Розділ 5

- І що ви там робили? – Вітольд із грюканням зачинив двері. Було вже за північ, коли вся наша четвірка опинилася в безпеці.

Всі погодились на пропозицію Ірен перебратися до наших кімнат. Кронпринца розпирала цікавість, мене ж у полон взяв розпач.

- Те саме питання, – принцеса схрестила руки на грудях й усім своїм суворим виглядом не поступалася братові.

- Ірен, навіщо ти лазиш замком ночами? Тобі мало пригод? А тобі, Леславо?

- Як ти дізнався про підземелля? – тепер суворо говорила я.

- Ти дурна чи придурюєшся?

- Вітольде! – Ірен вдарила його по плечу.

- Ти бачила видіння, чи не так? Коли знепритомніла? Вітаю - все бачив і я! – кронпринц розвів руками, криво посміхаючись сестрі.

- Взагалі-то, – заговорив Збігнєв, – чутки про пані Жебровську ходять давно, ще й вдалося дістати її дивне листування. Твоє видіння, Леславо, підказало лише, як саме все підслухати.

- То чому за ними спостерігали ви, а не варта?

- Бо пані Жебровську захищає королева.

- Але інші! – я злилася.

- Не так просто переконати старших у нашій правоті.

Вітольд сердито зиркнув на друга, та змовчав, сівши на ліжко Ірен. Ми пробралися до її спальні, бо це була кімната, куди зараз точно ніхто не нагряне. Потривожити сон королівської родини – це великий гріх!

- Може, вона виконує доручення королеви? – тепер я шукала виправдання бабці Мартіні.

- Мати повністю їй довіряє, – продовжив Вітольд.

- Ти знову говорив з нею? – Ірен сіла поруч. – Якщо найближча чаровніца – зрадниця…

Принцеса не договорила, тепер всі три пари очей дивилися на мене.

- Нічого не знаю! Якщо б я щось приховувала, то не повела б принцесу посеред ночі слухати їхню розмову.

- Невже? – принц різко встав, лише два кроки – і він опинився поруч. – Ти ж знаєш, я можу бачити. От для безпеки ти взяла принцесу й пішла туди. Треба ж було себе прикрити.

- Ти придурок! Твоя сестра сама напросилася! Я нікого не хотіла брати!

- Але ж взяла. Навіщо?

- Тоді вижени мене! Звинувать у зраді! Мені вже осточортіли твої підозри, усі ці ігри! Я не хочу вам зла і не хочу, щоб його заподіяли мені!

- Думаєш, я можу так легко тебе позбутися? Там унизу правильно говорили: попри скритність чарів, більшість знаті вірить у всю цю дурню! Вірить у прив’язування!

- Брате, – принцеса стала між нами, боячись, що ми почнемо битися. – Я їй вірю.

- Ти наївна!

- Може, й так, але я маю право голосу.

- О-о-о! – Вітольд відвернувся, пройшов кімнатою, виглядаючи, мов загнаний звір, і заговорив далі. – Ірен, за кілька місяців відбулося три замахи на членів королівської родини. Один із них був вдалим – батько не протягне й до осені. Мати постійно наче гніздо будує, ще й прикликає до двору різних послів, представників знаті. Вона не розуміє, що у всій цій юрбі ми й не помітимо вбивць. Вона не хоче вірити, що хтось із близьких може вдарити у спину!

- Так, але ми не можемо бачити ворога в кожному. Є й невинні. Так, до замахів причетні люди з чаклунськими можливостями, але якщо ми почнемо переслідування, у королівстві проллється багато крові. Якщо про це дізнаються східні князівства, вони підуть на нас війною для винищення єресі. Якщо дізнається Млава і Троскі, почнеться війна для захисту чарів. Усе, як двісті років тому. Розберімося спочатку з тими, хто був сьогодні внизу. І не з Лаві, а з її двоюрідною бабцею.

- Лаві? – Збігнєв у цій ситуації навіть міг посміхатися.

- Ви серйозно? – Вітольд, здається, здався.

- На завтра потрібні амулети, – боязко втрутилася я. – Для захисту. Щось спробую зробити. Вони не захистять повністю від сильних замовлянь, але допоможуть пережити їх простіше, наче хворобу.

- Амулети ж діють недовго? – запитала принцеса.

- Так, до п’яти днів. Робити їх постійно не вийде. Усі ці приїжджі... Може, й ваша правда: маємо бути пильними.

