Абсурд 59

Тая розплющила очі і перше, що побачила – уважні й сторожкі погляди людей, які оточили її з усіх боків. Намагаючись зібратися з думками, вона оглянула велику світлу кімнату, у центрі якої лежала всередині білої навороченої капсули. Чоловіки і жінки навколо неї виглядали такими ж стерильними, як і все навкруги, їхні обличчя мали хворобливий і блідий, у декого аж до прозорості, вигляд. А ще, і це неабияк збентежило Таю, всі схилені над капсулою голови і плечі обрамляв ледь помітний ореол. Повільно переводячи здивований погляд з однієї людини на іншу, вона силувалась допетрати що відбувається: «Чи ж може бути так, що я померла, і зараз на власні очі бачу ангелів, в той час як вони спостерігають за мною? Мабуть таки ні, бо у цих небесних створінь не буває настільки потворних шрамів на обличчі, як, наприклад, у того чоловіка. Наскільки я знаю, звісно. Чи означає це, що мене оточують звичайні незнайомці, а їхні німби – лише ілюзія? У будь-якому випадку, хто ж ці люди і де я знаходжусь, хай йому трясця? І чому у деяких блідолицих зовсім прозорі силуети?»

– Тая, Тая! – донісся до свідомості жінки наполегливий голос незнайомця. – Ти чуєш мене? Як самопочуття? Опиши свій стан.

Вона повернула до нього голову і, мовчки роздивляючись його мозаїчні очі, прислухалася до себе. Ніяких відчуттів, щоб її насторожували, Тая не відчувала, тому відповіла:

– Неначе все в нормі.

Потім їй спало на думку, що люди виглядають такими дивними через якесь незвичне освітлення у приміщенні. Вона піднесла свою руку до очей, щоб впевнитися у цьому. Ця частина її тіла була така ж прозора і трохи підсвічувала, як і обличчя половини оточуючих її людей.

– Пам’ятаєш, хто ти? Розкажи про себе, – знову звернувся до неї той самий чоловік. Мабуть, головний у «псевдо ангелів».

– Звичайно, пам’ятаю. Я – Тая Одіш, живу в Києві. Мені 38 років. Тільки ніяк не можу збагнути де знаходжусь. Допоможете з цим?

– У друзів, – коротко кинув чоловік. – Розкажи про свої відчуття.

Тая знову замислилась.

– Та кажу ж, наче все нормально, за пів хвилини нічого не змінилося. Міркувати можу, настрій нейтральний, тіло не турбує зовсім.

Промовивши останнє, жінка похолола від переляку, бо раптом усвідомила: вона не дихає. Було відсутнє те, на що люди зазвичай зовсім не звертають уваги і не помічають: грудна клітина не підіймалась під час вдиху і не опускалась під час видиху, ніс не втягував повітря. Але… це їй не заважало і не додавало клопоту. Жахливий факт Тая вирішила не розголошувати. Замість цього поцікавилася, приймаючи місце, де знаходилась, за лікарню:

– Як я сюди потрапила?

Тепер слово взяла доволі симпатична жінка, якщо не брати до уваги її нечіткий силует, що розпливався у повітрі.

– Трапилась якась історія з поліцією, але ми не маємо точних відомостей, що саме відбулося. Тебе і ще якогось чоловіка, напевно з метою покарання, вивезли в рекреаційну зону, де ми вас і знайшли. На той час, як прибули наші розвідники, твій супутник, нажаль, був уже в інших світах, але ти трималась, хоч і знаходилась на волосок від смерті. Забравши тебе до себе, ми зробили все, на що були спроможні, повір. Усе, щоб ти могла існувати далі.

Пояснення жінки з розпливчастим силуетом Таї не сподобалось. У куточках її очей забриніла непрохана сльоза. Чи це їй тільки здалося? Але ж, як є.

– Виходить, я жива. Так? Тоді чому моя шкіра має такий самий дивний вигляд, як і ви самі? Невже тільки від освітлення? Можна мені люстерко?

Ніхто навіть не ворухнувся.

– Що взагалі відбувається? Чому ваше пояснення більше схоже на виправдання?

Чоловік з жінкою перезирнулись, і мозаїчний заговорив знову:

– Не нервуй, все одно це не має ніякого сенсу. Спробую пояснити більш дохідливо. З чого почати, з гарного чи поганого?

– З поганого, – відповіла Тая, вважаючи, що гірше за смерть Вадима нічого не може бути.

– З поганого, гаразд, – тягнув час чоловік. – Ти стала не зовсім людиною після… Вірніше, зовсім не людиною. Це був єдиний вихід, повір. Із гарного: ти, як ми припускаємо, можеш існувати між двома світами, бо наразі стала чимось середнім між живими і мертвими істотами.

Сказати, щоб Тая здивувалася, це нічого не сказати.

– Як це? – нарешті запитала вона. – Я можу помирати і відроджуватись за власним бажанням? Чи за вашим?

– Не зовсім так. Ти стала абсолютно іншою сутністю, аморфною істотою, здатною перебувати у двох різних (а може й більше, ми не впевнені) станах. Ти можеш приймати майже людиноподібний вигляд, керуючи своєю субстанцією (згущатися), як зараз, особливо коли не нервуєшся. І в цей час знаходитися серед живих, не маючи при цьому повноцінного тіла. Такий стан спокою – тепер твій звичайний стан. Також ти тепер здатна набувати «розрідженого вигляду», стаючи чимось подібним до «пари» (умовно кажучи), тим не менш, повністю не розчинюючись у великому Ніщо. У такому стані, як ми передбачаємо, ти можеш переходити у світ мертвих, хоча це не зовсім те, що люди собі уявляють. Хоча, для подібного переходу, потрібні певні навички, цьому потрібно ще буде вчитися.

– Як цікаво. А ви впевнені, що він існує? Потойбічний світ?

– Так, – коротко відповіла жінка.

– Ох ти ж, і як мені пощастило вляпатись в таке! Здається, ви забули запитати моєї згоди.

Тепер жінка з чоловіком заговорили одночасно:

– У нас не було вибору. Або ти б назавжди розпрощалася з цим світом, або ж… стала гібридом. Як є, пробач.

– Бляха. Хтось із нас марить. Так, то поясніть мені, де я? І скільки тут знаходжусь?

Тепер заговорив третій чоловік, обличчя якого було спотворене шрамом.

– Наше поселення розташоване глибоко під землею. Це, як не пафосно звучить, місце останнього притулку притомних людей. Ти обов’язково дізнаєшся про все, що тебе зацікавить, коли будеш готова. Почекай трошки. З приводу другого запитання: щоб повернути тобі свідомість, нам знадобилось 59 років, тож саме стільки ти знаходишся поміж нас.

– Я ваша полонянка? – запитала Тая після тривалої паузи.

– Ні, зовсім ні, – відповіла одна з жінок у білому халаті.

Ніхто з присутніх не поспішав представлятися і називати себе.

– Тоді я хочу повернутися додому, – сказала Тая.

– У тебе більше немає дому.

– Чому, що трапилось? – розгублено поцікавилася жінка.

Чоловік зі шрамом, до того ж з дуже дивними очима, спокійно заговорив, наче з першокласницею.

– Розумієш, багато до чого доведеться звикати, і з цим нічого не вдієш. На жаль, за останні 59 років у світі сталися катастрофічні зміни. Завдяки багатьом чинникам, тієї країни, що ти знаєш, більше не існує. Чесно кажучи, так все швидко змінюється, що й нам не просто встигати за подіями. Різноманітні фактори накопичувались, і в один не прекрасний момент перевернули реальність, наче пісочний годинник, у геть протилежний бік.

– Що мається на увазі? Не розумію, – роздратовано відгукнулася Тая.

– А що незрозумілого? Пригадай минуле. Не могло довго тривати без наслідків варварське відношення до природи. Забруднення повітря, землі, знищення водних систем річок, озер, морів, тваринного світу, рослин… Та й занепад економіки. При повній байдужості громадян і цілковитій безкарності можновладці підім’яли під себе усі значущі напрямки бізнесу й освоїли бюджет країни у своїх власних інтересах. А згодом і побудували зовсім нову політичну систему.

– Може не потрібно так відразу? Ще не час для подібних лекцій. Дай людині оговтатись, або ж якось своїми словами, – зауважив «мозаїчний».

– Не зупиняйте, хай каже. Мені все одно як, аби правду почути, – відгукнулася Тая.

– Ти ж знаєш, по-іншому не можу, скільки років лекції читав… – відгукнувся «лектор» і продовжив. – Коронавірус разом з іншими хворобами, що послідкували за ним, завершили повне розшарування суспільства, поділивши його на зверх багатих і геть бідних. Тепер нагорі існує декілька каст: олігархи, їх поплічники, обслуговуючий персонал і повністю маргінальне населення, яке вони обдирають наче липку, і яке повністю залежить від багатіїв у самих необхідних питаннях – їжі та воді.

– Касти як в Індії? І що, ніхто не повстає проти такого стану речей? – здивувалась Тая.

– Ти не розумієш, – терпляче продовжував пояснювати чоловік. – Нікому повставати. Можеш уявити, приміром, бунт корів або овець? Населення зведено до їхнього рівня.

– Не вірю. А Київ? Невже і там подібний жах коїться? Там же моя оселя, гарна історична будівля. Там, там, завжди… – бурмотіла Тая.

– Київ залишився, та місто стало геть іншим. На жаль. Будинок твій, скоріше за все, не зберігся. Здається, ще у ваші часи старовинні будівлі почали поступово доводити до аварійного стану і руйнувати, звільняючи місця під новобудови і ТРЦ.

– Не вірю, – вперто повторила Тая, скоріше від відчаю. Нестерпно захотілось на свіже повітря. – Я можу йти?

Жінка затулила очі, напружено чекаючи відповіді. Чоловічий голос її надав:

– Нехай іде. Ми все одно її не втримаємо. До того ж нашій гості фізично нічого не загрожує. Взагалі.

Жіночий голос додав:

– Тільки спочатку потрібно навчитись набувати розрідженого стану, тобто ставати майже невидимою, якщо виникне така необхідність. Не потрібно привертати до себе зайву увагу.

– А їжа? Що вона буде їсти? – поцікавився чоловічий голос.

– Якщо буде у розрідженому стані, їжа не знадобиться. У протилежному випадку буде достатньо флохібаума, який можна добувати з повітря. Та 10 днів їй взагалі їсти не потрібно, – прокоментував жіночий голос.

Одразу після цього Тая відкрила очі і повернула голову до жінки, що говорила останньою:

– То що? Коли зможу піти?

– Трохи згодом, ти ж чула. Навчишся змінювати стан і підеш, – знову наголосила та на необхідності навчитися чомусь, чого Тая не зрозуміла. – Пам’ятай, ми з радістю приймемо тебе назад, до того ж більше іти тобі просто нема куди. І наполегливе прохання: про нас нагорі нічого не повинні дізнатись, цілковита таємність – умова нашого виживання. У протилежному випадку залишишся на самоті зі світом, який тебе ніколи не прийме. Про себе теж нічого не розповідай і не демонструй своїх можливостей на людях. Тобі, як вже зазначалось, нічого не загрожує: вбити тебе не зможуть, болю ти не відчуваєш. А от зайві чутки зовсім ні до чого, бо вкрай небезпечні для нас. А ми, повторюсь, – єдине, що в тебе тепер є.

