Розділ 24

- Кажеш, пошукові обряди не діють? – я притягнула з собою нитки та свічки. Так, зараз не повня, але ж шанс є завжди, як і в таверні, де на нас напали.

- Усе перепробував. Не віриш? – Світ склав якісь срібні зірочки та пляшечки. – Марно сподіватися, що чаровніцьке замовляння так просто здасться.

- Зазвичай така магія відчутна.

- Вони не дурні. У замку не менше десятка людей із можливостями, не передбачиш, де хто може заблукати – вони добре все прикрили.

Світ прийшов у вказане Вітольдом місце набагато швидше за мене. Від його чарів повітря аж намагнітилося, тож я просто кинула на стіл реквізит і мовчки сіла розглядати власні долоні. День був важким, і користі з мене, як з відра, чи склянки – чи що ще там найменше підходить у цій ситуації? Поява кронпринца ще більше зіпсувала настрій.

- А ви без діла не сиділи, – Вітольд задоволено поглянув на стіл. – Пішли, почнемо з вершин.

- Вершин? – Світ уже стояв біля принца.

- Так, ховати щось у підземеллях банально. А от горища, вежі – це щось нове.

- І думаєш, ми так просто з усім впораємося? – я схрестила руки на грудях, проходячи до виходу.

- Досить зневіри. За роботу. Якщо не впораємось сьогодні, завтра подвоюємо сили. Твій новоспечений наречений може погодиться допомогти, – зла посмішка не сходила з обличчя цього бовдура.

- Та йди ти!

Не стримавшись, я дала принцу ляпаса, луна від якого пронеслася коридором позаду нас. Не до кінця усвідомивши скоєне, я умудрилася ще й щосили штовхнути Вітольда. Він перехопив мої зап’ястя та, струснувши їх, процідив крізь зуби:

- Ми зв’язані, забула? Мене починають дратувати твої істерики, тож прошу: покірно виконуй накази.

- Накази! Може, мені ще на колінах позаду тебе повзати? Доки ви будете мене використовувати? Годі!

- Годі? Я тебе рятую, і Збігнєва! Чи ти так хочеш за нього заміж? Я вже розгубився, тобі наче Карл подобався?

- Придурку, забери руки, сама вирішуватиму, з ким бути! Не питатиму дозволу!

- Добре! – Вітольд відпустив мене. – Уперед! Йди до короля та розказуй усім правду! Потім сама все поясниш Ірен. Думаєш, з тобою будуть панькатися?

- Годі, – Світ поклав принцу руку на плече. – Без чаровніци ми не знайдемо предмету. Завтра закінчите ці мелодрами.

- Я зі шкіри ліз, тебе захищаючи! – не вгамовувався принц. – Навіть клятий Карл ризикує у всій цій затії. А та істерики заводить!

- Це не тебе змушують одружуватися! Як ти сказав? Відправимо її з королівства. Дякую! Як річ, ще упакуйте в гарну сукню!

- Люди? – Світ просунувся між нами, а я відчула, як кипить у мені магія. Присутність кронпринца – наче спусковий механізм. По щоці потекла сльоза, я її швидко стерла, але за нею – ще одна, і ще... І вже не спинитися.

- Не починай! Годі! – Вітольд відштовхнув Світа, схопив моє підборіддя та підняв обличчя, щоб дивитися мені в очі. Хотілося відвернутись, але він зловив мене за талію і міцним рухом притис до себе. – Обіцяю, щойно закінчиться все це непорозуміння, виходь заміж за кого завгодно! А зараз зберися! Я вже надивився, як ти ночами плачеш. Чуєш?

- Я… я не хочу бути чиєюсь… хочу спокою і…

- Та перестань нарешті! Ти ж не дитина! Як ти не розумієш? Це все заради тебе!

- Заради твого батька!

- Ти зараз про весілля чи про замовляння?

Це був не дуже вдалий момент, щоб вилити всі переживання за останні години. Я спробувала опанувати себе. Та лише дужче розридалася, вткнувшись носом у плече принца. Він міцно мене обійняв, і вже за хвилину під акомпанемент моїх схлипувань ми піднімалися гвинтовими сходами однієї з веж до завалених непотрібними речами горищ.

***

Спостережні пункти та місця розташування замкової варти ми одразу відкинули. У таких місцях завжди багато люду, тож легко натрапити на зайву річ. Вітольд також перерив усі покої короля й королеви, свої кімнати й кімнати Ірен. Нічого підозрілого. Принц обійшов усі таємні ходи, які тільки знав, крім пилюки та мишей – нічого.

Ми натрапляли на загублені прикраси, уламки підсвічників чи ще чогось, але все марно. Світ був упевнений, що, коли ми знайдемо той предмет, я неодмінно відчую в ньому темну чаклунську силу. Не знаю, звідки в Ордена Місяця стільки знань, але про чаровніц він міг розказати більше за мене. Предмет має бути металевим і містити в собі дорогоцінне каміння. Із усього, що я брала до рук, нічого не підходило. Залишалося тільки продовжувати пошуки.

