Операція “Троянська колискова”
Команду Вольф підібрав доволі строкату й цікаву. Де він їх таких повідкопував і чим принадив – сам дідько не зна. А ділитися своїми спогадами, біографією, минулим – суворе табу. Ніякого «вчора», тільки «сьогодні» й «завтра». Так само ніяких прізвищ і по-батькові. Тільки імена. В мові спілкування – упор на російську, хоч українську Вольф також знав. Щоправда, відчувалося, що не рідна, вивчив нещодавно. А от російською володів краще за більшість росіян. Своїх же підопічних виправляв на кожному кроці, навчаючи не тільки правильної літературної, але й різним діалектам і акцентам «великого і могутнього». При цьому основна увага приділялась московському розмовному.
Легше за всіх ця мовна наука давалася Вадимові – диво-імітатору, який фантастично копіював будь-яку людину. Не тільки тембр голосу й інтонації, а й характерні акценти, активну лексику і навіть жести й ходу. Маючи вельми середньостатистичну зовнішність і при цьому дуже пластичну міміку, Вадим міг зійти за представника будь-якого народу. Якщо медично стимулювати синтез пігменту шкіри і дрібно завити волосся – навіть за африканця. Що вже казати про застосування гриму – з ним він міг перетворитися на точну копію будь-кого. Якось на початку, навіть не гримуючись, зайшов до кімнати й голосом Вольфа гаркнув:
– Встать! Смірна!
Всі підскочили, як ужалені, і лише за пару секунд допетрали, що це – Вадим. А той уже іржав як кінь.
Захар теж був свого роду унікумом. Досконале володіння всіма стилями рукопашного бою і всіма видами холодної і вогнепальної зброї вже саме по собі викликало повагу. Здавалося, потрапить Захарові до рук будь-який предмет, і йому в мозок одразу ж завантажується програма користування ним як зброєю. Але вишенькою на торті виявилось володіння Захаром прийомами безконтактного двобою. Захар чесно намагався навчити побратимів азам цього диво-мистецтва. Але при цьому скидався більше на собаку, який все розуміє, та пояснити не може. Лише Івану, мабуть, завдяки його власному дару, вдалося хоч трішечки опанувати деякі прийоми цієї загадкової науки.
Іще принципи безконтактного двобою нібито зрозуміла Олександра – єдина дівчина в команді. Але робила вона це якось дуже по-своєму. Мабуть, теж, як Іван, підсвідомо використовуючи свій дар. А дар у неї теж був не абиякий. Зазвичай в побуті дівчина справляла враження не дуже граційного, навіть інколи незграбного підлітка-пацанки. Тому всі її називали Санька, а іноді й Саньок. Але Іван час від часу відчував, що вона нібито щось приховує, чи навіть стримує. Все стало зрозумілим, коли Вольф ледве вмовив Саньку продемонструвати свої здібності.
– Ну ладна, толька нє долґа, – погодилась вона. І вже під час цих слів з нею начебто відбулась якась казкова метаморфоза. Перед кожним із присутніх стояла жінка його мрії, від якої несила було відвести погляд. Який чарівний голос, яка фігурка, які рухи, які губки, носик! А очі! Кожен відчував, що готовий битися на смерть за володіння такою богинею. Мить – наче б і нічого не відбулося, а перед ними знову – їхня звичайна Санька з сором’язливою винуватою усмішкою. Яким таким тваринним магнетизмом, флюїдами чи випромінюванням вмикала вона в чоловіків гормональний шторм – не знала, мабуть, і сама Санька. Та що там, навіть Вольф скоріш за все не уявляв. Але інструмент є – маємо скористатися.
Єдиним «нормальним» серед цих паранормів був Стас. Ніяким особливим талантом він не вирізнявся. Крім одного. Стас був комп’ютерним генієм. І хакерські навички становили тільки невеличку частину його глибочезного розуміння цього складного цифрового всесвіту. Іван якось пригадав гучну історію з філігранним пограбуванням якогось російсько-європейського фонду. Тоді хакерів нібито спочатку знайшли, але потім знову загубили. Іван сильно підозрював, що без такого, як Стас, там явно не обійшлося. А от усі спроби Стаса опанувати навички побратимів завершувалися нічим. «Людський софт – то не моє», – сумно констатував Стас, знизуючи плечима.
* * *
Одного дня Вольф привів на базу свою вівчарку Меґґі. Сказати, що це була ідеально вишколена службова собака – нічого не сказати. Вольф їй взагалі не давав ніяких команд. Складалося враження, що вона читає думки хазяїна. Лише пильно придивившись, можна було зрозуміти, що Вольф керує своєю вихованкою ледь помітними рухами.
