Розділ 4

- А ви впевнено тримаєтеся в сідлі, – Збігнєв Вушс їхав поруч від самого ранку, і за цілий день це були його перші промовлені до мене слова. Він постійно лише мило посміхався. Чесно, це дратувало!

- Дякую, – я спробувала від’їхати вперед, та марно: хлопець наче до мене прилип. – Ви так мені й набридатимете?

- Говоріть до мене на «ти». Ми ж ровесники?

У відповідь я лише фиркнула (насправді ж, він на цілий рік від мене старший). Збігнєв розсміявся. А за всім цим милим діалогом спостерігав Вітольд. Як командир він чомусь їхав верхи не попереду процесії, а в її кінці, немов намагався вистежити зрадника.

Ріка Дол залишилася позаду разом зі всіма її обривами. Упродовж наступних п’яти днів дорога пролягала між високих дерев, тіні крон яких рятували від спеки. Допікали лише комахи, що не давали спокою спекотними вечорами.

Вітольд усе взяв під свій контроль: охорони стало більше, привалів менше, їхали ми швидше – усе для того, щоб встигнути. З нами також вирушив уже знайомий здровілець, який особисто мені - не подобався.

Принцеса й думати забула про рану на нозі, і на привалах намагалася навчити мене танцям, бо того, що я навчилася ще в Пшорку, виявилося мало. Ми з фрейлінами танцювали найчастіше вечорами, біля багать, і це було більше схоже на якісь ритуали, ніж на придворні забави. Ірен була дуже терплячою та доброю до мене. Коли я познайомилася з нею поближче, то зрозуміла, що за образом принцеси ховалася чуйна та весела дівчина, а ще глибше принцеса ховала розум.

Ну, і щоранку, ще вдосвіта, Вітольд забирав мене на бойові тренування. З мечем я вправлялася не краще, ніж з колодою, його це злило, і все закінчувалося сваркою. Сьогодні ж мене тренував Збігнєв. До вечора ми мали прибути в Ловичі, тож від завтра тренером стане молодий Вушс. Весь мій правий бік уже був у синцях, я сильно забила коліно і роздерла ліву долоню – і все це трапилося на заняттях із Вітольдом. Сподіваюся, Збігнєв наді мною зглянеться.

- У Ловичах повчу тебе стріляти з лука та арбалета, – хлопець наче прочитав мої думки. – Відпочинеш перед балом, бо кронпринц над тобою познущався.

- Я мушу дякувати?

- Було б непогано, я ж добра тобі бажаю, – Вушс знову мило посміхнувся.

- Я не воїн і навряд чи воїном стану, як би ви мене не тренували. Дякую за поблажку, та чи вона допоможе?

- Ти маєш навчитися володіти всіма видами зброї, якими зможеш. А ще від завтра принцеса теж навчатиметься разом із тобою, вона вже погодилася, чи, точніше, кронпринц змусив.

- А вона в чому провинилася? – злісно озирнувшись, я побачила, що за нами спостерігає Вітольд.

- За місяць після всіх цих святкувань починається щорічний об’їзд королівства. Це прадавня традиція, яку цього року виконуватиме кронпринц із принцесою, бо король і королева дуже заклопотані гостями королівства. Вітольд мусить вже асоціювати себе з майбутнім троном, виходить така собі презентація. Якщо ще й оголосять про чиїсь заручини до початку об’їзду, для людей організують додаткові святкування і веселощі. Королівство в мирі, короновані особи виконують свою місію – усе чудово.

- То нас готують до проблем при об’їзді?

- Вас готують до непередбачуваних ситуацій.

Щороку, в другій половині літа, королівська родина подорожувала своїми володіннями. Навідувалася до замків знаті, нагадуючи тим, кому потрібно, схилятися в поклонах. Попри гарні свята та різноманітні ярмарки, з королівською сім’єю також їздять судді та митарі – за яскравою обгорткою вирішувалися і менш приємні справи. А для таких як я, об’їзди короля - це страх, бо на цих «святах» спалювали людей, причетних до чаклунства. Не багатьох, але достатньо, щоб ми й далі ховалися в тінях.

Король хворий, він вирушив до Ловичів окремо, щоб приховати свій стан, тепер і цей об’їзд перекладають на принца з принцесою. Цікаво, хто з них гратиме роль ката?

