Зміст
  • Пролог
  • Розділ 1. Пробудження із відчаєм
  • Розділ 2. Надія у клітці
  • Розділ 3. Перший танець
  • Розділ 4. Крок у нове майбутнє
  • Розділ 5. Життя може налагодитись, якщо доля цього хоче (а доля хоче)
  • Розділ 6. Нічні сповіді
  • Розділ 7. Довгожданий ярмарок та чарівний незнайомець
  • Розділ 8. Після жагучого морозу завжди приходить тепла весна
  • Розділ 9. Дорога, що кличе
  • Розділ 10. У темряві нічній колишні спогади
  • Розділ 11. Талановитий учень та азартні ігри
  • Розділ 12. Реліквія Довгого Клину
  • Розділ 13. Меч у руках забутого воїна
  • Розділ 14. Убий вбивцю
  • Розділ 15. За брамою Старого міста
  • Розділ 16. Картина згубника
  • Розділ 17. Німий хоче кричати, балакучий - мовчати
  • Розділ 18. Полювання без можливості вполювати
  • Розділ 19. Іноді зламана шия стає в пригоді
  • Розділ 20. Підготовка найманки
  • Розділ 21. Бенкет хтивости та правди
  • Розділ 22. Ох, князю...
  • Розділ 23. Нутро навиворіт
  • Розділ 24. Чорна зірка на мертвих небесах
  • Розділ 25. Бути з тим, кого любиш
  • Розділ 26. Не Рафаель
  • Розділ 27. Натаніель
  • Розділ 28. Князь соромиться
  • Розділ 29. Наставник береться за роботу
  • Розділ 30. Небезпека поруч
  • Розділ 31. Розлука
  • Розділ 32. Квіти все ж зацвіли навколо мертвого вівтаря
  • Розділ 33. Океан розливається
  • Розділ 34. Великий Срібний Дракон і Золотий Дракон
  • Розділ 35. Світлий воїн чи нове божество?
  • Розділ 36. Мертвий на постаменті
  • Розділ 37. Образ князя чарує між крижаної краси
  • Розділ 38. Сім сердець
  • Розділ 39. Матір чи син? Кохання чи недомовка?
  • Розділ 40. Порятунок - не зрада
  • Розділ 41. Плітки про ліжко князя, або нечисть у спальні
  • Розділ 42. Я більше не буду егоїстом. Повернись
  • Розділ 43. Чорний кіт
  • Розділ 44. Убивця Нечисті проживає в Юдолі
  • Розділ 45. Власник чорного меча і маска місяця
  • Розділ 46. Танець згубника
  • Розділ 47. Обірвана нитка минулого. Будинок коркуші
  • Розділ 48. Перелякане зайченя
  • Розділ 49. Нерівноцінний обмін
  • Розділ 50. Монстр серед тіней – монстр
  • Розділ 51. Жах Безсмертя
  • Розділ 52. Лихо більше не тихо
  • Розділ 53. Потвора у дзеркалі та на кухні
  • Розділ 54. Пиріжки для мами (Натаніелю не сподобалось)
  • Розділ 55. Бідолашний, бідолашний Зореслав
  • Розділ 56. Повернути коханого
  • Розділ 57. Ми одружені
  • Розділ 58. Вогняна Мечниця
  • Розділ 59. Вартовий Юдолі
  • Розділ 60. Давній друг зустрічає
  • Розділ 61. Ти був моїм богом
  • Розділ 62. Ти був моїм братом
  • Розділ 63. Кривавий Скрипаль
  • Розділ 64. Тихе зізнання зігріло душу
  • Розділ 65. Тінь зустрічає
  • Розділ 66. Нові старі вороги
  • Розділ 67. На Небесах
  • Розділ 68. У потвор теж є минуле
  • Розділ 69. Боги й люди - одне і теж
  • Розділ 70. Люди повинні бути щасливими
  • Від авторки
  • Екстра 1.
  • Розділ 32. Квіти все ж зацвіли навколо мертвого вівтаря

    Цього разу Мстислав поїхав із князем на Центральні Рівнини. Весна вже прийшла, даруючи ніжний подих квітів. Зазеленіли луки, зацвіли дерева. Повітря тепле, пахуче. Так і хотілось упасти на м’яку траву, перевернутись на спину та спостерігати за білосніжними хмарками. Сонячне проміння припікало все дужче.

    - Що цього разу? – запитав Зореслав.

    Вони саме їхали верхи на конях, поволеньки наближаючись до широких зеленокосих полів.

    - Кажуть, знову чорти завелись, - відповів Мстислав. – Псують посіви.

