Розділ 8

Розділ 8

Жив собі на світі хлопець – не красень, не богатир і не розумник. Імені він не мав, тож назвав себе сам – Місяцем. Хлопчина жив у лісі, бо соромився, що немає в нього ані грошей, ані майна. Збудував собі халупу, збирав ягоди й корінці, пробував полювати. Хлопець починав працювати, ледь вставало сонце, і лягав спати, коли воно вже давно ховалося за обрієм.

Минав час, і довгими зимовими вечорами, сам один, при вогнищі він почав різьбити іграшки. Довгі години роботи винагородили майстра: забавки були дивовижними. Відтоді, щойно він сідав за різьблення, час наче зупинявся: усе навкруги йому допомагало, а руки так швидко працювали, що хлопець зрозумів – це магія. Нехай його халупа завалювалася на один бік, а на вбогому городі росли лише боби – іграшки були для нього золотом.

Так довгі роки хлопець жив, майстрував і тішився з того. Людей він і далі боявся (мав страх, що його засміють), тож самотньо блукав лісом, шукаючи натхнення.

Тієї самої пори на узліссі жила собі дівчина. Її батьки постійно сварилися, тож, не бажаючи слухати репетування, вона втікала до лісу. Дівчина збирала ягоди і трави, продавала все на базарі. За виручені гроші купувала стрічки та коралі, які не могли придбати для неї батьки. Хоч її родина й була бідна, дівчина це завжди намагалася приховати, старалася виглядати якнайкраще, соромлячись свого походження. Звали її Сонце.

Так однієї весни Місяць і Сонце зустрілися. Посеред першого листя дівчина збирала потрібні їй пагінці, а хлопець, почувши шум, сховався у кущах. Сидів тихо і лише дивився.

- Може, перестанеш ховатися, – промовила першою Сонце, знаючи, що за нею спостерігають. – Я тобі гостинці принесла. Будеш?

- А я що тобі натомість дам? – хлопець вийшов з-за кущів, боязко ховаючи погляд.

- А що маєш? – посміхнулася дівчина.

- Іграшки. Більше нічого не маю.

- Мене звати Сонце, – протягнула вона йому руку.

- Місяць.

Хлопець витягнув з кишені забавку – ведмедя. Той був грізним на вигляд й неймовірно реальним: лапи й голова в нього рухалися, здавалося, шерсть от-от зм’якне й пролунає рик. Сонце ще не бачила нічого схожого на жодному базарі.

Вона пригостила хлопця медом, а він віддав їй свою іграшку. За день дівчина знову прийшла, принесла молока, і Місяць знову віддячив їй своїми роботами. Він не знав, що таке доброта і що за неї не треба платити. Тепер Сонце почала прибігати щотижня, приносила харчі, сміючись, забирала десяток забавок і бігла їх продавати. Її сукні ставали дедалі гарнішими, а низок коралів щораз більшало. Сонце, немов панна, ходила своїм селом, лише насміхаючись зі всіх інших.

А Місяць її чекав. Він покохав дівчину, бо не знав інших. Він любив її сміх, її незрозумілі розповіді. Вона хотіла ще більше іграшок, і він робив їх ночами, аби лиш догодити їй. Та одного разу замість Сонця прийшов якийсь хлопець, що приніс сир і забрав забавки. Ще за тиждень не прийшов ніхто. Дні минали, та стежка з села заростала травами.

Місяць сумував, блукав лісом, підходив ближче до села, та Сонця все не було. Може, вона хвора? Може, її хтось ображає? Він переживав, але страх перед людьми був сильнішим.

Минули роки, і Місяць не витримав, узяв іграшки та пішов до села. У негоду він ходив від хати до хати, шукаючи дівчину. Його відправляли далі, й далі, аж доки він опинився біля великого гарного дому. Місяць побачив, що у вікні сиділа Сонце, сміялася та гралася з дітьми його старими іграшками. Хлопець, що колись приносив сир, її обнімав. І серце Місяця не витримало...

У його серці вся любов розвіялася, залишився тільки холод. Він повернувся до лісу, спалив свої роботи, спалив свій дім і подався ще глибше в хащі, аби його не знайшли. Любов стала ненавистю, а в кожній новій забавці тепер ховалося щось огидне та болісне.