Не знаю як, але зміна теми, розбила все бажання брата і сестру далі сваритись.

- Думаю, на сьогодні досить, – Збігнєв попрямував до дверей, поглядаючи на друга. Кронпринц ж не зводив із мене погляду. Я йому ну дуже вже не подобаюся.

***

Двісті років тому весь світ поділявся на дві частини: тих, хто поважав чари, і тих, хто їх ненавидів. Звісно, першими були переважно іннараси та мешканці Троскі – країни-острова на південь від нашого королівства. В ту пору на сході люди жили, відкидаючи все магічне, наче проказу. Коли жорстокість людей перейшла межі, коли таким, як я, не давали мирно жити, Троскі на нас напала. Тоді ще не було королівства Ільвіц, а існувало лишень багато дрібних князівств. Люди програвали, віддаючи життя й землі. Та на полях битв Великої Війни народився герой. Він був сильним та сміливим, і, за всіма правилами казки, – ще й розумним. Цей герой походив із роду Тарло. Йому вдалося об’єднати князівства під одним прапором, вигнати воїнів Троскі назад на їхній острів, а іннарасів відтіснити на захід, відібравши у них найбільшу цінність – місто Ловичі.

Віт Тарло правильно вчинив, коли вчасно зупинив війну. Іннараси заснували нове королівство – Млаву, відгородилися від нас стіною і пообіцяли не вступати з людьми у суперечки, якщо ми більше не будемо відвойовувати в них землі. Насправді ж вони боялись людської чисельності. Це був найславетніший мирний договір усіх часів! Але, як завжди, декому цього було мало.

Тарло заснував королівство Ільвіц – королівство людей, де магія начебто заборонялася, але й не переслідувалася з кривавим мечем. У зловживанні чарами міг звинуватити лише суд, людський суд. Троскі також визнало нове королівство, наголосивши, що їхня війна була немарною. Та насправді острови зазнали таких втрат, що просто не могли продовжувати боротьбу. Вони пам’ятали ганьбу відступу, і лише питанням часу, коли ж старі образи переростуть у нову загрозу.

У цей спокійний повоєнний час прокинулася вже людська жадібність. Князі, які не хотіли визнати нового короля, не хотіли віддавати свою владу, почали підбурювати конфлікт, мовляв, Віт Тарло – боягуз, він не добиває ворога. Вести війну на морі, нападати на острів, народ якого краще помре, аніж здасться, було безглуздо. І Тарло це знав. Як-не-як, усі зазнали жахливих втрат. У довгих суперечках та сутичках він від’єднав від королівства бунтівні князівства. Так і донині на сході є п’ять князів, які прагнуть корони роду Тарло, які пробували напасти на Троскі і програли. Вони до сьогодні винищують усі чаклунські зародки й хочуть, щоб так чинила й решта світу.

Тож ворогів у королівства Ільвіц багато. Як усередині, так і зовні. Можна зрозуміти страх Вітольда, але ж потрібно вчиняти мудро, бо прогнози Ірен справдяться.

Сьогодні же, сон мене не брав, я просто лежала в ліжку і згадувала почуте напередодні. Рідна бабуся не любила сестру, та про зраду королю ніколи не йшлося. Ми маємо найвищі посади, усі Жебровські добре користали своїм наближенням до корони. Навіщо всім ризикувати? Адже у найгіршому випадку знову розпочнеться Велика Війна. Навіщо це все?

***

Уранці тренування скасували: як-не-як, день великого дійства – балу. Я, зачинившись у себе в кімнаті, схилилася над столиком, де були чотири срібні браслети. Такі заготовки чаровніци часто купують для амулетів, і я не була винятком. Магія мені підказала ще в Пшорку, що потрібно було купити саме чотири ланцюжки. Тож, діставши їх з таємної кишені моєї дорожньої сумки, я взялася до роботи.

Моя кімната заливалася веселковим світлом з вітражів, на столику димівся ладан – символ повітря, горіла свічка – вогонь, було декілька листків дубу – земля, ну, і склянка з водою.

Спочатку браслет витираєш листками, подумки просиш сил природи про захист. Потім тримаєш амулет над ладаном, щоб його дим огортав руку. Далі вода – опускаєш браслет на дно посудини і не забуваєш при цьому промовляти прохання про захист. Вогонь завжди наприкінці: він запечатує силу в предметі.