***

На землю вже опускалися сутінки. Як все навкруги заповнив запах солі та водоростей, ми наблизилися до славетних Ловичів – найстарішого міста у світі, збудованого ще іннарасами та відвойованого згодом людьми.

Це місто сотень мостів та прекрасних будівель, оздоблених різьбленнями та вітражами. У вечірньому сонці воно наче світилося пурпуровими барвами, як і море – глибоке й неосяжне. Я закохалася в цей краєвид, у цю неповторну красу й велич. Мої очі ще не бачили нічого подібного. Посеред міста був замок, витончений і високий. Шпилями він тягнувся до розпливчатих хмар. А ще хвилину тому ми блукали між дерев, тепер ми на рівнинах, які танули у морі.

Ловичі - це перша власність роду Тарло, володіння їх перших королів.

***

- Ви спізнилися! – у відведених кімнатах для принцеси вже хазяйнувала королева. Ірен, позіхаючи, сиділа в кріслі, Вітольд дивився у вікно, на чарівне море, я ж носила пакунки.

- Матінко, я все поясню згодом, – кронпринц поглянув на прислугу.

- А вона мусить бути у кімнатах Ірен? – королева вміла принизити лише одним поглядом, та я мовчки похилила голову.

- Мусить, – відповів кронпринц.

- Тоді не стій без діла! – мені вручили пергамент з розпорядком. – Розпакуй усі наряди, перевір їхній стан з дороги. Щодня мають бути готовими до вдягання чотири сукні: на сніданок, денну прогулянку та вечерю, ну, або прийом. Четверта сукня – для непередбачуваних подій. Також підготуй взуття та білизну.

- Мамо, – промовила Ірен.

- Що? Вона служниця – нехай має роботу! Фрейліни, – знову невдоволений погляд, – мусять переодягатися двічі. На вечерю в новій сукні. Звісно, у день балу все буде інакше, – королева вдарила рукою по відданому мені пергаменті. – Але завтра все без запізнень! Іннараси прибувають вранці, а князі вже сьогодні будуть вечеряти з нами. Ірен, маєш сьогодні в супровід лише двох дівчат, Агнешку та Беату.

- Матінко, але…

- Жодних «але»! Це вже узгоджено з їхніми батьками.

Що ж, мій перший вечір у Ловичах пройшов у гардеробі принцеси. Відповідальною за прикраси Ірен виявилася Агнешка, тож тепер потрібно ще й із нею ладнати. Дівчина була мовчазна, а своїми надзвичайно темними очима дивиться на все зверхньо, ще й наказує мені, наче я її особиста хатня робітниця. Агнешка завжди носить на одязі брошку у вигляді сонця – таке враження, що вона її чіпляє навіть на нічні сорочки.

***

Ранок розпочався зі стуку в двері.

«Проспала!»

Крикнувши щось Збігнєву, я почала швидко вдягатися. «Чудовий» початок дня.

Тренування тривало недовго. Після лука боліло все плече та рука. Година вправ – і сьогодні я нічого не зможу підняти. Принцеса заняття прогуляла: виявляється, вчорашня вечеря затяглася допізна.

Я привела себе до ладу і пішла до Ірен із надією на сніданок. Проте з-за столу мене витягла бабця Мартіна, не давши навіть щось вхопити. Почала допитуватися про події в дорозі. Я все переповіла, упустивши момент із почутими в бурі словами. Звільнившись з-під прискіпливого погляду бабці, я знову подалася допомагати принцесі з другим убранням. Час летів якось занадто швидко.

Гуляти гарним містом я не пішла: зі змоклими платтями море роботи, ще й на завтра потрібно одяг готувати. Тепер я в гарній сукні порпалася посеред черевичок. Обід я теж пропустила: виявляється, всі сіли їсти в саду замку, а мене не покликали. Я була голодною й злою: знову перевдягай принцесу, а потім ще й себе. Уже у коридорі дорогою до зали з вечерею мене повідомили: ти не йдеш, лише королівська сім’я збирається в родинному колі.

Мені було плювати на всі правила та заборони, не витримавши бурчання в животі, я попрямувала просто на кухню замку.

***

Повертаючись до покоїв принцеси, я заледве не підстрибувала від щастя. Сита, задоволена (за день була зроблена вся потрібна робота). Тепер я сподівалася на тишу і спокій, а завтра – бал та безмісячна ніч. Мені вже приготували кімнату з дзеркалами для вечірнього обряду. Може, до того часу я ще й трішки потанцюю?

