Розділ 25

Щось було не так.

Із самого ранку небо вкрили важкі сірі хмари, вони нависли над столицею Ільвіца, наче хотіли змити своїм невпинним дощем радість зі світу. Краплі монотонно барабанили, навіюючи сон, і тривожні сновидіння не покидали мене.

Уночі в моїй кімнаті друзі Світа вправно попрацювали над моєю ногою, до їхніх знань і вмінь чаровніцам ще дуже далеко. На ранок залишився невеликий рожевий шрам на плечі та пара синців біля коліна. Дурниці, як порівняти з тим, що було напередодні.

На столі посеред завалених пергаментів стояв сніданок. Таяна вже навідувалася. Запах випічки витяг мене з-під ковдри. Не встигла я вбрати нижню сукню, як до кімнати влетіла Ірен.

- Ти як? – дівчина перелякано дивилася туди, де під низом плаття мала бути нога. – Вітольд розказав, що ти пережила.

- Та все добре. Знайомі здровільці Світа – майстри своєї справи, – я посміхнулася, зашнуровуючи рукави.

- Ох! Це однаково небезпечно! А якби голову скрутили? Що б тоді робив той Світ? І нічого не знайшли... Це жахливо, – принцеса впала на ліжко, ховаючи обличчя в подушки. – Що нам робити?

«Нічого не знайшли», - мої брови вигнулися. Вітольд розказав про мою ногу, а про ніж забув?

Знову відчинилися двері. Цього разу прийшов посланець Ордену Місяця.

- Приніс ранішні ліки, – він потряс перед моїм обличчям якимось напівпрозорим флаконом. – Знаю, тобі нічого не болить, але мусиш випити.

- Вип’ю, але наступного разу стукай! – я суворо подивилася на хлопця.

- Ой, перестань, знаєш скільки… – Світ затнувся. – Просто випий.

І вже за хвилину він зачиняв двері з того боку. Не встигла я випити зілля, як у двері постукали, але зайшли, знову не чекаючи відповіді.

- Не переживай! Нічого не виливаю! Але …

- Але що?

Цей чуттєвий голос – на порозі стояв Карл із букетом квітів.

- Як нога? – запитав принц Млави.

- Просто чудово, скоро й сліду від забою не лишиться, – довелося ніяково посміхатися. І він уже знає.

- Що загнало в ночі тебе на ту вежу?

- Та … – я відчула силу принца.

- Не слухай її! – перебила мене Ірен, ставши поруч, і співчутливо дивлячись на мене. – Вона із Вітольдом, хочуть служити короні до смерті. І шукають цю смерть уже.

- Усе добре, уже… – я переступила з ноги на ногу.

- Досить, – принцеса попрямувала до дверей. – Залишу вас наодинці, але, ваша високосте, поясніть їй, що падати з вежі – це недобре. Наступного разу потрібно бути…

- Якими потрібно бути? – це промовив уже інший, холодний, немов лід, голос. – Сестро, не поясниш, чому ти кричиш на весь замок?

Вітольд несподівано виник із коридору, куди збиралася вийти Ірен. За вікном далі барабанив дощ, а мене в грудях дедалі дужче щось турбувало.

- Ні! – Ірен ображено поглянула на мене. – Потім побачимося, бо в когось тут немає настрою!

- Леславо, – Вітольд і справді виглядав суворо, й не чекаючи інших реплік, по-командирськи скомандував:

- Чекаю тебе у своїх покоях. Якнайшвидше. Карле.

- Вітольде, – принц ледве помітно кивнув на знак вітання, і двері моєї кімнати знову зачинилися.

- Що ж, не буду відволікати. Але приділи час і своєму нареченому, – Карл нарешті віддав мені квіти. – Сьогодні я та моя свита чекаємо тебе на обід.

- Що?

- Ти ближче познайомишся з іншими іннарасами. Уже час, майбутня принцесо, – він говорив це з такою самовпевненістю, що я аж почала злитися. – І вони знають про твої чарівні сили. Без них…

- Ти маєш розум? – букет полетів на стіл.

- Я не маю права брати собі за дружину дівчину без будь яких магічних хистів...

- А хто вихвалявся, що може брати, кого захоче?

- Я не буду ризикувати силами моїх майбутніх дітей. Леславо, причепурися і приходь на обід.

- Це була моя таємниця! Ти не смів і словом обмовитися!

- Як твій майбутній чоловік я мав право на все, – посмішка не сходила з його гарного обличчя, я бачила гострі ікла між чітко окреслених губ. Прожилки на скронях виблискували фіолетовим. Наче нічого й не змінилося, окрім самого принца: останні слова він промовив як правитель. І мені це зовсім не сподобалося: посміхаючись, Карл міг завдати великого болю.

Недобрий день, ой, який недобрий!

***

- Ти виллєш це йому прямо до рота.

- Вітольде, ти зовсім здурів чи прикидаєшся?

- Це наш єдиний шанс. Світ уже приспав його. Тобіаш на сторожі. Діяти потрібно швидко, поки Вушс старший не повернувся.

- Ви всі смерті моєї хочете?!

- Якраз смерті ми уникаємо. Давай рухайся, а то я розповім про твої підставні заручини, чи ще щось недобре придумаю.

- Та ти знущаєшся!

- Леславо, йди! – принц виштовхнув мене з темного коридору.

Безсила до подальшої суперечки, я опинилася в галереї, яка вела до тієї ж невеликої тронної зали короля, в його особистому крилі замку. За вікном шумів вітер, а за поворотом чулися голоси слуг.