Тая підвелася.

– То давайте почнемо навчання прямо зараз, якщо без цього ніяк.

Минуло декілька днів. Без особливих зусиль оволодівши технікою «розсіювання власної субстанції» і навчившись швидко переходити з одного стану в інший, Тая все ж таки вирішила трохи затриматись, щоб звикнути до самої себе і роздивитися місце, де опинилась. Хто вони, мешканці цього неймовірного підземного міста, які змогли зробити з неї… кого?

Жінка самотньо блукала багаторівневим підземеллям, піднімаючись з одного поверху на інший і дивувалась, як ці люди змогли так самоорганізуватись, побудувати та, здавалось, без зусиль підтримувати складну й одночасно просту систему взаємовідносин і життєдіяльності поселення. Як це їм вдалося, коли у знайомому їй світі, там, нагорі, так складно знайти спільну мову навіть з близькими? Віддаючи належне своїм «спасителям», вірніше, їх досягненням, вона, тим не менш, не могла простити їм вчинку, через який стала невідомо якою істотою. Через свою знаковість буквально до усіх на світі, Тая почувалася найсамотнішим створінням у всесвіті. Від злості та розпачу спілкуватися будь з ким з «винних» у власній метаморфозі, на яку не давала згоди, не мала бажання. І тільки інколи зверталася з питаннями до Макса, чоловіка з мозаїчними очима, який навчав її володіти своїм новим тілом. Він належав до перших поселенців та, як і значна частина тутешніх мешканців, був науковцем, що працювали у численних лабораторіях, до яких її не допускали. А долати охоронну систему вона ще не навчилась. Інші мешканці були задіяні у життєзабезпеченні поселення та вихованні дітей. Останні не часто потрапляли на очі Таї, але ж все таки були присутні, і нічим не відрізнялись від дітей її часу.

Пересувались місцеві підземним транспортом, схожим на повзучі атракціони у луна-парку з місцями для сидіння і для перевезення вантажів. Мабуть, ідея була запозичена саме звідти, тому що виглядало досить абсурдно. Шлях потяга з відкритими вагончиками проходив крізь усі головні коридори, які сполучали підземелля. Крім вдосконалених «вагонеток» мешканці також пересувались на триколісних героскутерах або ж пішки. Отже, вулиці-коридори були розподілені на три частини: для вагонів з атракціону колишнього луна-парку, для героскутерів і для пішоходів. На початку Таю дуже вразив той факт, що деякі найбільш прозорі люди чи істоти взагалі могли з’являтися нізвідки і зникати так само. Тая помітила, що більшість з людей не мають великого бажання спілкуватись з прозорими. Якось жінка запитала у Макса, яким чином вони можуть проходить крізь стіни, з’являючись у будь-якому місті за власним бажанням? Та хто ж вони, і чи, бува, не такі ж як вона? Макс пообіцяв задовольнити її цікавість після повернення згори. Не раніше.

Окрім хворобливої блідості мешканців, що була не дивною, зважаючи на їх постійне місце проживання, всіх без виключення місцевих відрізняла від звичайних людей здатність світитись у темряві, наче глибоководні мешканці або світлячки. Виявилося, що нічого надприродного в ореолах навколо тіл підземних мешканців немає: усім членам поселення вбудовували ген біолюмінесценції, щоб у темноті, а вона ж бо тут усюди, не витрачатись на освітлення приміщень додатковими джерелами світла без крайньої необхідності. Адже вирощування їжі, наукові дослідження й інші важливі речі потребують багато енергії. Саме Макс, він за фахом був біоінженером, розробив і втілив у життя біолюмінесцентний функціонал для людей. Чим неабияк полегшив життя поселенців.

– То що ж за люди живуть тут, і як виникли ваші підземні поселення? – якось не втрималася і знову запитала Тая у Макса.

– Приблизно у ті часи, коли ти потрапила до нас, – розповів чоловік, – влада взялася наполегливо закручувати гайки, відчуваючи повну безкарність перед знесиленим і дезорієнтованим населенням. Вони відібрали останні свободи і можливість більш-менш достойно жити у містах. Бо в селах життя уже тоді ледь жевріло. Потім почалась епідемія п’ятого штамму корони, який забрав чимало людських життів. Усі розвинуті країни проводили обов’язкову вакцинацію, ввели паспорти щеплень і повністю перекрили кордони для іноземців. Бігти було нікуди. І люди, що намагалися боротися з режимом або бодай розповідати правду про вчинки можновладців, опинилися у пастці. Масову вакцинацію провалили абсолютно навмисно, запровадивши її тільки для обраних, тобто виключно для свого кола і людей, що безпосередньо працювали на них. На інших їм було начхати. Одночасно з цим без зайвих пафосних слів планомірно знищувалися останні осередки української мови і культури. Робилось все дуже просто: поступово руйнувались дороги до сіл (до повної втрати сполучення з ними), де ще залишались острівки живої мови і традицій. У містах посилено зносили «всяку рухлять» – будинки з історією, пам’ятники архітектури. Кому вони потрібні? Далі позачинялися музеї, театри, фінансування культурних програм було призупинено повністю. Історичні матеріали знищувалися і розкрадалися. «Мы старый мир разрушим, до основанья, а затем»… Незгодних висміювали, виставляючи пришелепкуватими клоунами. Ввели свій, український варіант російської, запровадивши українську «і» з крапкою, твердий знак наприкінці слів, що закінчуються на приголосні, і ще декілька незначних змін. З часом узаконили російський мат, замінивши ним безліч слів. Тож коли піднімешся нагору, будь готова до пекельної суміші, що ллється у вуха, тепер тільки так і розмовляють.

А ще через десяток років населенню було начхати на знищення і занепад культури, історичної пам’яті. На повну перемогу проросійських запроданців. Залишилось тільки «Моя хата з краю», одним словом. Економіка країни була знищена. Знайти роботу можна було тільки прислуговуючи олігархам, які стали монополістами у всьому, і працюючи за копійки у їхніх компаніях. Інших не залишилось, нео-феодалізм настав.

Робота в полі все більше автоматизувалася. Дороги руйнувались, люди у сільській місцевості вимирали або ж виїздили: роботи нема, школи і лікарні позачиняли, бо вважали неприбутковими. Поступово у країні залишилися тільки великі міста, що стали вотчинами олігархів, які поділили між собою сфери впливу. Зараз місцевість між містами зовсім безлюдна, тому швидкі потяги курсують без зупинок. Сполучення між містами-полісами також можливе автобанами, найкращий з яких на Дон-Лугбас. Це тепер одне велике місто з найвищим рівнем життя в усій Новляндії.

– Що це?

– Так називається наша країна. А раніше як було?

– Україна. Ти не знав?

– Хотів впевнитись, що це правда. Знаєш як воно: всі розповіді про минулі часи більш схожі на легенду, ніж на правду. Викривлень багато. Так от. В один чудовий момент хтось наверху вирішив поміняти назву країни на більш нейтральну – Новляндія, щоб нікого не ображати навіть згадкою про минувшину.

Тая не вірила своїм вухам. Сплило ж не так багато часу, а все навколо настільки кардинально змінилося.

– Бачиш, навіть ми не впевнені у своїх знаннях, а про «наземників» годі й казати, там ні мови, ні історії зараз ніхто не знає взагалі. Ніхто крім нас не зберіг пам’яті про нашу націю.

Макс засмутився. Жінка запитала:

– Що ж далі сталося?

– Почалися величезні проблеми з водою. А все через жадібність чиновників. Як колись не були почуті вчені, які виступали проти спорудження перших дніпровських водосховищ, так влада не слухала екозахисників, що виступали проти будування ГЕС на Дністрі, водного шляху з Балтійського моря по Дніпру до Херсону. Як результат – під час очищування Прип’яті підняли радіоактивний осад з дна річки, і все це хлинуло до Дніпра, який до того часу вже помирав через забруднення промисловими відходами і сповільнення течії після створення водосховищ. Зараз воду з обмілілих річок, що колись були найчистішими і найбільшими водними системами країни, використовувати не можна. Після будівництва водосховищ і зміни русел швидкість води в них знизилася, і вони втратили здатність до самоочищення. Озера і болота осушили і забудували, Полісся знищили і так далі, всього не перелічити. Дерева повирубували повсюдно. Ціла низка проблем почала падати на наші дурні голови, викликавши незворотні та страшні зміни в екосистемі. Розікрали всі гроші на реконструкцію очищувальних систем, і у 2035 році хвиля гімна і стічних вод, що прорвали зношену систему у Бортничах, накрила лівобережний Київ і потрапила у Дніпро. Страшні часи. А потім скупили землю. Ну як скупили: відібрали під виглядом вільного ринку землі. Після чого у погоні за наживою монополісти вичавили з неї все, зоравши під поля або ж побудувавши свої замки. Пестициди знищили усіх комах і врожаї впали до мінімуму, поки не розробили систему штучного опилення. У результаті населення змушене було кидати свої домівки і перебиратися у міста у пошуках хоч якогось заробітку і прожитку. Робочі руки потрібні були, щоб прибрати наслідки прориву і якось налагодити каналізаційну і очищувальну систему. З’явилась безправна дешева робоча сила, яку і задіяли для обслуговування чиновників, що були на службі у олігархів. Між містами утворилися пустка, я вже казав. Лише деінде на покинутих хуторах незгодні влаштовували свої поселення. Сюди ж втікали безробітні, намагаючись якось прожити після втрати роботи, якої і у містах ставало все менше. Тобто, по країні пішла хвиля зворотних переселенців, покинутих хат було вдосталь. Одними з перших від припинення фінансування і закриття наукових і культурних програм і закладів постраждали науковці й люди мистецтва. Їм нічого не залишалось, як намагатись вижити у покинутих селах. Так утворились перші осередки однодумців. Відрізані від цивілізації, вони могли покладатися виключно на себе, тож у таких поселеннях створилася своя соціальна система і свої порядки, чесні і справедливі. Якийсь час владі не було до тих нечисленних поселень ніякого діла, та остаточно закріпивши статус-кво і зміцнившись, можновладці вирішили позбутися і їх, і почали знищувати фізично мешканців поселень.

– Здається мені, ти перебільшуєш і прикрашаєш дійсність! Не вірю навіть у те, що в поселеннях збиралися виключно науковці і творчі люди. Та і як їм вдалося вижити і встояти перед бандитами і мародерами, не кажучи про всі інші проблеми, перелічені тобою? Як вдавалося підтримувати порядок?

– Усіх, хто намагався грабувати, не хотів або не міг працювати, ми попросту піддавали остракізму. Іншими словами виганяли з поселень. А порядок підтримували колишні атовці, яких теж у першу чергу переслідувала влада, вважаючи їх небезпечними для себе, і ті також вимушені були бігти якнайдалі. Так у нас з’явились навчені люди, здатні постояти за себе і за своїх близьких.