Уся в думках про завтрашній день у тоненькому коридорі поблизу кухні я налетіла на хлопця. Ні, не просто на хлопця, а на іннараса!

Іннараси – не люди, вони щось вище (так, принаймні, вважалося). У їхніх тілах текла сила, кожен з них мав сильніше за людське якесь одне чуття. Чи то був дужчим, чи мав неперевершений слух, чи нюх. Вони могли лише одним дотиком знайти хворе місце. Мали безліч неповторних умінь!

Іннараси жили у королівстві Млава, відгородившись від людей стіною після кривавої війни понад двісті років тому. Одиниці вирушали на схід, до земель людей. Тож мені ніколи раніше не доводилося бачити цих «істот».

На перший погляд, він не відрізнявся від будь-якого іншого хлопця зростом чи статурою, але мав смертельно білу шкіру, значно довші ікла, волосся фіолетових відтінків (як зазвичай мають іннараси) та такого ж кольору пластини на видовжених нігтях. На скронях виднілися фіолетові прожилки, а очі наче світились пурпуром.

- Вибачте, – заговорив іннарас. – З вами все гаразд?

Та я лише мовчки позадкувала. Щось було не так: усе довкола закрутилося, ноги не витримували вагу тіла, а я раптом почала бачити… видіння…

***

- Що з нею?

Це був голос королеви. Але я нічого не бачу – я осліпла!

- Спокійно, Леславо! – міцні руки Мартіни вклали мене назад у ліжко, а перед очима почали пробігати якісь кольори. – Вона просто знепритомніла. Напевне, перепрацювала.

- Перепрацювала? – фиркнула королева. – Та вона нічого не робить!

- Леславо, ти сьогодні їла? – знову голос Мартіни.

- Що?

- Ти сьогодні їла?

- Ні, якраз на кухню йшла, чи, точніше, вже поверталася з неї.

- Вона здохлятина! Якщо не поїсть один день – то вже все?

Королева грюкнула дверима. Мій зір відновився повністю. Двоюрідна бабця сиділа поруч, рахуючи мій пульс та спостерігаючи за годинником.

- Вибачте, я не знаю...

- Відпочивай, завтра важливий день. І якщо ще раз мене так підведеш, я тебе відправлю підлогу мити. З ганьбою відправлю працювати на конюшні. Зрозуміло? Опануй себе!

- Так підлогу чи конюшні? – вирвалося.

Тепер мене покинула ще й ця стара чаровніца. Я була в сусідній спальні з принцесою, у темряві горіла лише одна свічка і пахло травами. За декілька годин зір повернувся повністю, а з ним і сили.

- Ти як, Лаві? – з-за дверей визирнула голова Ірен.

- Усе гаразд.

- Ну, ти й налякала всіх, – принцеса зайшла із підсвічником. – Ми повернулися з вечері, а тут – іннарас із тобою на руках, щось там розказує. Ми думали, тебе вбили.

- Убили?

- Так, ти ж тоді мене врятувала, от тебе й вирішили позбутися.

- Не слухай усього, що розказує Вітольд.

Ще з дитинства мені довелося звикнути до раптових видінь. Але щоб мліти? Видіння… Мене наче скропили холодною водою. Я бачила видіння.

- Ірен, я ж тебе врятувала, так?

- Так, – принцеса поглянула на мене насторожено.

- І я можу просити все, що завгодно?

- До чого ти хилиш?

- Мені потрібно дещо перевірити, але для цього треба, щоб ти мене прикрила. Я перевдягнуся назад у сукню служниці і, якщо мене зупинить охорона, прикриюся якимось твоїм завданням. Добре?

- А куди ти підеш? – принцеса почала шепотіти, звузивши очі.

- Просто хочу дещо перевірити.

- Добре. Та я з тобою.

- О, ні! Хтось же дуже переживає за свою репутацію?

- Я теж перевдягнуся. Дай свою запасну сукню, – Ірен простягнула руку.

- Принцесо, ви не підете…

- Або так, або викручуйся сама, коли тебе впіймають. – без сумніву проказала дівчина.