Цього разу шеф вирішив протестувати підопічних у протидії нападу службової собаки. Стаса він одразу спровадив «на трибуни», розуміючи, що хлопець у цьому випадку – безнадійний. Хакер із задоволенням усівся в сторонці на лаву і, як знудьгований глядач, заходився перекидати з долоні в долоню блакитний голографічний фаєрбол – дитячу забавку, що керувалася двома перснями на пальцях.
Першим спецбушлат натягнув Захар, і Вольф легким рухом нацькував на нього Меґґі. Треба було бачити, як Захар ухилявся, стрибав і крутився, не даючи собаці змогу вчепитись у руку чи ногу. Свої безконтактні навички він достеменно використовував, бо скільки б Меґґі не маневрувала, кожен її кидок завершувався клацанням зубів у повітрі. Бачачи, що обидва бійця уже втомлюються, Вольф тихенько щось гукнув, і вівчарка одразу ж повернулася до хазяїна.
У Івана ж довго нічого не виходило. Раз у раз Меґґі наздоганяла хлопця, вчіплялася в руку й валила. Допоки йому не вдалося по-справжньому «зазирнути в очі» тварині. Вівчарка сіла, нахилила голову набік і задерла догори брови. Такого здивованого погляду на морді собаки Іван ще ніколи досі не бачив.
Наступним пішов Вадим. Спостережливий хлопець зметикував, що без використання власного дару проти Меґґі нема чого робити. Не чекаючи, поки вона наздожене і стрибне, він розвернувся, упав рачки, загарчав і загавкав. Вівчарка пригальмувала і, стрибаючи праворуч-ліворуч, зайшлася заливистим гавкотом у відповідь. Як же ж вони гармонійно гавкали! А всі глядачі – просто іржали, хто як міг. Така собача сварка, мабуть, тривала б іще довго, якби Вольф не припинив цю комедію.
Останньою випробування проходила Санька. Вона нікуди не тікала й не рипалася, а просто стояла і чекала на собаку. Підбігши, Меґґі замість того, щоб стрибнути, пригнулася до землі й несамовито завиляла хвостом. А потім взагалі впала на спину, вимагаючи, щоб їй почухали черевце. Що Санька із задоволенням і виконала.
Після вправ із вівчаркою Іван підійшов до Вольфа.
– Шефе, у мене є два питання, – почав він. – Перше. У нас немає ніяких інструкторів. Тобто, в ролі інструктора виступає кожен, намагаючись навчити інших своїм навичкам. Але виходить так собі. Лише від Захара користь – стрільба, рукопашний бій. І ще від Стаса трохи – кодерів із нас не зробить, але хоч навчить користуватись різними ґаджетами і його власними програмними примочками. І друге питання, що витікає з першого. Яка з мене користь? Ну, так, я емпат. Причому доволі посередній. Навіть не телепат. Яка моя роль?
– Гаразд, – кивнув Вольф. – Я чекав на ці запитання. Саме від тебе. Все, що ви робите зараз – це зовсім не навчання один одного. Добре, якщо хтось щось засвоїть. Взаємозамінність – корисна річ. Але не це є головною метою. Ви маєте добре відчувати один одного. Чітко усвідомлювати, хто на що здатний, і вміти прогнозувати, хто як поведеться в тих чи інших обставинах. Вважай, що це – бойове злагодження. Що ж до другого питання... Є дещо, чому я ніколи не зможу навчити ані Саньку, ані Захара, ані Вадима, не кажучи вже про Стаса. І як би хто це називав – гіпноз, телепатія, НЛП, все це буде занадто вузько. Мені потрібен фахівець, здатний своєю психічною енергією ефективно впливати на людей – на їх думки, почуття, поведінку. В ідеалі – навіть на натовп. А в сутичці один на один – повністю підкорити собі волю супротивника. У тебе на диво величезні здібності. Тільки ти про них іще не багато знаєш. Навіть мені поки що важко оцінити твої межі... Знаєш, я нещодавно досить ґрунтовно ознайомився з історією українського народу. У вас були такі собі козаки-характерники. Можливо, це – гени?.. Ну, гаразд, іди, відпочивай, характернику. Відзавтра почну з тобою індивідуальне навчання.
* * *
За день до перекидання групи Вольф зібрав усіх на останній інструктаж.
