Три дні щастя

Три дні щастя

Від перших же звуків здригаюся всім тілом. По телевізору Алла Пугачова виконує пісню, кожне слово якої, що жала, впиваються в мене. Стою, мов закам’яніла. Серце мерехтить, неначе вогник свічки. Воно завмирає і знову калатає, як навіжене, ганяє жилами бунтівну кров.

«Три щасливі дні». Вони були в моєму житті. Такі короткі три миттєвості. Наче три спалахи блискавки, що вогнем кохання вщент спопелили душу.

Уже не чую слів. У цю мить десь далеко від реальностей. Там, де до безтями щаслива! Бо поруч - Він. Мій біль, мій ніжний смуток, моє крило, моє добро, моє тихе щастя...

Ми сидимо у невеличкому, але затишному ресторанчику на околиці міста. І назва у нього промовиста «Зустріч». Не знаю, випадково, чи спеціально він обрав це місце для останнього побачення. Уже завтра доля розкидає нас світами, і від того так боляче! Але зараз ми разом. Мені добре. Певно, і він сповідує ті ж відчуття, бо дарує мені свою божественну усмішку.

Навколо снують незнайомі люди. Не помічаю їх! Мені байдуже до всього світу! Поруч - Він. І він тримає мене за руки. Я тану від тепла його великих долонь, у яких губляться мої тоненькі пальчики. Він цілує їх кінчики так ніжно, лоскітливо, що я не стримуюсь і тріпочу дзвіночком сміху.

Не зводить допитливих, закоханих очей. Поглядом проникає у кожен куточок мого єства. Хочу знайти слова, які ще ніколи й ніхто не говорив, аби передати цьому чоловікові тепло, ніжність, любов, накопичені в клітинах тремтливого тіла.

Його очі. Великі. Про такі кажуть, на пів обличчя. Світло-коричневі, мов два каштани, що впали на брук дарунком осені. Чи два темні озерця з полохливим плесом. Зазирають мені в душу й зчитують найглибинніші сокровення. Нічого не треба говорити. Він знає всі мої бажання. Перебирається на стілець поближче й ледь торкається губами розпашілої щоки. «Я знаю, зараз ти захотіла, аби я поцілував тебе», - сміється й непомітно кладе свою теплу долоню мені на стегно. Здригаюся від приємної спокуси, божеволію від щастя, але у відповідь злякано шепочу: «Ти що? Хтось побачить!»

Офіціант приносить замовлені каву з тістечками, два келихи червоного вина. «Це напій зваби!» - каже він і пускає бісики в мій бік. А тоді надпиває солодку рідину і на мить завмирає. Усмішка згасає на його обличчі. Він мовчить. Тільки складка на переніссі стає глибшою, рухливі жовна видають хвилювання. «Як ти думаєш, а я ще можу бути щасливим?» - не то себе, не то мене питає. Ми обоє розуміємо: наше спільне майбутнє приречене. У нього сім’я, у мене – наречений і незабаром весілля. У нас різниця у віці. Ми з різних куточків країни. Але цієї миті ніяка сила в світі не здатна вичавити наші почуття, що за три дні встигли народитися, одурманити до нестями, позбавити тверезого мислення, спопелити душі і знову їх відродити.

«Боже, яка ти вродлива! Ти знаєш про це?» - він обережно бере мою руку в свою і цілує кожен палець. Мені перехоплює подих. Не можу говорити. Боюся наполохати його несподівані одкровення: «Ти прекрасна! Ти чарівна!»

Відчуваю, як у мене виростають крилята, піднімають над грішною землею. несуть кудись у височінь. Так, я вродлива, прекрасна, чарівна! Але чому до цього я бачила в дзеркалі лише гидке каченя? «Ти ніколи не кохала!» - наче читає мої думки він і, нахилившись, цілує в губи.

«Як я хочу змінити своє життя! – каже стиха. – Я засихаю, мов те дерево. Сіра одноманітність буття знищує мене під корінь. А мені ж лише 35!» Якусь мить мовчить. Потім сумно кривить губи: «Мені навіть мама порадила знайти жінку, яка дала б напитися цілющого нектару». «Так от чому ти обрав мене!» - удавано гніваюсь і намагаюся грайливо ляснути його по щоці. Він перехоплює руку і припадає до долоні вустами.

Ми разом всього три дні. Але наче цілу вічність. Говоримо, говоримо і не можемо наговоритися. Або мовчимо. І тоді про все кажуть наші очі, губи, руки, тіла. Ми, мов спраглі до джерела, припадаємо одне до одного. А нам все одно мало! «Ти така жіночна, ніжна, лагідна й гаряча, мов сонячне проміння!» «Лукавиш. Хочеш звабити?» «Хто я? Тебе? Та нізащо!» «Для чого компліментами обвішуєш, мов медалями?» «Люблю! І боюся ще більше закохатися!»

Він запрошує мене до танцю. Знаю, спеціально. Щоб обняти міцно-міцно, аж до хрусту, зануритися обличчям у моє волосся, шепотіти лагідні слова. «І як ми будем? Як тепер ми будемо?! Такі вже рідні і такі чужі!» - несподівано в голову болем впинаються рядки з вірша відомої поетеси. «Тобі боляче? – відстороняється він. «Ти їдеш!» «Ми ще зустрінемося!» «Хороший мій, як я тепер без тебе?» «Бережи себе. Знаю, будеш щасливою, хоча й без мене. Не плач, не люблю цього!» - удавано хмурить брови. Знову обнімає, зітхнувши, шепоче в самісіньке вухо: «Ти неперевершена жінка! Залишайся такою, моя красуне!»

... Наче опритомнію. Відчуваю, як по щоках течуть сльози. Не витираю їх. Одна, друга краплинка зачіпаються за губи. Ловлю кінчиком язика, відчуваю солоний присмак, мов Його прощального поцілунку. Я знаю, що більше не побачу Його, не почую голосу, не візьму за руку... Але у нас були тільки три дні. Аж три дні щастя...

Знаю, тепер він у країні вічного спокою й упокорення. А я знову й знову запускаю в самотнє серце спогади про Нього. Бо Він - мій біль, мій ніжний смуток, моє крило, моє добро, моє тихе щастя. І як сказав поет, мій друг, мій хрест і я його несу.

Наталія РОЗТОРГУЄВА