Промінчик світла

Промінчик світла

Маленька дівчинка-душа, тріпочучи прозорими крилятами, пустотливо перелітала з хмаринки на хмаринку, смикаючи за легкі пухнасті пасма, що нагадували закуйовджені кучері. Коли вдавалося відірвати невеличкий клаптик із однієї хмаринки, вона кидала його в ту, що наздоганяла першу. Для Янголятка, саме так її кликали з того часу, коли оселилася на небесах, це була найулюбленіша розвага. І хоча поруч літали інші душі, заводили свої товариства, вона завжди почувалася самотньою. Ніким не контрольована, коротала час так, як заманеться.

Несподівано її перейняв Головний Ангел і суворо запитав:

- Чого тут пустуєш? Як тебе звати?

- А в мене немає імені, - ледь чутно прошепотіла налякана малявка.

- Як це так? Усі душі, що прилітають із землі, повинні мати ім’я. Вони не можуть бути безхазяйними.

- Мама не встигла ніяк назвати свою доню, – сумно проказала Янголятко й змахнула з блідого личка сльозинку-росинку. Та скотилася, наче намистинка, невидимою ниточкою до самого долу, зачепившись за чашечку-бутон червоної троянди, що квітла в земному саду, різнобарв’ям заграла на сонці.

Головний Ангел мимоволі прослідкував за її маршрутом.

- Не встигла? – нарешті обізвався.

- Так. Коли мамі показали дівчинку, я вже відлітала до небес.

- Бідна моя душенько, - Головний Ангел пригорнув до себе схвильовану Янголятко, ніжно потріпав за крильця. – Ти не переймайся. Ми щось придумаємо.

- А можна... – почало маля і замовкло.

- Що ти хочеш?

- Мені так хочеться втішити маму.

- Як?

- Повернутися до неї .

Головний Ангел замислився. За якусь мить продовжив:

- Але ж це неможливо! З моменту, як ти живеш на небесах, минуло більше двадцяти земних років. Та жінка давно не може народжувати. Та й про тебе, певно, забула.

- Ні, ні, що ви! – стрепенулася Янголятко. – Я знаю, мама пам’ятає. У неї в саду на згадку про мене росте кущ червоної троянди. Інколи я літаю, аби помилуватися квітами, прикрасити їх намистинками роси, нанизаними на промінчики.

- Ти сама, як промінчик, промінчик світла, - тільки й спромігся сказати схвильований Головний Ангел, а про себе подумав, що, певно, та земна жінка дуже любила своє ще ненароджене маля. Як кажуть у землян, приросла до нього душею й тілом.

– Добре, іди гуляй, тільки не бешкетуй, - лагідно звернувся до Янголятка. – Ще зустрінемося.

І хоча, зазвичай, не в його правилах досліджувати природний збій, наразі йому страшенно захотілося допомогти цій маленькій душі.

Головний Ангел заспішив у безкінечних справах, але ніяк не міг позбутися відчуття невиконаного обов’язку. Кинувши нагальні діла, подався у вічний архів, де зберігалися книги земного буття. Довго перебирав історії душ. Аж нарешті натрапив на потрібну. Розгорнув і закляк: перед ним розгорнулася людська трагедія. Ось закохані чоловік і жінка. Їхні почуття віншує зародження в її лоні нового життя. Щастя ллється через край. Але інша, підступна жінка, мов та змія, сичить їм у спину. Ненавидить матір і проклинає ненароджене дитя. Вона підсипає в келих чари заздрощів і злоби. Подає суперниці. Та випиває... Дитинка в утробі матері першою відчуває небезпеку і приймає смертельну отруту. Відлітаючи на небеса, маленька душа спокійна: жінка тепер житиме. Вона відкупила її у чорної безодні й лихих людей!

- Сміливе, мужнє Янголятко, - Головний Ангел сховав книгу буття і замислився. Він довго сидів, обмірковуючи майбутнє, і нарешті прийняв, на його думку, єдине й правильне рішення.

***

- Олесю, й довго ти ще холостякуватимеш? – чи не щоразу, коли вони бачилися, Аля Богданівна допитувалася у сина від першого шлюбу її коханого чоловіка Романа Сергійовича. Хлопець жив зі своєю мамою, але лише умовно, бо та була на заробітках за кордоном - тільки раз на рік, а то й на два приїздила додому. Тож саме батько з новою дружиною постійно опікувався сином, допомагав, поки той здобував вищу освіту в іншому місті. Потім, використовуючи зв’язки, Аля Богданівна влаштувала хлопця спочатку під час навчання на практику, де він отримав перший у житті заробіток, а потім і на роботу.

