Розділ 3

«Моя люба та неслухняна онучко! Вітаю тебе з роботою! Мартіна вже доповіла, що твоя магія обрала майбутнього короля, і це добрі новини.

Також мені вже доповіли, що ти ходиш у пишних нарядах коридорами замку та величаєш себе панною Слуцькою. Я не вірю всьому, що пише Мартіна, і знаю, що таке столичні спокуси, але твоя мати в іншому світі, напевне, нас проклинає. Що ж, доведеться самій вирушати до Б’ялих Веж швидше, аніж збиралася. І щоб ти знала – скликаються збори клану, де розглядатимуть твою поведінку. От тобі й стимул дати раду з цим трапунком, бо, за словами моєї любої сестри, «ти геть нікудишнє дівчисько, що й голки до рук не бере!».

Служи короні гідно! Подружися з тим клятим принцом, бо він і прогнати тебе може, і навіть стратити. Не забувай: твоє ремесло не в пошані!

З любов’ю,

бабуся

Селіна Жебровська

1280, Пшорк».

***

Я не встигла пожалітися бабусі на несправедливість оточення – замість мене це зробила Мартіна. Після званої вечері принцеси до мене всі й справді ставилися, мов до якоїсь панни. Лише королева щоразу не проминала нагоди поставити мене на місце. Я й сама була рада, аби на нього стати, та вже пізно, двір підхопив виставу Ірен.

Тішило лише те, що мешканці замку не затримувалися в нім надовго. Вже наступного дня кронпринц вирушив з якоюсь місією на схід, до моїх рідних земель. Мене чекала перевірка моїх видінь.

Ще за день бабця Мартіна, а точніше, пані Жебровська, разом із королевою та королем подалися на захід, у Ловичі, готувати неперевершений бал, куди з’їдуться чи не всі знатні роди нашого королівства. І не тільки нашого.

Я ж покинула столицю ще за тиждень з почтом принцеси Ірен. Дорогою нас мав наздогнати принц зі своїм загоном. Тож великою, повільною процесією ми вирушили назустріч пригодам.

Десять довгих днів, серед вершків суспільства, ми мусили тягнутися на захід до моря. Я ще ніколи не бачила таких великих водойм, тож раділа, як дитина, не думаючи про неминуче повернення до Б’ялих Веж, де зустрінуся з повним складом клану Жебровських. Зараз, на вільних просторах нашого королівства, я вдихала повітря свободи. Може, взагалі до столиці не доведеться повертатися?

У повню я ховалася з дзеркалом у невеличкій кімнаті якогось придорожнього замку. Видіння було нечітким та складалося з нерозбірливих картинок. Ірен прискіпливо щось випитувалась, навіть хотіла допомогти – марно. Магія не розкрила жодних таємниць.

На десятий день подорожі, ще до світанку, я подалася в ліс. У ранковій свіжості (вночі випав рясний дощ) усе пахло життям. Посеред високих дубів, повільно дихаючи, я відчувала силу природи. Могутню, невпинну силу. Я низько вклонилася заходу – подяка за ніч – і вклонилася сходу – прохання доброго дня. Але на сході замість перших променів сонця мене зустріли грозові хмари, які повільно та невпинно насувалися на наш тимчасовий табір.

Так можна було простояти й цілісінький день. Відчувати, як усе навколо затихає перед грозою, як у повітрі проноситься щось неймовірне. Мене відволік шум збоку – хтось пробирався крізь зарості…

Мить, і до мене повільно вийшов вовк. Прекрасний звір гордо підняв голову і вишкірив зуби. Ми дивилися одне на одного, я не могла навіть поворушитися. Не тому, що боялася звіра: його привела до мене магія, тож шкоди він не заподіє. Звір, як і я, просто насолоджувався ранком. Таке часто траплялось у холодному Пшорку, але зараз у цього звіра були незвичні очі – зелені, мов листя дерев навкруги.

- Леславо! – крик з табору зруйнував всі чари миті.

- Леславо! – почулося вже ближче.

Вовк покинув мене серед пишних старих дубів, різкими стрибками повернувся в хащі, не озираючись.

