес дорога до замку не стало веселіше.

Ми повернулися в замок, і за годину тиші в мої двері постукали. Несподіваний посланець від королеви з листом-вітанням. Уже дізналися. У цьому великому вулику новини розлітаються блискавично. Потім лист від Вітольда – йдемо шукати зачарований предмет.

Одинадцята тридцять – час рятувати короля, що ламає мою долю.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.