Зміст
  • Пролог
  • Розділ 1. Пробудження із відчаєм
  • Розділ 2. Надія у клітці
  • Розділ 3. Перший танець
  • Розділ 4. Крок у нове майбутнє
  • Розділ 5. Життя може налагодитись, якщо доля цього хоче (а доля хоче)
  • Розділ 6. Нічні сповіді
  • Розділ 7. Довгожданий ярмарок та чарівний незнайомець
  • Розділ 8. Після жагучого морозу завжди приходить тепла весна
  • Розділ 9. Дорога, що кличе
  • Розділ 10. У темряві нічній колишні спогади
  • Розділ 11. Талановитий учень та азартні ігри
  • Розділ 12. Реліквія Довгого Клину
  • Розділ 13. Меч у руках забутого воїна
  • Розділ 14. Убий вбивцю
  • Розділ 15. За брамою Старого міста
  • Розділ 16. Картина згубника
  • Розділ 17. Німий хоче кричати, балакучий - мовчати
  • Розділ 18. Полювання без можливості вполювати
  • Розділ 19. Іноді зламана шия стає в пригоді
  • Розділ 20. Підготовка найманки
  • Розділ 21. Бенкет хтивости та правди
  • Розділ 22. Ох, князю...
  • Розділ 23. Нутро навиворіт
  • Розділ 24. Чорна зірка на мертвих небесах
  • Розділ 25. Бути з тим, кого любиш
  • Розділ 26. Не Рафаель
  • Розділ 27. Натаніель
  • Розділ 28. Князь соромиться
  • Розділ 29. Наставник береться за роботу
  • Розділ 30. Небезпека поруч
  • Розділ 31. Розлука
  • Розділ 32. Квіти все ж зацвіли навколо мертвого вівтаря
  • Розділ 33. Океан розливається
  • Розділ 34. Великий Срібний Дракон і Золотий Дракон
  • Розділ 35. Світлий воїн чи нове божество?
  • Розділ 36. Мертвий на постаменті
  • Розділ 37. Образ князя чарує між крижаної краси
  • Розділ 38. Сім сердець
  • Розділ 39. Матір чи син? Кохання чи недомовка?
  • Розділ 40. Порятунок - не зрада
  • Розділ 41. Плітки про ліжко князя, або нечисть у спальні
  • Розділ 42. Я більше не буду егоїстом. Повернись
  • Розділ 43. Чорний кіт
  • Розділ 44. Убивця Нечисті проживає в Юдолі
  • Розділ 45. Власник чорного меча і маска місяця
  • Розділ 46. Танець згубника
  • Розділ 47. Обірвана нитка минулого. Будинок коркуші
  • Розділ 48. Перелякане зайченя
  • Розділ 49. Нерівноцінний обмін
  • Розділ 50. Монстр серед тіней – монстр
  • Розділ 51. Жах Безсмертя
  • Розділ 52. Лихо більше не тихо
  • Розділ 53. Потвора у дзеркалі та на кухні
  • Розділ 54. Пиріжки для мами (Натаніелю не сподобалось)
  • Розділ 55. Бідолашний, бідолашний Зореслав
  • Розділ 56. Повернути коханого
  • Розділ 57. Ми одружені
  • Розділ 58. Вогняна Мечниця
  • Розділ 59. Вартовий Юдолі
  • Розділ 60. Давній друг зустрічає
  • Розділ 61. Ти був моїм богом
  • Розділ 62. Ти був моїм братом
  • Розділ 63. Кривавий Скрипаль
  • Розділ 64. Тихе зізнання зігріло душу
  • Розділ 65. Тінь зустрічає
  • Розділ 66. Нові старі вороги
  • Розділ 67. На Небесах
  • Розділ 68. У потвор теж є минуле
  • Розділ 69. Боги й люди - одне і теж
  • Розділ 70. Люди повинні бути щасливими
  • Від авторки
  • Екстра 1.
  • Розділ 30. Небезпека поруч

    Наприкінці лютого, коли морози потрохи починали відступати, за сніданком Князь сказав таке:

    - Ми з мамою хочемо поїхати на полювання. Хто приєднається?

    - Я! – першим вигукнув Захар, аж підстрибнувши на стільці.

    - І я! – скрикнула Лісса.

    - Тобі куди, ти мала, – пирхнув Захар.

    - Йди в сраку, – прошипіла дівчинка.

    - Я теж хочу, - втрутився Зореслав.

    - Це буде справжнє полювання, а не ігри, - озвалась Олександра, по черзі оглянувши кожного.

    - Таж зрозуміло, - знизав плечима Захар.

    - І я поїду.

    - Мей, ти впевнена? – стривожилась княгиня.

    - Цілком.

    Зрештою, зголосились усі, окрім Цезаря. Хлопчик навідріз відмовився убивати тварин, а погуляти може і в саду. Він був надто лінивим для того, аби зайвий раз рухатись. Розуміючи, скільки всього йому доведеться вчити у близькому майбутньому, Цезар намагався вичавити із вільного часу повний максимум. До того ж часто повторював: "Навіщо мені щось робити, коли я можу цього не робити?"

    Збирались із самісінького ранку, ще навіть зорі не зникли на білому небі, як процесія князівської родини вирушила у ліс на конях. Зореслав сидів на своєму вороному і куняв, намагаючись не заснути. Натаніель їхав поруч, позіхаючи. У саду перед від’їздом вони зустріли Мстислава.

    - Учителю, ви теж їдете? – здивувався Натаніель.

    - Хо-хо, ні. Я надто старий вже, у мене кісточки купи не тримаються. – Розсміявся чоловік.