– Знаю, що багато з того, що скажу, сюрпризом для вас не стане. Але дещо може виявитись і новеньким. Загалом, я маю це сказати, щоб бути впевненим... В тому, що ви все чітко усвідомлюєте, і у вас усе гаразд із мотивацією... Зараз триває Четверта Світова Війна. Хтось заперечить, що жодних бойових дій між Західним і Східним альянсами не відбувається. Але за останні сто п’ятдесят років визначення світових воєн змінювалося кілька разів. Третю Світову спочатку називали просто Холодною війною. Але в ній так чи інакше був задіяний майже весь світ. І були переможці й переможені. І, як це часто буває, переможений забажав реваншу. Ви знаєте, з чого вони почали – розв’язали війну проти вашої країни, яка й досі не завершена...
– Ми знаємо, – вклинився Іван. – Тільки вона триває вже понад пів тисячоліття.
– Так, згоден, – кивнув Вольф. – Але та гібридна війна, яка потім переросла в повномасштабну агресію, – була все ще вашою, локальною війною. У світову вона переростала поступово і майже непомітно. Але більшість фахівців початком Четвертої вважають, як не дивно, початок роззброєння. І називають її Холодною Дифузією. Коли першого російського диктатора змінив другий, він виявився більш гнучким і здібним до стратегічного мислення. Вступивши з Китаєм у Східний Альянс, він погодився на радикальну зміну стратегії. Об’єдналися великі гроші й великий досвід пропаганди, диверсій, підкупу і політичного шантажу. Східний Альянс зрозумів, що треба відмовитися від зусиль на тому полі, де вони програють, і сконцентруватись на уразливих місцях західної демократії. Їхні ініціативи з ядерного роззброєння були сприйняті «на ура» всією світовою спільнотою. Їм навіть удалося вмовити Іран і Північну Корею, наобіцявши золоті гори в економіці. Захід з ентузіазмом пішов назустріч і на радощах погодився познімати всі санкції. Крок за кроком, синхронно з перебігом роззброєння. А тим часом Схід міцнішав і дедалі глибше занурював свої мацаки де тільки можна й не можна. Захід запізно отямився. Наразі можна сказати, що ми програємо. Європа майже повністю паралізована економічною залежністю і засиллям куплених політиків. Молоді демократії Азії, Африки та Південної Америки діаметрально розгортаються в бік диктатури... Але цивілізований світ не здався, ми продовжуємо чинити опір. У цього гібрида дракона і ведмедя теж є власні слабкі місця. І ми їх знаходимо. Доводиться використовувати і деякі прийоми ворога. А там, де не спрацьовує вербування грошима і шантажем, використовуємо... Такий от каламбур – невербальне вербування. Нагадую, ваш об’єкт – генерал-майор ФСБ Лунін. Все, що на нього маємо – у Стаса. Більше здобудете на місці... І пам’ятайте, без перемоги у Четвертій Світовій Україна свою війну не виграє... І наостанок, ще раз – ваш командир – Іван. Його накази виконувати беззаперечно! Ще раз – беззастережно! У мене все. Питання є?.. Всі вільні... Іване, затримайся-но на п’ять хвилин...
* * *
На початковій стадії операції першу скрипку грали двоє – Вадим і Стас. Збір і обробка поточних даних про об’єкт – генерала Луніна – велися вельми обережно, а тому дуже повільно. Основні потоки інформації в цьому силовому відомстві проходили через системи квантового зв’язку, зламати які в принципі було неможливо. Але всі – живі люди, і всі користуються в побуті звичайним відеозв’язком. Одна з конспіративних квартир завдяки Вольфу була по вінця нафарширована найсучаснішим обладнанням. Стас без особливих труднощів добував номери персональних пристроїв потрібних абонентів і «писав» їхнє відеоспілкування. Вадим вивчав ті записи, тренуючись імітувати голоси, інтонації та міміку цих персонажів. Коли поставала потреба, він гримувався під певну особу, а Стас забезпечував виклик нібито з номера саме цього абонента. В пустопорожній балаканині ні про що Вадим здобував крихти цінної інформації, яка потроху складалася у величезний пазл. Безпосередньо над систематизацією й аналізом цієї мозаїки працювали інші троє, чиї таланти залишались поки що незадіяними.
Та врешті-решт вода камінь точить, і крапля за краплею наповнює склянку по вінця. Найперспективнішим місцем для примусового вербування було визначено дачне містечко в підмосков’ї, де об’єкт мав отриманий від держави маєток зі шматком лісу і власним озером. Генерал полюбляв рибалити, а був уже травень, тож чекати лишалось не так довго.
Отже, одного сонячного травневого дня до КПП дачного містечка підкотив білий мінівен з рекламою відомої комп’ютерної фірми на бортах. П’ятьма хвилинами раніше з КПП зв’язався сам генерал (звісно ж, відеозв’язком і, звісно ж, з власного, відомого охоронцям номера) і попередив, що йому везуть замовлене обладнання, хто і на якій автівці. Звелів пропустити без догляду вантажу.