    - Навіщо чортам посіви? – здивувався юнак. – Та й полудниці вилізуть десь за місяць-два.

    - Люди часто подають скарги на них, мусимо перевірити.

    Зореслав насправді роздратувався. Сподівався, що це не його знайомий чорт, якого колись помилував.

    Аристократи також не раділи, що їхню роботу виконує князьок, але відкрито не виступали проти. Вони володіли чималими землями, на яких і відбувались неподобства. Раніше з цим розбирались аристократи або бродячі заклиначі, що виживали якраз за рахунок вдячності людей: їх годували, давали безкоштовно житло та одяг. Проте перспектива зустрітись зі спадкоємцем, який доріс до шлюбного віку, припала до душі народу. Ще б пак! Хто не читав чарівних казок про те, як Князі закохувались у селянок і забирали їх до себе в палаци? Зореслав аж утомився ніяково відмовляти. Себто, ніхто не пхав йому дівчат під носа, але прозорі натяки звучали звідусіль. Мей жартувала, що під час однієї такої поїздки Зореслав повернеться із нареченою.

    - Хоч ти не знущайся, - кривився юнак. – На першому місці в мене Вирій!

    Тоді Мей махала ручкою, сміючись. Авжеж, легко їй говорити. Дівчина давно мліла за простодушним сином купця, з яким познайомилась під час прогулянки містом. Зореслав щосуботи мусив пів ночі стояти на варті, щоб ніхто не застукав Мей, яка тікала із палацу до чоловіка.

    - Знаєш, я залюбки відмовлюсь від престолу, - розповідала сестра. – Мені ніколи не було цікаво. Тягнути на собі державу, коли не хочеш цього, буде важко. Звісно, я обожнюю Вирій і хочу допомагати людям, але краще б я це робила на волі. Оселилась із Добринею десь у селі, сапала б грядки. Або подорожувала!

    Її теж вразило розуміння того, як жахливо живуть бідняки. Мей стала організовувати благодійні ярмарки, аби хоч якось зарадити.

    - Матінку схопить серце від твоїх слів.

    - Ох, у неї є Лісса.

    Поки Мей воліла приховувати свої походеньки, а Зореслав не був базікою, щоб комусь розповідати. Так і жили.

    - Ну, пане, іноді доводиться зіштовхуватись із безглуздими проханнями.

    - Я не проти, просто втомився.

    - Поки з Вирієм усе гаразд, можеш відпочивати більше. Усі ми люди.

    Спішились. Зореслав із задоволенням скинув із себе верхній одяг та чоботи, залишившись у самих штанях та сорочці. Яке блаженство. Свіжий вітерець обдуває розпашіле тіло, навколо пахне свіжою травою, а сонечко грається у листі. Юнак зі сміхом бігав луками, танцюючи. Мстислав поволі йшов за ним, посміхаючись самими очима. Старечі руки дрібно тремтіли, збираючи розкиданий одяг князя.

    - Можемо тут трохи відпочити, якщо хочеш, - озвався чоловік.

    Зореслав розвалився на землі, важко дихаючи. На природі він почувався вільним. У палаці панує етикет, а тут, далеко від дому, він може поводитись так, як душа бажає. Хіба ж це не воля?

    - Як скажете.

    Мстислав присів під невеликим деревцем. Задрімав. Зореслав розглядав широку місцевість, що дихала теплом. Неподалік земля ставала горбистою: на пагорбах виросли кольорові квіти. З пелюстки на пелюстку стрибали метелики, сині бабки. Слухати шелест листя і щебет птахів приємно. Поодинокі будиночки сором’язливо примостились між пагорбами; навколо них – низький живопліт. Якщо прислухатись, то можна почути далеке мукання корови.

    - Жодного сліду чортів, - здивувався Зореслав. – Надто гарно як для місця, у якому побувала нечисть. Наставнику, ви?..

    Але він не договорив. Помітив, що Мстислав спить. Мимоволі посміхнувся і відвернувся.

    Пролежав, мабуть, хвилин десять. Уже й самого похилило на сон. Зореслав позіхав і крутився з боку на бік. Може, теж поспати? Краєм ока помітив, як з пагорба спускалась одинока постать. Ті самі люди, які покликали його на поміч?

    Юнак сів приглядаючись. Раптом його очі широко розплющились, а рот відкрився від здивування. Попри те, що сонце сліпило, він розгледів на диво знайому постать.

    - Ніелю! – вереснув Зореслав.