– Авжеж, я пам’ятаю ті часи. Покидьки, що допомогли довести країну до точки кипіння і трагедії війни, покарані не були. А от волонтерів і військових під будь-яким приводом намагались очорнити і засадити у буцегарню.

– От бачиш. З часом ситуація тільки ускладнювалася і стрімко стала розвиватися по найгіршому сценарію. І це все на фоні екологічної катастрофи і руйнівної політики керівництва країни, що доволі часто змінювалося, але це не покращувало стан речей. Будь-хто, прийшовши до влади, у своїх інтересах культував повну безкарність для бюрократів і бандитів. Знаєш, хто зараз при владі?

– Хто? Напевно ті, хто й були, або їх нащадки?

– Так, на горищі піраміди, ясна річ, знаходяться нащадки перших олігархів. А ось влада на місцях складається з дітей бандитів – вихідців з невизнаних республік. Бо свого часу вони поступали у виші без екзаменів і вчилися там безкоштовно – така була політика уряду країни. А діти тих, що загинули за свободу і незалежність країни, як і ті, хто їх підтримував, вимушені були виживати, позбавлені допомоги держави. Хоча що я кажу, якої там допомоги: їх переслідували і позбавляли можливості отримати нормальну освіту, яка стала необов’язковою та майже недоступною. Родзинкою на торті стала амністія для бандитів з ОРДЛО, після якої вони хлинули сюди з ненавистю до всього українського і стали вести себе відповідно, тримаючи у страху іншу частину населення, на яку влада поклала великий болт.

– Якийсь жах. Так, всі ці тенденції були у мій час, але ж щоб так спотворити реальність… А як ви пішли під землю? – запитала Тая.

– Ось тут саме цікаве. Найбільші проблеми виникли з водою, тож головною метою науковців з поселень стали пошуки води. Разом з істориками вони досліджували старовинні документи (оскільки вони нікому були не потрібні, їх вдалося забрати з собою) і місцевість, у результаті наштовхнулись на підземні ходи. До речі, ми знаходимося не так вже й далеко від Києва, а ця місцевість завжди славилася підземними водами й ходами, відомими з доісторичних часів. Та з водою ставало все гірше, і нам нічого не залишалось, як у її пошуках спускатися дедалі глибше під землю і облаштовуватись там. До того часу у вчених вже було багато доробок по виживанню під землею. Ось ми і скористалися ними. Звичайно, багато було провалів і помилок. Але нам нічого було втрачати, ми ризикували, і, нарешті, змогли добитися багато чого. Так і вийшло, що краща частина населення опинилася під землею. А зверху, у містах, залишилася сіра маса, не здатна на вчинки, яку все влаштовувало.

Тая скептично слухала розповідь Макса.

– Якась ідеалістична картинка, в яку не дуже віриться. Особливо щодо доробок по виживання під землею. Звідки вони? Люди, що колись так само, як і ви, успішно налагоджували побут у підземних поселеннях, давно померли, не залишивши ніяких записів. Бо це було давно. Залишається певна недомовленість у твоїй розповіді. А з приводу життя на поверхні – не повірю,що все так погано, поки не побачу на власні очі. Бо дуже жахливі речі ти розповідаєш. Тож давай на цьому закінчимо тему. Краще скажи, що ви їсте?

– Ми вирощуємо гриби, мох та лишайники, водорості, які майже або взагалі не потребують світла. Вони у нас використовуються замість овочів і як додаткове джерело білку. Ми вчилися урізноманітнювати наш раціон у підземних тварин. У мурах, наприклад, що вирощують цілі отари їстівної тлі. Ми її теж вирощуємо, висушуємо і використовуємо як протеїнову добавку. Ми давно навчились вирощувати м’ясо у пробірках. Рибу, що ти бачила у наших ставках, ми не їмо, бо дуже небезпечно, ми розводимо її виключно заради краси. З домашніх тварин можемо собі дозволити тільки кажанів, вони у нас замість птахів тут, та ти й сама бачила. І мабуть помітила, що ми їх трохи вдосконалили, щоб не були такими…е… екзотичними. Бо всі вони харчуються кров’ю у спеціально відведених місцях. Також утримуємо землерийок, які самі себе можуть прокормити… та котів. Як останні тут виживають – загадка, бо особливо ними ніхто не опікується.

– То що, за стільки віків на землі вчені не змогли досягти такого рівня розвитку практичних наукових досягнень, а ви, силою горстки вчених, без обладнання, змогли? Не віриться, що ви всього добились самі, – з сумнівом промовила жінка.

Вона пильно дивилася на Макса, але той мовчав.

– До речі, багато таких як я, аморфіків? Можливо, все ж таки, я не одна?

– Ні, ти перша і єдина. Поки що. Чому не віриш?

– Шкода. Я б не відмовилася від компанії. – Тая помовчала. – Чому ти не все мені розповідаєш і відкладаєш пояснення на потім?

Макс мовчав.

– Хочете зрозуміти, що з мене вийде? Дізнатися мої наміри? Впевнитися у моїй лояльності? – допитувалася жінка.

– Загалом так. Наші поселення дуже вразливі, тому надзвичайна секретність – необхідна міра для виживання.

– І все ж, про прозорих ще хоч пару слів. Бо дуже вже вони схожі на мене, – благала Тая.

– Ну гаразд, та ти й сама могла вже здогадатися. Прозорі, як ти їх звеш, –представники Наві, тобто неживі сутності, що існують по зовсім іншим, ніж людські, законам. Але ж вони таки існують і в окремих випадках можуть з нами спілкуватися, що ми і спостерігаємо тут, і підземеллі. Ти маєш рацію, саме вони нам дуже допомогли. Переданий ними досвід по влаштуванню життя під землею, що накопичувався тисячоліттями людської цивілізації, став неоціненним вкладом у наші поселення.

Тая напружилася.

– Як цікаво. Можна про це детальніше? Адже мені доведеться з ними контактувати, наскільки я пам’ятаю!

– Поки що ні. Станеш однією з нас – про все дізнаєшся. До того моменту ніхто з них не буде з тобою спілкуватися. До речі, їх неможливо обдурити, тож і не намагайся.

– Ясно, – здалася Тая.

Були в поселенні і підземні невеликі ріки, й озера, з облаштованими навколо них зонами відпочинку, з місцями для сидіння і штучною зеленню. По всьому підземеллі у відкритому доступі розміщувались джерела для пиття, та вода в них спочатку потрапляла у фільтри, і тільки тоді була придатна для використання.

Тая з Максом зупинились перед одним з озер і роздивлялись риб, що виблискували у воді.

– Все таки незрозуміло, чому вас до сих пір не виявили? Ви ж на гору доволі часто виходите, правда ж? – поцікавилася Тая.

– Та ніхто на горі навіть не припускає, що ми взагалі можемо існувати! Адже вони все для цього зробили, створили всі умови для фізичного знищення наших людей. До того ж, ми використовуємо належний захист і дуже обережні. А влада розслабилася і переймається виключно своїми статками і розвагами, впевнена у своїх силах і всемогутності.

Це була найдовша і найінформативніша розмова з тутешнім мешканцем.

Зазвичай Тая на самоті блукала лабіринтами підземного міста і дивувалася. Крім гарного і продуманого впорядкування підземелля, жінка була у захваті від витонченого мистецтва, яке доторкнулося своїм натхненням до всього, що було у поселенні. Тут були свої майдани з водоймами і арт об’єктами. Рівень і вишуканість місцевого мистецтва вражали, хоча воно було зовсім не схоже на будь-яке знайоме жінці, і природно диктувалося тутешніми умовами. Справді, найбільш притаманною йому рисою була природність. З обережністю відкориговані під потреби людей підземні ландшафти, майже не помітно відшліфовані природні елементи. Сталактити, підземні озера, кам’яні стіни з майстерним різьбленням і барельєфами, підлога і стеля – все виглядало неперевершено. На відміну від витонченого оздоблення зон загального вжитку, помешкання жителів були скромними і комфортними, майже аскетичними, без надмірних витребеньків і зайвих деталей, але виглядали чудово у своєму мінімалізмі та були цілком підлаштовані під потреби людей.

Сади з каміння різноманітних форм обов’язково були присутні на кожному з загальних майданчиків. Нерідко траплялися невеличкі й оригінальні водоспади. Залишились у поселенні і дикі необроблені місця, але таких куточків було мало. На головному майдані навіть було створено куточок «українського дзена», зі справжньою хатою і невеличкими мальовничими інсталяціями навколо. Замість живих дерев всюди було чимало їх імітацій із звисаючими лишайниками і мохом, закріпленими на сухих стовбурах дерев.

Скрізь було повно різноманітних і яскравих грибів, що росли на клумбах замість квітів. Вони світилися разом із мохом і світляками, яких тут теж була сила-силенна. До речі, риби, що плавали у ставках, теж були флуоресцентні.

Чим більше блукала містом Тая, тим більше воно вражало її. Але настала мить, коли жінка гостро відчула надлишкову незвичність усього, що оточувало її, від чого стало нестерпно знаходитись тут, під землею. Дуже захотілось потрапити нагору, не відкладаючи на майбутнє зустріч із сьогоденням, яким би воно не було. Її куратори сказали, що вона вже готова до виходу, і може це зробити у будь-який момент. Тому, нікого не попередив, Тая сходами піднялася якомога вище і коли зрозуміла, що знаходиться на найменшій відстані від поверхні, зробила над собою зусилля, використовуючи набуті навички, щоб подолати перешкоди на шляху до поверхні. Як прозорі.

«Безспірна перевага мого стану – це можливість просочуватися у найменші отвори у… та в чому завгодно», – подумала Тая. Але поки що чим менше була перешкода, тим простіше було її подолати, бо вона дуже боялася застрягти у якомусь щільному матеріалі. І ось Тая вже на поверхні. Стоїть посеред зеленого поля, оточеного колючим дротом під напругою – так було зазначено на табличках, що висіли через кожні п’ятдесят метрів. Що це? Тая не без зусиль розтерла пальцями шматок рослини. Та це ж соя! Все навкруги, як тільки вона могла бачити, було засіяно соєю. Квадратні клаптики поля одного розміру були оточені дротом і нашпиговані камерами спостереження на стовпах.

Інша перевага нового стану полягала у здатності чудово орієнтуватись на місцевості: Тая відчувала потрібний їй напрямок і відстань до своєї цілі. Тож без вагань пішла у бік рідного міста, яке прагнула побачити усім своїм їством. Проте вона не полетіла, хоч це б і дозволило якнайшвидше потрапити до Києва, а пішла пішки, повільно, щоб оцінити масштаби змін. Всюди, куди сягали її очі, були поля сої і ще якоїсь рослини, яку вона не могла ідентифікувати. Ні людей, ні комах, ні пташок, взагалі ніякої живності, тільки вітер гуляв між рослинами. Минаючи квадрати, розділені колючим дротом, Тая шукала хоч якусь живу істоту. Нічого і нікого.