***

Уже за півгодини ми йшли коридором, несучи перед собою брудну білизну. Ірен постійно спотикалася через задовгу сукню, та це її не турбувало: вона посміхалася, принцесі подобалася така авантюра.

У замку було людно. Усі готувалися до завтрашнього балу, тож у невеликому безладі ми не виділялися. Коли ми пройшли на нижній, господарський поверх, перед нами виникло перехрестя, один із коридорів вів униз – саме його я бачила у видінні.

Недалеко звідси була й приготована мені кімната з дзеркалами, тож це місце я пам’ятала зі вранішньої екскурсії Мартіни.

- Там внизу – стара в’язниця, деякі приміщення віддали під склади, – заговорила принцеса, коли я, вагаючись, стала на першу сходинку. – Ти впевнена, що нам туди?

- Можете почекати мене тут?

- Ще чого? – Ірен спустилася донизу. Ця дівчина була сміливішою, ніж я думала.

У коридорах пахло вогкістю та гнилими овочами, на стінах висіли поодинокі факели (добре, хоч запалені). Немов за інструкцією з марева, ми пройшли коридорами до дерев’яних дверей, за якими лунали голоси.

У видінні був й інший хід праворуч, ми ринули туди, лиш би не натрапити на когось живого. З острахом пройшли далі низьким коридором до сусіднього приміщення, яке губилось в мороці. У темряві ми кинули білизну, пробуючи розгледіти щось довкола.

Тут видіння обривалось, як і обривались любі припущення. Що далі? Куди далі?

Моє серце ледве не вирвалося з грудей, коли хтось закрив мені рота і почав відтягувати назад до входу. Ірен почала викручуватись і спробувала кричати – на неї теж напали. Захищаючись, я намагалася вкусити долоню нападника.

- Та заспокойся, – озвався знайомий голос.

- Збігнєве? – пошепотіла принцеса.

- Тихо, – відповів мій нападник.

- Принце? – тепер завмерла я.

- Тихо, потім розберемося, що ви тут робите.

Моє серце калатало, мов навіжене: невже він знову все бачив? Захотілось сперечатись, переляк змінявся злістю. В протест я вирвалась з рук кронпринца, рушивши до виходу добровільно.

Та всіх зупинили голоси. З-за стіни долинула чужа розмова. Було чути двох дійових осіб, одну із яких я добре знала – Мартіни. Інший - невідомий. Та коли заговорив третій голос, мої чуття насторожилися. Він повинен належати якійсь молодій дівчині: ніжний, мелодійний. І я його вже десь чула… Раптом у мені все похололо: у лісі – цей голос лунав у грозі, що мало не вбила принцесу!

Ноги підкосились, і я присіла на принесену сюди білизну.

- То магія обрала кронпринца? – запитала дівчина.

- Так, – відповіла бабця. – Але королева вже шукає якусь чаровніцу для принцеси.

- Успіхів їм у пошуках: зараз небагато молодих і не прив’язаних чаровніц.

Тиша. Хтось присів поряд мене.

- Нам на користь ненависть кронпринца до чарів, – продовжив голос лісної дівчини. – Леслава йому мов кістка поперек горла, у дівчини ж ще й не дуже покірний характер, так, Мартіно?

- Усе правильно.

- Якщо на троні принц буде висловлюватися проти чаклунства й відправить дівчину геть, порушивши старі домовленості, почнуться переслідування. Не зносити йому тоді корони!

- Не забувайте: Леслава наполовину Слуцька. Коронована родина сама на цьому наголосила, – заговорив третій незнайомий голос. Той звучав пихато та незадоволено. – Це не входило в мої плани.

- Перестаньте, – знову заговорила дівчина. – Вона нам не буде заважати. Правда, пані Жебровська?

У відповідь – мовчання.

- Подивимося, чим усе закінчиться.

Добре, що в кімнаті було темно і ніхто не бачив мого блідого обличчя.

Учулося шарудіння, а потім рипнули двері. Таємні збори в келії по сусідству закінчилися. Всі розійшлися, навіть не прощаючись. Вітольд кинувся до виходу, але його зупинив Збігнєв.

- Ви нічого цінного не почули, – тихо проговорив Вушс.

- Ти серйозно? – огризнувся принц.

- Вона не мала права видавати мої секрети, – поглядом я шукала їхні обличчя, але бачила лише темряву, шукала підтримку, бо як же це все мені не подобалось!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.