    - Наставнику, ми повернемось увечері, - звернувся до нього Князь. – Підготуєте, будь ласка, звіт?

    - У тебе є ще сили після полювання розглядати папери? Хлопчику мій, ти хоч колись відпочиваєш? – поцікавився Мстислав співчутливо.

    - Наставнику…

    - Та підготую, їдьте вже, усі доріжки стоптали!

    Попереду загону возвеличувались горді постаті Князя та княгині. Зореслав захоплювався своїми батьками і трохи їх побоювався, хоча після посвяти став більше горнутись до Северина. Хлопчик не міг би сказати, що ставлення мами до нього змінилось, проте вона жодного разу нічого не сказала про його вибір побратима. Зореслав не за плітками знав, якою жорсткою вона іноді буває. Наставник розповідав, що княгиня може битись на рівних не лише із Князем, а й кількома такими ж сильними заклиначами.

    - Її Величність була дуже наполегливою з дитинства. Пам’ятаю, декілька разів бачив, як вона тренувалась від ранку до вечора, відпрацьовуючи кожен удар. У неї була нещадна наставниця, як згадаю, аж мурашки по шкірі. Страшна жінка. А ще княгиня не любила мене завжди, ха-ха. Лишень уяви, вона назвала мене старим тюхтієм.

    Зореслав розумів, чому матінка така сувора, але ніяк не міг втямити, за що вона його не любить. Зрештою, він завжди був наче окремим у родині. Боявся зайвий раз підійти до батьків, тому часто сидів у куточку і дивився, як батько читає братам та сестрам, а мама навчає. Прикро бачити, як вона з посмішкою обіймає Ліссу чи Мей, а на тебе дивиться, як на обузу.

    Колись Зореслав мріяв, що опиниться у смертельній небезпеці, і мама щиро за нього хвилюватиметься! Ви просто уявіть, як бідолашний хлопчик лежить у калюжі власної крові, ледве дихає від болю, а над ним ридає матінка і перепрошує за те, що так погано ставилась. Але буде вже пізно! Маленька душа сина махне крильцями і полетить на небеса до Богині.

    З ними також поїхали слуги, пан Дарій і ще декілька знайомих аристократів батька, з яким він мав тісні стосунки. Дорослі попереду і про щось безперестанку говорили. Аж дивно було бачити таких серйозних людей розслабленими. Дітей лишили позаду.

    - Давайте битись об заклад, хто наловить найбільше здобичі? – запитав Захар.

    - Я тебе обжену, дурню, - пирхнула Лісса.

    - Ах-ха-ха, хочу побачити. У тебе навіть меча немає.

    - І що?

    - Вам аби посваритись, - зітхнула Мей.

    - Сестричко, не сумуй, - під’їхав до неї ближче Захар. – Я зловлю для тебе справжнього ведмедя! Уяви, як його шкура гарно впишеться у твою спальню.

    - Зловиш і відпустиш, мені він ні до чого.

    - Але ж це нудно! Потрібен трофей.

    - Краще зайців уполювати, - втрутився Зореслав. – Їх потім хоч з’їси, а шкура – просто прикраса. Можна купити несправжню.

    - То і м’ясо можна купити. – Не здавався Захар. – Одне й те саме.

    - Їсти м’ясо – фізіологічна потреба, а прикрасити кімнату шкурою справжнього ведмедя – ні.

    - Сильно розумним став?

    - Досить, - махнула ручкою Мей. – Нам варто пошукати спільну мову.

    - З ними неможливо розмовляти, - сказала Лісса.

    - Слухай, мала, закрий рота.

    - Йди до біса.

    - Хоч іноді мовчіть, - пирхнув Зореслав.

    - А в тебе останнім часом язик став надто довгим!

    Натаніель довго слухав їхні сварки, мовчки роблячи висновки.

    Їхати до лісу далеченько, проте вже за півгодини вони опинились біля широкої дороги, обабіч якої тягнулись вгору стрункі сосни.

    - Діточки любі, ми розділимось на команди, - вигукнув пан Дарій радісно.

    - Дядьку, буду з вами, - відразу відповів Захар, наближаючись до нього.

    - Северине, я ж казав, що твій син мене любить.

    - Захаре, ти достатньо дорослий, аби самотужки когось вполювати, - озвалась Олександра.

    - Але, мамо…

    - Любонько, не будь такою суворою, - посміхнувся Дарій і хотів поплескати її по плечу, але передумав, побачивши погляд княгині. – Гм, я взагалі пропоную влаштувати змагання…

    - Тату, можна я полюватиму із Натаніелем і Мей? – ніяково поцікавився Зореслав, поки пан Дарій намагався пояснити Олександрі, що його ідея насправді зовсім не дурна.

    - Самі? – вигнув брову чоловік.

    - Я нагляну, не хвилюйся, - посміхнулась Мей.

    - Е, татусю, я піду з ними, - сказала Лісса.

    - Ні! – пирхнула княгиня. – Поїдеш зі мною.

    Ліссі довелось добряче постаратись, аби вмовити маму відпустити її з братом та сестрою. Зрештою, батьки полюватимуть по одному, Захар із паном Дарієм, а Натаніель, Зореслав, Мей та Лісса разом. Щоправда, з ними поїдуть двоє слуг для контролю ситуації.

    Вирішили та й розійшлись у різні боки. Повернутись необхідно ввечері на те саме місце. Коней залишили на галявині, адже полювати на власних двох набагато цікавіше. До того ж погоня тренує витривалість.