Згодом вона втомилася від одноманітного пейзажу. Дивно. Вона зупинилась, прислухалась, відчула ледь помітний рух і, змінивши стан, полетіла у його напрямку. Здалека вгледіла залізничні колії, якісь незвичні, і поринула туди. Несподівано перед нею на великій швидкості промайнув потяг. Вона не встигла нічого роздивитись, так швидко він пронісся, та встигла злякатися, що її помітили. Як тільки потяг проїхав, над полем несподівано з’явились летючі апарати, що дуже нагадували дрони. Вони низько пролітали над землею, зрошуючи поля якоюсь зеленою рідиною. Пролетівши над зеленими квадратами щільною зграєю, апарати зникли з поля зору. Тая пішла вздовж колії у напрямку руху поїзда. Картина не змінювалась: нереальна тиша, відсутність живих істот, водойм і лісів, куди не глянь – засіяні поля, що нагадували лего з зелених квадратних клаптиків полів.

Через декілька годин швидкої ходи, зелене соєве лего обірвалося, і одразу за ним на голій землі з пилюки постали жахливого вигляду будівлі. А біля них кучі смердючого сміття. Насправді (її про це попередив Макс), запах Тая відчувала тільки завдяки своїй зоровій пам’яті. Тобто, якщо вона вгледить щось незнайоме, скоріш за все ніякого запаху не відчує. Як би там не було, зараз смерділо так, що жінка затулила ніс. Вдивляючись у сміття, жінці здалося, що воно повільно рухається. Зацікавившись і підійшовши ближче, вона з подивом побачила, що ота хвиля сміття викликана рухом води під ним, повільна течія якої потроху колихала масу всілякого непотребу із боку в бік. Сморід стояв нестерпний. Озирнувшись, Тая побачила, що будівлі зроблені… з пластикових відходів, з’єднаних якимось коричневим розчином. Вона пішла вздовж лінії цих потворних домівок і побачила попереду цікаву і неохайну споруду з металевих і скляних трубок. Поруч сиділа жахливого вигляду жінка у старих вилинялих лахах зі стразами. Біля неї стояла алюмінієва кружка і пластмасові бутилі. З-поміж пластикових хат вислизнув хлопчина, теж вдягнутий у поношені спортивки і сяючу вцілілими на ній намистинами кофтину. Він мовчки простягнув жінці копійку, та відкрила краник на трубі і націдила йому в його ж півлітрову тару води.

Тая підійшла впритул до людей, на хвилину завагавшись на якій мові їй звернутися до продавчині. Згадала, що Макс казав про російську українську, але з відчайдушною надією запитала на українській:

– Доброго дня. Водичка звідки?

– Чо? Гавари, бл@ть нормально,еслі хочешь ат меня что-то получіть, сучара.

– Харашо, бл@ть, как скажете. Откуда вода?

– А то ты, су…ка йо…ая, не відішь. Вон із этаго распіздячного радніка. Устраівает? Ілі будешь дальше віебываться?

– Сколько?

– 5 гріблей кружка.

Таї вода була не потрібна, а якби їй хотілося пити, вигляд сміття, під яким рухалася вода, відбивав всіляке бажання. Якби ж те бажання було, з жалем подумала жінка. Вона здогадалася, що трубки цікавого апарату, вкритого іржею – це саморобний фільтруючий воду апарат, на кшталт самогонного.

– Насколько хорошо очіщает твоя бандура?

Продавчиня подивилася на Таю, сплюнула і протявкала:

– Пашла на хєр, детка. Не нравіца – не пей. Можешь прямо с речки посербать, только сама знаешь, сколько протянешь после этого. Бл@дь.

Тая відвернулась і не промовляючи слів пішла далі, минаючи все ті ж пластикові халупи, між якими замість дерев височіли гори сміття, де гралися діти. Ну як гралися – полювали на пацюків, гучно матюкаючись у разі вдачі. Тая запитала у діточок:

– Ну что, как охота?

– На обєд будєт, бл@дь. Іх сегодня п…єц как много.

– Ну,… хорошо. Мне б побістрее до Кіева добраться. Не подскажете как?

Транспорт есть какой-то?

– Бістро можно только в крематорій попасть. Транспорт? Ну, ти і п…анула. Дорогі дальше начінаются, во второй зоне. Тут только на самоскачках, і то астарожно. Меньше вопросов, курва, єслі жівой остаться хочєшь. Ты вообще кто такая? Одета непонятно как, вопросы подозрітельныє.

– Что, поліцію пазавєшь? – негарно посміхаючись запитала Тая.

– Тьху! Совсем єб…тая! Откуда она здєсь нарісуєтся? За свой вєк я єє нікагда нє відєл здєсь, а мне уже 15, – відповів щуплий хлопець, на вигляд років 10. Якщо не дивитись у його очі. – У нас тут свої рулят. П…дуй отсюда і нє мєшай!

І хлопці повернулись до своєї справи. Таї довелось знову чимчикувати до продавчині води. Та, спостерігаючи за новоприбулою, підперла боки руками і приготувалась до розваги.

– Слушай, так как насчєт до города дохерачіть? Дело у меня срочноє, – звернулася до неї Тая.

– А тебе куда пріпєрдєлось? В трєтий округ ілі, может, скажєшь, во второй?

– Мнє в центр нужно.

– Так тєбє прям в центр? Ох@єть. Зачєм, сегодня же, бл@дь, срєда, а в центр только по выходным пускают. Ох і подозрітельная ты дура.

У Таї всередині усе наїжачилось від такої розмови, вона завжди не переносила матюки. Жінка зробила над собою зусилля і почала подумки одразу перекладати слова місцевих мешканців на нормальну мову.

Пропускаючи їх вислови через фільтр свідомості, щоб зберегти свої нерви. І в неї вийшло! Вона навчилась цьому у минулому житті, коли потрібно було розмовляти з всюдисущими руськомовними співвітчизниками, у тому числі з родичами та друзями. Тая і раніше усвідомлювала, до чого призведе подібний стан речей, коли рідна мова виходить із повсякденного вжитку. А тепер ось може ознайомитись з наслідками вживу.

– А ти що, злякалась?– звернулась до продавчині.

– А чого мені боятися, б@ядь? У мене ось мережа фільтрів, б@ядь, по всій Гороховаткє??? Ти хто така, сука, щоб с тобою розмовляти взагалі! Воду не купляєш – нахєр пошла! Іди, насоси собі водички, або чогось іншого.

І розсміялася, вищіривши гнилі зуби.

– Та йду вже, не ори, як навіжена.

Продавщиця ще раз смачно сплюнула Таї під ноги, вкотре обматюкала, замість отче наш, і втратила цікавість.

Тая з важким серцем пішла собі далі, сподіваючись, що зустріне на своєму шляху щось більш прийнятне. Та час плинув, а картина була така ж сама: ні одного дерева, ні однієї кішки або собаки, нічого. Навіть пацюки більше не потрапляли їй на очі, тільки пластикові хащі. Приблизно години через дві вона дісталась до нової огорожі, теж під напругою, вищою за попередню і утикану скрізь камерами спостереження. Йдучи уздовж сітчастого паркану, вона дійшла до справжнісінького блокпосту, де її, звісно, не пропустили, бо ніякої «документи», тобто перепустки з дозволом перебувати у третій зоні, в неї не було. Тая здивувалась, що досі у вжитку були якісь папірці, що вирішують твою долю. Та й охоронці майже нічим, окрім форми і зброї, не відрізнялись від колишніх поліцаїв. Довелось дочекатися темноти, сидячи поруч і спостерігаючи за перехожими, більшість з яких повертались з третьої зони до пластикових хащів.

Як тільки-но настала темрява, Тая випарувалась і перелетіла в іншу зону, тицьнув наостанок дулю тому охоронцю, що випхав її з переходу. Так, вона і це тепер вміла.

Наступний округ був чистішим, але і там не було ані дерев, ані тварин. Сміття було зібрано в одному місці, і ті купи непотребу височіли тут і там немов кургани, під якими поховано досягнення минулих літ. У третій зоні траплялись навіть платні бювети, які більш вселяли довіру, ніж самогонний апарат старої хвойди, що продавала воду. Були тут і сякі-такі магазини й навіть генделики. Все доволі убоге, але ж було. Народ пересувався вулицями на героскутерах і самострибах – ще те видовище. А ще тут ходили старі розбиті маршрутки й автобуси. На вулицях подекуди зустрічались поліцейські з автоматами і перевіряли документи у перехожих, що з жахом шарахалися від них у всі боки і намагалися сховатись у бетонних джунглях з напівзруйнованих будинків. Тут також було чимало будівель з пластмасового непотребу.

Тая вгледіла п’яного молодика, що сидів з розгубленим виглядом під стіною одного з будинків. Вона озирнулась, зайшла в середину руїни і у вигляді примари присіла поруч з п’яничкою. Заговорила. У відповідь полилася все таж гримуча суміш матюків і російської мови.

– Прівєт, – звернулася Тая до молодика.

– Піва нєт? – відгукнувся той, мимохідь кинувши на неї погляд і зосередившись на чомусь попереду.

– Нєт.

– Суука, – байдуже протягнув той у відповідь.

– Який сьогодні день? – поцікавилася Тая.

– Середа, бл@дь.

– А чого ж ти тоді п'яний як чіп?

– Роботу втратив. Тепер от не знаю, що робити. Це ж був мій єдиний шанс втриматися у цій зоні.

– Знайдеш нову, – зауважила Тая.

– Якби ж, бо у протилежному випадку мені кранти. У трущобах жити не хочу. Я вже там був. Краще смерть.

– У всіх трапляються чорні смуги.

Чоловік нічого не відповів, навіть не поворухнувся.

– А я ось у центр хочу дістатися, але ніяк не виходить, – знову почала розмову Тая.

– У центр? А що, це ідея! Потрібно наостанок розважитись. А в тебе перепустка є? Або ж гроші. Їх багато потрібно. Ти звідки? - у чоловіка наче промайнула в очах цікавість.

– Я? З другої зони, – на ходу вигадала Тая. – Теж… роботу втратила, тепер ось тут, намагаюсь розібратись що до чого. Розкажи, як воно?

– Та ти що! Тобі краще, ніж мені. А може й гірше, бо чим вище піднімешся, тим болючіше падати…

– То як?

– Та як? Хєрово! Є робота – ти живеш, нема роботи – усе, всьому кінець.

– А чого ж звільнили?

– Так захворів я. Мене одразу і поперли. Ото так.

– А до лікаря?

– Жартуєш? Звідкіля тут лікарі? Та й грошей нема, навіть на шамана. Одразу видно, що не наша. Лікарі тільки у другій зоні є. А у нас як хочеш – так і виживай. Завжди на твоє місце іншого знайдуть. А я, між іншим, повинен був їхати у Фінляндію з наступною партією гастарбайтерів. А тепер хворий, самотній (жінка поїде з іншим, без мене). Ще й гроші вкрали, поки я був непритомний. Ото так.

– У поліцію повідомив?

– Ти що? У нас поліція тільки для охорони периметра, щоб ми не прорвали кордон з другою зоною. Усі внутрішні справи розрулюють рішали, а до них без грошей не сунешся, палець об палець не вдарять, ще й останнє відберуть.

– У вас що, закони взагалі не працюють?

– Та які закони? Ми безправні зовсім! Хоча ні – право сильнішого – ось наш закон. А то ти не знаєш. От так от.

– А яка тут взагалі робота є?

