Розділ 9

Розділ 9

Це була покинута частина замку, куди зносили весь мотлох, тож попід стінами були зсунуті поламані меблі. Посередині ми залишили один вцілілий стіл, на якому я розклала чаклунське приладдя. Вушс запевнив, що нас не потурбують, та я постійно прислухалася.

Чотири маленькі дзеркала, чотири свічки, карта королівства і моток червоних ниток – я все розставила по сторонах світу, за контуром карти намотала нитку. Пальці поколювала сила – це мало подіяти.

До півночі ще був час, та я ніколи не любила відкладати те, що можна зробити завчасно. Мій годинник, що лежав поруч із картою, показував: ще десять хвилин. Я зітхнула й поглянула на Збігнєва. Хлопець стояв біля входу в кімнату.

- До вашого роду теж є прив’язана чаровніца, правда ж? – запитала я.

- Є, Вара. Але мені ще ніколи не дозволяли дивитися, як вона чаклує.

- Вона живе окремо?

- Так, у неї гарний дім поблизу закинутого монастиря, неподалік від нашого замку, а її яблучні пироги – найкращі в околиці.

- Якщо не помиляюся, Вара теж має бути з мого клану.

- Вона з нього і є. Тільки дітей не має, тож я буду без чаровніци.

- Це так звучить, наче тебе позбавили спадщини.

- Вибач, я не те…

- Може, наступна чаровніца роду вибрала б когось іншого, – я задумалася. – А в тебе є брати чи сестри?

- Немає, тож не вибрала б.

- Овва, – я посміхнулася і нервово подивилася на годинник.

- Усе вийде, – Збігнєв боязко підійшов ближче, розглядаючи стіл.

- Мусить вийти.

Раптом двері відчинилися, – ми аж злякалися, – та на порозі постав лише Вітольд. Він сів на одне з десятка запилених крісел та мовчки оглядав кімнату.

Опівночі дійство почалося саме: віск, що стікав по свічці, почав рухатися картою. Мені потрібно було лише почергово торкатися дзеркал і вдивлятися в їхні зображення. Уже за хвилину краплі зібралися в потрібному місці, а одне з відображень показало знайомий мені герб. Може, я не сильна в здровільстві чи умільстві, але такі-от заклинання вдаються легко! Із самовпевненою усмішкою я запитала у Збігнєва:

- То монастир біля вашого замку закинутий? – так, я побачила герб Вушсів. Саме біля їхнього замку потрібно шукати далі.

Кімнатою прокотилися оплески Вітольда. Він підійшов до столу й загасив свічки. Запах гніту, що дотлівав, рознісся довкола. Для мене це запах чаклунства.

- А тепер розказуй свій план.

- Кронпринце, я…

- Леславо, давай без порожніх слів, ти дівчина розумна, навіть хитра, та обставини змінилися. Час розкривати карти.

- Якщо в мене нічого не вийде, за це завжди можна покарати…

- Я не звик сподіватися на когось, ще й не знаючи точно, чи є взагалі на що сподіватися!

Я змотала назад використану нитку: після обряду її потрібно закопати. Не знаю чому – так вчила бабуся.

- Ви ж знаєте казку про Сонце і Місяць.

- Це повчання всі знають, – принц терпляче приставив до столу крісла, запрошуючи мене та Збігнєва сісти.

- Так-от, є продовження. Місяць не повернувся до лісу. Він роками блукав світом у пошуках таких, як він. І знайшов. Вони організували Орден Місяця. Приймали лише хлопців із чаклунським даром – здровільців та умільців. Ходять легенди, що їхні знання допомагають виліковувати найстрашніші хвороби, що вони мають ліки від усіх заклинань.

- Ти серйозно? – принц заховав обличчя в долоні. Щось його бентежило, він навіть не мав сили на мене злитися.

- Я знаю, як це звучить, тому й не розказувала. Остання згадка про орден датується тисяча сто вісімдесятим роком, про їхню допомогу занотовано в літописах, та й моє видіння не показало б брехні. Я бачила чоловіка в мантії з їхнім гербом, а поруч – короля, здорового. А сьогодні побачила герб Вушсів – на їхньому замку. Поруч є старий монастир – саме в таких місцях і ховалися колись таємні ордени, повірте мені.

- Навіть якщо це правда, до земель Збігнєва дорога довга, а що потім?

- Ми маємо йти за підказками.

Запала тиша. Вітольд лише хитав головою. Коли мовчання надто затягнулося, принц заговорив:

- Батькові стало гірше. Вони обігнали нас дорогою, але не дісталися столиці. Зупинилися в якомусь містечку. Король постійно непритомніє і починає марити. Королева більше не зможе це приховувати, тож по поверненні в столицю оголосять про все людям. Боюся, ми не маємо часу до осені.

- Усе вийде... – я розгублено глянула на використану карту.

- Ваша мати готова до влади? – заговорив Збігнєв.

- Вона й так давно вже всім керує, але регенткою королева не стане.

- Регенткою? Ви ж спадкоємець…

- Не зовсім, – Вушс знову мене перебив. – Попередній король дещо змінив правила спадкоємства. Страх за можливі поспішні дії принців, за їхню молодість. Корону може отримати лише спадкоємець, старший від двадцяти двох років. До тієї пори принц править із регентом, який має такі ж права, як і коронована особа.

- А оскільки моя мати родом із князівства Белен, – продовжив кронпринц, – вона регентство не прийме: народ, чи точніше знать, не дозволить. Тож регентом призначать Вушса старшого.

- Що? – Збігнєв зблід.