Олесь завжди відчував турботливе ставлення до себе з боку батька й названої матері, яку аж ніяк не міг назвати мачухою, тож платив тією ж монетою. Ніколи не забував привітати зі святами. Особливо вразив Алю Богданівну один випадок. У Жіночий день, прокинувшись, вирішила ще поніжитися у ліжку. Роман Сергійович саме був на вахті далеко від дому, а вона нікого не чекала. Раптом подзвонили в двері: хто б то міг бути? Швиденько вдягнула халатик, гребінцем торкнулася розкуйовдженого волосся. На порозі з величезним букетом в одній руці та пакунком в іншій стояв Олесь.

- Я знаю, що тато на роботі, а сьогодні ж ваше свято. Так ось вирішив привітати, - хлопець простяг Алі Богданівні подарунки.

...Того дня було якось по-особливому сонячно. Аля Богданівна давно не відчувала такої легкості на душі. Здавалося, що у неї виросли крила і вона літала по квартирі. Мугикала про себе веселу мелодію і посміхалася невідомо чому.

- Що це сьогодні з тобою? – Роман Сергійович, відклавши журнал з кросвордами, запитально подивився на дружину.

- Ти знаєш, Ромцю, у мене якесь дивне передчуття...

- Хороше?

- Певно що!

Коли до них у гості завітав Олесь, Аля Богданівна все ще перебувала у піднесеному настрої.

- Ну, що, Олесю, продовжуєш холостякувати? - весело запитала, насипаючи хлопцеві борщу. – Сідай, попоїж. Ще ось котлети з рисом, солоні огірочки.

Роман Сергійович теж приєднався до сина.

- Ти батькові хоч у пелені когось принеси! – вела своєї жінка, подаючи до столу склянки з компотом. – А то в старість уходимо без онуків.

- Та, може, й принесу. Тільки не я, а та дівчина, яку вподобав.

Батьки аж остовпіли від несподіванки. Роман Сергійович навіть перестав жувати. Так і закляк з ложкою біля рота. Аля Богданівна, покліпавши повіками, першою оговталася, перевела подих. Присіла поруч із пасинком. Лагідно запитала:

- То ти нас не дуриш? Невже й до нашого берега щастя пристало?

- Угу! – з повним ротом промугикав Олесь.

- Хто вона? Де ти з нею познайомився?

- В Інтернеті, на сайті знайомств.

- І що за дівчина, звідки, хто батьки? – засипали хлопця запитаннями.

- Хороша й дуже гарна, - і він показав фото обраниці – миловидної дівчини з ямочкою на підборідді. – Я оце, батьку, прийшов попросити машину, аби з’їздити за нею в сусідню область.

Згодом, провівши Олеся, Аля Богданівна повернулася в кухню, де дообідував чоловік. Замріяно, не то до нього, не то до себе, проказала:

- Бачиш, відчуття не підвело! І народиться дівчинка, внученька...

- Так вони ще й не одружилися...

- Та то діло наживне!

***

Головний Ангел знав, де безкінечними днями пропадала Янголятко. Тому дуже швидко знайшов на хмаринці. Склавши крильця й згорнувшись калачиком, мала спала, закутавшись у легку пухнасту ковдрочку. Яке ж воно гарне це Боже створіння! І таке нещасне. Хоча, чи мають душі почуття, як земні жителі? До зустрічі з Янголятком Головний Ангел за цілу вічність про це жодного разу й не подумав. Виявляться, він і гадки не мав, що душа, ставши небожителем, може так перейматися людськими справами. Але його глибоко вразила історія цієї маленької душеньки і він визначився, як їй допомогти.

- Прокидайся, Янголятко!

Маля звело на нього сонні оченята.

- Я себе добре поводила, не бешкетувала, - дівчинка-душа почала виправдовуватися.

- Я знаю, промінчику світла, - Головний Ангел посміхнувся, підкинув росинку, щоб Янголятко вмила личко, допоміг утертися пухнастим рушничком. – А тепер ходімо – хочу тебе з деким познайомити.

Вони пройшли у небесну канцелярію.

- Умощуйся зручніше, - Головний Ангел запропонував хмаринку-гойдалку, - і уважно дивися.

Він, наче завісу, відхилив велику хмару, що затуляла простір навколо. Перед Янголятком постала картина земного буття. Садок. Саме той, де квітував кущ троянди, посаджений дбайливою жінкою. За столом під розлогою грушею двоє чоловіків і дві жінки пили чай, про щось весело розмовляючи.

- Ну, нарешті! А то ми з татом, думали, що й не дочекаємося внучати, – старша жінка ніжно обняла за плечі молоду. – Тепер будемо готуватися до зустрічі з малям.

- У нас буде Юрчик, - обізвався молодий чоловік.

- Ну, це вже як Бог дасть! – проказала старша жінка.