- Леславо? Ти чого сюди забрела? – одна з фрейлін, Агнешка Яцик, пробралася до мене. Зупинившись, дівчина незадоволено почала вибирати з подолу сукні заплутані травинки. – Ми вирушаємо.

- Уже йду.

- То ходи! Особисте запрошення треба? Чи королівські грамоти?

Коли ми вирушили з столиці, мені дозволили їхати верхи на власному коні. Це було пречудово! Бо чимало днів у кареті, де дівчата розмовляють тільки про убори, прикраси та хлопців, перетворили б мою поїздку на муку. Краще вже змокнути під дощем і відчути себе живою, ніж знову з дурнуватою усмішкою всім схвально кивати.

Так і тягнулися ми дорогою – п’ять карет та п'ятнадцять вершників. Небо сповилося хмарами, десь вдалині прокотилося відлуння грому, вітер дедалі дужче розхитував дерева, і в цій негоді почало осипатися ще зелене листя.

- Ви знаєте цю дорогу? – до мене заговорила мати Агнешки, яка теж їхала верхи, милуючись краєвидами.

- Вибачте, пані, я не з цих країв.

- Яне! – крикнула жінка до командира колони. – Яне Сбровський!

- Пані? – чоловік уповільнив їзду, щоб порівнятися з нами.

- Чого ми звернули? Ця дорога не веде до Ружниць, ми вже мали би бачити їхній замок.

- Через зруйнований міст ми поїдемо в Оброшено новою дорогою. Стару місяць тому ріка змила.

- Все одно ми мали б уже бачити замок, а тут лише верболози! – гнівно насупилася жінка.

- Пані, я добре знаю ці землі, відпочивайте та насолоджуйтеся красою нашого королівства, – Ян Сбровський розкланявся нам та від’їхав.

- Дупу він свою знає, а не землі. Ми заблукали.

Я лише всміхнулася у відповідь. Що ж, ця пані полюбляє гостре слівце.

Мати Агнешки від’їхала у хвіст колони, де тепер уже з кимось іншим серйозно говорила. А навкруги й справді росли самі верби, схиляючи своє гілля до землі. Дорогу розмило дощем, що сильно вповільнило пересування.

- Пані, не пересядете в карету? – до мене наблизився хтось із чоловіків.

- Ні, дякую. Я дощу не боюся.

Дорога звужувалася, ліворуч від нас височіла гора. Не знаю, звідки в цих місцевостях такі рельєфи, але тепер нам загрожували скелі. Дощ дужчав, колеса карет дедалі більше вгрузали в багнюку.

Над деревами сяйнула блискавка, вмить усе аж затрусилося від грому, дощ уперіщив ще сильніше. Зі схилу потекли струмки, а праворуч відкрилося урвище, у долині якого бушувала ріка. Усе шуміло та гуркотіло, то тут, то там спалахувало світло. Коні не хотіли їхати вперед, б’ючи копитами на місці, а шлях ще звузився, і, здавалося, колеса карет от-от зірвуться.

Хтось зупинив процесію, почалися сварки та крики. Принцеса Ірен визирнула з карети, та щойно намок її шовк, одразу сховалася назад. Пролунала команда повертатися, та каретам ніде було розвернутися.

Дощ заливав мені обличчя, я перемокла на хлющ, кінь піді мною нервово бив копитом та махав головою. У шумі дощу та грому я почула чийсь шепіт:

***

«Вода у річечку тече, тече,

І життя чиєсь з собою забере, бере…»

***

Позаду нас на дорозі стояв вовк. Той самий – зеленоокий вовк. Не знаю, чи ще хтось його бачив, та все це недарма…

- Уперед! – закричала я не своїм голосом. – Негайно вперед!

Я поскакала до початку колони, порівнявшись із першою парою коней, ударила їх щосили, і вони смикнули вперед, невдоволено фиркаючи. Почувся гуркіт, і на місці, де ще мить тому стояла карета принцеси, опинилося повалене дерево, яке далі зсунулося по дорозі й уже з обриву впало в піняву ріки.