- Тільки йому цілковито віддана армія. Це рішення короля, і я з ним згодний, – принц поклав руку на плече друга. – Тепер ми точно станемо братами.

- Доведеться вас покинути, – я різко встала. – Завтра ж вирушу в Солек, а звідти – куди покличе магія. Не ображайся, Збігнєве, твій батько наче непогана людина, та я не вірю, що видіння показало все намарно.

- Спокійно, чаровніце, – Вітольд потягнув мене за руку назад до крісла (і знову, коли він мене торкнувся, по шкірі наче пробіг струм). – Ти не покинеш мою сестру.

- Чи ви не розумієте, що від цього залежить життя короля?

- Вітольде, вона правду каже.

- І ти туди ж?

- Я поїду з нею. Це мої землі.

- Гей, я вас нікуди не відпущу, навіть не сподівайтеся!

- Вітольде, ти відпустиш, – Вушс став біля мого крісла. – І ми врятуємо твого батька.

Уже було пізно, ми потомилися, тож Вітольд лише криво посміхнувся, наче знав - якщо він нас не відпустить, ми втечемо.

- А як не вийде?

- Тоді ми просто повернемося до столиці.

Вітольд встав, дивлячись на заляпану воском карту.

- Тобі потрібно більше надії, друже.

- Збігнєве, ти ж знаєш, я ніколи не плекаю марні надії, – після короткого мовчання він продовжив:

- Ми покинемо Ружниці разом, через два дні. На першому ж роздоріжжі відділитесь від загону, наче так і мало бути. Ніякої паніки і таємних натяків.

- Чорт, – вирвалося в мене.

- Що знову не так, чаровніце?

- У Б’ялих Вежах на мене чекає суд клану. Вся надія на ваш захист.

- Прекрасно, тепер я думаю, що ти й справді не повернешся, – кронпринц посміхнувся, щиро й радісно, не граючи.

- Тоді, замість мене, засудять мою бабцю.

Я поверталася до своєї кімнати, розмірковуючи, що скоро нова пригода, нова дорога...

Так, у роздумах, біля потрібних мені дверей у коридорі я ледве не налетіла на Карла.

- Що ви тут робите?

- А де реверанс?

- О першій ночі?

- Ми ж придворні.

Я спробувала взятися за ручку дверей та принц зупинив мою долоню. Після короткого доторку він різко мене відпустив, ховаючи за спиною свої руки.

- Я хочу вибачитися. – повторив він наполегливіше.

- Не починайте.

- Вибач. Я й справді не хотів тебе використовувати. Не те, щоб…

- Просто потрібна була інформація, а я легка здобич, так?

- Ні, – він зітхнув. – Добре, от де ти щойно була?

- Не ваша справа!

- Сьогодні повня. У твоїх руках моток ниток, ще й червоний. Когось шукала чи причаровувала?

- Перестаньте!

- Я не дурень і бачу, що ти чаровніца.

У мені все похололо, руки перестали слухатися. Я роззирнулася довкола, щоб переконатися, що ми тут самі.

- Леславо, якщо я захочу, то змушу тебе сказати правду. Але натомість уже понад годину чекаю під цими дверима.

- Мені не потрібні проблеми.

- Їх у тебе й не буде. Почнімо все з початку, без таємниць.

- Не думаю, що це можливо…

- Завтра в мене запланована, так би мовити, екскурсія. Складеш мені компанію?

- Я?

- Так, мав їхати кронпринц, але ввечері мені повідомили, що він не зможе. Тож погоджуєшся?

Я стояла в ступорі, бо одна половинка мене кричала «так», а от друга шукала у всьому підступ. Що ж, живемо лише раз. Може, варто перестати всього боятися?

- Добре, але якщо ви використаєте це проти мене, у відповідь я розкрию ваш секрет.

- Тоді побачимося після сніданку.

Принц потроху віддалявся, я ж стояла на місці, не вірячи до кінця в те, що сказала.

Ранок промайнув швидко, довелося сперечатися зі Збігнєвом, щоб скоріше вирватися з тренування. Добре, хоч Вітольд не прийшов. Ірен уже понад тиждень уникала занять, жаліючись, що їй погано, або їй нога болить. Хоча, щойно Вушс покидав кімнату, вона накидалася до солодкого й танцювала з фрейлінами.

Коли я прийшла до спільних, як завжди, кімнат із принцесою, вона якраз одягалася. Її пильний погляд одразу помітив, що на мені не мила сукенка для придворних посиденьок, а дорожній одяг.

- Ти куди? – Ірен постала в дверях гардеробу якраз тоді, коли я ніяк не могла привести до ладу своє волосся.

- На екскурсію.

- А я?

- Тебе, здається, не запросили.

- Хто? Мій любий братик? – Ірен забрала в мене стрічку й уміло зв’язала нею волосся, щоб воно не спадало мені на очі.

- Ні, Карл. Твій любий братик відмовив тому в супроводі, тепер я маю його замінити.

- Не може бути!

- Ти чого? Це ж придворний етикет, він же ж гість. Хіба ні? Що я знову роблю не так?

- Воно-то, може, й так, – принцеса посміхалася від вуха до вуха, ще й почала мені якісь косички виплітати. – Але чому він запросив саме тебе?

- Бо образив, а це вибачення.

- Принци не вибачаються.

- Ох, Вітольду не завадило б все-таки переглянути пріоритети. І взагалі ми спізнюємося, правда ж?

- Коли приїдеш, ти так просто від відповідей не втечеш. І запитай у нього, чи справді їм сняться майбутні дружини.

- Сама таке питай.

- Може, ти йому наснилася?

- Не вигадуй!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.