    - Чому ти хотіла з нами? – поцікавився Зореслав у Лісси.

    - Подивитись, чого ти навчився. – Знизала плечима дівчинка. – Ти ж розмазнею був.

    - Колись тобі відріжуть язик, - скривився хлопчик.

    - Годі вам. Краще насолоджуйтесь поїздкою.

    Вони зайшли у лісові хащі, продираючись уперед. Насправді Зореслав не знав, як вони полюватимуть, якщо здіймають такий галас. Будь-яка тварина, зачувши голосні звуки, кинеться геть. А йому кортіло зловити хоча б кількох зайців!

    Йшли мовчки. Позаду плентались слуги, стиха перемовляючись.

    - А ти полювати вмієш? – Лісса стукнула Натаніеля ліктем під ребра.

    - Трохи.

    - І як тобі служиться у братика? Не ображає?

    - Звісно, ні.

    - А-а, то ви разом, мабуть, по ночах плачете? – засміялась Лісса. – Тому що Зореслав плаксій.

    - Неправда, - обурився хлопчик.

    - Хочеш сказати, що я сліпа й глуха? Тож бачила, як ти плакав, коли матінка тебе насварила.

    - Ліссо, - погрозливо втрутилась Мей і встала між братом та сестрою. – Досить чіплятись.

    - Мама його сварить, а мені не можна?

    - Не можна ображати людей.

    Лісса замовкла, надувши щічки. Мей зітхнула і взяла її за руку, щоб молодша нікуди не втекла. Вона й не таке вчудити могла. На щастя, Зореслав міг більше зосередитись на здобичі. Він коли-не-коли відбігав від них, а тоді повертався. Натаніель тінню ходив за ним, і хлопчик здивовано помітив, що рухається побратим дуже тихо, наче кіт. Сніг майже не рипів під його ногами.

    Мей спершу мовчала, насолоджуючись свіжим повітрям, а тоді не витримала і почала оповідати сестрі історію про створення Юдолі. Маленька Лісса недовірливо зиркала на Мей, а потім перестала злитись. Вони тримались за руки та обговорювали легенду.

    Зореслав дістав із кишені заготовлені смаколики для зайців: просо та жито, змочені у солоній воді. Це Мстислав підказав. Якщо не можеш наткнутись на сліди зайця, то примани його до себе і напади із засідки. Хлопчик серйозно підійшов до свого першого самостійного полювання. Раніше він лише спостерігав, як батько та матінка вправно вбивають здобич точними ударами стріл або мечів. Вони ніколи не користувались магією.

    Мей із Ліссою та слугами примостились у кущах, а Зореслав із Натаніелем влаштували пастки. Хлопчик знайшов нірку зайця, тому залишалось дочекатись тваринку і зловити її.

    Трохи лячно. Це ж доведеться поранити бідолашного, а потім тягнути його труп із собою.

    Минуло, мабуть, близько години. Краєм вуха Зореслав уловив ледь помітний шурхіт, а тоді з-за дерева показався сірий заєць, що водив вушками туди-сюди. Усі причаїлись. Зореслав глитнув слину. Серце у грудях дико затанцювало від хвилювання.

    Раптом заєць розвернувся і поскакав геть. Не можна впускати здобич! Зореслав метнув ніж у тварину і потрапив їй у лапку. Заєць голосно запищав, намагаючись скакати далі. Із рани бризкала кров, а маленьке тільце затрусилось у конвульсіях. Переляканий хлопчик миттю опинився поруч. Бідолашний страждав із перебитою лапою, не в змозі втекти. Підбігли Мей та Лісса.

    Очі Зореслава запекли. Як же шкода зайця! Він тремтячими руками гладив мокру шерсть, ковтаючи сльози.

    - Добий! – вигукнула Лісса.

    - Ох, може, заберемо його у палац? – стривожилась Мей і торкнулась прохолодною рукою ранки зайця. – Вилікуємо і відпустимо.

    Натаніель присів на коліна біля Зореслава, який притискав до себе тварину. Він дістав із кишені ампулу і вилив увесь вміст на рану. Заєць засмикався, а тоді заспокоївся, втомлено прикривши очі.

    - Я прихопив трохи ліків, - пояснив Натаніель. – Пані Власта дала.

    - Слабак, - пирхнула Лісса і відійшла. – Треба було добити! Ти ж уже вполював!

    Зореслав схлипнув і пустив зайця на сніг. Той тривожно ворухнув вухами, оцінив обстановку і дременув геть, тільки його й бачили.

    - Усе гаразд, - лагідно проказала Мей і погладила брата по голові. – Убивати невинних важко. Та й узагалі вбивати погано. Нехай інші собі змагаються, а ми погуляємо і відпочинемо на природі. Ходімо.

    Дівчинка взяла його за руку.

    Так вони й ходили до обіду, насолоджуючись мелодією лісу, поки слуги не вмовили їх поїсти та перепочити.

    - У лісі добре, - сказав Зореслав, нарешті заспокоївшись. Він сидів біля Натаніеля і наминав канапки. – Хотів би колись влаштувати справжнісінькі мандри. Ліси Вирію тягнуться всією територією.

    - Йой, це небезпечно. Що робитимеш, як помітиш лісовика чи нявку?

    - Та нічого. А що робити? Привітатись, вшанувати і піти далі. Вони ж не нападають першими.

    - Я хотіла би побачити потерчат, - зізналась Лісса. – Захар розповідав, що вони світяться вночі і перетворюються на вогників.

    - Не варто чіпати цих бідолашок.

    - Мей, ти іноді нудна.

    - Я просто хороша.