На небесах Янголятко стрепенулася: вона її впізнала! Поглянула на Головного Ангела - той щасливо посміхався.

- Тепер це твоя родина. А жінка, що не стала колись тобі мамою, буде за бабуню. Згодна?

Янголятко замислилася.

- І я зможу нарешті обійняти нову маму й ту, котра ніколи про мене не забуває?

- Звичайно!

- Я обираю собі саме цих маму й тата, бабуню та дідуся.

- Тоді готуйся до далекої дороги, Янголятко! І нехай в тебе все буде добре! – Головний Ангел притис до себе душеньку, погладив по голівці. Маля притихло. Ледь чутно прошепотіло:

- Дякую. Тепер я не буду самотня і... нарешті матиму ім’я.

***

Щойно в Світлани почалися перейми, Олесь одразу набрав номер Алі Богданівни. У них була така домовленість: коли що, одразу телефонувати їй.

- Ромчику, швиденько заводь авто – Олесь повіз Світланку до пологового. І ми зараз туди!

За кілька годин знайшлося маля. Аля Богданівна з Олесем першими увірвалися до палати, де лежала породілля, і відверто проігнорували зауваження постової медсестри: «Куди ви без халатів і бахіл?» За ними швидкими кроками поспішав Роман Сергійович із усім необхідним у руці.

- Зараз вони їх одягнуть, - заспокоїв медичку.

Привітавши молоду маму з народженням доньки, всі троє схилися над ліжечком, де спала маленька дівчинка.

- Така гарнесенька! – прошепотів Роман Сергійович. По його щоках, мов горошини, покотилися сльозини. Він їх навіть не помітив, бо все його єство переповнювало щастя.

- Така маленька, - обізвався новоспечений, трішки збентежений тато.

- Наша, - вдоволено проказала Аля Богданівна, розпізнаючи знайомі риси.

Збуджені, але щасливі всі троє залишили палату.

- Ну, і як ви назвете дівчинку? – запитала Аля Богданівна.

- Ми, коли чесно, зі Світланою чекали Юрчика. Але дівчинка – ще краще, - задоволено пробасив Олесь. – Як побачив, аж серце зайшлося! Така симпатична, світла. Ми зупинилися на імені Кіра.

- Кіра? Якось незвично. Знаєш, що означає?

- Коли обрали ім’я, поцікавилися в Інтернеті. Так от, у Кір енергія б’є ключем, вони наполегливі, всі негаразди переносять стійко. Із давньогрецької Кіра перекладається як повелителька, із давньоперської – сонячна, а на санскриті звучить як промінь світла.

- Нехай буде щасливим наш промінчик світла!

***

- Бабулечко, ти сьогодні така гарна! – замість привітання заявила Кіра, зустрівши на порозі Алю Богданівну, і уважно оглянула її з голови до ніг: біла мережена блузка, синя спідниця й такого ж кольору в білі цяточки босоніжки на високих підборах. Коли бабуся нахилилася, дівчинка обняла її, розцілувала в обидві щоки.

- А хіба вчора бабуня не була гарною? – посміхнулася на донині слова мама Світлана.

- Ні! Кросівки та спортивні штани – не годиться!

- То ж чому? А як слід одягатися, аби бути гарною?

- Треба носити спідничку, коготки і кабуки!

- А плаття можна? – засміялися дорослі.

- Можна. Але щоб і кабуки!

- Добре, я старатимуся, - проказала Аля Богданівна, обнімаючи внучку.

- А можна мені зараз твої кабуки взути? – прошепотіла Кіра.

- Черевики брудні. Я ж щойно з вулиці.

- Ба-бу-леч-ко, моя хороша! Можна? Один разочок... – не вгавала дівчинка.

- Ах ти ж лисичка! Можна.

За мить, стукаючи підборами, мала тупцювала у вітальні. Бабуня сіла на диван, і дівчинка тут же вмостилася у неї на колінах, міцно обняла за шию та зашепотіла на вухо:

- Бабулечко, я тебе так люблю!

- І я тебе люблю, Кірочко.

- Ні, бабуню, я тебе дужче люблю, – стояла на своєму дівчинка.

Пригорнулася до своєї бабулечки й поклала голівку їй на плече. Однією ручкою трималася за бабулину шию, а іншою, ледь торкаючись маленькою долонькою, почала гладити жінку по щоці.

- А коли ми підемо в кафе каву пити? – запитала мала.

- А ось зараз одягнемо тобі гарне платтячко й підемо. Давай допоможу, - заметушилася Аля Богданівна.

- А маму з собою візьмемо?

- Звичайно, бо як же без мами.

...У світлому залі кафе лунала спокійна музика. У цей час відвідувачів було небагато, тож мали можливість обрати найзручніший столик.

