Розділ 6

У тьмяному невеликому коридорі, що вів від королівських покоїв до головної зали замку Лович, уже стояли Ірен та Збігнєв. За звичаєм він супроводжував її на кілька перших танців, потім дівчина танцюватиме лише з наслідниками великих родів. Хлопець був у подобі вовка, весь у хутрі й із рудим волоссям, яке не дуже пасувало до загальної, сірої, картини. Вушс хвалив образ принцеси, навіть нюхав квіти на голові, вони, наче діти, про щось собі говорили й сміялися. Я ж стояла позаду, в темряві, і бачила, як виблискували сірі хвилі подолу моєї сукні. Мабуть сюди теж не пасує моє мідне волосся, довгі руки, худе обличчя… Я відчувала важкість обручу на голові, наче корони, і раділа масці на обличчі. Може, мене ніхто не впізнає?

За спиною хтось наближався, та я боялася озиратися: це могли бути тільки представники королівської сім’ї.

- Знаєш, чому я тебе запросив? – тихо промовив Вітольд, ставши поруч та також дивлячись на сестру й друга. Вони й далі весело над чимось сміялися.

- А я мала право відмовитися?

- Ні, не мала. Твоя тітка сьогодні зранку приймала шанованих гостей.

- Пані Жебровська не могла, я була поруч…

- Я сказав - тітка.

Я поглянула на принца – увесь такий гордий, у чорному оксамиті, розшитому гострим узором, із невисокою срібною короною, і в простій чорній масці, яка відтіняла білизну шкіри та неймовірно гарні очі. Хлопець задоволено посміхнувся, бачачи моє розгублення. Він був красивим, я б сказала, небезпечно красивим.

- У тебе є родина не тільки з боку матері.

- Я не спілкуюся зі Слуцькими.

- А дарма. Кілька тижнів тому королю надійшло прохання про передачу спадщини по жіночій лінії. Це дуже болісна тема, бо зазвичай спадкоємцями батька є лише сини. А що робити, коли синів немає? – принц посміхнувся ще ширше. – Є один виняток: передати спадщину дочці тимчасово, доки в неї не з’явиться дитина чоловічої статі, а якщо такої не буде – після смерті матері все переходить короні. Це милість від корони, щоб зберегти родинні маєтки.

- Слуцькі не мають представників чоловічого роду… – я почала розуміти.

- Саме так, твій батько загинув на полі бою, а його молодшого брата покарали за зраду. У тебе залишилася одна тітка з дочкою, якій зараз десять років і яка, подейкують, дуже хвороблива.

- То в проханні йдеться про мою кузину?

- Так. Але за законом саме ти маєш успадкувати Слуцьк і його землі, як дочка старшого брата. Звісно, якщо король буде милостивим.

Я відступила на крок. Про це мені ніколи нічого не говорили, нам не потрібне було багатство батькової родини, що викинула мене та мою матір на вулицю.

- Ви навмисно представляєте мене як Слуцьку. Це ваш план? Ви давно це продумали?

- Чесно кажучи, батько хоче вам відмовити, мова все ж таки про найбагатші землі півночі. Але коли в гру вступає Троскі – варто задуматися.

З’явилися правителі. Сукня королеви сотнею золотих складок спадала додолу, маска виблискувала променями, утворюючи корону навколо голови. Ірен мала рацію – це неймовірне творіння. Маска ж короля відтворювала голову лева, оздоблена шерстю та все тим же золотом. Боги нинішнього світу. Вони посміхалися до принцеси, щось говорили Збігнєву. Усе це в напівтемряві, так самовпевнено й зухвало.

Я ступила ще крок назад, до виходу, але принц ухопив мене за руку.

- Гра тільки починається, – він сміявся мені прямо в очі, а моє тіло пронизували блискавки.

Зараз у цьому коридорі зібралися найжахливіші люди королівства. Може, вони заслуговують на покарання?

Ірен помахом руки запрошувала наблизитися, та я не могла: мої очі наповнилися слізьми. Вона така ж, як і решта: знає правила цього двору та вміє носити маску для оточення.

Відчинилися двері, залунала музика та оплески. У найбільшій залі замку з сірого граніту палахкотіли сотні свічок. Під стінами стояли столи, що вгиналися від наїдків та напоїв. Усі гості були в дорогому одязі. Король виголосив промову, але я її не чула. Потім знову заграла музика і розпочався танець, якого навчила мене Ірен. Вітольд взяв мою руку, а все моє тіло наче скував холод. Потім кружляння, і всі навколо перетворилися на кольорову стіну. Танцювало лише три пари. Три королівські пари. А в одній із них – я, і мене просто використовують. Я – прикриття для півночі! Служниця, дочка чаровніци. Чаровніци, що покинула столицю заради кохання.

Я не потрапляла в такт й постійно нахилялася не туди. Вітольд притиснув мене до себе, суворо дивлячись мені в очі, та це не допомагало: я й далі губилася, з-під маски текли сльози, а ноги плуталися у сукні.