    Він зірвався з місця назустріч другові, якого стільки часу не бачив! Натаніель спочатку непевно завмер, а тоді побіг теж, плутаючись у власних ногах.

    Зореслав міцно обійняв юнака, здушивши ребра і ледь не поваливши його на землю. Натаніель добряче виріс, став стрункішим. На обличчі зник дитячий рум’янець, а сором’язливості у погляді наче ніколи й не було. Від нього ледь вловимо пахло квітами і терпкими ліками. Він засмагнув на природі, тому не звично бачити колись блідого хлопчика дорослим юнаком. Лише очі Натаніеля зовсім не змінились, сяючи, наче зірочки.

    - Ніелю, ти шо, плачеш? – здивувався Зореслав, а юнак миттю відвернувся.

    - Нє.

    - Брешеш! – вигукнув князь і силоміць розвернув до себе друга.

    У його очах зблискували дві сльозинки, які от-от упадуть.

    - Не треба, дурнику, - Зореслав дав щигля по носі. – Навіщо плакати, коли можна посміхатись? Ну ж бо, посміхнись для мене. Бач, як гарно!

    І Натаніель посміхнувся своєю чарівною широкою посмішкою. Справжнє сонечко!

    - Ох, які щічки! – вигукнув Зореслав і помацав їх. – Чим тебе пані Власта годувала?

    - Якби ти знав, скільки літрів домашнього молока я випив…

    Замовкли. Наче й радісно від зустрічі один з одним, але минуло чотири роки. Вони не бачились, не спілкувались, зовсім не знали, хто і як живе. Зореслав не мав жодного уявлення, з чого починати, тому просто ніяково шкірився на всі тридцять два. Воістину, від щастя й забудеш, як три слова докупи зліпити.

    - Чув, що допомагаєш людям, - сказав Натаніель. – Ти молодець.

    - Та ну, - почервонів юнак. – Це мій обов’язок. Ліпше скажи, як у тебе справи.

    Друг злодійкувато роззирнувся, а тоді зашепотів:

    - Я тепер вмію варити зцілювальні зілля, які відновлюють духовну енергію. Витратив на це купу часу! А пані Власта грозилась, якщо не оволодію цими знаннями, то вона прожене мене втришия. Як бачиш, мені пощастило.

    - Тому що ти найкращий у світі.

    Натаніель здивовано закліпав очима і ніяково смикнув себе за рукав сорочки. Його вуха безнадійно почервоніли.

    - А, ем, дякую.

    - Та розслабся, - Зореслав стукнув його по спині. – Пішли до наставника, він теж сумував.

    Мстислав досі сидів у тіні під деревцем і широко посміхався. Біля нього бозна-де взялась пані Власта, яка стояла поруч, заклавши руки за спину. Її вільна біла сукня розвівалась на вітру. З гілля яблуні сипався пахучий рожевий цвіт.

    - Що ж, навчання Натаніеля завершено, - озвалась жінка. – Тепер він знає усе те, що знаю я. Залишилось набратись практики, тому не підведи мене і виконуй свою роботу бездоганно. Я вірю в тебе.

    - Дякую, наставнице, - юнак вклонився пані Власті, виставивши руки перед собою.

    - А виріс як, - клацнув язиком Мстислав. – Пане, я ж казав, що буде вищим за тебе.

    - Я ще росту. І він старший! – посміявся Зореслав. – Наставнику, це все? Ми можемо повернутись до палацу?

    - Забудьте про палац. У сусідньому селі справді нечисть завелась. Треба вигнати.

    - Але навколо немає жодної… - почав Натаніель і замовк.

    Зрозуміло, пані Власта вміло приховала від нього темну енергію. Зрештою, він рідко покидав будинок та двір учительки, тому мало знав про життя у Вирії. Спочатку це страшенно дратувало. А раптом щось жахливе трапиться, а він не зможе бути поруч із Зореславом? Скільки сварок було із пані Властою! Хоч Натаніель і був сором’язливим маленьким хлопчиком, та все ж розставив пріоритети: Зореслав, а тоді все інше. І коли жінка сказала, що князь не писатиме йому листи і не навідуватиметься, то юнак розізлився і засумував водночас. Почувався, наче у клітці.

    З часом звик, але не переставав тужити. Не в палац хотілось у зручне ліжко, а до князя, щоб уночі разом гайнути на кухню, вкрасти печиво або вафлі і гратися до ранку. Іноді сум сягав апогею, і Натаніель мав на думці непомітно вшитись, але швидко опановував себе. Якщо не може витримати декілька років розлуки, то який із нього воїн? І не таке доведеться переживати! Він мусить стати сильним, щоб завжди захищати Зореслава.