    - Це одне й те саме.

    Попрямували далі. Дорогою зустріли кількох полохливих лісових привидів, що тремтіли і ховались поміж голого гілля. За розмовами та сварками час минав набагато швидше. Вийшли на відкриту галявину.

    - Ваші Високості, мабуть, пора повертатись, - озвався один зі слуг.

    - Ще трішечки, - попросила Мей. – Ми рідко кудись виїжджаємо.

    Лісса зліпила сніжок і жбурнула його в обличчя Зореславу. Хлопчик обурено скрикнув і погнався за сестрою, яка з вереском металась по галявині. Мей та Натаніель перезирнулись і приєднались. Тільки й бігали, наче ошпарені, навколо.

    - Кожен сам за себе! – вигукнув Зореслав.

    Поки діти грались, слуги полегшено видихнули. Малеча така непосидюча!

    - Краще б я служив панові Цезарю, - зізнався один з них. – Він нікуди не ходить.

    - Удача повернулась до тебе сракою.

    Поволі згущувались сутінки, закрадаючись під кожен кущик. Сніг іскрився від морозу, а щічки дітей почервоніли. Та й рухатись ставало все важче й важче – холодно. Мабуть, справді пора додому.

    - Я так змерзла, - зізналась Лісса і пригорнулась до Мей. – Пішли назад до тих зануд.

    Дівчинка взяла брата й сестру за руку і потягнула за собою крізь замети снігу. Зореслав схопив Натаніеля, щоб тому не було самотньо.

    Коли повернулись на галявину, то вражено завмерли: на землі лежали слуги, а з їхніх розквашених черепів стирчали довгі стріли. В одного чоловіка мізки розбризкались на найближчі стовбури. Кров повільно забарвлювала сніг у червоний колір.

    - Я-як це сталося? – прошепотіла сполотніла Мей.

    Зненацька на галявині з’явилось п’ятеро незнайомих чоловіків у старому подертому одязі, які зістрибнули з дерев. Широкоплечі, кремезні, високі зі шрамами на обличчі вони вселяли жах. На поясі – криві шаблі.

    - Розбійники! – пискнула Лісса і сховалась позаду Мей.

    Перелякана дівчинка глитнула слину і смикнула хлопчиків собі за спину, широко розставивши руки.

    - Який улов сьогодні, - радісно проказав ватажок, випльовуючи з люльки сизий димок. Він задоволено потер волохаті руки і широко всміхнувся, демонструючи жовті прокурені зуби. – Ну-ну, не бійтесь, дядечко подбає про вас.

    - Що вам потрібно? – ледве вичавила із себе Мей.

    Вона панічно роззиралась, проте всі шляхи втечі відрізано.

    - Хе-хе, ви потрібні, - розреготався чоловік. – Ану, маленька хвойдочко, ходи сюди...

    - Капітане, це князівські діти! – вигукнув інший розбійник, розглядаючи емблему на одязі вбитих слуг.

    - Друзі, та ми багаті! Ану, хапайте їх.

    - Ні! – вискнула Мей, притиснувши дітей до дерев. – Батько заплатить, скільки захочете. Не чіпайте нас.

    - А? Люба, з твоєю допомогою я зароблятиму до кінця життя, а гроші батечка закінчаться. Давайте, беріть їх, щоб не розбіглись!

    Дебелий чоловік, що стояв позаду, схопив Ліссу за руку і приволік до себе. Дівчинка заверещала від жаху і щосили намагалась вирватись.

    - Ні-ні, візьміть мене, відпустіть її! – закричала Мей, панічно пригортаючи до себе Зореслава та Натаніеля, які міцно тримались за руки. Натаніель схилив голову до плеча князя, ховаючи обличчя у хутровому каптурі.

    - Капітане, можна її тут випробувати?! – аж глитнув слину чоловік, що тримав Ліссу.

    - Не порви.

    - Я акуратненько. Ану, дівонько, покажи дядечку, як умієш…

    Він гидко захихотів, спускаючи штани. Лісса завищала від жаху, ковтаючи сльози. Мей кинулась до неї, але її перехопив інший чоловік, закидаючи її собі на плече та задираючи спідницю. До хлопчиків теж потягнулись, проте вони різко кинулись у різні боки.

    Зореслав спритно пірнув під ногами розбійників і з усього розмаху полоснув ножем по животу кривдника Мей. Розбійник хитнувся на ватяних ногах, здивовано оглядаючи глибоку рану, з якої бризкала кров. Він розлючено заревів, відкинув Мей і потягнувся до хлопчика, проте князь ударив іще раз, розпоровши черево до нутрощів.

    Ефект несподіванки виявився вдалим. Чоловік, що тримав Ліссу за волосся, не встиг зреагувати, і Натаніель всадив свій ніж йому в горлянку, застрибнуши на нього. Розбійник забулькав, спльовуючи море крові, а хлопчик витягнув перелякану насмерть дівчинку. Мей зіп’ялась на ноги, затремтівши всім тілом. Вона намагалась використати магію, проте від хвилювання та жаху ледве дихала. Натаніель віддав їй Ліссу.

    - Тікайте. Швидко.

    - А ви?..

    - Впораємось.

    Зореслав вправно ухилявся від розбійників. Мей схлипнула, міцніше стиснула руку сестри і побігла.

    - Бережіться! Я покличу підмогу.

    - Стояти! – гаркнув ватажок і кинувся за дівчатами.

    Маленький Натаніель устав перед ним, погрозливо наставивши брудного ножа. Хлопчик тремтів, як листочок на вітру, проте стояв непохитно.