З гори почало сипатися каміння, люди кричали та навзаводи їхали вперед, де невдовзі з'явився поворот. Як спасіння, він оминав гору та тікав углиб лісу.

Усе майже закінчилося, коли пролунав хрускіт, і на екіпаж принцеси, все-таки, впало дерево. Воно його не розламало, але почало тягнути з собою в ріку, перевертаючи.

Я кинулася туди. З відчинених дверей випадали фрейліни. Останньою покидала карету Ірен. Її наряд за щось зачепився, і вона звисла зі сходів, не в змозі вийти. Я вхопила її за руки, які від дощу вислизали, карета ще більше перехилилася, і ми почали кричати. Сукня Ірен тріщала, але не відпускала принцесу, у сходинці карети ще й застрягла її нога, а карета все зсувалася донизу під вагою зелених крон.

Заплющивши очі, я згадувала всі заклинання. Одна моя рука вислизнула, і я витягла медальйон молодого місяця, гострі кінці якого до крові втиснулися мені в пальці, але це допомогло.

З неймовірною силою я востаннє потягла на себе принцесу, рвучи її сукню та видираючи ногу з-поміж сходинок. Карета разом із деревом урешті впала у ріку, коли підоспіли інші супутники. Ми лежали в болоті, вдивляючись у сірі грозові хмари, з яких умить перестав падати дощ.

***

«Ми просто поїхали не тією дорогою», - ось як все пояснив пан Сбровський. До омріяного замку в Ружницях дісталися далеко за північ. За нами навіть пошукові загони відрядили.

Буря наробила чимало шкоди: всюди валялися дерева, багато хат стояли без дахів. Також побило майже весь урожай.

Серед моєї компанії всі вижили. Дрібні забої, порізи та довга поїздка мокрими – це все травмами не вважається. Найбільше постраждала принцеса. На нозі мала велику рвану рану та підозру на вивих. Вона не могла рухати стопою і постійно нила, що проґавить майбутні танці.

- Ще багато днів до балу, ви ще будете танцювати, – я зняла брудні пов’язки, що ми наклали в дорозі.

Як виявилося, на весь великий замок не було жодного знахаря, а здровільця й поготів. Довелося мені братись до роботи.

- Вилікуй мене!

- Зроблю все, що можу.

- Роби! Я знаю, ти зможеш, – Ірен схопила мене за зап’ястя. – Як там, біля ріки. Я бачила: ти чарувала, – принцеса шепотіла, щоб більше ніхто в кімнаті не почув. – Ти врятувала мені життя – проси, що хочеш, тільки вилікуй ще й ногу.

Я не розповіла про почутий шепіт, але вже того, що бачила принцеса, достатньо, якщо знайдеться ще один свідок... Мої долоні спітніли, очі забігали кімнатою: чи, бува, ще хтось не почув. Та всі заклопотано поралися з чимось іншим. Поки що рани принцеси ніхто не бачив, тож я мала працювати швидко.

Перелому не було, таке відчутно відразу, а от із відкритою раною були вже гірші справи. Я промила рану водою й зрозуміла, що вона й справді глибока. До нас постійно підходила Агнешка, тож довелося відправити її по відвар з ромашки та чебрецю. Він нешвидко, але допоможе, якщо мені таки нічого не вдасться, адже в лікуванні я геть нікудишня!

Моя рука знову потяглася за родинним медальйоном, інша ж рука зависла над раною принцеси. Ірен трималася стійко, лише час від часу голосно вдихала. Рана не припиняла кровити, тож виходу не було.

Знову заплющені очі, знову поколювання в руці й теплі хвилі тілом. Я в уяві відтворювала ногу принцеси, її поранення і його зникнення. При цьому повторюючи давно завчені замовляння.

Від виснаження я упала на підлогу. Голова паморочилася, і трусило тіло, але кровотеча в Ірен припинилася. Вона повільно повертіла ногою, показуючи, що набряк зійшов. Звісно, шкіра до кінця не загоїлася і набряк на ранок повернеться, та результат – як на мої вміння – був просто неймовірним!