– Та яка? Або ж на підприємстві з вироблення хімікатів, або ж дороги укладай і ремонтуй, або у будинках другої зони прислуговуй. Якщо повезе, звичайно. Або ж гастарбайтером тебе продадуть. Тоді трохи світу навіть побачиш.

– Хто? Хто продасть?

– Як хто? З місяця впала чи шо? Влада, вони ж на цьому зараз гарно заробляють: продаючи робочу силу. Ото так. Без них, самостійно, не виїдеш, тільки у складі групи і якщо дозвіл є. Збирають потрібну кількість людей і відправляють на роботу. Собі 60% заробітку забирають, якщо вірити місцевим робітникам. Але ж вони там так погано живуть, всі такі брехуни. Та й тут теж не мед. Ото так от.

– Ти хочеш сказати, що можновладці на рівні уряду продають людей на роботу за кордон???

– Так а шо ж ще продавати? Ліси повирубали і продали, нафту з газом та людські ресурси тепер добивають. Ото так.

– І що, ніхто не бунтує?

– А як бунтувати? Одразу воду чисту перекриють, продукти перестануть привозити, опалення відключать і все. А у нас зими сама знаєш які люті. Або ж з роботи вигонять тебе, дружину, родичів. Дітям навчатися не дадуть, ті й читати не навчаться. І все, капець! Ось тобі і бунт. Нема грошей – нема життя. Ні води, ні їжі не купиш. Тому і сидять люди як миші, мовчки працюють буквально за шматок хліба і за теплий куток у комірчині. Поки молоді, то готові на все заради виживання. А потім… Пенсій нема, після 35 років люди, що втратили роботу, переселяються в інші райони і живуть виключно за рахунок того, що змогли виростити на своєму клаптику землі, якщо він є. А там сама знаєш, що росте, враховуючи екологію. Та й що можна виростити на площі 3 м2? Ще й не всім дозвіл дають. Недовго живуть. Ото так. Кажуть, у другій зоні узаконена евтаназія для тих, хто впав у відчай і не спроможний працювати. Це правда? Чи так як тут, з голодухи подихають або руки на себе накладають?

– Е… дякувати долі, я з цим не стикалась, нічого не можу сказати. Поки що.

Вони трохи помовчали, кожен думав про своє.

– Прикинь? – заговорив молодик. – Вони навіть відходи – пластик там, або ж інше – почали сортувати і продавати нам! Раніше хоч це добро було безкоштовним. А зараз захочеш наловити у річці або назбирати пластик, щоб домівку залатати – штраф.

– А що тут найдорожче?

– Та шо, вода очищена, звичайно. Як і всюди. Засрали ж наші предки все, що могли. А ми тепер бідуємо. Так ото.

– Тому від тебе так смердить.

– Та хіба тільки від мене? Де митися? Раніше хоч у річках купались. Брудні були, але ж не смертельно. А тепер і шкіра злізти може. Ото так от.

– А чого тварин немає на вулицях? Ні собак, ні котів, ні птахів, ні навіть комах? Пацюків і то одиниці!

– Смішна ти! У вас теж їх немає! Навіть у першій зоні нема. Давно переловили догхантери і шкуродери, вони ж тепер офіційно на службі стоять. Тільки ловити вже нікого, усіх, хто не помер від хімікатів, люди поїли. Псів і котів тепер тільки в центральному зоопарку можна побачити. А пацюки й миші у нас замість золота. Знаєш, яка з них ковбаска смачна! Я теж почав було вирощувати для себе. А що? Купив бройлерів, вони ж плодяться як навіжені. І кормити не потрібно майже – половину приплоду самі з’їдають, частину на розвід залишаєш, а старенькі – на ковбаску. Безвідходне виробництво. Але ж забрали, тварюки, у погашення позики, коли я лише пару днів платіж прострочив!

– А як же ви розважаєтесь? – поцікавилась Тая.

– О, нагадала, бл@дь! І телебачення вимкнуть. А як жити без розважальних шоу? Тільки по ящику і можна побачити, як люди живуть. Ти яке шоу полюбляєш?

– Е… та вони всі цікаві. А у другій зоні теж так само?

– Тю, ти ж звідти, чого питаєш?

– Ну, розумієш… Я звідти, тільки… з псіхушки втекла, там все життя і провела, тож знаю менше твого.

– А, ясно. Та хіба ж їх не позачиняли? А то я дивлюсь, питання дивні задаєш. Теж, мабуть, бунтувати намагалась?

– Так… Потрапила ні за що до дурки. Спочатку сумувала, потім звикла. А що? Кормлять, роботу неважку дають, у теплі живеш. Ні про що піклуватися не потрібно… А напередодні така ностальгія замучила по свободі, ось і драпонула сюди. Сподіваюсь, не знайдуть.

– Знайдуть, обов'язково. Ну ти і й@нута на всю голову! У другій зоні і лікарі є, якщо не брешеш про психлікарню. І вода, і їжа. І цирки, і шоу. Там навіть у деяких є домашні тварини – пацюки і таргани. Не ті, що для їжі, ні. Для душі. І дерева у найбагатших подвір'ях зустрічаються. Вони ж першу зону обслуговують! Всю бюрократію! І машини у кожного є. І у відпустку за кордон вони їздять, коли епідемія на спад іде. І салони краси, мені колишня про них усі вуха продзижчала. Це ж зона для прислуги, охорони, військових! Вони ж повинні гарно виглядати. І навіть митися… - мрійливо закінчив молодик.

– Звідкіля ти це все знаєш?

– У нас тут один звідти зі мною працював. Проштрафився, його у нашу зону і заслали. Так він розповідав. Та й фільми здебільшого про другу зону знімають, або ж про першу. Там взагалі життя як у казці. Тільки що в нас, що в них – ніяких принципів не існує, окрім одного – вижити. Можливості інші, так. Ото так от. Пересуваються вони або на броньованих машинах, або на літаючих моторах. Може бачила? Там бювєтів немає, вода очищена прямо до квартир подається, уявляєш? У вас у психушці як було з цим? Гарно годували?

– Ммм… краще, ніж тут точно. Нагадай-но, як у центральну частину потрапити? Таким звичайним людям, як ми з тобою? Хочу подивитись, як люди живуть. А то у фільмі можливо все не справжнє, одні декорації. Ти не замислювався над цим?

– Ні. Навіщо їм брехати і щось вигадувати? Ото ти ляпнула! В центральну зону по вихідним пускають. Коли місцеві роз’їжджаються по своїм заміським будинкам або ж куди захочуть. Ото так. Платиш гроші, на тебе одягають ошийник і слідкують за кожним твоїм кроком. Якщо раптом захочеш далеко від центральної частини відійти, або ж підозрілі дії вчиниш – одразу висадять у повітря, без суду і слідчих дій.

– Підеш зі мною?

Парубок замислився.

– Ні, що мені там робити? Я вже бував там два рази. Достатньо. По ТВ якось спокійніше спостерігати. Ото так.

– Ну, як знаєш. Тоді прощавай, чи що?

– Прощавай, – байдуже сказав молодик і відвернувся, впершись поглядом у стіну.

Тая помандрувала далі. Так само вночі проминула блокпост, який відрізнявся від попереднього тільки підвищеним рівнем безпеки і ще вищим парканом навколо нього. Потім нейтральну зону під прицілами камер, потім ще один блокпост. Трохи згодом усе повторилось, і, нарешті, вона потрапила до другої зони. Але перед цим дозволила собі повеселитися від душі. Нейтральна частина між третьою і другою зоною була нашпигована охороною, датчиками руху і сиренами, які вмикались тільки-но хтось наважувався ступити до зони. Хоча Тая і розсіялася, але не до кінця, тож датчики на неї реагували і сирена орала, що навіжена. Охоронники кидались туди-сюди, але нічого і нікого не бачили. Потім хтось з переляку першим зробив постріл, інші приєдналися і почали палити у пустоту. Жінка навіть побігла від несподіванки, хоч і знала, що їй нічого не загрожує. Інстинкт, що поробиш.

У другій зоні було майже красиво. Особливо у порівнянні із попередніми. Різнокольорові висотки після хибар з відходів виглядали як витвори мистецтва. Але річ у тім, що переважна більшість з них була покинутою, стояла з вибитими шибками і цілковитою відсутністю мешканців. Між нежилими просторами подекуди траплялися острівці, заселені людьми – такі будинки з усіх боків оточували високі паркани. Потім йшли знову покинуті новобудови. Це нагадало Таї її часи, тоді теж у місті блимали чорними пустими вікнами порожні занедбані будинки. Але їх, все ж таки, було набагато менше. І влітку дерева та кущі трохи закривали непривабливе видовище. А зараз заселених будинків був такий же відсоток, як раніше покинутих недобудов при повній відсутності рослин. Хоча де-не-де траплялись невеликі (1-3 деревця у горщиках, під охороною) острівки справжньої зелені.

Гарними дорогами снували броньовані машини. Перехожі усі пересувалися на героскутерах або літали над землею, напевно, на магнітних подушках на взутті. Покружлявши вулицями, Тая відзначила відсутність бюветів і продавців води, як у попередніх зонах.

У кожному житловому комплексі було по декілька барів. Біля одного з них з назвою Pejzdez (місце третьої літери було порожнім, хоча її нечіткі контури можна було розрізнити) вона зупинилась, прикидаючи, чи можна тут придбати воду? Тая пам’ятала такий павільйончик на Оболоні. Але замість кіоску зараз стояла якась футуристична, не сказати щоб гарна, споруда. Чи було це те саме місце? Вона була не впевнена, так сильно навколо все змінилось. Тая стояла і внутрішнім орієнтиром намагалась зрозуміти, чи це справді те ж саме місце, як раптом майже поруч з нею зупинився броньовик рожевого кольору. Двері відчинились і з нього вийшла красива альбіноска з прозорими очима фіолетового відтінку, у червоному лайкровому костюмі, який щільно обтягував її гарну фігуру. Потрібно сказати, що у другій зоні на головах у багатьох мешканців красувались великі перуки, чимось схожі на середньовічні, тільки більш витончені і натуральні на вигляд. У дівчини на перуці громоздився макет старовинного літака «Мрії». На ногах були сандалі на магнітній подушці, через які дівчина немов летіла у повітрі. Саме такі підошви на магнітних подушках і дозволяли мешканцям невисоко пересуватись над землею. Це єдине з сучасного вбрання, що сподобалось Таї.

Дівчина несподівано зупинилась і подивилась на Таю, потім поманила її до себе рукою і сказала:

– Чого витріщилась? Либонь випити хочеш, чучело? Пішли зі мною.

Тая навіть озирнулась навкруги, не одразу второпавши, що звертаються саме до неї. Потім неабияк зраділа новій співбесідниці і поспішила до бару.

– Ти хто така? – Запитала дівчина, вмощуючись на кріслі. – Не бійся, правду кажи.

– Я? З псіхушки втекла, до того пробула там… доволі довго, – повторила Тая версію, яка вже одного разу спрацювала.

– Та хіба ж вони не зачинені? А чого ж потрапила туди?

– Не пам’ятаю. Чесно. Давно це було.