Він знову сидів сам, проклинаючи людей, ненавидячи Сонце й готуючись завдати їй такого ж болю, як і вона йому.

Одного сонячного дня Місяць повернувся до села, тримаючи в руках іграшкову змію. Вона могла згинатися й викручуватися. Місяць підійшов до знайомого вже будинку і покликав хлопчика, що бавився у дворі. Він подарував забавку дитині з такими знайомими очима. Подарував, не просячи нічого натомість, просто розвернувся й пішов дорогою, щоправда, не до лісу, а вже до міста.

За хвилину пишно вбрана Сонце знайшла свого сина мертвим. Його вжалила дерев’яна змія. Вона впізнала роботу і справді відчула біль у серці, але разом із болем і в ній прокинулася ненависть.

***

- Леславо, що ти зрозуміла з цієї казки? – осіннього ранку бабуся сиділа на ганку, як завжди, щось шиючи.

- Що не можна брати речі в когось чужого, – відповіла я, ще дитина, бавлячись дерев’яним коником.

- Ну, це теж правильно, але що ще?

- Що Місяць і Сонце не можуть бути разом, як у казці, так і на небі.

Бабуся голосно засміялася, а потім заговорила:

- І це правда. Та головна мораль цієї казки: не роби людям боляче, бо вони можуть зробити боляче й тобі. Бачиш, Сонце використала Місяць, а натомість поплатилася своїм сином.

- Але чому Місяць такий злий?

- Бо йому зробили боляче.

- Тоді чому він не пробачив Сонце?

- Бо в його серці проросло недобре зерно.

- А у всіх умільців є те недобре зерно?

- Леславо, у всіх людей є недобре зерно. Просто хтось його ховає глибоко-глибоко, а дехто витягує й вирощує. Запам’ятай: не хочеш, щоб злі плоди зачепили тебе, не роби людям зла.

***

Мені було вісім, коли я вперше почула від бабусі цю казку. Дитина не розуміла тоді зла в людях, живучи ще мріями, вірячи в прекрасних принців та принцес, справедливих королів та люблячих батьків. Не те, що зараз.

Ми вже дев’ятий день перебували у дорозі. Вітольд прислухався до моїх слів, сказаних на березі, тож ми зупинялися майже у всіх великих містах (і не тільки), аби лиш показати Карлу всю красу королівства Ільвіц. Та була проблема – ми не повернемося в Б’ялі Вежі до наступної повні. У голові вже був продуманий увесь план обряду-пошуку, треба було використати той вечір. Але він настане вже завтра! У дорозі!

- Сьогодні прибудемо в Ружниці, там постоїмо три дні – і знову в дорогу, – Збігнєв заховав наші мечі в піхви, сів біля мене і подав флягу з водою. Наші ранішні тренування продовжувалися, хай там що. – А чому питаєш?

- Завтра повня, – так, цей хлопець знав про мене все.

- А!

- Так. Думаю, Вітольд про це забув.

- Ну, при мені точно про це не згадував.

От і маєш! Як я все пророблю в чужому замку?

- Скажи йому про це, кронпринц усе організує.

- Відколи подорожуємо, ми сказали одне одному заледве три слова, і то привітання. Мені такі стосунки підходять. Не хочу щось змінювати.

- Я можу поговорити.

- Ні. Буде тільки гірше. Краще сама з ним все вирішу.

Ми покинули наше імпровізоване місце тренування та повернулися до дорожнього табору, який лише прокидався. Запалювали багаття для сніданку, збирали шатра. Мені подобалися такі незручні для більшості умови.

- Щось вона не дуже змучена, – Вітольд виник нізвідки й перекрив нам дорогу.

- Успіх! Леслава вже не втомлюється на перших двох хвилинах, – Збігнєв вклонився кронпринцу.

Я високо задерла носа, та принц на мене й не глянув.

- Завтра тренування проведу особисто – перевірю.

- До речі, – час мені втрутитися. – Щодо завтра, Вітольде.

- Чому вона до мене звертається на ім’я? – кронпринц і далі дивився на друга, наче мене тут не було.

- Завтра повня.

- І?

- А ми в чужому замку.

- Про все подбає Збігнєв.

- Але…

- Я все сказав.

- Мілорди! Міледі!

Ще одна постать з’явилась «з-під землі». Я не почула, як наблизився Карл, у майже розщебнутій сорочці, глибоко дихаючи після пробіжки.