Стомлені, ми піднялися до ще однієї вежі, яка була закрита на реконструкцію, тож підходила під сховок. Повалені перекриття, хиткі дошки. На моїй голові позбиралося повно павутини, напевне, вже з павуками і мухами. Мишей я перестала лякатися вже давно, як і незрозумілих звуків. Зупинившись біля незаскленого вікна, я хотіла вдихнути свіжого повітря і подивитися на спокій нічного міста. Ту його частину, що підступала під стіни королівського замку.

-Може таки перевіримо підвали? – позаду викрикнув Світ, що відставав від нашої експедиції всю ніч.

- Добре що з нами немає Збігнєва, – я спробувала посміхнутися до нічного неба.

- Останнім часом він переборює свій страх, – Вітольд зупинився поряд.

- Чому він взагалі таких місць боїться?

- Якось у дитинстві він упав в одне дуже темне і небезпечне місце. Збігнєв пробув там дві доби.

- Це через тебе він впав? – запитав Світ за нами.

Але Вітольд не відповів.

- А якщо цю річ ховає хтось із людей? – змінила я тему розмови.

- Що? – Вітольд тримав у руках факел, що вже догоряв.

- Ну, наприклад, пан Яцик ховає зачарований предмет у себе.

- Його відправили додому, Леславо.

- Значить, він передав це далі, можливо, Агнешці.

- Не прив’язуй до неї всіх гріхів.

- Тоді якийсь підкуплений слуга? Якщо ця річ у людини, як ми її знайдемо?

- Вона не в людини, – Світ усівся на брудні дошки, що заміняли тут підлогу. – Ця річ вип’є тоді не тільки силу своєї жертви, а й носія. Зілля, що ми дали вам, трохи це зупинить, та, з її дією, у запасі у вас два чи три місяці, не більше, тож просто шукайте далі.

- Карл не знає про зачарований предмет? – запитала я.

- Ні, ми йому віддали тільки зілля.

Запала тиша. Ми з принцом дивилися на вогні ночі, Світ позіхав, ховаючи обличчя в коліна. Втома перемагала початковий запал.

- Добре, ще ця вежа – і спати, – Вітольд відступив крок від вікна. – До світанку залишилося недовго, а новий день буде важким, вночі ж – знову на пошуки. Може, розділимося, будемо приносити тоді все нові і нові знахідки Леславі, доки…

Він не договорив: почувся тріск знизу, – а це не менше чотирьох поверхів, – й посипалися уламки опор. Знову щось зламалося, я лишень устигла зловити принца за рукав – усе. Ми полетіли в темряву, обоє!

Удар! Поламане дерево – це під Вітольдом! Ми приземлилися на ще одне нестійке перекриття. Від удару мої ребра затріщали. Передпліччям потекла кров. Ще не відчувалися всі рани. Вітольд тяжко застогнав, знову хрускіт дерева – і ще одне вільне падіння.

Коли ми впали вдруге, моя нога вивернулася, і різкий біль видавив із мене крик – перелом стегна, тож тіло відреагувало моментально. Ледве викрутилася вліво, спробувала дотягтися до пошкодженого місця, біль сильнішав, рука вся була в крові, дихати важко, від болю паморочилося в голові. І не було спасіння! Я оніміла з переляку: чари не відповідали.

- Прокляття! – Вітольд сів, шукаючи щось руками у темряві (факел погас при падінні чи залишився нагорі). Ми були в непроглядній темряві. – Леславо?

- Жива. Але…

- Що?!

- Не торкайся! Нога зламана і тут… тут немає магії.

- Світе! Сві-і-іте!!!

Посипалися нові уламки дощок.

- Уже йду на допомогу! – долинуло звідкись зверху. – Але як мені?..

Голос хлопця стихав. Я спробувала випрямитися чи повернутися, але новий напад болю дав знати: краще не рухатися. Своїм падінням ми пробили перехід, по якому Світ мав повернутися до коридору, звідки ми прийшли. Тому юнак поліз угору і десь там шукав інші шляхи.

- Дуже боляче? – Вітольд знайшов мою долоню. Він сів поруч, прислухаючись, як вовтузиться нагорі Світ.

- Нестерпно, – простогнала я.

- На мені лише подряпини…

- Дуже за тебе рада!

- Можеш ще з мене познущатися. Покричати…

- Замовкни.

- Леславо? – він підсунувся ближче. – Чим допомогти?

- Це все прокляття! Чому ми знову кудись провалилися?

- Може, доля.

Та у відповідь я видала стогін. Зовсім не вмію терпіти біль без допомоги чарів, ще й на дні якогось підземелля.

- Чому в замку є таке місце? – потрібно було відволікати думки…

- Тут мали переобладнати новий склад зброї, близько до казарм і…

- Ні, чому тут немає магії?