Нас хтось зрадив, розповівши всьому замку про вчорашнє падіння. Вітольд розповів тільки Ірен та Карлу, пояснивши останньому, що це була якась там чаклунська перевірка. Також про пошук донесли королю. Вітольду перепало, батько зразу здогадався – це все пов’язано із його хворобою, а про Орден Місяця ми так і не представили короні ніякої інформації, жодних імен. Ось ще одна причина недовіри правителя до нашої затії.

Батько вичитав Вітольда з погрозами. Як покарання, кронпринца відправлять на кордон із Вержем, де почалися нові воєнні конфлікти. Король взагалі не вірив у нашу затію, тож після заслання Вітольда, мене з королевою та Ірен відправлять у Ловичі до весілля, день якого вже призначено.

Коли Вітольд розповів мені це, я ледве не знепритомніла, та найгірше він притримав наостанок. Скориставшись моментом, Світ уже підлив снодійне в сніданок! Так, Вітольда не допустять до короля, але є я. Виявилося, моя люба бабця Мартіна сьогодні зранку втекла, і по її справі я маю клопотати перед правителем. Наче жодних підозр перед знаттю чи охороною.

Ноги підгиналися, серце калатало, а Тобіаш, люб’язно посміхаючись, відчиняв двері. Декілька людей вешталися поблизу королівського крила, та лицар голосно наказав без діла не крутитися під ногами. Подіяло – двоє панів незадоволено віддалилися від нас. Залишилися останні двері.

Попереднього разу я теж потрапила сюди переляканою, але тоді не ховала невідомого зілля!

За дверима зала видалась порожньою, та це враження було помилковим. Правитель спав праворуч від входу, просто схиливши голову на руки за письмовим столом. Я ще раз оглянула залу – більше нікого. Підійшла ближче, король ще й посапував. Мої руки так трусилися, що ледве відкрила пляшечку із зіллям. Довелося відкинути батька Вітольда назад на спинку крісла (а він був кремезним).

- Це тобі за нас! – спробувала посміхнутися, але через хвилювання ледве втрапила вилити вміст до напіввідкритого рота. Король забулькав, подавився – моя рука лягла на його горло: буду зцілювати у разі невдачі. Та чоловік відкашлявся, похилився і знову впав на стільницю.

За вікном вдарив грім, я злякано озирнулася, наче щось ховалося за моєю спиною. Це було лише дзеркало, яке не одразу впадало в око. Воно притягувало мене, щось шепотіло… І я побачила видіння.

Наслідниця Троскі, Данаб Авах, ховалася під капюшоном, з якого стікали краплі дощу. Біля неї стояла бабця Мартіна і жваво щось розповідала, схилившись до вуха дівчини. Шум грози не дозволяв розчути сказане, та вже за мить рука Данаб піднялася вгору, спалахнула блискавка.

- Король мав сьогодні померти! – зірвалося з уст чаровніци, на її чолі золотом було намальоване сонце.

Дощ пустився сильніше. Новий спалах блискавки. Невеликий загін зійшов з дороги, попрямувавши крізь кущі в пролісок. Мені стало холодно, а видіння розтануло разом із образом Мартіни.

Щось у них пішло не так.

- Тобіаше! Тобіаше, королю погано!

Різко відчинилися двері, вбігла четвірка охоронців, Тобіаш одразу одному з них скомандував привести знахарів, інших послав за королевою. Я ж залишилася стояти біля столу, сховавши пляшечку в кишеню. Тобіаш схвально кивнув.

Улите зілля почало діяти, але було якось лячно. Король зблід, почав нерівно дихати, його не могли привести до тями. Охоронці підняли повелителя і понесли в спальню, що межувала із цією залою. За наказом прибулих знахарів-здровільців, у яких на комірі була маленька фібула у вигляді їхнього герба, короля почали відпоювати якимось чаями.

- Світ про все подбав, – я вислизнула в коридор, намагаючись не потрапляти нікому на очі. Уже за півгодини замок кипів від новини: королю зле, він помирає.

Сподіваюся, ми не помилились.

- Ти впевнена, що вони зійшли з дороги? – Вітольд із серйозним обличчям походжав моєю кімнатою. Почувся стукіт, зайшов Тобіаш у дорожньому плащі поверх обладунків.

- Я так бачила.

- І слова про смерть батька?

- Вони хотіли сьогодні вбити його.

- Тобіаше, – кронпринц звернувся до лицаря. – Вирушай на дорогу, що веде в Солек. Поблизу села Гохт помітили чужоземний загін. Із ним Мартіна Жебровська, утікачка з-під варти. Злови відьму і приведи до замку силою! Загін належить Данаб Авах, та, попри дипломатичний статус, їх ти теж мусиш привести до мене. З дипломатією ми розберемося пізніше. Головне – узяти всіх під контроль! Виконуй!

Тобіаш вклонився і без жодних запитань вийшов. Вітольд голосно видихнув: цей наказ дався йому нелегко, попри його вічне самолюбування.

- Ми маємо розчаклувати той ніж, – принц невдоволено хитав головою.

- Без потрібної фази місяця? Можна спробувати, та не...

- Ти не спробуєш, ти розчаклуєш, – він суворо подивився на мене.

- Вітольде, – я затнулася, – принц Млави, його чаклунське вміння… Він бачить, коли люди брешуть. Впевнена, з належними стараннями Карл зможе змусити говорити правду. Будь з ним обережним, бо сьогодні…

- І давно ти про це знаєш? – принц стиснув щелепи.

- Головне, що тепер ти про це знаєш.

І я знову залишилася сама. Скоро обід, і мені час знайомитися зі знаттю Млави. Нагадування про це – квіти на моєму столі, кольорові барви яких почали блякнути.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.