За кермом сидів Іван, готовий у будь-який момент «зазирнути в очі», а поруч – Санька, теж ладна скористатися своїми чарами. «Генерал» Вадим, Стас і Захар тихенько влаштувалися всередині бусика. Охорона перевірила документи Івана і Саньки й залишила їх у себе. Секретний вантаж, як і було наказано, не доглядали.
Біля останнього повороту перед генеральським маєтком бусик уповільнився. Із задньої ляди на ходу вистрибнув Захар і миттєво пірнув у кущі. На той момент камери спостереження генеральської та сусідніх дач завдяки Стасу вже працювали в режимі циклічної прокрутки попереднього відеозапису.
Звернувши на фінішну пряму, мінівен проїхав трохи далі повз генеральські ворота з будкою охоронця й різко зупинився. З кабіни, грюкнувши дверцятами, вискочила Санька, хоча так би її зараз ніхто б і не назвав. То була розкішна фатальна жінка в режимі «шалена фурія». За секунду з іншого боку автівки вивалився не на жарт розлючений Іван.
– Да пашол ти, ублюдак! – заверещала леді Олександра, обертаючись до Івана. – Я вот прям щас, у тя на ґлазах атдамся перваму встречнаму!
Зацікавлений скандалом, охоронець висунувся з будки і вже встиг оцінити всі принади шаленої секс-бомби. А недвозначна обіцянка змусила його і взагалі на певний час забути про обов’язок завжди зберігати пильність. Підлетівши збоку, Захар блискавично вирубив невдаху й обережно всадовив його на місце, вколовши для страховки снодійне. Заснув охоронець, буває.
А від бусика до воріт уже поспішав Стас зі своїм диявольським «залізяччям», а за ним поважно вилізав «генерал» Вадим. Кілька секунд – і кодовий замок відчинився без зайвих заперечень.
– Супутник показує, що об’єкт досі на озері. Тільки змінив дислокацію. Вадим знає, де. Сторонніх осіб не спостерігається, – діловито відтарабанив Стас і попрямував назад до бусика – вартувати. А четвірка диверсантів хутко просочилася крізь хвіртку до подвір’я.
* * *
Спочатку до озера групу вів Вадим – найкращім шляхом до місця, де бачив генерала з супутника. Але на підходах, коли вже на березі було видно спину рибалки, вперед виступив Іван, продовжуючи накачувати свою психічну енергію, щоб у будь-який момент нейтралізувати супротив об’єкта навіть з великої відстані.
Але об’єкт довго не виявляв ознак занепокоєння, і лише метрів за десять рвучко озирнувся. Та замість здивування чи переляку, на його обличчі неочікувано засвітилась задоволена посмішка. В ту ж мить із бузкових кущів вистрибнуло четверо озброєних бійців у камуфляжі.
Іван одразу ж почав підіймати руки, але зупинив їх в горизонтальному положенні, розкинутими в боки. З його горлянки вирвався дуже низький звук і пішов гуляти по нотах, вимальовуючи досить дивний малюнок. Бійці зі зброєю заклякли, а Іван, не міняючи тембру і мелодії проспівав:
– Вер-тай-тесь-до-до-му. Ва-дим-го-ло-ву-є. На-ме-не-не-че-кай-те. На-каз-ос-та-точ-ний.
З останнім складом пісні трійця диверсантів зірвалася з місця і, не обертаючись, дременула в напрямку воріт, ще деякий час чуючи низьке гудіння Івана. Вискочивши за ворота, вони одразу ж зіткнулися з черговою проблемою. Перед їхнім бусиком ніс до носа стояв чорний позашляховик, і двоє камуфляжників вовтузилися над нерухомим Стасом. Явно вирубили, бо чинив спротив. Часу щось планувати не було зовсім. Довелося миттєво імпровізувати.
– Атставить! – суворо гаркнув Вадим, підтримуючи накладне генеральське черевце, що загрожувало зсунутися від швидкої біганини.
– Мальчікі, а чо здєсь праисходіт? – чарівним голоском зацвірінькала Санька, вмикаючи свій дар на повну потужність.
– Захар, правєрь дакумєнти! – наказав «генерал».
Від такого напливу різнопланової ударної інформації камуфляжники на кілька секунд заклякли, а прийти до тями так і не встигли – Захар швидко допоміг їм вимкнутись остаточно.