Принц не відповів. Моя нога розпухала, та, намагаючись відволіктися, я згадувала все прочитане раніше. На світі існували так звані «провалля» або – як їх називали чаровніци – «голі місця». Місця без чарів. Зазвичай це пов’язано з якоюсь природною аномалією. Залягання гірських порід, глибокі морські прірви, місця, де жорстоко вбивали людей із чаклунськими можливостями. Звісно, існували способи створити «провалля» штучно. Але в королівському замку… Навіщо?

- Щоб приховати правду… – відповіла я собі вголос.

- Леславо?

- Вітольде, проваллям приховують сліди чарів! Правильне сплетіння сітки сили – і все стає однобоким!

- Говори нормально.

- Вони себе цим видали. Так, магічні пошуки не діють, але нам пощастило!

- Чаровніце, це вже гарячка?

- Повзи до стіни, – в азарті та надії відступив навіть мій біль, принц же не відповів ані слова. – Спробуй натрапити на срібний ланцюжок, його могли закопати. – Я провела долонею по підлозі, всипаній землею. – Вітольде, повзи до стіни вежі та шукай ланцюжок.

- Поясни, що я роблю? – принц, звісно, послухав, та не дуже втішився.

- Ти зараз маєш розірвати заговорене коло. Воно тримається на сріблі. Напевно – на ланцюжку. Коли цю вежу почнуть доробляти?

- Весною. Король вирішив спочатку облагодити самі казарми і… – Вітольд затих, – я знайшов.

- Розірви його. Дуже товстий?

Відповідати вже не було потреби. За мить під шкірою пробігла сила – це прекрасне відчуття чарів. Мої руки нависли над переломом. Виникло неприємне відчуття оніміння, а потім нові хвилі болю ледь не позбавили розуму. На очах виступили сльози, я прокусила собі губу, навіть не помітивши цього. Та опісля прийшло полегшення. Так, нога нила, магії майже не залишилося, щоб зцілити ще й розірване передпліччя, але це терпимо. Краплі поту котилися скронями, та я посміхалася в темряві. Від рухів ногою посмішка стала виразнішою.

- Вітольде, ти як? Точно нічого сильно не болить?

- Зцілилася? – хлопець у темряві повернувся до мене.

- Магія – це чудесно!

- Вірю, – по його голосу зрозуміла, що й він посміхається. – Але що далі?

- Будемо копирсатися в землі.

Ми навмання шукали центр кола. Довго голими руками перебирали вогкий ґрунт, доки Вітольд не натрапив на згорток. Усередині, як ми визначили за дотиком, був ніж із різьбленою ручкою, що лежав у піхвах. Ще не бачачи всього в деталях, я була впевнена, що десь на ньому ховалося дорогоцінне каміння. Світ був правий: коли ніж потрапив мені до рук, я відчула накладені на нього чари. Зло ховалося в серцевині леза, таке п’янке та холодне. Ось наш порятунок.

- Ти впевнена, що це він?

- Так.

- Боги, мабуть, тебе люблять.

- Не забувай, я через це побилася вся й ногу зламала!

Принц не відповів. Він замотав ніж назад у тканину, сховав його за пояс і, коли вгорі над нашими головами запалали факели порятунку, ми радісно сміялися.

Світ здогадався не піднімати весь замок на ноги і звернувся лише до Тобіаша. Лицар привів ще чотирьох воїнів, які за допомогою мотузки нарешті витягли нас.

Я не могла йти, опухла нога виглядала страшно, ще й щокроку повертався гострий біль. Увесь мій рукав був багряним від крові, важко дихалося. Так, я навіть себе не можу зцілити повністю.

Кронпринц ж, на диво, обійшовся лише забоєм голови і синцем на всю спину. Він гордо стояв у коридорі, наче після важливого бою, який виграв.

- Так, – Світ оглянув мене, – здровілець із тебе кепський.

- Дякую. Обезболь ногу!

- Ти її неправильно склала! Потрібні ліки й…

- Вона зможе йти? – принц нахилився до нас.

- Ні. Повторюся, треба…

Світ не договорив: Вітольд знову нагло відштовхнув його, узяв мене на руки і поніс. Не знаю, звідки в нього знайшлися сили після падіння, та я лише міцніше притислася до його шиї. Дивно, та після ночі біганини замком він пах лісом, свіжістю і силою...

- Приведи кого необхідно, Світе, і йди до її кімнати. Тобіаше, ти вільний. І… І дякую! – наче згадавши про воїнів, скомандував кронпринц, йдучи в пітьмі.

- До кімнати? Що ж подумають? – сказала я і спробувала всміхнутися, коли ми відійшли достатньо далеко.

- Мовчи, бо ще сам візьмуся тебе лікувати.

- У вовчій подобі?

- Хочеш побачити звіра?

Я щиро засміялася.

- Дивися поперед себе, бо ми ще кудись провалимося.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.