- Давай ще раз. І навіть сліду не залишиться, – принцеса радісно поглянула на мене.

- Якщо я зараз ще раз зроблю щось подібне, то мене вже більше не залишиться. Тепер промиємо рану травами, перев'яжемо, і вже за день зможете вирушати в дорогу.

- За день? Мусимо вирушити вже завтра!

- Пан Ян забився, падаючи з коня, не думаю, що він завтра підніметься з ліжка.

- Ми залишимо його тут.

- Сама королева призначила його головним у цій поїздці, – я ледь не знепритомніла, бо доводилося завершувати лікувальні процедури. – Тож давайте один день відпочинемо. Якщо прибуде кронпринц, візьме командування на себе, якщо ж ні – будемо чекати. А зараз відпочивайте.

- Говориш так, наче ти принцеса, – Ірен посміхнулася. – Я сама розберуся вранці з тим паном Яном, і ми продовжимо подорож.

***

Коли настав ранок і за дверима кімнати почався шум, моє тіло відмовлялося прокидатися. Я до останнього лежала нерухомо. Ще двоє дівчат, яких поселили зі мною, вже давно покинули наш покій. Гомонячи, вони подалися обходити замок, залишивши мене в спокої.

Погода була чудовою, сонце вигравало на неперевершених вітражах. І коли кольорові промені перетнули вже чималий відрізок шляху на підлозі, я вилізла зі свого затишного барлогу. Після вчорашнього чаклування все тіло боліло й нило. Сподіваюся, Вітольд сьогодні ще не з’явиться і ми вирушимо в дорогу не раніше, ніж за тиждень.

Коли я спустилася в покої, віддані принцесі, сніданок уже закінчився і всі збиралися на денну прогулянку. Звідкись уже взявся здровілець – тепер він клопотався над ногою принцеси.

- А ось і вона! – Ірен показала на мене, вириваючись при цьому з рук чоловіка. – Вона вчора обробляла рану.

- Панно, – середніх років чоловік, убраний, як і всі здровільці, у зелені кольори, низько мені вклонився. – Рана неглибока, але ви її добре доглядали. Похвальні знання.

- Того мене навчала бабуся, – ніяково промовила я.

- Що ж, такі вміння нікому не завадять.

***

У нашому світі було три основні чаклунські професії, так звані «роди магії».

Умільці – це чоловіки, з чиїх рук з’являються неймовірні речі. Зазвичай вони живуть у великих містах і через якихось торговців перепродують своє рукоділля. Їхні вміння розвивають цехи, покращують життя, викликають заздрість в простолюдців.

Здровільці – знову-таки чоловіки, що живуть далеко від людських поселень, переважно у лісах. Вони дарують людям життя, коли на це вже померла надія. Зараз здровільці часто прислуговують славетним родам і їх перейменовують знахарями, цілителями - на людський манер. Та жоден знахар не здатен зцілювати магією, вони й близько не володіють нашими знаннями, тому їх бояться, бо вбивати вони теж вміють.

Треті – чаровніци – жінки, що мають схильність до всіх видів чаклунства, але їхньою основною відмінністю є можливість заглядати в карти долі, бачити видіння. Ми нелюбимі, бо можемо використовувати знання собі на користь.

Ось чому люди бояться всього чарівного, але й водночас, хочуть до цього дотягнутися. З усього ж можна мати користь.

Особисто з мене ніякий умілець, слабкий здровілець, та й видіння приходять не так, як до всіх. Виходить – я нікудишнє творіння богів, що лише грається у сильну чаклунку і при цьому – намагається вижити.

Того ж ранку я через утому не пішла гуляти, склавши компанію пораненій Ірен. Здровілець відмовив принцесу вирушати в дорогу, бо в пана Яна виявилися значно серйозніші травми, аніж ми думали. Розчарована принцеса погодилася чекати брата, і ми цілий день їли та говорили, закинувши ноги на подушки.

Усю цю ідилію минулого дня порушив нічний алярм. Я вже давно була в ліжку, гортаючи якусь із книг (не читаючи, а просто гортаючи). У замку почулися голосні викрики і команди. До нас у кімнату ввірвалася захекана служниця, і ледве змогла проговорити:

- Принц! Кронпринц приїхав. Він злий. Помчав до сестри. Збирайтеся!