Не витрачаючи ані секунди на балачки, кожен узявся до власної справи. Санька одразу ж кинулася до Стаса – визначити його стан і спробувати привести до тями. Вадим хутко обшукав вояк, забираючи зброю, спецзасоби й документи. А потім почав роздягати більшого з бійців і кидатиманаття Захару, який на той момент уже встиг роздягнутися. Додавши кожній туші по дозі снодійного, вони завантажили тіла в свій мінівен. А потім допомогли Сані влаштуватися з непритомним Стасом на задньому сидінні позашляховика.
– Ну, як він? – коротко запитав Вадим.
– Нічого, житиме, – в тон йому відповіла Санька. – Критичних ушкоджень, здається, немає.
Захар стрибнув за кермо, швидко об’їхав бусик і рвонув до КПП. Тамтешні охоронці навіть і не встигли подумати, чи не варто зазирнути в салон. Від несамовитого вереску «генерала» масивний шлагбаум наче сам по собі злетів догори, не чекаючи на свідомі дії охорони. Шлях на волю був відкритий...
* * *
Те, що слідчий – не справжній, Іван відчув одразу. Вірніше, той міг бути і слідчим, але вочевидь з певним рівнем нейролінгвістичної підготовки.
– Імя? – запитав слідак, вдаючи, що заповнює протокол.
– Іван.
– Полнає! Отчєство, фамілія?
– Васільєвіч, Ґрозний, – не мигнувши оком, відповів Іван.
– Шутім? – вискалився слідак і простягнув пачку цигарок. – Уґащайся.
І одразу ж коротким рухом різко вдарив кулаком в обличчя. Достатньо сильно, щоб Іван упав з табуретки, але недостатньо щоб щось пошкодити. Іван оцінив такий прояв професіоналізму і, підводячись, відповів із посмішкою:
– Спасиба, нє курю.
А примостившись знову на табуретці, раптом різко вигукнув:
– В ґлаза сматрєть!!!
Мабуть, слідак підготовлений був недостатньо, бо не зміг стримати рефлекс і одразу ж глянув Івану в очі. А відвести вже не встиг. Бо завдяки несподіванці він повністю «розкрився» і одразу ж був «схоплений». Слабак. Іван із легкістю проник поглядом в закапелки не надто складного лабіринту свідомості, блокуючи будь-які спроби звільнитися.
Їхній спаринг поглядами більше скидався на те, наче Іван, накривши склянку рукою, розглядав через скло спійману муху. Вдосталь надивившись, він «прибрав руку», з усмішкою випускаючи комаху на волю.
Слідак, відсапуючись, відкинувся на спинку крісла. Він усе зрозумів і вірно оцінив ситуацію. Тому, зайве не рипаючись, одразу ж натиснув кнопку виклику...
...А тим часом на кухні однієї з запасних конспіративних квартир тривала нарада. За опущеними жалюзі, в тяжкій, гнітючій атмосфері. Вадим, сидячи біля плити під витяжкою, нервово курив. На іншій табуретці, підперши спиною стіну, примостився Стас, перекидаючи з руки в руку блакитний голографічний фаєрбол. Захар, заклавши руки в кишені, кроками міряв кухню по діагоналі. І хоч він нічого не чіпляв, меблі й кухонне начиння починали дрижати, коли він проходив повз. Санька скулилася за столом, сховавши червоні очі в долоні.
– Маячня якась, – буркотів Захар. – Як йому це тільки вдалося – так легко нас відіслати? І ми, як слухняні барани... І ніякий наш захист... А головне – чому? Якщо він міг їх утримувати, чому не дав нам їх знешкодити?
– Може, тоді б ви теж потрапили під його дію, – припустив Стас. – І залипнули б як мухи в меду?
– Та про що ви торочите! – нарешті відірвала руки від обличчя Санька. – Треба думати, як його витягати!
– Звісно, спробувати можна, – задумливо промимрив Стас. – Та тільки шансів – нуль. Це вам не на дачу прогулятися. Та й то, ми два місяці готувались. І ніхто нас тоді не шукав. А зараз – все одно що здатися просто в лапи... Шеф би таке не схвалив...
– А що, може, зв’яжемося з шефом? – підхопив Захар.
– Ага, – скептично кивнув Стас. – Зараз будь-який зв’язок з тією стороною буде миттєво зафіксований. І хвилин за п’ять нас штурмуватиме цілий загін ФСБ. З автівки – теж не набагато краще...
– Всі висловилися? – запитав Вадим, запалюючи чергову цигарку. – А тепер слухайте сюди. Не дарма ж Іван мене старшим призначив.
– Угу, – саркастично відгукнувся Стас. – Ти ж у нас найрозумніший.
– Ні, не тому, – на диво серйозно відповів Вадим. – Просто я спостережливий. Особливо – що стосується слів, голосу, інтонацій. Тому маю відповіді. Перша – тобі, Захаре. Нічого з нашим захистом Іван не зробив. Він просто віддав наказ. А ми на його беззастережне виконання були заздалегідь запрограмовані.