Знайоме поколювання в пальцях – і все! Пам’ятаю, як щось схоже робила мама для наших друзів із Пшорку. Її амулети були дуже сильними. Сподіваюся, й мої не підведуть.

Коли таїнство закінчилось, у двері постукав слуга. Незграбно він віддав мені накриту покривалом клітку та записку. За мереживним плетенням срібного дроту ховалась невеличка біла птаха. Її хвіст віддавав відтінками бузку, а крихітній дзьоб був чорним. Вона дивилась на мене маленькими агатовими оченятами, серйозними та холодними.

***

«Надіюсь її спів Вас не налякає.

Карл»

І більше жодних пояснень.

Я поставила клітку на стіл, де ще хвилину тому чаклувала, і розгублено перечитала записку вдруге. Нежданий подарунок мені не сподобався.

***

Снідали ми не разом. У замку було затишшя: усі й усе готувалося. По кімнаті принцеси були розкидані наряди, туфлі і прикраси, сама ж Ірен у нічній сорочці сиділа на ліжку й, поїдаючи сніданок, читала книгу.

- Можна до тебе? – я просунулася в прочинені двері, помахуючи браслетами.

- Ти зробила?

Дівчина зіскочила з ліжка, ледве не перекинувши посуд.

- Ох, вони такі прості.

- Вибачте, не мала часу по ювелірних умільцях бігати.

- Я не про це. Звичайні короткі ланцюжки, ані тобі символів, ані якогось сяйва.

- Це ж не фокуси, – я посміхнулася. – Сподіваюся, вони вас сьогодні захистять, якщо що.

- Я теж для тебе дещо маю.

Ірен одразу ж одягла свій амулет. За звичаєм усі сукні мають довгі рукави, тож браслета й не буде видно, зате мені спокійніше.

Принцеса потягла мене за руку в гардероб, де була її дивовижна зелена сукня розшита десятками квітів, різних і неповторних. Робота була настільки майстерна, що я навіть почала заздрити. Мені до таких вмінь ще далеко.

Поруч лежала невелика діадема та маска для балу – усе з жовтого золота. На них теж були викладені квіти, тільки вже з дорогоцінних каменів. У кутку маски і діадеми були порожні прогалини, які не поєднувалися з образом.

- Це для живих квітів, – пояснила Ірен, побачивши, куди я дивлюся. – Я – весна. Квіти прикріплю до сукні, діадеми, маски, волосся. Думаю, гарно виглядатиме.

- Ці прикраси неперевершені.

- Ти ще не бачила, що умільці для королеви зробили. Матінка буде сонцем, а батько левом. А ось це, – принцеса дістала коробку, прикрашену темним оксамитом, – тобі.

Усередині лежали срібні кольє, маска й обруч, де-не-де прикрашені гірським кришталем. Срібло звивалося, наче нитки на мереживі. На масці до чола й щоки був уплетений срібний молодий місяць. Усе було надзвичайним. Я зроду не бачила нічого гарнішого, нехай мене пробачить принцеса, та я закохалася! Такі речі могли зробити лише чари. Приховані і складні.

- Це моя подяка за спасіння. Воно, може, не найдорожче, але його виготовив найславніший умілець-ювелір. Ти ж не знала, ким будеш, от я й подумала, що комплект чудово підійде під ту срібну сукню. Ти на ній зорі мала вишивати? То будеш ніччю, чи місяцем, чи усім разом.

- Я не можу це взяти!

- Ти мусиш, – Ірен вклала мені в руки коробку, щиро посміхаючись. – Як би не ти, мене б тут узагалі не було. Ти моя фрейліна й маєш виглядати чудово.

- Я не знаю…

- Знаєш, – дівчина розвернула мене за плечі. – Усе, забирай це і йди звідси. Ще кілька годин – і будемо збиратися!

- Дякую!

- Та перестань, – мене виштовхали до загальної кімнати, де вже топталися інші фрейліни. – Агнешко, а ти ким сьогодні будеш?

- Принцесо, – низько вклонилася дівчина, а її брошка-сонце все виблискувала. – Я буду птахом, прекрасним і незабутнім.

- Шкода, мій брат буде темрявою чи то місяцем, як завжди, у всьому чорному, ніякої фантазії. О! – Ірен різко до мене повернулася. – Ви з Вітольдом співпадаєте.