    - Сраний вишкребок!

    Він дістав із сагайдака стрілу і ледь не проткнув нею Натаніеля. Той ухилився і побіг до Зореслава. Їм не впоратись із дорослими противниками! Головне, що вдалось відволікти їх і Мей з Ліссою встигнуть утекти. Пора брати руки в ноги від гріха подалі.

    Колючий біль прошив ногу Натаніеля – хлопчик упав на коліна. Розбійник метнув у нього стрілу, яка глибоко увійшла в плоть.

    - Курва, - лайнувся Натаніель, розуміючи, що витратив усі ліки на зайця.

    Рана сильно кровоточила.

    Зореслав відбивався від двох, які намагались втримати його, проте князь так несамовито махав руками-ногами, кусався та звивався, як змія, що відразу вислизав і потрапляв у нову пастку. Хлопчик пробував запалити вогняні стовпи, та одноокий розбійник із тупим реготом водою гасив будь-яку спробу. Серце Натаніеля заходилось у дикому танку. Не можна дозволити Зореславу постраждати!

    Він кинувся вперед попри біль у нозі.

    - Ха-ха-ха, які активні діти. – Реготав одноокий. – Капітане, за їхні дупи відвалять тисячі золотих!

    Натаніель настрибнув на нього, впиваючись зубами у плоть. Одноокий заверещав, хапнув хлопчика за горло і ледь не переламав йому шию!

    - Ніелю! – скрикнув Зореслав.

    «Нам кінець, - панічно подумав князь, коли його все ж скрутили. – Я не хочу вмирати!»

    - Ні!

    З-за дерева вискочила Мей з товстою гіллякою у руці. Як замахнулась на розбійника! Ледь не вибила йому друге око. Натаніель упав на землю, захрипів і відповз подалі.

    - Мей, тікай! – закричав Зореслав. – Тікай!

    Неподалік іще сиділа Лісса, яка важко хапала ротом повітря від страху. З її очей безперервно текли гарячі сльози. Одяг порвався, на руках маленькі ранки.

    «Чому вони повернулись? – злякався хлопчик і цапнув зубами свого кривдника. Той вискнув, але не відпустив. – Я всіх трьох не відіб’ю. Ох, Ніелю!»

    Хлопчик корчився на землі і ковтав сльози. Він тремтячими долоньками намагався затулити рану.

    Пролунав свист – тонка стріла пробила череп одноокого, який розколовся навпіл, як кавун. Тіло повалилось у сніг. Натаніель, який сидів зовсім поруч, не витримав і виблював.

    На галявину вискочив Князь із княгинею. Жінка випустила ще дві стріли, які потрапили точно в ціль. Не встигли розбійники зрозуміти, що відбувається, як уже перетворились на трупи. Зореслав миттю підскочив до Натаніеля, міцно-міцно його обіймаючи.

    - М-ма-а-амо, - протягнула Лісса і з такими гучними риданнями кинулась до Олександри, аж мороз сипонув по шкірі. Жінка обійняла дочку, яка трусилась в істериці. – Т-той дядько…А-а-а. Він…Він…

    Дівчинка душилась сльозами і ледве дихала. Мей, не витримавши, теж заплакала і впала біля матері. Княгиня розгублено пригортала їх до себе.

    Зореслав навіть не глянув у бік матері. Повз пробігли аристократи, щоб прочесати ліс. Хлопчик відірвав шматок кожушка і спробував перев’язати рану Натаніелю. Побратим мовчки ковтав плач, адже соромно потім буде за слабкість перед князем. До них підійшов Северин.

    - Ти захищав сестер, - проказав чоловік і присів. – Молодець.

    - Ми з Ніелем. – Шморгнувши носом, виправив його Зореслав.

    - Пора додому.

    Князь підняв сина на руки, але той випручався і допоміг Натаніелю звестись на ноги. Северин вигнув брову, дивуючись, як же панічно Зореслав намагається допомогти побратиму, якщо все повинно бути навпаки. Проте у погляді чоловіка майнуло щось нове – гордість.

    *

    Плітки про полювання князівської родини поширювались у столиці так швидко, що вже наступного дня все місто знало про інцидент. Версій існувало чимало, та люди зійшлись на одному: молодий пан Зореслав намагався врятувати сестер.

    Хлопчику не подобалось це. Насправді план вигадав Натаніель! Зробивши вигляд, що він страшенно перелякався, прошепотів на вухо князеві, як можна допомогти дівчатам втекти. Зореслав тоді відчув непідробну емоцію захвату. Сам він не зметикував би так швидко, як друг.

    Зореслав навідріз відмовився покидати спальню Натаніеля, поки той не одужає. Хлопчик сидів з ним на ліжку, і вони разом читали, обговорювали зміст та реготали. Уперше князь відчував радість від розмов із кимось, окрім Мей чи наставника. Здавалось, Натаніель розуміє його із пів слова. Вони мали схожі думки, світогляд. Хіба не чудово? Зореслав ловив себе на думці, що зробив найправильніший вибір за все своє життя.

    Рана друга була глибокою, гоїлась поволі, проте майже не боліла. Завдяки лікам пані Власти Натаніель уже через два дні міг встати на хвору ногу. Хлопчиків не чіпали. Коли-не-коли забігала Мей.

    - Дуже дякую, що допоміг Зореславу, - сказала Мей і поштиво вклонилась, коли вперше провідувала Натаніеля. – І врятував нас із Ліссою.