– Ким? – запитала Санька.
– Вольфом, – видихнувши у витяжку, відповів Вадим. – Пригадуєте, з яким натиском він нам вдовбував виконувати накази Івана? Наче цвяхи в мозок забивав.
І Вадим повторив слова Вольфа, точнісінько відтворивши його голос та інтонації. І додав:
– А потім іще залишив Івана персонально.
– То й що? – не зрозуміла Санька.
– А тепер відповідь для тебе, – Вадим глибоко затягнувся, використовуючи це як паузу. – Шеф знав, що так станеться. У нього все прораховано. І він хотів, щоб ми повернулися... Без Івана... Тому Іван і віддав такий наказ.
– Конспірологія якась, – озвався Захар.
– З Вольфом усе – конспірологія, – підтримав Вадима Стас.
– То ти хочеш сказати, – звернулася до Вадима Санька, – що він свідомо приніс Івана в жертву? Але навіщо?
– Хтозна, – знизав плечима Вадим, гасячи недопалок. – Вольф нас використав утемну. Гадаю, навіть Іван не все до кінця знає... Тож мій висновок: операцію ми не провалили. Івана ми зараз не врятуємо. Повертаємося за схемою «Б». А там уже з Вольфа спитаємо...
На кухні запала тяжка тиша...
* * *
Наступний «слідак» виявився на голову вищим за попередника. В переносному сенсі. Цей уже не пропонував закурити і не бив. Натомість курив сам, влаштовуючи додатковий захист примруженого погляду димовою завісою. Кидав нічого не значущі фрази, використовуючи їх лише для задіяння тембру голосу.
– Ґдє тваі падєльнікі?
– В Караґандє, – не замислюючись, відповідав Іван, використовуючи голос так само.
Це вже було не схоже на споглядання мухи в склянці. Радше – рівноцінний боксерський двобій. З тією тільки різницею, що без жодних правил. При цьому слідак поводив себе доволі самовпевнено, явно вважаючи себе фаворитом цього двобою. Іван же недооцінювати супротивника не збирався.
Ось так, обмінюючись розвідувальними випадами, вони і «танцювали» по-боксерському, допоки Івану це не почало набридати. Зробивши вигляд, ніби йде нарешті в серйозний наступ, Іван нібито випадково залишив невеличку шпарину в своєму захисті. І суперник не забарився цим скористатися. Огидне слизьке щупальце одразу ж ковзнуло в утворену діру. Але заздалегідь підготовлена пастка миттєво спрацювала як діафрагма, відрубуючи ворожий мацак.
– Ч-чорт, – зашипів слідак, гублячи цигарку і на мить округлюючи очі. Іванові цього вистачило, щоби кинутись у справжню атаку. Боксерський двобій через клінч перейшов у ближню боротьбу з усім комплектом заломів, перехватів і больових прийомів. Ніхто вже нічого не казав, обидва бійця тільки важко і з хрипом дихали, прикипівши один до одного поглядами.
– Бандер-ра!!! – раптом вигукнув Іван, що спричинило ефект боксерського гуку під час боротьби в партері. Супротивник на мить послабив хватку, чим Іван одразу ж і скористався, провівши щось на кшталт прийому удушення. Слідак, наче риба, почав хапати ротом повітря. Та, зібравшись із силами, на реальному фізичному рівні зацідив Іванові межі очі з усієї пролетарської дурі. Іван упав, відчуваючи, як хруснуло перенісся. А підводячись, побачив, як слідак, тримаючись за горло і відкашлюючись, кинувся до напрочуд вчасно відчинених дверей, ледь не збивши з ніг огрядного чоловіка в діловому костюмі.
– Какіє всє нєрвниє! – безтурботно зауважив діловий, зачиняючи двері. – А надимілі-та!
У Івана від цих несуттєвих фраз якось моторошно зашкребло на душі. Тим часом діловий, не зважаючи на Івана, попрямував до заґратованого вікна і прочинив його навстіж.
– Так-та лучше!
Але Івану навпаки, ставало все гірше. Попри те, що надворі буяв травень, його пройняв якийсь темний, пекельний холод. Він відчув, що перед ним – справжній психічний монстр. Зіщулившись, Іван заходився нарощувати внутрішні захисні мури.
– Чо, страшна? – лукаво вищерився діловий. – Ет толька цвєточкі. Ща будєт вєсєлєй.
Він нахилився через стіл, зазираючи Івану в очі:
– Ну-ка, ну-ка, кто тут у нас?