- Я хочу ось тут сісти й дивитися у вікно, - наполягла Кіра. – Бабулю, ти сідай поруч зі мною, а мама – там.

Підійшла офіціантка.

- Рада знову вітати вас у нашому закладі, - із посмішкою звернулася до відвідувачів. Вийняла з фірмового фартушка записник і ручку. – Що станете замовляти?

Перевела погляд на Кіру.

- Яка ж гарна у тебе сьогодні сукенка: рожева, в квітах. Бантики, браслетики, навіть перстеньок – усе в тон. Хто ж тобі купив такі гарні речі?

- Моя Аля, - відповіла дівчинка й подивилася на бабулю.

- І ...

- І дідусь Рома.

- Аля - це хто?

- Моя бабулечка – невже не ясно? Он вона, - і Кіра пальчиком вказала на Алю Богданівну. – А черевички мама й татусь у магазині купили.

- Тебе, певно, всі дуже люблять?

- Дуже! – Дівчинка залилася веселим дзвінким сміхом. Прошепотіла до Алі Богданівни: - Бабулечко, давай зі мною сміятися! Так весело!

- Одразу видно, що ти – бабусина внучка. Ви - світлоокі білявки - так схожі між собою, мов дві краплі води, - офіціантка зустрілася поглядом із старшою жінкою. Та лише загадково посміхнулася й замовила дві філіжанки кави, три тістечка, три склянки соку.

- Я теж питиму каву, - упевнено проказала Кіра.

- З молочком, - Аля Богданівна підморгнула офіціантці: та знала вподобання постійних відвідувачів, які залюбки бенкетують у цьому кафе. Тож незабаром Кіра із задоволенням уплітала тістечко, запиваючи теплим молочком, підфарбованим краплею кави.

- Не вперше сторонні зауважують, що Кіра на вас дуже схожа, - смакуючи пахучим напоєм, сказала Світлана.

- А мене нещодавно чоловік, який вставляв у вашій квартирі вікна, з порога ошелешив. Каже, ваша дочка, тобто ти, з малою пішли в магазин і скоро повернуться. «А чому вирішили, що це моя дочка?» - запитала, а він: «Так схожа! А внучка, мов ваша близнючка, тільки маленька».

- А ви ніколи не задумувалися про реінкарнацію душ? – несподівано запитала невістка.

- Усе можливо, - проказала Аля Богданівна. – Говорять, що наші душі – це безсмертні сутності, тож при зародженні нового життя в дитину входить саме душа предка. Не знаю, правда це чи ні. Хтось вірить, а хтось насміхається...

Жінка спохмурніла. Якийсь час мовчки пила каву, не піднімаючи очей. Навіть Кіра притихла, сьорбаючи з чашки напій.

- Дивлюся на Кірочку, - нарешті обізвалася Аля Богданівна, - і починаю вірити, що переселення душ таки існує. Не даремно ж, побачивши перше фото щойно народженої нашої дівчинки, моя сестра переконливо заявила: «Вона - наша, ваша з Ромою. Без сумніву - це твоя мала!» А коли я взяла маленьку на руки, відчула таку любов і прихильність, наче тримаю рідне дитя!

- А можна у вас про щось сокровенне запитати? – ніяковіючи, заговорила Світлана.

- Звичайно.

- Кажуть, - вона зам’ялася, підбираючи слова, - ви втратили свою дитинку?

- Це була дівчинка, - перевівши подих, пересохлими губами ледь видавила з себе Аля Богданівна. – Її душа полетіла на небеса ще й не народившись. І без імені. Мені віддалік показали маленьке тільце. Пам’ятаю лише кругленькі щічки. А я так чекала її появи, уже так любила!

Нарешті поставивши на стіл спорожнілу чашку, Кіра заявила:

- Ну все, я допила. Можемо йти!

Побачивши сльози на очах в Алі Богданівни, кинулася обіймати.

- Бабулечко, у тебе щось болить? Ти плачеш?

- Ні, це павутинка в очі потрапила.

- Яка ще павутинка? Де вона?

- Полетіла!

- І ти більше не плачеш?

- Ні. Чого б мені плакати, коли в мене така гарна, вихована, співчутлива внучка. І я її дуже люблю, - проказала Аля Богданівна.

- І я тебе, бабулечко, теж дуже-дуже люблю! - Мала поцілувала розпашіле обличчя своєї нерідної найріднішої бабулечки.

... А десь із небес за ними уважно спостерігав Головний Ангел і не приховував задоволення: Янголятко тепер має не лише ім’я, а й родину, де її люблять. А найважливіше - Промінчик Світла росте щасливою дівчинкою.

Наталія РОЗТОРГУЄВА