    Хлопчик ніяково посміхнувся. Дівчинка ввечері мостилась на кріслі, діставала книжку і читала їм, поки друзі не поснуть. Тоді накидала ковдру, ворушила дрова у каміні, гасила свічки і поверталась до себе. Мей дивилась на них трохи сумовито, із ноткою заздрощів.

    Наставник не дозволяв байдикувати, тому теж затримувався у друзів.

    - З вас виростуть хоробрі воїни, - сказав чоловік. – Ніколи не тікайте від небезпек, інакше обов’язково потрапите у їхню пастку. А вибратись ой як непросто.

    - Наставнику, не бійтесь! – посміхнувся широко Зореслав. – Ми вас не підведемо.

    - Хо-хо, вірю, - кивнув Мстислав. – Ану, маю до вас одне запитання: ким ви хочете бути, коли виростите? Приймається будь-яка відповідь. Не знаєте – відповісте, як будете готовими.

    Зореслав схопився за голову і повалився на подушки.

    - Учителю, надто складно! Але, - він знову сів і гмикнув, - я буду хорошою людиною.

    - І яка, по-твоєму, хороша людина?

    - Та, що допомагає. Не кривдить. Прихисток дає. Оберігає. Мей іще розповідала, що хороша людина любить інших. Наставнику, а можна так?

    - Можна, - зітхнув чоловік. – Але не всі люблять у відповідь.

    - Це тому, що деякі люди злі? – серйозно запитав Зореслав. – Он матінка…

    Він здригнувся і прикусив язика, щоб не бовкнути зайвого. Наставник зробив вигляд, що нічого не почув. Хіба ж не слухав надривні ридання хлопчика, коли після чергової сварки малюк не витримав і прийшов до нього? Хіба ж Зореслав, захлинаючись у сльозах, не питав: «Вона мене не любить, бо я поганий? Чому матінка мене так ненавидить?» І Мстислав не міг дати йому чіткої відповіді.

    - А ти, Натаніелю, ким хочеш бути? – змінив тему.

    Хлопчик непевно знизав плечима.

    - Я буду поруч із Зореславом. А ким – неважливо.

    - Гм, іще одне.

    Чоловік посмикав бороду.

    - Ви вбили людей. Які емоції це викликало?

    Зореслав зацікавлено схилив голову до плеча. Наставник запитав так буденно, що аж дивно.

    - Нічого, - відповів. - Розбійники були поганими і нашкодили Мей та Натаніелю. Зайця було шкода, він невинний.

    Мстислав уважно оглянув хлопчика, кивнув.

    - Ситуація була критичною, але не зловживай цим.

    Коли наставник пішов, князь смикнув Натаніеля за рукав.

    - Ти справді будеш зі мною?

    - Буду.

    - Чому?

    - Бо, - Натаніель сторожко зиркнув на двері і відповів: - Ти мій друг.

    Зореслав зі сміхом його обійняв.

    Нарешті зійшли сніги. На гіллі з’являлись зелені бруньки, у повітрі пахло весною. Земля слизька, волога, болотиста, проте незабаром травичка стане м’якою і приємною. На деревах зацвітуть ніжні квіточки. Лелеки повертались із теплих країв і голосно квилили у небесах. Зореслав із Натаніелем, коли займались фехтуванням, на мить припинили тренування і зачудовано стежили за живим ключем на тлі сірих хмар.

    Весну замінило спекотне літо, літо – золота осінь. Дні минали один за одним, вервечкою тягнулись у даль. Зореслав, який нарешті знайшов рідну душу, насолоджувався кожною миттю. О, як йому подобалось разом із Мей та Натаніелем гратись у саду або ж виїжджати у місто. Гуляти, розмовляти, сміятись. Сімейні застілля більше не були болючими, сварки із братами чи батьками не чіпляли так сильно. Лісса після нападу розбійників боялась залишатись на самоті, тому майже не відходила від княгині. Жінка зціплювала зуби і мовчки тягала дочку всюди із собою. Северин змарнів на обличчі: урожай вдався поганим, довелось збільшити податки, а народ відразу забрикався. Князь майже не покидав свій кабінет, щотижня скликав радників. Одному пану Дарію було по цимбалах. Він навіть оселився у замку, щоб не мотатись туди-сюди.

    Захар усе частіше зникав із палацу, а повертався шалено задоволеним. Спочатку діти намагались вивідати, куди це він їздить, та брат роздавав щиглів з криком: «Малі ще!»

    Зореслав старанно вивчав усе, що бачив: книжки, рукописи. Слухав настанови численних учителів, намагався зрозуміти медицину та основи зіллєваріння, але частіше ледь не плакав над сувоями.

    - Нічого не виходить…

    Проте йому чудово вдавалось фехтування та володіння стихіями. Хлопчик легко запам’ятовував історичні дати, визначні події та імена героїв, а от Натаніель панічно боявся приходити до пана Михайла, який не цурався лайливих слів і сварився, коли хлопчик плутав дати. Після занять Зореславу доводилось втішати друга, аби той не затопив сльозами весь палац.

    А коли ніхто не бачив, вони могли вчитись танцювати. Князь роздобув книженцію, у якій описані рухи вальсу. Завели звичку спускатись на кухню, коли стрілка годинника перевалювала за дванадцяту, нишком красти вафлі зі згущеним молоком і горішки та повертатись до спальні Зореслава, де могли сидіти аж до ранку. За розмовами час летів неймовірно швидко, і Мстислав почав робити зауваження.

    - Треба спати, що бути сильними і здоровими. А ви що?

    - А ми читаємо! – відповів Натаніель, який з часом став більш говірким.

    - І вдосконалюємо стихії! – додав Зореслав.