- Не я один тренуюся зранку? – принц Млави оцінив моє вбрання.

- Усім до зустрічі!

Я залишила компанію: бракувало ще зараз розказувати про удари та випади, які мене так старанно змушували вчити, та й чесно – нічого з цього не виходило!

Уже за годину ми були в дорозі. Їдучи верхи, я відірвалася від колони, разом із розвідувальним загоном пустилася в галоп лісовою дорогою, вдихаючи запах листя та вологи. Що далі ми від’їжджали від Ловичів, то свіжішою ставала погода. Я пригнулася до коня, щоб не отримати гілкою по лобі, мої руки відчували його ритмічне дихання. У цій швидкій їзді ми з конем були одним цілим.

Мені не забороняли так їхати. За мною вже не стежили, не просили бідного Вушса ходити слідом, як за маленькою дівчинкою. Тож, коли ми опинилися перед невеликим селом, я, посміхаючись, спішилася.

- Тут шановні пани будуть обідати, – один із вершників опинився поруч, дивлячись, як я розглядаю все з роззявленим ротом. – Їду пошукаю старосту.

Селище називалося В’яшне й потопало в трояндових кущах. Червоні, білі, рожеві бутони – наче мазки кольорових фарб. Невеличкі білі хатини з розмальованими стінами були оточені зеленню, наче на картині.

Праворуч від дороги, попри зарослі пагорби, змією звивалася неглибока ріка, через яку було прокладено кілька романтичних містків.

- Я ніколи не думала, що наше королівство таке гарне, – вихопилося у мене, коли під’їхала вся знать.

- Зачекай, – Ірен поклала руку мені на плече. – Це лише початок. От вирушиш з нами в щорічну подорож, побачиш ще гарніші місця.

- Я думала, немає нічого гарнішого за море й Ловичі, а тепер ще й оцей краєвид. Що далі?

- А Б’ялі Вежі?

- Ні, столиця якась сувора, а от В’яшне – романтичне.

- Тут є ще один секрет, – озвалася позаду Беата.

Нехай у дівчини й було ім’я, як у моєї мами, та зовні вона була зовсім іншою – низенька, як Ірен, але мала пишні форми та золоті коси, якими дуже пишалася. Дівчина завжди мала гарний настрій і любила сміятися. Також Беата Тошів полюбляла переповідати різні плітки: тільки-но вона чула новину, її так щось лоскотало, що вже за хвилину новину знали всі.

- Який ще секрет? – запитала я.

- Тут є чаровніца, – Беата заговорила впівголоса. – За одну золоту монету вона може розказати тобі долю.

- Ну що? – Ірен взяла нас попід руки. – Пішли?

У принцеси загорілися очі, вона вчепилася в нас й потягла углиб села. Не знаю, навіщо Вітольд привів усіх сюди. Щоб Карл побачив, як працюють шахраї? За нами ще дріботіла Агнешка. Вони з Беатою голосно сміялися, порпаючись у поясних мішечках. Аж не віриться: такі речі углибині королівства? Може, жінку візьмуть під варту у нас на очах? Де всі ті люди, що злими язиками заганяють чаровніц на смерть? Точно шахрайка, ще й, мабуть, комусь частину заробітку відає!

У маленькій хатині, з намальованим на стіні великим сонцем, жила старша жінка, чимось схожа на мою бабусю. Вона поралася біля розсади у дворі. Побачивши нас і ще двох охоронців, жінка, низько кланяючись, запросила всіх до хати.

У душній кімнатці, де у печі горів вогонь, чувся запах трав та ладану. На стінах висіли дивно зав’язані стрічки, на кінці кожної дзвенів дзвінок. Чаровніца помила руки, сіла на лаву під стіною і промовила:

- Вийдіть, хлопці. Я стара і нічого їм не заподію.

Та охорона стояла як укопана, доки Ірен не зиркнула суворо на воїнів: щось у ній було від батька. Я теж хотіла піти, та принцеса не відпускала мою руку, а згодом знову заговорила стара жінка:

- Плата вперед, не працюю задарма.

У відповідь на лаві поблизу неї заблищало золото.

