Біле марево

Командирові танкового підрозділу в якусь мить здалося, що на обрії нізвідки з’явилася жіноча постать вся в білому. Вона повільно йшла полем, і там, де ступали її ноги, виростали квіти. Такі яскраві, що аж сліпили.

Чоловік заплющив очі, але коли знову подивився на світ божий, видіння не щезло, а навпаки, здавалося, наближалося.

- Маячня якась, твою дивізію, - вилаявся вголос і, звертаючись до механіка-водія, який саме прокинувся й витягував набряклі від незручного сидіння у танку ноги, запитав: - Ти теж бачиш?

- Щось біле там блукає…

- А ну, зараз перевіримо, що то за примара така!

Навколо постаті розірвалося кілька снарядів, та жоден не досягнув цілі. А жінка в білому впевнено йшла собі, наче й не стосувався її той обстріл.

Командиру стало зовсім не по собі, коли помітив, що всі вирви після вибухів самі собою загортаються і на тому місці виростає трава, і така висока. «Невже пшениця? О, та вона ще й колоситься!» У якусь мить жіноча постать розчинилася у повітрі й легкою хмаркою піднялася увись.

- Невже я сплю? – командир видерся на броню. – Час прокидатися!

Він з такою силою потер очі, що, здалося, в них аж заіскрилося. Тяжко зітхнув. Згадав родину, маленького сина, з яким не встиг наняньчитись, бо покликали до війська. І що він тепер тут робить у чужому краю, на чужій землі? Кого звільняє, рятує від кого і від чого? Та ще й це марево у вигляді жіночої постаті у білому переслідує… Це що, результат уяви, хворої від хронічного недосипання, нервового перевантаження, невідомості? І кого та примара йому нагадала? Невже Сама Мати Божа спустилася з небес? Він десь читав, що ця земля під її покровом, також і люди, і військо… Чи не тому їхня «бойова операція» пішла не за планом? Звичайно, без чарів тут не обійшлося! Та чи личить офіцеру вірити у забобони?!

- Командире, - гукнули хлопці – його підлеглі вояки з інших екіпажів, що стали на перепочинок після того, як їх добряче потріпала місцева тероборона, - а ви бачили на світанку якесь біле марево по-під лісом блукало? Це по ньому стріляли?

- Займіться краще своїми справами і не верзіть дурниць, - обурився чоловік, - незабаром у бій, а ви тут усяку дурню місите!

… Ранок видався похмурим. Несподівано впав густий туман – і за кілька метрів нічого не стало видно. Тож, коли надійшов наказ іти у наступ, командир занервував – у такому мороці не тільки ворога не побачиш, а й себе загубиш. Кілька танків зупинилися на узліссі. Десь неподалік має бути село, яке слід захопити. Скориставшись картою, командир спрямував туди бойові машини. За мить заревли мотори, і колона рушила. Та несподівано перший танк зупинився, мов укопаний, за малим не скоївши грандіозної трощі. Люк піднявся, і на броню вискочили танкісти. Волаючи, мов навіжені, побігли в ліс.

Там, де мало бути село, підіймалося величне сонце, яскраво висвітлюючи довкілля. І звідти нескінченним потоком тягнувся люд: старі й малі, чоловіки й жінки з сокирами, вилами й сучасними автоматами... Попереду на баских білогривих конях гарцювали вершники світла, добра і миру. А на чолі цього бурхливого моря не йшла, а, здавалося, пливла над землею вродлива жінка у легкій білій сукні, підперезаній синьо-жовтим паском. Її голову прикрашала корона з колосків пшениці, маків і волошок. У руках вона тримала оберемок різнобарвних квітів.

Командир прямо заціпенів від побаченого і того жаху, що його божевільна уява домальовувала. За мить, оговтавшись, віддав наказ відкрити вогонь на враження. Та тільки чомусь снаряди зависали у повітрі та, змінивши траєкторію польоту, поверталися назад. Від перших вибухів злетіло у повітря покарьожене залізяччя. Уцілілі солдати що є духу побігли врізнобіч. Залишившись без підтримки, командир і собі накивав п’ятами, проклинаючи той день і час, коли з війною прийшов у чужу країну.

Наталія РОЗТОРГУЄВА