    - Вам занять удень мало? То я підкину.

    Довелось знизити свою активність по ночах.

    Князь витончено вправлявся із мечем, розмірено відточував бойові навички, по сотні, а іноді й тисячу разів повторюючи один і той самий прийом. Його спина ніколи не горбилась, дитячі плечі, які ще не набули підліткової форми, завжди випрямлені. Коли юний князьок тренувався і з головою поринав у справу, то переставав помічати все навколо.

    Учитель, який незмигно за ним спостерігав, гладив свою ріденьку козлячу борідку і задоволено кивав. Він уперше бачив, щоб хлопець був граційним та вправним у бою, адже зазвичай така манера більше притаманна жінкам. І хоча вчителю не випадала нагода навчати дівчат бойовому мистецтву, проте йому доводилось бачити, як зрілі заклиначки передають свої знання молодшим ученицям.

    Ось Зореслав востаннє різко повернувся і зі свистом сховав меч у ножнах. Він важко дихав, та все одно поклонився учителю.

    - Сьогодні краще. Завтра востаннє тренуємось і переходимо до техніки місяця.

    - Місяця? – радісно підстрибнув хлопчик, скинувши з лоба мокре волосся. – Але ж ви казали, що мені до неї, як до неба рачки.

    - Гм, ну, - учитель ніяково кашлянув в долоню. – Ти перевищив мої очікування, тому немає сенсу тягнути з твоїм навчанням.

    - Дякую, пане Артуре.

    - Все-все, сьогодні відпочиваєш. – Махнув на нього рукавом чоловік і поспішив геть.

    Зореслав провів його веселим поглядом, а тоді розвалився на притоптаній траві і розсміявся.

    Увесь цей час Натаніель сидів під широкою яблунею та із захопленням стежив за тренуванням друга. Йому доволі важко давались бойові мистецтва, тому зазвичай після вечері подовгу сам вправлявся з мечем, поки не приходив до кімнати весь мокрий від поту та стомлений. Зореслав не знав. Тоді його на цьому занятті зловив пан Артур, вичитав за свавільність і погодився займатися із Натаніелем додатково.

    Хлопець поглянув на радісного Зореслава і сам мимоволі посміхнувся.

    - Твій стиль бойового мистецтва нагадує мені танець, - озвався Натаніель.

    - Справді? – вигнувши брову, поцікавився князьок і перевернувся на живіт. – Чому?

    - Ти рухаєшся дуже граційно.

    - Матінка сказала би, що я розмазня.

    - Діло не в цьому. – Мотнув головою Натаніель. – У твоїх рухах нема тієї різкості та жорстокості. Учитель, коли показує прийоми, робить дуже чіткі і блискавичні рухи, вони виглядають кострубатими.

    - Гм, - Зореслав знову ліг на спину і заклав руки за голову. По небу пливли химерні білосніжні хмаринки, а їх підганяв пізній літній вітерець, наче чабан зганяв неслухняних овечок в одну отару. – Насправді це не дуже добре. Рухи Князя – точні й блискавичні, думки Князя – світлі й мудрі. Князь – це мудрець. Князь – це воїн. Князь – це священна рівновага.

    Він процитував одну з найвідоміших фраз, що сказав перший Князь Вирію, якому вдалось під своєю короною зберегти чималі землі магічних племен, що потерпали від внутрішньої розхитаної політики та частих нападів Дракона. Завдяки своїй мудрості та непохитності Наньгун об’єднав людей між собою, і вони зуміли протистояти злим духам, які все норовили винищити заклиначів. З тих прадавніх часів Вирій вважається найбільшим та наймогутнішим князівством на планеті.

    Натаніель поглянув на посмутніле обличчя Зореслава. Він бачив, як другові не хочеться йти проти себе, проте у народі почали обурюватись поведінці старшого брата Лавріна, який влип у декілька прикрих конфліктів, селяни не задоволені підняттям цін, заклиначі свавільничають, а аристократи все більше шепочуться за спинами правителів.

    Ніхто не був задоволеним найстаршим спадкоємцем. Лаврін, за плітками, надурив торговців, відмовився посилати людей на Схід, щоб ті зупинили напади песиголовців, які знову почали біснуватись. У родині не обговорювали дії старшого сина, але Зореслав ненароком підслухав розмову батька із паном Дарієм, у якій Северин зазначав, що Лаврін геть від рук відбився. Люди починали придивлятись до Захара, та всі мешканці палацу могли з твердістю сказати, що він не зможе стати достойним правителем. Залишалась люба Мей, а після неї Зореслав. Хіба великий шанс того, що четвертому на черзі князькові вдасться колись отримати престол?

    Проте Зореслав самовіддано тренувався, навчався, час-від-часу виїжджав у столицю, аби поглянути на життя її мешканців, досліджував історію, географію, політику, риторику, філософію та бойове мистецтво. Душею палав до танців та грі на скрипці. Любив свій народ і був готовий ризикнути заради спокою та миру власним життям. Не боявся нечисті, оволодівав новими закляттями та магічними формулами.

    Натаніелю вистачило двох років, аби зрозуміти, що Зореслав – найкращий спадкоємець на престол. Та чи стане його хтось слухати, якщо раптом у народі виникатимуть все нові й нові повстання? Він уже бунтує, починає кипіти, бурлити та коли-не-коли кидатись на ноги аристократії, кусаючи за плоть гострими зубами, – несильно, але достатньо відчутно.