Відчуваючи, як від страшного торнадо розсипається, наче картковий будинок, увесь його захист, Іван міцно заплющив очі.
– Е нє, так у нас дєло нє пайдьот, – янгольським голоском невимушено проспівав монстр. – Ну-ка, глазьонкі-та аткрой!
Проти волі Іванові очі розплющилися самі по собі. І просто впритул побачили холодні бездонні зіниці ділового. Чудовисько наче розглядало під лупою пришпиленого булавкою метелика. Та ще й діловито препарувало.
– У-у, как всьо запущєно! – єхидствував демон. – Так ета ж викармиш самаво Вольфа! Чо, да меня дабратца старий пєрдун надумал? Щєнка науськал. Ну-ну. Дабрался, і чо? Давай тада знакомітца. Кабаєв Руслан Владіміровіч.
Від цього імені Іван здригнувся. Це було щось важливе. Тільки що?
А далі Івана то морозило, то кидало в жар, він чимдалі більше втрачав зв’язок із реальністю, занурюючись у морок підсвідомості. В холодній чорній безодні слабкий і знесилений мураха корчився під навислою тушею велетенського чи то павука, чи то таргана. Страшна огидна паща розверзнулася гострими жвалами й хеліцерами з отруйним слизом.
І саме в цей, останній перед загибеллю момент на Івана зійшло осяяння. Він раптом чітко усвідомив, що вся їхня карколомна операція провадилась саме для цього моменту! І він точно знав, що тепер робити! Натхненний цим одкровенням, Іван зібрав докупи залишки всіх сил і шаленою стрілою кинувся у смердючий морок жахливої пащі.
* * *
Кабаєв тихо і мирно спав. Як немовля. Останнім часом його припинили мучити жахливі нічні марення. Навпаки, сон був лагідний і заспокійливий. Кожної ночі той самий. Сон, який він вранці знову забуде:
Бліде місячне сяйво, пробившись крізь невеличке тьмяне віконце, насилу розбавляє темряву в маленькій сільській кімнатці. Повільно хитається люлька, підвішена мотузками до стелі. Над немовлям у люльці схилилася зажурена молода жінка в білій з вишивкою сорочці. Тихо, майже пошепки вона співає дитині колискову:
«...Я вже й не знаю снів тих чарівних,
Роки, як свічка, швидко згоріли...
В щасті ніколи мені вже не жити,
З щастя твого можу тільки радіти...
Спи, моє любе, сил набирайся...
Спи і до ранку не просинайся...
Сон твій спокійний я охороняю,
Бо щастя більшого за тебе не маю...
Люлі-люлі, люлі-люлі...»*
Солодко цямкаючи, Кабаєв перевернувся на інший бік. А в цей же час на іншому боці Земної кулі тривала дуже приватна розмова.
– Чому саме українець? – запитав сивий як лунь чолов’яга дуже поважного віку, кинувши на Вольфа гострий проникливий погляд. – Знаючи тебе, не здивуюсь, якщо це не випадково.
І одразу ж повернувся до споглядання своїх рук, зчеплених у замок на столі.
– Так, не випадково, – після короткої паузи почав Вольф. – Коли ви визначилися з об’єктом, ми зібрали про Кабаєва всю інформацію, яку тільки змогли. І родовід. Аж до сьомого коліна, навіть глибше. Там були різні національності, але я обрав саме український корінь як найбільш перспективний. Тому що немає іншого такого народу, який би стільки віків страждав від цієї імперії і при цьому вистояв, не загубив себе, не асимілювався. Незнищенне прагнення волі і справедливості, настояне на століттях болю... Якщо порівнювати з інструментом – я обрав найбільш загартований.
– Цікавишся історією Східної Європи? – усміхнувся куточком вуст сивий.
– Зацікавився, коли аналізував витоки поточної світової війни. Ознайомився з локальною, яку розв’язав тодішній диктатор проти України. Мене вразило, що він тоді як мантру торочив про єдиний народ. Диму ж без вогню не буває. От я й вирішив розібратися.
– І що?
– Довелося зануритись глибше ніж на тисячу років, – усміхнувся тепер уже Вольф. – Виявилось – класична маніпуляція. Все перевернули догори дриґом.
– Так, вони це вміють, – задумливо закивав сивий. А після хвилинної мовчанки запитав:
– Ну, гаразд, а як там твоя супергрупа?
– Ті, хто повернулися, – відпочивають. Можна сказати, проходять психологічну реабілітацію...
– Добряче пошарпало?
– Та ні, – зітхнув Вольф. – Не стільки сама операція, скільки... Просто демотивація, пробачити мені не можуть...
– Одіссея? До речі, як він?