Завершення танцю стало неймовірним полегшенням. Якусь мить опісля Вітольд ще тримав мене, боячись, що я просто впаду посеред зали. Пролунали оплески, за ними розпочалася нова музика, і я втекла між новими парами, які стали в коло.

Із зали через невеликий скляний хол можна було вийти в сад. Це був дивовижний зелений куточок, налитий теплом всього півдня. Десь сідало сонце додаючи багрянцю околу. Глибоко дихаючи, я намагалася опанувати себе. Довелося зняти маску, щоб витерти сльози, – ці нелюди їх негідні. Знайшовши тихий закуток із лавкою, я спробувала заховатися.

- Лише один танець – і ви без маски? – переді мною стояв іннарас, той самий, на якого я натрапила в коридорі поблизу кухні. – Ви не будете знову непритомніти?

- Не збираюся.

- Мене звати Карл Рлуцький, – він присів поруч на лавку і поглянув на казарми. Там, за садом, я вчора тренувалася. Там… Я напружилася.

- Рлуцький? Це ж…

- Так, королівський рід Млави. Але в мого батька п’ять синів, і я наймолодший.

- Леслава, просто Леслава, – я спробувала посміхнутися, та вийшло незграбно.

- Мені представили вас як панну Слуцьку.

- Мене вже представили?

- Того вечора, коли ви знепритомніли.

- А-а-а, – на очі знову наверталися сльози.

- Я тоді вас настільки сильно налякав?

- Ні, що ви! Просто був важкий день. Можливо, якби не ви, я б ще довго лежала в коридорі.

- О! То, виходить, я вас врятував?

- Напевне.

- Тоді ви завинили мені танець.

- Що? – либонь, мої очі стали схожими на круглі монети.

- Не лякайтеся знову, це ж просто танець. Якщо вам це неприємно…

- Ні, я просто здивована, що сам принц…

- Ви щойно вже з одним принцом танцювали.

- Так, танцювала.

- А як вам мій подарунок?

«Карл» - я розгубилась.

- Добре, один танець, – відповіла я.

Карл простягнув мені руку, допомагаючи встати. Довелося знову вдягти маску і попрямувати до залу. Принц не мав якогось певного костюму і був убраний у кольори свого королівства: усе темно-фіолетове, як і маска, як і волосся, зв’язане на потилиці. Він мав гострі риси обличчя (я добре це запам’ятала ще при першій зустрічі) і бузкові очі – очі чарів. Тож, коли ми стали одне навпроти одного, я дивилася на нього, як на якусь першину, якої не зустрінеш на ярмарку. Карл мені всміхнувся, показуючи загострені ікла. Справді, ззовні іннараси були не такі, як ми, але всередині не вирізнялися.

Ми протанцювали три танці поспіль. Принц умів розсмішити, підтримати розмову й підняти настрій. Я навіть встигла познайомитися ще з кількома представниками його королівства. От тільки вже вони вивчали мне як дивину. І всю цю радість зруйнувала господиня свята, коли підійшла до нас.

- Вітаю вас! Приємно, що ви заводите нові знайомства, – Ангелія Тарло погладила мене по плечу, наче я стояла на вітрині. – Сподіваюся, сьогоднішній вечір вам сподобається, бо завтра повертаємося до звичних справ.

- Ваша Величносте, все чудово.

- Принце, ви ще не танцювали з моєю донькою?

- Ні, не мав честі, – Карл окинув залу, як мені здалося, не дуже втішеним поглядом.

- То заповніть цю прогалину. А Леславу я забираю з собою.

- Панно Слуцька, дякую за танець. Маю надію, що ми ще продовжимо, – Карл гордо підняв голову та попрямував у людський натовп. Я ж ніяково стояла біля королеви і дивилася, як принцеса Ірен закінчує танець із якимось темноволосим огрядним мужчиною. Біля них танцював Вітольд із дівчиною з Троскі. Все-таки з нею було щось не те.

- Це так гарно, – заговорила королева. – Коли пари рівноцінні. Правда?

- Так, Ваша Величносте.

- І так чудово, коли всі знають своє місце.

Я лише кивнула.

- От і добре. Бо я подумала, що ти про це забула.

Мене знову залишили саму. Серед сотні людей я була одна. Ще було далеко до півночі, але я вирішила покинути це дійство. Навіть ті короткі хвилини радості королева змогла зіпсувати своєю отрутою.

У коридорах походжала знать. Пишно вбрані лорди, розпашілі від вина, сміялися та жартували. В одному із закутків якісь дівчата жваво про щось перешіптувалися. Зачувши мої кроки, вони вибігли зі сховку. Що далі я відходила від зали, то менше зустрічала людей, і то сумніше мені ставало. Залишився тільки сум, розчарування від ситуації і того, що я не попрощалася з Карлом.

Загублену у роздумах, мене хтось налякав, спіймавши за плече.

- Дочка Беати Жебровської? – якась старша жінка дивилася на мене злими очима. Вона була в масці, у коштовній сукні, але тхнуло від неї потом та лікувальними травами.