    Чи повинен Зореслав відмовлятись від того, що йому подобається, аби сісти на примарний трон, який знаходиться надто високо? Для мети потрібно пройти довгий тяжкий підйом по тисячі слизьких сходинок, де навколо – прірва, яка прагне затягнути тебе глибоко у своє нутро.

    Натаніель ніколи не ділився з кимось цими думками, але щиро хвилювався за Зореслава. Зрештою, у будь-якому випадку він стане для князя щитом та мечем, голосом та тишею, розумом та серцем.

    - Агов, чому замовк? – клацнув пальцями перед його обличчям Зореслав.

    - Задумався.

    - Вічно ти багато думаєш. Пішли, інакше пані Власта знову всипле ляпанців.

    О, Натаніель обожнював уроки із учителькою. Він уважно ловив кожне її слово, старанно записував усе незрозуміле і діставав жінку запитаннями. Але Власта ніколи не злилась. Коли йому не вдавалось приготувати правильні настоянки, жінка пояснювала знову й знову, підказувала і допомагала.

    Вона була воістину хорошою жінкою. Власта погодилась навчати спадкоємців престолу лише тому, що її попросив Мстислав. Учителька жила на Центральних Рівнинах у невеликому будиночку, до якого з’їжджались усі мешканці, які не могли дістати ліки в містах. Власта, відома своїми бездоганними настоянками, працювала вдень та вночі, щоб виготовити достатню кількість. Вона рідко наймала людей для допомоги, учнів – поготів. Проте людський організм має прикру властивість виснажуватись. Власта прихворіла, і тут її підловив Мстислав, запросивши до палацу.

    - Любонько, уже четверо спадкоємців досягли десятирічного віку. – Говорив чоловік. – Ростуть великі люди, повір мені. Вирій буде у надійних руках. То чом би тобі не прикласти руки до виховання чудових діточок і самій не відпочити?

    - І як люди без моїх ліків обійдуться? – пирхала вона.

    - Князь тебе поважає, обладнає хатинку, доставить усе необхідне. Ну ж бо, ти тут сама загнешся.

    І Власта, трохи побуркотівши, погодилась. Так і жила два роки у палаці. Мусила визнати, що була приємно здивованою. Вона не цікавилась політикою, адже працювала задля того, щоб рятувати життя нужденним, проте зрозуміла, що діти, яких їй доводилось навчатись, виявились світлими сонцями, які змусять Вирій засяяти по-новому. Її серце невимовно тішилось, коли Натаніель запитував, а Зореслав крізь сльози й дике небажання варити настоянки все одно намагався не відставати. Мей теж старалась, хоч і не мала великих успіхів. Захар волів узагалі не з’являтись у пані Власти, тому часто отримував прочуханки від батька.

    Власта мала приємну зовнішність: тонкі губи, темні карі очі, які ніколи не дивились злісно. Світло-русяве волосся вона заплітала у хвостик або косу. Носила зазвичай льняну сорочку із вишитими рукавами та комірцем і підперезувала поясом талію. У неї ніжні руки, якими вона коли-не-коли погладжувала то Зореслава, то Натаніеля по голові. Жінка не кричала, не сварилась, але могла дозволити ляснути винуватців по руках. Не сильно, але після цього хлопчики відчували себе принизливо.

    Одного разу, сидячи біля пані Власти та помішуючи ліки у казанку, Натаніель озвався:

    - Ми будемо ходити збирати потрібні трави?

    - А ви хочете? – запитала вона.

    - Так.

    - Навряд Князь буде у захваті. Води більше треба, - Власта махнула рукою, і вода хлюпнула у казанок.

    - Після нападу розбійників уже два роки минуло, - зауважив Зореслав і зітхнув. Речовина у нього безнадійно загусла, хоча повинна бути рідкою. Знову невдача.

    - Зараз трохи небезпечно. Самі знаєте. – Власта почухала носа і додала трохи води. Не допомогло. Вона теж зітхнула.

    - Слуг візьмемо.

    - На таке діло натовпами не ходять! – обурилась жінка.

    - А скільки я ще буду ті ліки варити? – простогнав Зореслав і відставив казанок від себе подалі. – У мене нічого не вдається, я вже не можу.

    - Я, звісно, могла б навчати лише Натаніеля, але ти повинен уміти надавати собі першу допомогу.

    - Швидше доб’ю себе, - буркнув.

    - Рани перев’язувати я тебе навчила, тому шанс є, - гмикнула жінка.

    - Дуже смішно. – Скривився Зореслав.

    - Не хвилюйся, я тебе врятую, - посміхнувся Натаніель. – Пані Власто, правильно?

    Вона кивнула і задивилась на зеленувату рідину: настоянку від кашлю. Учителька задумливо покрутила казанок. Постукала нігтями по округлих боках. Раптом підвелась, наказала чекати і покинула кімнату.

    А вже через півгодини Власта запропонувала Натаніелю стати її особистим учнем. Мстислав, за яким вона ходила, смикав бороду і широко всміхався у вуса. Зореслав кліпав оченятами, обурено дивлячись на наставників. Це вона хочуть забрати його Натаніеля?! Звісно, без дозволу князя та Северина ніхто нікого не відвезе. Та й хлопчик не бажав відпускати друга. Що він без нього робитиме? Поїхати не зможе, батько не відпустить.

    Коли Мстислав повернувся до Зореслава, аби запитати дозволу, хлопчик відкрив рота, щоб егоїстично відмовити. Але поглянувши в очі Натаніелю, які сяяли жовто-блакитними вогнями, закрив назад. Нервово зім’яв рукав сорочки, важко зітхнув і кивнув. Натаніель радісно верескнув і кинувся йому на шию.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.