Пухнастий оборонець Дитинства

Мала кішка трьох кошенят: чорненького і рябенького синів та біленьку з сірим донечку. І от, сиділа вона одного разу під деревом, вилизувала-присипляла дітей після годування. Довго жила на вулиці, проте сумувала за теплом людської домівки, шкодувала, що дітки-кошенятка і не знають, як воно, мати домівку та вірну людину поруч. А діти вже і не маленькі, матимуть скоро 5 місяців, тож вона вже приглядала для них домівку. От тільки марні були пошуки. Кошенята поїли та і заснули коло кішки. От тільки рябенький все крутився збоку на бік, ніяк не міг заснути. «Ох і збитошник!» – думала кішка – «Ох і невгамовний!»

– Саме такі нам і потрібні! – почула кішка у відповідь на свої думки. Вона перелякано озирнулася назад, шукаючи джерело голосу. І побачила маленького чоловічка. Був він не старий і не молодий, не товстий і не худий. Як на людський вік – дорослий такий чоловічок, з чорно-сірим волоссям на голові та такого ж кольору вусами та короткою бородою. Побачивши переляк в у зелених очах кішки, чоловічок знову заговорив:

– Не лякайся, матусю! Я – домовик. Нарешті знайшлися для мого старого будиночка господарі. Який же я радий, який радий! – світло-фіолетові очі домовика радісно засяяли. – Я вже думав, час і злодії доруйнують цей будинок, але ж ось! Радість прийшла мені! Та ще і яка! Зовсім ще молоді чоловік і дружина! А отже – жити повинні довго! Ех, сподіваюся, не втечуть швидко до міста, але це вже треба мені постаратися. Та не про мене мова, а про тебе і твого шибеника!

– Нащо тобі мій син? – недовірливо спитала кішка. Вона знала про домовиків, але наживо бачила вперше. Кішка питала тихо, та її шипіння все одно розбудило кошенят, і всі троє зацікавлено подивилися на домовика.

– Йому долю цікаву випрядають там, на Горі. – утаємничено сказав він і зосереджено подивився рябому кошеняті просто в очі. Малий встав на лапки і підійшов ближче. Кішка пізно похопилася, тож відштовхнути малого назад не встигла.

– Дядьку! – спитав котик – А що, котам долю випрядають десь на горі?

– Не «десь на горі», а на Горі! – удавано суворо відповів домовик. – Випрядають і котам, і собакам, і іншим живим істотам. І людям! І саме на Горі й вирішили, що ти, малий, маєш піти в один будинок і охороняти одного маленького хлопчика.

– Від кого? – кішка геть злякалася. На відміну від кошенят, вона чудово знала, що значить «охороняти».

– Від зла. Від безкінечних його проявів, які вже чатують на маленького хлопчика. А він ще і прийти в цей світ не встиг. – на цих словах домовик сумно зітхнув. А потім продовжив:

– Долю цьому хлопчику випряли особливу, та щоб виконати усе йому призначене, він має вирости сильним, мужнім і добрим. А ви, коти, якраз і допомагаєте дітиськам рости в добрі. От я і згадав про тебе, кицюню. Я давно бачив тебе і твоїх малят, та не мав господарів, щоб привести у дім. А тепер маю. А хлопчик їхній має особливу долю. Тож і оборонець у нього має бути особливий.

– А це дуже небезпечно? – спитала кішка.

– Ну, поки хлопчик ростиме, то і боятися немає чого, та час ітиме – і виклики ростимуть разом з ним. Та ти не бійся, бо ж твій котисько ростиме разом з ним і вони удвох будуть сильними і мужніми! І все у них вийде!

– Мамо, дозволь мені піти з домовиком! Ну, будь ласочка! – Рябенький котик подивився на матір своїми великими блакитними очима. Вона ж глянула на сина, потім на домовика, потім знову на сина.

– Гаразд, сину. Іди. Іди і будь чемним котиком! А ще – будь сильним. І хай тобі допоможуть ті, хто на Горі. – поблагословила вона сина.

Рябенький котик ось уже годину пищав під дверима будинку. Домовик його навчив, що і як він має зробити, тож малий пищав голосно, вкладаючи всю свою маленьку силу. Але двері мовчали. Раптом котик почув, швидше – відчув – чийсь стогін. Він покинув німі двері будинку і заходився шукати джерело звуку. «От на тобі! Вже і перше випробування!» – сполохано думав домовик, спостерігаючи за котиком біля криниці. Та кіт не чув його думок. Він нарешті знайшов її. Молода білявка сиділа на лавці, вхопившись за живіт і тихо стогнала. Щось у її очах налякало котика. І він стрімголов побіг у бік городу, що простилався за будинком. Домовик – за ним. Кіт біг і біг, аж врешті побачив здалека фігуру. Наздогнав і безцеремонно вчепився в ногу чоловіка.

– А хай йому! Хто це тут шкрябеться?! – злісно сказав він у відповідь і відштовхнув малого. А він вчепився зубками у штанину і ніби тягнув його кудись. «Що за чудасія?!» – подумав чоловік, але пішов. Побачивши на лавці дружину, він геть забув про кота. Підбіг:

– Ти чого не подзвонила?

– В-вибач, р-розрядився телефон, а я лише тут помітила. З-здається, п-пора... – тихо сказала вона.

Минув тиждень. Чоловік забрав з пологового дружину з сином. А на порозі їх зустрічав рябенький котик.

– То, кажеш, цей котусик тебе привів тоді? – усміхнулася вона, тримаючи на руках дитину. А кіт, побачивши цю усмішку, сміливо підійшов до своєї Господині. А Господар взяв його на руки, щоб показати сина. Малий пильно глянув на котика.

А домовик тихенько усміхався у вуса на печі, спостерігаючи у вікно.