Я нічого не відповіла, просто посміхнулася, намагаючись показати, що мені байдуже. А от Агнешка злилася, її захоплення кронпринцом перетворювалося на манію.

***

Далі я бігала замком із дорученнями, потім ще навіть бабці Мартіні допомагала: якусь частину її сьогоднішньої сукні забули вишити. Ось тому я і ще троє дівчат, згорбившись над узором, виправляли помилку.

По обіді вже вдягали принцесу. Ніколи не думала, що збиратися можна так довго. Ірен була незадоволена вкладеним волоссям, довелося все переробляти (добре, принаймні, що не мені). Я просто стояла збоку і кивала головою, погоджуючись з усім сказаним.

Коли принцеса врешті задоволено подивилася на себе в дзеркало, я побігла шукати Збігнєва та принца, сподіваючись, що вони ще не вдягаються, бо у мене досі були їхні браслети.

Я бігала поверхами в пошуках хлопців, а за кілька хвилин вже помчала на шум у головному холі замку. На бал завчасно прибула якась делегація, і, як виявилося, зустрічав її сам кронпринц.

Хол був оздоблений усе тими ж вітражами, тільки їх тут було шість, з дивовижними пейзажами, і вони сягали від підлоги й аж до стелі. Принц та Збігнєв, разом із десятком придворних, стояли посеред холу в очікуванні. Я пробралася до Вушса, хотіла віддати браслети і швидко втекти, але не вийшло.

Тільки-но я опинилася поруч із хлопцем, тільки-но він забрав свій ланцюжок, як до замку увійшли представники Троскі. Усі – і жінки, і чоловіки – із неповторною темно-шоколадною шкірою, довгим чорним волоссям. Увесь їхній одяг був із шовку та шифону. Моє тіло завмерло, як й від іннарасів, я таких ніколи не бачила. Майже всі ці люди володіли чарами (це було відомо з підручників), рідко коли хтось із них народжувався без дару, знову ж таки, як й іннараси.

- Вітаю в замку Лович! Ваше прибуття нас неабияк тішить, – Вітольд говорив шанобливо, але лише злегка кивнув головою у знак вітання, жодних поклонів.

- Це й для нас честь, – заговорив, вочевидь, очільник прибулої делегації, старший чоловік, надзвичайно високий та широкоплечий. – Кронпринце Вітольде, принцесо?

Чоловік дивився на мене, як і всі решта. Я ж, немов камінь, стояла на місці, стискаючи в кулаку клятий браслет Вітольда.

- Ні, це панна Слуцька, – принц простягнув мені руку. – Моя супутниця на сьогоднішній вечір.

Наче щойно хтось вилив відро води на моє бідне тіло. Я механічно подала руку принцу, він так сильно її стиснув, що я ледве не скрикнула – ще й біль поколювання від його дотику. З пам’яті зринули правила етикету, і я поважно зробила реверанс, але мене так тіпало, що виглядало це, мабуть, ну, дуже незграбно.

- О, як чудово!

- Може, пройдемо в зал? – Вітольд вказав на відчинені двері праворуч. – Пане Сбровський, проведіть гостей.

Мов у тумані, я побачила вже знайомого пана Яна, побачила, як весело посміхається Збігнєв, що пройшов услід чоловікам, і побачила дівчину – вродливу представницю Троскі. Вона йшла поважно, з суворим обличчям, вивчаючи мене, наче скульптуру. На її зап’ястках і руках були золоті орнаменти, дуже знайомі. Вона носила на голові золоту діадему, та й весь її одяг був золотим.

За ними зачинилися двері, і лише тоді принц відпустив мою руку.

- Якого дідька ти тут робиш?

- Принесла вам браслети, – я віддала йому амулет, але мій погляд був спрямований на двері. Та дівчина наче мене причарувала. - Хто це?

- Що?

- Хто вони такі?

- Йди до Ірен і до балу краще не потрапляй мені на очі!

- Ця дівчина, – я не могла отямитися, наче заворожена.

- Це був брат короля Троскі, з найближчим почтом і своєю єдиною дочкою Данаб Авах. Рада? Усе, йди збирайся. Мені ще тільки цього бракувало!

Остаточно я втямила, що сказав принц, лише коли опинилася у своїй кімнаті. Агнешка мене все-таки приб’є, коли дізнається.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.