Мої сусідки, які ще й не роздягалися, прожогом вискочили вслід за служницею до покоїв принцеси. Як же це вони пропустять усе найцікавіше?!

Мені не хотілося бачити цього пихатого дурня, та й він, думаю, не горів бажанням бачити мене, тож залишалося гортати книгу далі.

Дуже швидко з незадоволеними обличчями до кімнати повернулися дівчата.

- Він точно покарає пана Яна, – сказала одна з них.

- Ох, як про це дізнається ще король, пан Ян і без земель залишиться, – друга сіла на ліжко і заговорила до мене (наче я питала?). – Там таке твориться! Вітольд кричить, роздає команди. Він дуже любить свою сестру, тож полетять голови. Але як він так швидко про все дізнався? Ніхто ж не відправляв йому звістки! Навіть поголос ще не встиг піти!

Вони двоє дивилися на мене, наче це я мала відповісти. А у мені все перевернулося: знову наш клятий зв'язок – от як він дізнався!

Двері різко розчинилися – на порозі стояв Вітольд. У нього наче демон вселився.

- Геть із кімнати!

Дівчата навіть видихнути не встигли, як їх уже не було.

Книга з моїх рук впала на підлогу. Я не знала, чи мені теж тікати, чи реверанси робити? За принцом зачинилися двері, і він почав походжати кімнатою, не кажучи ані слова.

- Той шепіт, який ти чула, – нарешті озвався Вітольд. – Це чари?

- Ви все бачили?

- Я побачив блискавку, а потім бурю, й чув те, що чула ти, – він зупинився навпроти і, важко дихаючи, стежив за мною.

- Так, це були чари.

- Ти нікому про це не говорила?

- Ні.

- Добре, – він знову почав ходити кімнатою. – Ти можеш вирахувати, хто це?

- Я тільки можу відчути наближення цього до мене, за кілька секунд до початку дії замовляння, але таке чаклунство... Це неймовірна сила.

- Хто нею може володіти?

- Не знаю. Чесно, мене такому не вчили.

- Але ти це зупинила! – він поглянув на мене. – Ти врятувала Ірен! Вона все бачила!

- Це вийшло спонтанно. Я просто хотіла її допомогти, не задумуючись про...

- Не відходь від неї ані на крок! Тепер ти будеш її тінню, вдень і вночі. Нікому про це не говори, особливо своєму клану. – він зупинився біля дверей. – Не забувай, наш зв'язок допоможе перевіри твою вірність.

- Я маю оберігати вас, – через погляд кронпринца я одразу пошкодувала, що це сказала.

- Про себе я подбаю сам. Твоє завдання – Ірен.

- А ваш батько? Це теж чари?

І тиша. Він довго роздумував чи відповідати.

- Пані Жебровська говорить, що так, – на обличчі Вітольда з’явився біль. Я вперше побачила його щирі переживання. – І цьому не зарадити.

- А ваша подорож? Збігнєв?

- На нас напали. – він по-королівському розправив плечі - Тепер я маю дякувати за два врятовані життя?

- Немає за що, – на моєму обличчі з’явилася посмішка.

- Не думай, що я почну тобі довіряти одразу. – тепер принц задоволено посміхався. – Від завтра в тебе будуть уроки самозахисту. Магії в тобі мало, а принцесу треба захищати всіма силами.

Кронпринц вийшов.

Бабуся хотіла, щоб я з ним подружилася? Може, ще стану охоронцем сестри, буду на мечах битися, врятую ще з десяток людей, і тоді мене прийматимуть добре? Це і є дружба - чи приниження? Це служба – чи ярмо?

Я застогнала від незадоволення, накинула на голову покривало і била руками подушку. Мене шалено дратував принц, як і вся ситуація. Бракувало мені ще уроків самооборони! А якщо він і навчатиме? Може, доведеться йому й лати начищати?

Тієї ночі я так і не змогла заснути.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.