– Росіяни стверджують, що він у стані «овоча», – ще більше спохмурнів Вольф. – Я готую обмін. Заздалегідь запасся майором ГРУ.
– Не забагато за «овоча»? – задер брови сивий.
– По-перше – стримано обурився Вольф, – ще невідомо, що ті бовдури вкладають у поняття «овоч». А по-друге – японці свого мертвого виміняли на живого полковника.
– Так, дійсно, – знову кивнув сивий. – Шкода, що їм теж не вдалося...
– Теж?.. У нашому випадку я би не став поспішати з висновками. Треба трішки почекати. Місяця за два-три все стане зрозумілим...
* * *
...Кінець літа – останні вилазки на природу. Вітер принишк настільки, що поверхня ріки перетворилася на ідеальне дзеркало. Жодної хвильки. Два поплавця застигли у воді, наче вартові. Не клювало. Іван сидів з виглядом звичайного рибалки, що ретельно стежить за мертвим поплавцем. Не надто відрізнявся від нього і Вольф, задумливо втупившись у віддзеркалення чистого блакитного неба.
Позаду них на піщаній галявині чаклував над мангалом Вадим. Розігнати настирливих помічників йому вдалося тільки суворими вигуками з дуже переконливим кавказьким акцентом. Відлучені від шашличного священнодійства, Захар зі Стасом розташувалися глибше – на межі з лісом. Захопивши столик під навісом, вони мляво грали в шахи. Сьорбаючи пиво, хлопці час від часу кидали начебто випадкові погляди на рибалок.
Піщаною галявиною несамовито носилася вівчарка Меґґі. Ганяючись за літаючим диском, вона періодично викликала в мангальщика Вадима вибухи праведного обурення. Але Меґґі зважати на це і не збиралася, насолоджуючись улюбленою грою зі своєю ліпшою подружкою. Раз у раз, вхопивши фрісбі й виляючи хвостом від задоволення, собака мчала до Саньки. А та знов і знов запускала диск, не встаючи з величезного пня-крісла.
– Знаєш, Ваню... – порушив мовчанку Вольф, наче звертаючись до сонної річки. – Якби ти був моїм сином, я б усе одно тебе відправив... І пишався би тобою... Та я і так пишаюсь. Думаю, ти навіть осягнути не в змозі усієї масштабності того, що зробив. Просто зараз, у ці години в Москві підписують капітуляцію. І як би вона офіційно не називалась, але там будуть і репарації, і контрибуції, і повернення територій, і ще багато чого... Ми відтяли одну голову двоглавому чудовиську. Далі буде легше... Колись у найближчому майбутньому все людство дізнається, яке диво з російською верхівкою витворив наш об’єкт. Та чи дізнаються, хто саме і як виконав це дивовижне невербальне вербування?.. Вербування найвпливовішого і найтаємничішого сірого кардинала Кремля... Та хай там як, а я впевнений, що весь цивілізований світ рівно за рік, двадцять четвертого серпня святкуватиме першу річницю Першої Великої Перемоги...
Повільно, наче виходячи з глибокого ступору, Іван повернув голову до Вольфа. В його очах почали з’являтись натяки на осмислену думку.
– За рік і так буде свято. День Незалежності України, – непевним голосом прохрипів Іван.
Вольф закляк, і тільки куточки його вуст рухались. Вони повільно розповзалися в усмішку.
– Не знаю, чи пробачиш ти мені колись? – нарешті видохнув він.
– Відпрацюєш...
– Тобто? – задер брови Вольф.
– Тренінгами, спарингами, – тепер уже й на обличчі Івана зароджувалась хоч іще й не впевнена, та все ж таки усмішка. – Щоб більше ніколи, жоден тарган...
Раптом до рибалок підскочила Меґґі, поклала на землю фрісбі і, нахиливши голову і висолопивши язика, запитливо втупилась у Івана. Чоловіки, не змовляючись, одночасно обернулись до Саньки. Дівчина з незворушним виглядом зосередилася на плетінні віночка, нібито не помічаючи нічого довкола. І будь-який сторонній спостерігач не зміг би звинуватити її у використанні своїх надзвичайних здібностей. Та на Івана вона зараз справляла враження найчарівнішої жінки у світі. Чи, може, таки «працювала»... адресно?
Усмішка Вольфа розпливлась уже на все обличчя:
– А Меґґі, здається, щось знає. Ну, йди вже, характернику, тваринка ж просить, пограйтеся втрьох. Тут-бо все одно не клює...
*Колискова. Музика: Сергій Татієнко, слова: Валентина Юрченко.
(https://youtu.be/ggUcE9aXwvA?t=11)
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!