– Ясно. Знайома історія. – Дівчина відвернулась і, як здалося Таї, засмутилася. –Напевно, хтось з родичів на спадок око поклав. Буває. І що робити збираєшся? Для чого втекла звідти, де безкоштовно годують?

– Не знаю. Хоча… хочу дім свій побачити, тільки все настільки змінилось, що я абсолютно не орієнтуюсь у місті.

– Дім кажеш? А де ж ти мешкала?

– Гоголівська, 23.

– Навіть не знаю такої вулиці. Ти скільки років у лікарні пробула?

– Багато…

– Воно й видно. У місті майже не залишилось старих будов. Тільки якщо хтось з власників захворів на сентиментальність або ж забажав віднайти свої корені, а потім знайшов і залишив собі, так би мовити, будинок як родовий маєток. Але я таких навіть не знаю… Де ти кажеш мешкала? Як там тебе звуть? Я Аеліта.

– У будинку з котами, на Гоголівській, 23. А я Тая.

Аеліта завмерла на мить і видала:

– Це ж у першій зоні! Згадала! Був колись такий, мені батько розповідав, як він ходив на нього дивитись у дитинстві з бабусею, навіть фото показував! Ні, подруго, будинку уже 30 років як нема, там зараз порожній ТРЦ стоїть.

– Зможеш провести мете туди? Хочу побачити все на власні очі.

– Можу, чом би й ні. У мене часу багато. Тільки післязавтра, сьогодні ніяк. Правило для всіх працює, вони до себе нікого не пускають по будням. Звичайно, крім тих, хто їде на роботу.

– А ти, часом, там не працюєш?

– Ні, я ніде не працюю. Мені й так не погано. А якщо б і працювала, то не змогла провести. Туди можна потрапити тільки коли «хазяїв» немає у місті, і за плату.

– Навіть так, – простягнула Тая розчаровано. Але потім згадала, що часу в неї – завались. Світ буде змінюватись, але вона залишатиметься в ньому як спостерігач. Не більше і не менше. Та й дійти туди вона сама може. – Гаразд, я почекаю. А як ми поїдемо?

– На машині, в мене є гроші. Минемо блокпост, пересядемо на їхню машину, бо на інших кататися там не можна. Доїдемо до пішохідної центральної зони і підемо гуляти.

– Гаразд.

Тая замовкла, роздумуючи, чим зайнятися до того часу. Чи ж, може, не чекати на Аеліту, а самій полетіти до свого будинку? Потім подумала, що треба скористатися нагодою і поспілкуватися з місцевою, більше дізнається, що тут і як.

– О, то давай я тобі нашу зону покажу, в нас теж непогано. Не так гарно як у них, але ж і не погано, – запропонувала Аеліта.

– Залюбки, – погодилася Тая.

Вони сіли у рожевий броньовик і рвонули вперед.

– А як дістатись до іншого міста? Вони теж на такі ж самі зони розподілені?

– Тільки на гіперлупах або на тачці автобаном, але так набагато дорожче виходить. Але навіщо? Нічого цікавого не побачиш, усі сім міст влаштовані однаково.

– А повітрям? Раніше літаки літали. І безпілотники, пригадую, набували популярності. Думала, може на них теж можна буде літати у майбутньому, а

у вас їх немає.

Тая трохи не бовкнула, що бачила дрони у полі і ледь втрималася, щоб не запитати яким чином без комах опилюються поля.

– Є, але пересування повітряних суден, включаючи дрони і безпілотники, заборонено. Крім службових поліцейських та сільськогосподарських, звичайно.

Тая роздивлялася навкруги. По вулицям пересувалися люди – пішки, на скутерах і на тягах. Одягнуті були або ж у латексні костюми і карколомні перуки, або ж у спортивні костюми зі стразами. Зосередившись на автомобілях, Тая помітила, що авто її подруги не таке вже й модернове, порівняно з тими, що траплялись їм по дорозі.

– Перепрошую, Аеліто. Чи не могла б ти трохи про себе розповісти? Ти перша здорова дівчина, з якою я балакаю після довготривалої перерви.

– Хіба що трохи, – фиркнула Аеліта. – Батько в мене впливова людина у нашій зоні, тому мені багато чого дозволяється, то ж зі мною не пропадеш. Поки не набриднеш мені, звісно. Так що веди себе добре і не задавай дурнуватих запитань.

Аеліта скосила очі і констатувала:

– Хоча без цього ти не зможеш.

– А чому ти мене не боїшся? Ти ж не знаєш мене?

– А чого боятись? Я давно тебе просканувала, ніякої зброї в тебе нема. А в мене є.

Вона постукала по поясу, але Тая нічого там не вгледіла.

– Так можна? Я навіть не помітила.

– Так, тітонько, зараз зовсім інші часи. Світ змінюється надто швидко, особливо для тих, хто втік з псіхушки.

– Твоя правда. І мода зараз така цікава. Усі ці перуки, спортивні костюми, – протягнула Тая.

– Спортивні костюми були завжди, я знаю це з курсу історії одягу. Це для бідних. А наш шар одягається у костюми з латексу, він екологічний і дихає. Це як друга шкіра, десь мабуть років 10 як у моду ввійшло. А що ти називаєш перукою?

– Перуки – те, що в тебе на голові. В них у мої часи тільки на сцені виступали.

– А! – засміялась Аеліта. – Це шапка така. Дуже зручно, коли голову мити не хочеться, вдягнув – гарно і зручно, не спекотно і не холодно.

– А як ти дізналася, що мого будинку вже немає?

– З кромпха.

– Що це?

– При народженні нам одразу імплантують мікросхему для зберігання інформації та спілкування з іншими на відстані. Це мережа така, щось на кшталт інтернета, ти повинна була про нього чути. У кромпху є зони загальнодоступні, а є з обмеженим доступом. Ця технологія працює десь біля семи років, дуже зручно. Наче колективний розум, який постійно розвивається. Навіть запит не потрібно робити, просто подумав і отримав відповідь, якщо маєш на це право. Якщо ні – то пробач. Можеш зробити ще один, можливо тобі дозволять, а можливо ні.

Вони кружляли по місту, і Таю знову вразила кількість покинутих будівель.

– Чому так багато порожніх будинків?

– Так немає кому жити. Набудували у ваш час, бо грошей багато було, тільки про купівельну спроможність забули, а вона впала майже до мінімуму. От і стоять порожніми, а люди з третьої зони сама бачила в чому живуть. Вони – основний постачальник раб сили і сюди вже ніколи не переберуться. А у нашій другій зоні залишилось не так вже й багато мешканців, як набудували будинків. У першій зоні взагалі декілька сімей тільки й проживає. Але там недобудови знесли, разом з іншим хламом.

– Скажи, я пам’ятаю війну на Донбасі. Як там зараз, що коїться?

– А в тебе гарна пам’ять, бо то ж давно було. Війна скінчилась років двадцять п’ять назад. Там зараз класно, і будівництво ведеться, бо людей багато працює. Зробили там вільну зону так би мовити. Вірніше, загальноєвропейську офіційну пральню по відмиванню грошей. Можливо, бачила старий-престарий фільм «Дикий Захід»?

– Щось таке наче пригадую.

– От у Дон-Лугбасі щось на кшталт цього і зробили. Але на добровільних засадах. З третьої зони їдуть туди охочі до грошенят, бо можуть підзаробити. Вони потрапляють до міста у якості живих роботів. Потім їх рихтують або ж виплачують гроші сім’ям, якщо трапиться нещасний випадок. Там програють різноманітні сценарії розвитку суспільства. Тобто все відбувається по-справжньому у мінімальних розмірах.

– А Крим?

– Крим туркам віддали, коли росія розпалась. Історичну справедливість відновили, так би мовити.

– Щось я не розумію. Якщо росія розпалась, то хто ж тоді впровадив російську мову з матюками, знищив українську культуру і розвалив нашу країну? - сама до себе звернулась Тая.

Та несподівано отримала відповідь:

– Хто-хто, кінь в пальто! Свої ж і знищили! Ті, що колись підтримувались російським урядом і отримували від нього величезні гроші, пізніше з допомогою зросійщеного населення і знищили. Діючи вже виключно у своїх інтересах.

Хоч Тая дивувалась обізнаності нової знайомої, та запитати, звідкіля вона про це знає, не наважилась.

Вони кружляли по місту, в якому жінка взагалі нічого не впізнавала.

– Давай під’їдемо до Дніпра, бо я щось зовсім не орієнтуюсь на місцевості, – нарешті попросила Тая, втомившись від незнайомих і чужих пейзажів.

– Не під’їдемо, бо всі береги у приватній власності, за покинутими будинками їх не видно. Підходів до води немає.

– А набережна? Там теж не можливо прогулятися?

– Набережна? Не знаю що це, але ні. До води можна потрапити тільки якщо у клуб якийсь зайдеш, там і річку можна побачити. Але вона отруйна і дуже смердить. Тому не раджу. Дніпро вже давно мертвий і вонючий.

– Тож ті, хто так хотів жити біля водички або ж у лісі, там теж зараз не живуть? Бо не залишилось ні лісів, ні водойм? Яка іронія долі, – гірко всміхнулась Тая.

– Так, не живуть. Але у першій зоні є одне велике штучне озеро, де можна купатися. Побачиш. І собі вони друге таке ж зробили, але сторонніх до себе не пускають.

– А чого усі дерева огороджені і за склом?

– Бо парки під охороною, туди теж вхід платний.

– Оці три дерева – це парк?

– Так. А що, у ваші часи було по-іншому?

– Авжеж. Були проблеми, звичайно, але ж були і парки великі, і ліси. І купатися можна було на початку літа, бо у другій половині вода вся цвіла.

– Навіть не буду питати що це, бо не уявляю, як на воді можуть плавати квіти.

– Це не квіти, це водорості, що масово розмножуються у теплій і стоячій воді та викликають нестачу кисню. Отруйні.

– Не забивай мені баки, – махнула Аеліта рукою.

– Як же ви розважаєтесь? - слухняно змінила тему Тая. – Театри, кіно, книги, музеї залишились?

– Ні. Залишився телевізор. Все інше давно стало не рентабельним. І кромпх. Все он-лайн, але за дуже велику плату, тому доступно тільки у другій зоні, проте мало хто хоче витрачати кошти на таку дурню. Я й телевізор не дивлюсь, бо ці безкінечні серіали ні про що… вони людям з нижніх зон життя замінюють, бо свого ж не має. Ще спорт транслюють і шоу різноманітні. Я на день народження теж потрапила в одне таке шоу. Прикольно вживу приймати участь у такому заході. Навіть краще, ніж наркотики, вони зараз у вільному доступі, офіційно дозволені. І віртуальна реальність, там взагалі ти можеш будь-який світ створити і будь-яку подію. І все це виключно твоє. Люди останні гроші витрачають на це. І взагалі-то розваги – не дуже й актуальні, таких як я, що мають гроші і час, не так же й багато. Усі зациклені на роботі, по-іншому не проживеш.

– А ти звідкіля так багато знаєш про минуле та й взагалі? – не втрималася Тая.

– Мені тітка розповідала, все згадувала минулі часи, за що й розплатилась.

– Вбили?