- Ні, – я вивільнила плече і спробувала піти далі, але мене знову вхопили, цього разу сильніше.

- Неправда! Ти – її донька. Може, тобі просто більше подобається прізвище Слуцька?

- Це не ваше діло! Йдіть своєю дорогою.

- О, любонько, – пальці жінки стиснулися в мене на зап’ясті, а обличчя наблизилося до мого настільки, що я відчула її несвіжий подих. – Це все моє діло і моєї доньки! Ти думала, що якщо бабуня відправить тебе до короля, то все? Думала, будеш купатися в золоті? Ніколи! – мене відштовхнули до стіни. – Не дозволю. Ти копія своєї мамуні: така ж худа, зовсім не схожа на батька! Може, ти не його дочка? А? Ти підкидьок нашому роду! Знай, усе, що тобі перепаде від Слуцьких, принесе лише розчарування і біль! Так і передай це все старій відьмі!

- Та як ви смієте? – у нервах я відштовхнула жінку від себе. – Мені байдуже до ваших грошей та землі. І нехай вас задушить заздрість, але я все-таки наполовину Слуцька!

І я знову втекла.

Лабіринтом коридорів я дісталася до потрібної кімнати з дзеркалами. Тут, крім трьох свічад, більше нічого не було. Маленький мамин годинник показував - до півночі ще майже година. Тож, сівши у вишуканій сукні прямо на кам’яну підлогу, я знову заридала. У всій цій грі принців я залишуся без дому і родини. Жебровські мене тепер не приймуть, через ці наряди. Я не маю друзів, на мені тавро чужого прізвища... І далі все буде лише гірше…

Для мене жаліти себе ніколи не було виходом із ситуації, але того вечора мені це було потрібно. Виплакавшись, я вирішила, що виживу в цьому зміїному кублі. Нехай я і проста дівчина, та мої чари мені допоможуть. Я не можу підвести бабусю і матір, вони завжди стояли міцно та непохитно.

Я встала, знову зняла маску із заплаканого обличчя і поглянула на своє відображення. А що? У цьому обручі, у дорогій сукні я була схожою на панну.

Залишалася хвилина до півночі, коли до кімнати зайшов Вітольд. Безмовно він став поруч, мати добре навчила його всім обрядам. Коли настав час, дзеркало показало мені видіння, чари допомогли знаннями, що врятують мене.

Цього вечора принц видіння не бачив – ще один злий жарт долі на мою користь.

- У мене є умови, – це були перші слова, які я промовила до нього в цій кімнаті.

- Ого! Умови? – принц, сміючись, підійшов ближче, ставши за моїм правим плечем. – І які?

- Ти віддаси мені землі Слуцьких. Знаю, ти зможеш це організувати.

- Ти щось пила на балу?

- Ні. Просто натомість я врятую твого батька.

Я не думала, що його шкіра може бути ще білішою.

- Продовжуй.

Я відвернулася від дзеркала, задоволено дивлячись на Вітольда.

- Я буду служити короні на посаді фрейліни Ірен, й по всьому. Не як служниця твоєї майбутньої дружини чи королеви. Натомість, твій батько житиме й правитиме доти, доки дозволять йому боги. Чи ти дуже хочеш уже надягти корону?

- Королева на це не піде.

- А це не мої проблеми. І ще, ти відпускатимеш мене, коли все закінчиться.

- Відпускатиму?

- Так, хочу об’їхати королівство. Сама, без цього столичного цирку. До речі, мою тітку, Грету Слуцьку, ви дуже розлютили, мала з нею неприємне знайомство.

- А твій клан? – принц схрестив руки на грудях. – Він не погодиться.

- Мені байдуже, я вже для них як кістка в горлі, – легкий страх мене все-таки переймав.

- Думаєш, таке життя тобі підійде? – він кивнув на двері, за якими сьогодні розважалася знать.

- Перевіримо.

- Я погоджуся з усім сказаним. Якщо до осені король буде здоровий, ти отримаєш усе бажане. Але ти не перестанеш відвідувати тренування і вирушиш із нами в об’їзд королівства. Заради Ірен.

- Добре, – я задоволено знову глянула у дзеркало.

- Ти небезпечніша, ніж виглядаєш, – він підозріло посміхнувся. – Не боїшся програти?

- Я вже програла те, що мала.

Принц покинув кімнату. Не знаю, наскільки його слову можна вірити, але я мушу добитися свого! Не можна бути жертвою.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Ярина Мартин
02.09.2021 00:39
До частини "Розділ 6"
Ох, як все закрутилося! Дуже гарно продуманий світ, подобається дізнаватися про нього більше. Нові раси (особливо іннараси. Ух, які магнетичні))) Ну і Леслава. Стільки на неї звалилося, а вона не здається та ще й свої умови ставить. Молодець!) Сподіваюся кронпринц скоро зрозуміє, що їм варто об'єднати зусилля.
Уляна Дадак
03.09.2021 22:26
До частини "Розділ 6"
Я дуже рада, що вам подобається!!!!)