Вія

Десь високо в горах, у верховітті реліктових карпатських сосен, де примостив своє гніздо столітній крук, зустрілися вони. Такі різні і зовсім не схожі між собою. Він був холодний і різкий. Ніколи не сидів на місці. Жбурляв усе на своєму шляху під ноги зеленооким красуням мавкам, гордо тримаючи свою благородну поставу. Він - холодний північний вітер. Такий норовливий і нетерплячий. Все спішив кудись, летів... Та раптом він побачив її... Це було кохання з першого погляду! Вона, струнка зеленоока красуня з золотавим, як сонце волоссям - Весна. Юна і ніжна. Солодка, немов перший мед.

Їх роман був як весняна гроза: бурхливий, стрімкий, яскравий. А потім він полетів... Ганяв хмари десь на вершинах гір, і навіть не згадував про неї. А вона все плакала. Лила весняні теплі дощі зі своїх, спохмурнілих від суму, зелених очей... Від її сліз осипався цвіт на деревах, і так сумно співали птахи. Та згодом на світ з'явився плід їхнього палкого, але такого короткого роману, донька Вія. О що то була за красуня! Її руде шовкове волосся сяяло на сонці, немов золото. В бурштинових очах, здавалося, тонув цілий світ. А посмішка примушувала все довкола розквітати. Красою Вія вдалася в матусю Весну. А ось норов у неї був татовий. Цілими днями літала десь між гірських вершин у пошуках пригод. Ох і наплакалася з нею її матінка. І просила, і молила доньку взятися за голову, та все марно. Знай собі бешкетує, розбійниця.

Йшли роки. Вія росла. Зовсім вже дорослою стала. Не втримаєш її в хаті. Все норовить відчути волю, вдихнути на повні груди. Якось, літаючи поміж дерев, вона почула дивну пісню. Її неймовірна мелодія заколисувала, примушувала відчути блаженний спокій у її бунтівній душі. Вона ніколи раніше не чула її, хоча ця пісня завжди лунала у лісі. Це була пісня солов'я. Та сама, що над ранком витьохкує у серцях закоханих, нагадуючи, що скоро зійде сонце, і пора повертатися додому. Та сама, що заколисує до сну пахучі лісові квіти і стрункі дерева. Вія закохалася у цю пісню. Вона понад усе на світі хотіла навчитися так співати. Дівчина вирішила, що готова на все, аби лише отримати такий голос, як у солов'я.

Полетіла Вія до старої знахарки, що жила у лісових хащах. Благала її мало не на колінах. Усе, каже, віддам, лише зроби так, щоб у мене був солов'їний голос. Та стара відьма добре знала, що саме їй потрібно. Вона зажадала молодість та красу дівчини. А саму Вію перетворила на щось прозоре й непомітне оку... Вона стала ехом - невидимим чужим відлунням, що не мало власного голосу.

І з тих пір Вія блукає поміж дерев старого лісу, відлунюючи собою кожен звук. І шум дерев, і дзюркіт лісового струмка, і шепіт пахучої трави... І таку бажану й омріяну пісню солов'я...