– Ні, сама не витримала, поїхати звідси не могла і покінчила життя самогубством.

– Таке у всьому світі коїться? Чи десь є інше життя? – тихо спитала Тая.

– Не знаю. От чого ніхто не може собі дозволити – так це вирватися за кордон. Тільки мешканці першої зони вільно можуть відвідувати інші країни. А вони про свої поїздки і справжнє життя не розповідають.

– А ти б хотіла? Я взагалі-то чула, що і друга зона може виїздити на відпочинок.

– Нажаль, це не так, – з досадою бовкнула Аеліта, але одразу ж її тон змінився. – Та й навіщо? Мені і тут гарно. Мене все влаштовує. Інколи буває нудно, тому от з тобою і розмовляю зараз. А тепер помовч, набридла.

І вони мовчки кружляли по місту, поки накатавшись, Аеліта не заспішила додому, забравши Таю з собою. Мешкала вона в одному з житлових комплексів, що побудували ще при житті Таї. Велика трикімнатна квартира була обставлена у стилі ньюкласік і зовсім не сподобалася жінці. Аеліта пояснила, що зараз така мода – це найбільший шик, копіювати життя шістдесят років тому. Як і шапки у вигляді перук, хоч вони й з іншої епохи. Гостинна хазяйка показала великий холодильник з безліччю тюбиків з різноманітними надписами.

– Це все їжа – бери що і коли забажаєш, – запропонувала хазяйка, прихопивши собі один з них.

– А тепер давай побудуємо твій час до дурки. Покажеш мені свій дім, хочу зрозуміти, чому так хочеш його побачити.

– Я не так багато і пам’ятаю, – відповіла Тая, не бажаючи, щоб Аеліта копирсалася в її спогадах.

– Нічого, ось цей штекер – підсилювач твоєї пам’яті. Він дістане з твого мозку все, що забажаєш. Можеш не пускати мене туди, куди не хочеш. Дивись, я зараз поставлю обмежувач. Тільки ти ним можеш керувати, ну, майже. А я буду спостерігати, а потім доповнювати на свій розсуд. Ми будемо постійно поруч, чути один одного, розмовляти.

І вони поринули у віртуальну реальність.

Світ, що знаходився тепер тільки у пам’яті Таї, малювався сам на очах.

Спочатку вона бачила попереду лише порожнину.

– Чого стовбичиш? Давай, малюй свій дім, – наказала Аеліта.

І Тая почала згадувати. На очах ні звідки поставали подвір’я, будинок з котами, вхідні двері відчинилися самі собою. Вона зайшла у під’їзд, потім до квартири і побачила Вадима. Живого. Він усміхався їй.

– Привіт, – радісно сказав він, підійшов до Таї і обійняв.

– Привіт, – з ніжністю і відчаєм потягнулась до нього Тая.

Та раптом поруч з нею постала Аеліта. Вона встигла переодягтись і виглядала чудово у сукні минулих років. Тая подивилась на себе у дзеркало і одразу ж підправила свій образ, змінивши і фігуру і обличчя.

– Я не одна, зі мною подруга, ми щойно познайомились і ось ми тут, – вона з незадоволенням, але з привітною посмішкою відрекомендувала Аеліту.

– Привіт, – протягнула йому руку Аеліта. – Я Аеліта, побуду у вас до суботи, якщо ви не проти.

– Звичайно, ні. Заходь.

Вони сіли за стіл, пригостились вечерею, яку приготували разом, весело балакаючи і попиваючи вино. Вадим захоплено розповідав про квадрокоптери, які він будував, про виставку, яка щойно закінчилася, і контакти, які вдалося зав’язати.

– У вас чудовий будинок, але занедбаний, – перебила його Аеліта.

– Та у вашому часі його взагалі нема, – зауважила Тая.

– А квадрокоптери є у ваш час? – поцікавився Вадим, який прийняв як належне той факт, що Аеліта – дівчина з майбутнього.

– Є, але пересічні громадяни не можуть ними користуватись.

Ще трохи побалакавши ні про що, Тая з чоловіком пішли відносити тарілки на кухню. Вадим знову обійняв її і притис до себе.

– Я скучив за тобою.

– Ти не уявляєш, як я скучила, – щиро відгукнулася жінка.

Вадим поцілував її, міцно тримаючи в обіймах і прошептав:

– Хочу тебе.

– Я не проти, – нізвідки з’явилася Аеліта і обійняла їх обох.

– Ні! – відсторонила її Тая.

– Чому? Це ж тільки віртуальна реальність! Я ж бачу, вам обом хочеться зайнятися сексом. Мені теж.

– Ні, він тільки мій. Не лізь у мої спогади! – розлютилася Тая.

– Добре. То я пішла тоді розважатись у інше місце. Чого ти так нервуєшся?

– Повертайся тільки коли я дозволю. Чуєш?

– Добре, добре, від'єднуюсь. Бачиш? Задала програму охорони, без твоєї згоди не зайду. Знайду собі іншу компанію.

Аеліта зникла. Тая пригадала той чудовий вечір, коли вони, напевно, були найщасливіші і взаємозакохані до нестями. Коли їй здавалось, що вона буквально злітає над землею від почуттів і впевненості, що тебе так само щиро кохають. Поставила його на повтор і постійно програвала з початку до кінця. Бо спати тепер їй було не потрібно. Їй взагалі зараз було нічого не потрібно, крім того, що вона переживала знову і знову. Та раптом сценарій трохи змінився, Вадим обійняв її і сказав у саме вушко:

– Вже час, кохана.

– Для чого? – здивувалася Тая, бо цієї репліки раніше не було.

– Аеліта кличе. Ми пробули тут з тобою два дні. Сьогодні субота.

– Я не хочу! Не хочу, щоб це закінчувалося!

– Мусиш. Аеліта зараз вимкне програму.

– Поцілуй мене, не кидай саму!

Вадим пригорнув її до себе і припав вустами до її вуст. Та майже одразу все зникло.

– Награлась? – запитала Аеліта.

– Ні, – понуро відгукнулась жінка.

– А я так. Поїхали, вже час вирушати! Чого ти така похмура? Я й так виконую усі твої забаганки. Ти можеш під’єднатися до кромпха коли захочеш. Були б гроші!

І вибігла з хати, тож Таї нічого не залишалось, як слідувати за новою подругою. Сівши у свій рожевий броньовик, Аеліта впевнено попрямували до блокпосту, що стояв на дорозі до центральної зони. Там було декілька виходів для мешканців різних зон окремо. Черга з мешканців третьої зони була найбільша. Всі у спортивних костюмах різних кольорів зі стразами, у кросівках на величезних підошвах. Деякі у перуках, як мешканці другої зони. Для останніх було два входи – службовий (для тих, хто працює у першій зоні) і звичайний. Тут черга була набагато більша.

Залишивши на стоянці машину Аеліти, вони приєдналися до бажаючих потрапити за величезний кам’яний паркан, зверху якого було натягнуто якісь майже невидимі нитки, звичайно ж, теж під напругою. Кожен з бажаючих пройти повинен був минути велику рамку, що сканувала людину з голови до ніг. Коли підійшла їхня черга, першою у рамку стала Аеліта. На великому екрані з’явилося зображення її тіла, і Тая запанікувала, боячись за себе, чи пройде цю перевірку. Та все минулося добре, тільки її світлина була набагато тьмянішою і не такою чіткою, як у інших. Після цього охоронник надів їм браслети на шию, що нагадували звичайний широкий нашийник. Вони були різних кольорів для різних зон.

– А чи пускають сюди людей з передмістя, з тієї зони, що починається після третьої?

– Ти про трущоби? Ні, звичайно. Що їм тут робити? Та й грошей у них нема, щоб заплатити за відвідини.

Полишивши блокпост позаду, вони пройшли за прозору пуленепробивну огорожу, темну з боку прибулих і прозору з боку центральної зони.

Пройшовши декілька метрів до орендних автомобілів, Аеліта заплатила за один із них і за вхід, приклавши руку до сканера. Машина була з повністю прозорим салоном і відведеним місцем зберігання особистих речей, які до того ретельно перевірили, залишивши невеличкі дрібниці.

Вони сіли в автівку, по стрілкам на підлозі, що вказував рух напрямку, проїхали до скляного коридору, що огороджував пересування відвідувачів виключно оглядовими маршрутами. У самісінькому центрі, як дізналась згодом Тая, пересуватись можна було лише пішки, і теж тільки відведеними стежками. Як тільки хтось заходив за невидиму обмежувальну лінію, лунала попереджувальна сирена, здатна своєю гучністю звести з розуму.

Місто вражало. Нічого не залишилося від минулих часів: будинки зі скла, невеликі парки і сквери, штучні водойми з фонтанами. У кожному з них можна купатися за окрему плату, та вона була такою високою, що бажаючих майже не було. Навіть клумби декілька разів попадалися! Досягнувши центральної зони, вони пройшлися великим парком з деревами і кущами, з цікавезними інсталяціями, що імітували пташок і тварин, наче вони дійсно ховались за зеленню.

– Це все живе? – запитала Тая у захваті.

– Скажеш теж. Звичайно, ні! Тільки невеличкий клаптик у самісінькому центрі засаджено справжніми деревами, бо дуже дорого за ними доглядати. Але наскільки майстерно зроблено, яка ж краса! Погодься. Хотіла б я побувати у справжньому лісі! Невже це все ти бачила вживу? – із заздрістю запитала Аеліта.

– Так. А як гарно було весною, коли все навколо цвіло, ти навіть не уявляєш! Коли згадаю, як бджоли гудуть навколо липи, так плакати хочеться.

– А що таке бджоли?

– Комахи такі, мед виробляють.

– Навіть не чула. Але мед куштувала, звичайно штучний. Нічого особливого.

– Імітація завжди гірше оригіналу.

Вони вийшли з парку і перед Таїними очима постала… Софія Київська.

– Ого! Софія збереглася!

Тая озирнулась.

– А Михайлівський Златоверхий? Де він?

– Як бачиш немає. Зараз я точно скажу, що залишилось зі старовинних будівель.

Аеліта вгледілась кудись з відстороненим поглядом.

– Ось. Софія, Лавра. Із приватних – тільки будинок Лібермана, Дім плачучої вдови і Дім з химерами. А! На Контрактовій площі залишилося колесо і Міжбанківська біржа.

Таї стало дуже сумно.

– Як же так? Невже це все?

– Так. Цього достатньо, повір! Хочеш побачити як там всередині Софії?

– А що, можна? – здивувалась Тая.

– Звичайно, тільки віртуально. Бо там же живуть наші керманичі.

– Де, у Лаврі і Софіївці???

– Так. Ну, там все перебудували, звичайно.

Вони трохи помовчали, думаючи про своє.

– Так хочеш чи ні у середину? Якщо так, то йди до отих будок. Бачиш чергу? - запитала Аеліта.

Тая вгледіла перед собою модернізовані будки, що нагадували чимось чи то біотуалети, чи то будки для охорони. Біля них вишикувалась черга.

Людей запускали всередину по десятку чоловік за раз.

– Оці? – вона показала на них.