- Добре, юні панни. Почнемо з тебе, – чаровніца вказала на Беату, зірвала зі стіни стрічку, заплющила очі, слухаючи дзвінок, та продовжила. – Ти вийдеш заміж аж за п’ять років і свого нареченого ти ще не знаєш. Матимеш чотирьох дітей, а твій довгий язик накоїть багато лиха. Пам’ятай, не дурний придумав: що менше знаєш – то краще спиш.

Жінка простягла Беаті стрічку й натягнуто посміхнулася:

- Ще щось? Ні? То забирай, тепер вона твоя. Наступна, – нею виявилася Агнешка. Дівчина ступила крок уперед, високо тримаючи голову.

- Ти не отримаєш того принца, – засміялася чаровніца, невідривно дивлячись на брошку дівчини. – Не бери так високо. Знай, яким би хитрим способом ти не пробувала б ним заволодіти, на такого, як він, це не подіє. І цей знак тобі не допоможе.

Жінка вказала на золоте сонце Агнешки. Дівчина почервоніла від люті, але простягнуту їй стрічку взяла.

- То я буду все життя сама?

- Ні, просто коли будеш вибирати нареченого, вибери щось реальне, а не мрію. Наступна, мені ще капусту садити.

Ірен ступила крок уперед, та я тягнула її до себе, навіть перепитала, чи точно вона хоче щось знати, але дівчина мені тільки всміхнулася і вивільнила своє зап’ястя з моєї долоні. Не знаю, наскільки ця жінка говорить правду, але сила в неї й справді є: я відчувала її в отих стрічках із дзвониками. І мені це не подобалося.

- Теж про чоловіка майбутнього питаєш, – промовила чаровніца із закритими очима, зриваючи стрічку. – Бачу весільне вбрання, дівочий вінок на голові, храм, та не бачу того, хто буде поруч. Бачу, що двічі будеш при надії, але лише одне дитя біля тебе…

- Але…

- Не бачу.

- Старий чи молодий?

- Кажу, не бачу, доля ще сама не знає.

- Ну, хоча б приблизно.

- У чаклунстві немає нічого приблизного. Наступна!

Чаровніца простягнула принцесі стрічку.

- Тепер ти? – жінка вказала на мене пальцем.

- Ні, дякую. – я попрямувала за Беатою, що вже вийшла з хати.

- Ха, думаєш, я брешу? – її виклик мене зупинив.

- Знаю, що не брешете, але що буде далі – це не ваша справа.

Чаровніца швидким рухом зірвала позаду себе стрічку, а дзвін від неї пролунав аж у моїй голові. Я схопилася за Ірен, щоб не впасти, коли почула голос жінки:

- Ти йдеш вузьким шляхом, з одного боку – пекло, з другого – рай. Тобі байдуже до майбутнього чоловіка і дітей, зате тебе тягне в темряву до місячного світла, де все залите сріблом і хворобами. О, я бачу, куди ти прямуєш – там холодно і мокро… О, то ти ж це вже бачила, п’ятнадцять днів тому назад?

- Досить. Прошу. Я й справді знаю, що там…

- Дорогенька, а вони ж тебе не приймуть, бо ти дівчина, – чаровніца голосно сміялася. – Місяць не дозволить!

Коли ми покинули будинок, в одному із садів вже були накриті столи. Навколо буяла некошена трава, гуділи комахи, а м'який вітерець приносив свіжість. Хлопці щось активно обговорювали й сміялися. Усі поважно встали на знак пошани до дівчат, наповнили келихи та повернулися до розмов. Дівчата ж мовчали, тихенько сиділи на лавках, одягнувши маски, та кивали головами, обдумуючи своє майбутнє.

Я ж зупинилася на краю розкішного саду, притулившись спиною до старої груші, вдихаючи п’янкий аромат теплого дня. Мені ще було недобре, але гіршим за це був страх провалити задум. Якщо чаровніца говорила правду, якщо лише через те, що я дівчина, а не хлопець, помре король, – у мене будуть великі проблеми. Я сподівалася, що вона помилилася, адже не всі видіння можуть справдитися. Тай ті стрічки, їхній дзвін…

- Тобі треба поїсти, – Збігнєв став поруч, пригощаючи якоюсь булочкою. – Що там тобі на завтра потрібно? Усе зроблю, ніхто й не помітить.

Не можна здаватися! Хіба мене не цього вчили?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.