– Так. Це кабінки віртуальних екскурсій по історичним пам’яткам. Думаю, тобі сподобається. Там набагато цікавіше за твій колишній зруйнований будинок. Та й взагалі нові будинки виглядають набагато краще, ніж це казна що!

– Бо будинки повинні використовуватись за їх призначенням. Це ж раніше церкви були! А їх перетворили на власні резиденції…

– О, зараз церкви по-справжньому гарні і сучасні, всі зі скла і металу, наче з повітря зіткані! Пішли я покажу!

– Ні. Давай краще туди, – сказала Тая.

Аеліта тільки покрутила біля скроні, і вони повернулись до машини. А вже через півгодини зупинились біля покинутого ТРЦ.

– Ти не помилилась адресою? – запитала Тая, але й сама відчула, що вони саме у тому місці, до якого вона так хотіла дістатися. Аеліта лише здвинула плечима.

Тая вгледілась у будинок, фасад якого переливався різноманітними вогниками і картинами. На кожному поверсі було щось своє.

– Мені здається, що там вирує життя. Он як блиском переливається.

– Та це теж імітація. У ваші часи зеленими парканами затуляли будинки, що руйнуються, так? Зараз інші часи, лазерні інсталяції прикривають руїни набагато ефективніше. Але ж якщо придивитись, спробуй, то видно, що фасад вже напівзруйнований.

Тая не плакала тільки тому, що це потребувало неймовірних зусиль. Але все ж одна крапля таки викотилася з куточка ока.

– Ти бачиш, Вадиме, на що перетворився наш дім? На таку примару, як і ми з тобою…

– Що ти за ним побиваєшся? Він же старий і мертвий. Навигадуєш собі молодого і красивого, це ж зараз не проблема! Хто він тобі?

– Мій чоловік. Він помер, давно, я навіть не знаю як. Нічого не пам’ятаю, ні як опинилася у… лікарні… Там мені сказали, що його немає. Та для мене від завжди буде живим. Хоч як би це не виглядало.

Аеліта занудьгувала і перебила її:

– Пішли вже, тут нічого робити, – рішуче пішла геть, потягнувши Таю за собою.

Вони крокували зеленими вулицями. З травою і деревами.

– Як же тут гарно! Скільки зелені!

– Це все штучне. Справжній парк тут один, я вже казала, і туди платний вхід.

– Так, пам’ятаю. Але ж не віриться.

Тая тільки й встигала, що крутити головою.

– А мешканці центральної зони – хто вони і чи багато їх?

– Та хто? Наша еліта – олігархи й їх сім'ї.

– І хто ж зараз править країною?

– Та я точно і не пам'ятаю. Їх всього сім сімейств, по кількості великих міст, у кожного своя вотчина. Вони давно розподілили між собою весь бізнес і владу. По черзі правлять, змінюються кожні чотири роки. Їх не так вже й багато, якщо подумати. Хтось постійно живе за кордоном, коли сім'я не при владі. Нашої еліти було б набагато більше, враховуючи як вони плодяться. Але ж сім'ї між собою постійно гризуться і вбивають один одного. Багато з них страждають на спадкові хвороби, бо кубляться ж один з одним. До того ж страждають від таких ж хвороб, як і інші. Бо нові хвороби так швидко з’являються, що не встигають вигадувати вакцини від них. Тому кількість нашої еліти майже однакова. Бо як керманичі не намагаються вести закритий спосіб життя, все одно доводиться контактувати зі служками та іншими смертними. Медицина, звичайно, у них на вищому рівні, але поганий вплив оточуючого середовища вони відчувають на собі як і ми. Екологія ж всюди погана, повітря, як його не очищуй у цій зоні, а забруднене, вода тільки фільтрована, їжа штучна.

– А вибори? Чому люди обирають постійно одних і тих же?

– Вибори давно відмінили. Сенс? Країною повинні правити професіонали, круті господарники. Ми ж з тобою цього не можемо? Ні. А якби й змогли, то не знали як. Вони сторонніх до влади не пускають.

– Сумно це все.

– Кому як. Скажу тобі, що про це мало хто замислюється. Всім давно все по-барабану. Пішли краще до зоопарку зі справжніми тваринами! Він якраз у справжньому парку знаходиться!

Таю охопив відчай. Потрапивши до зоопарку, вони ходили поміж кліток із товстого скла. Всюди була та ж сама штучна зелень. Якою б гарною імітацією вона не була, Тая навчилася її розрізняти і знала, що це підробка.

За склом сиділи переважно хижаки – виявляється, їх годувати легше. З травоїдних був тільки верблюд, який звик до перетравлення моху і виживання в екстремальних умовах. Жив тут навіть один ведмідь і один тигролев.

– Чим же всіх цих хижаків годують? Адже у природі вони їдять травоїдних тварин?

– Як чим? Бройлерними пацюками – розводити їх набагато вигідніше, ніж створювати штучне м’ясо. Вони швидко ростуть і майже не потребують корму – один одного жеруть.

Коли ж Тая побачила в одній з кліток собаку й кішку, що мали найнещасніший вигляд, її ніби заціпило. Навколо стояли люди і виказували своє захоплення на суміші мату і російської мови. Так, вона настільки була вражена, що усі фільтри щодо висловлювань оточуючих злетіли зі свідомості. З великими потугами їй вдалося ті фільтри відновити. Це була як остання барикада на шляху до сприйняття божевільної реальності того, що вона зараз бачила навколо.

Закінчити екскурсію центральною зоною Аеліта забажала біля будинку з химерами. Він мав гарний і доглянутий вигляд, якщо не враховувати того, що бетонні фігури тварин були пофарбованими у різні кольори.

– А що, римські мармурові статуї раніше теж були кольоровими, – підмітила Тая.

– Тобі не подобається? – запитала Аеліта. – Це мій найулюбленіший будинок. Він такий кумедний і яскравий!

– Взагалі-то архітектор його задумував однотонним. І я таким його пам’ятаю.

– Ти переплутала! Він завжди таким був. Пішли, погуляємо всередині і почуємо про його історію! Сама впевнишся.

І Аеліта потягнула Таю до однієї з кабінок. До речі, вони також були розподілені для відвідувачів з різних зон. Черги майже не було. Зайшовши всередину, вони зайняли місце за зручними кріслами і одягнули шоломи. Жінка одразу відчула повне занурення у реальність, яка була навіть яскравішою і «реальнішою» за справжню. І це єдине, що їй дійсно подобалось у сучасності. Бо занурення у віртуальний вигаданий світ або світ, витягнутий з її пам’яті, як декілька годин назад, виглядало справжнім дивом і приносило неабияке задоволення. Вона воліла б залишитися там назавжди.

Тая переміщувалася по знайомим залам і впізнавала інтер’єри будинку з химерами. Всередині маєтку було майже як раніше, тільки чомусь усе навкруги блищало. Гід, якому можна було задавати питання або ж наказати замовчати – на свій розсуд, пояснив, що такий блискучий фільтр використовується для всього старовинного, щоб надати йому шарму.

Будинок, здавалося, жив своїм життям. У кімнатах ходили, грали, їли, сміялися, танцювали і спілкувалися віртуальні члени сімейства господаря, квартиранти і прислуга. З екскурсантів була тільки Тая, а екскурсію будинком проводив сам господар – архітектор Городецький. Він розповідав про свій задум і як його втілював, показував свої трофеї та картини, а навколо вирувало життя, наочно демонструючи яка кімната для чого використовувалась. Наостанок господар запросив скуштувати молока від своєї корови, що утримувалась на першому поверсі. Покоївка принесла парне молоко і розлила у горнятка.

Тая була приємно вражена, коли відчула смак свіжого молока з круасаном.

Екскурсія закінчилась і, знявши шолом, жінка вийшла на вулицю. Навколо снувало безліч чоловіків і жінок у різнокольорових ошийниках. Вони виглядали задоволеними і втомленими від побаченого і пережитого. Люди щасливо усміхалися, тицяли у боки пальцями, гучно й смачно матюкалися, виказуючи своє захоплення з дурнуватим виглядом на обличчях.

Тая подумала, що у неї навіть знепритомніти не вийде від контрасту між віртуальним і реальним життям. «Де я? Як так вийшло? У що перетворили мою країну?»

І тут її прорвало, вона несподівано для самої себе закричала щосили:

– Люди! Чому радієте, ідіоти! Як ви могли допустити до такого! Всім на все наплювати – як було, так і залишилось! Аби особисто вас не чіпали, а там хай вирубують, вбивають і зносять! На вас ошийники наділи як на домашніх тваринок, а ви радієте! Робіть що-небудь! Це ж не життя, а суцільний жах!

У Аеліти, яка тільки-но підійшла, від страху задрижало підборіддя. Вона почала швидко задкувати і віддалятись від подруги. Вона зблідла, у очах застиг відчай. Від впевненої вишуканої дівчини не залишилось і сліду.

Таю майже одразу оточили четверо чоловіків у чорних ошийниках. Звідкіля вони взялися, вона не помітила. Жінка замовкла, не зводячи очей з Аеліти. Її теж узяли у кільце чорноошийники.

Таю скрутили і тут же запакували у броньований автозак, сильно стукнувши по голові. Одразу ж між нею і її конвоїрами піднялася прозора загородка. Один з охоронців перед тим, як натиснути кнопку і активізувати її ошийник, сказав:

– Дура, бл@дь! Скажі спасібо, что кромє тебя, кончєной, большє нікто нє пострадаєт! Мы сегодня добрыє.

Тая сіпнулась у конвульсіях після того, як навколо її шиї заіскрились електричні розряди, і вже потім удала з себе мертву, сподіваючись, що гарно зіграла. Поліцейський броньовик швидко минув усі блокпости і викинув її тіло у трущобах, майже впритул до тітки, яка торгувала водою. І поїхали геть.

Тая довго лежала у тій же позі, в якій випала з автозаку, перекручуючи у голові останні події знову і знову. Навколо панувала тиша. Ніхто не підійшов до неї. Довелося пробути у такому положенні до ночі. І тільки коли зовсім стемніло, жінка встала і попленталась подалі звідси. Навіть забула змінити свій стан, щоб часом людей не налякати.

«Це все сон. Довбаний сон! Я повинна прокинутись!» - думала вона, повільно рухаючись у бік підземного міста.

Та вмовляння не допомогли, вона розуміла, що це і є справжня реальність. І повільно йшла далі. Необхідно якось жити. Бо ж скільки їй ще відведено на віку? Але як, як жити без мети, без надії?!!! Потрібна мета, бо без неї хана. Думай, Тая, думай. І раптом жінку осяяла надія. «Вадим! Я знайду тебе. Знайду. Потрібно повертатись до підземного міста і налагодити спільну мову з прозорими. Потрібно навчитись проходити у Нав і назад. Я знайду тебе, чого б це мені не коштувало! Хоч щось добре повинно ж бути попереду. Так! Знайти і дізнатись, як ти. Можливо, вийде якось спілкуватись, і я не буду такою безумно самотньою. Або ж втрачу останню надію. А що потім? Потім і буде потім. Подивимося. Ми щось придумаємо вдвох. Залишилось знайти. Адже я можу це зробити!» – міркувала жінка. І щоб не гаяти час, змінила свій стан і стрімголов полетіла до підземного міста.