    Натаніель багато працював над вдосконаленням не лише цілительства, а й власного духу та тіла. Тренувався щодня із ранку до ночі, виконував фізичні вправи, вправлявся у стихії. Із пані Власти чудова наставниця. Сувора, але справедлива. Хоч вона й робила спершу вигляд, наче є безсердечною, але коли хлопчик зліг із високою температурою, не відходила від його ліжка. Учила гоїти рани, готувати цілющі настоянки, користуватись закляттями і стихією. Розповідала все, що могло цікавити підлітка. Натаніель тоді страшенно шарівся, а вона обурено стукала кулаком по столу і казала, що немає чого соромитись. Дарувала маленькі подарунки на дні народження. Гладила по голові, коли бачила, як хлопчик знову починав сумувати. Натаніель ніколи їй би цього не сказав, але пані Власта мимоволі замінила йому матір. І хоч зараз радість від довгожданої зустрічі із Зореславом туманила мозок, він відчував сум.

    - Без проблем! – вигукнув князь. – Ми самі?

    - Цього разу так. Діло серйозне, тому в разі небезпеки запали «маяк».

    - Як скажете. Дякую вам, - князь теж вклонився пані Власті, попрощався із Мстиславом і схопив друга за руку. – Ходімо.

    Коли дві стрункі постаті юнаків зникли на горизонті, пані Власта зітхнула і непомітно змахнула сльозу.

    - Хороші вони, - сказав наставник.

    - Ти теж відчуваєш неспокій? – запитала жінка, скосивши погляд на старече обличчя чоловіка.

    Той посмикав бороду.

    - Неспокій? Я відчуваю всепоглинаючий жах.

    Юнаки швидко проминули поля, вийшовши на стежку. На небокраї виднілось маленьке поселення. Сонце поволі сідало. Незабаром настане ніч.

    - …а потім Мей почала бігати до того купця, - розповідав Зореслав другові всі-всі новини. – Матінка здуріє, як дізнається.

    - Сподіваюсь, у пані Мей все буде гаразд.

    - Ну, з батьками півбіди, мене більше цікавить отой хлопак, - примружився князь. – Я то з ним говорив і не раз, але поки до кінця не довіряю. Мей треба віддавати лише в добрі руки. Вона заслуговує на все найкраще. До речі, як твої справи із мечем?

    - Треба наздоганяти, - зітхнув Натаніель. – Але пані Власта навчила мене бездоганно відчувати магію води. Знаєш, мені іноді здається, що я чую, як біжить кров по твоїх венах.

    - Оу..

    - Знаю. Якщо зовсім трішечки виплеснути духовної енергії, то, - навколо Натаніеля виникли ледь помітні блакитні потоки, що метнулись в різні боки, - я відчуватиму воду повсюди. Ось, наприклад.

    Юнак плавно провів руками у повітрі, крутнувся навколо себе – у радіусі двох метрів зелена трава засохла, наче вигоріла, квіти зів’яли. На долонях Натаніеля зібралось чимало рідини. Він перетворив її на кристалики льоду, а тоді знову на воду і бризнув нею назад на землю.

    - Йо-ма-йо, оце диво, - роззявив рота Зореслав. – Тобі ж і до мистецтва крові недалеко.

    - Я волів би не вміти ним користуватись, - заховав руки у кишенях. – Коли до пані Власти приходили нужденні, кільком з них я робив перев’язки. І знаєш що? Відчував і їхню кров, і піт. Це так дивно – відчувати, що можеш керувати людиною.

    - У будь-якому випадку ти найкращий. Навіть Мей так не вміє. О, точно, дещо хотів показати.

    Несподівано біля Зореслава виникли дві вогняні постаті, від яких пашіло жаром. Спочатку лише силуети, які відразу перетворились на дві чіткі людини.

    - Йой, та це ж ми!

    - Атож, - гордо випнув груди юнак. – Нещодавно увійшов у моду театр стихій. Чув щось?

    - Заклиначі зі стихій створюють постаті і грають сценки. Мабуть, красиве видовище.

    - Не те слово! І дуже дороге, але я, коли трохи підучусь, покажу тобі трагедію Отелло.

    - Що за Отелло?

    - Секрет.

    Зореслав заклав руки за спину. Посміхнувся широко-широко, відчуваючи теплий трепет у грудях й животі. Перша ніяковість випарувалась. Лише зараз юнак усвідомив, як сильно сумував за другом. А тепер вони йдуть пліч-о-пліч на спільне завдання. Дочекався! Коли повернуться до палацу, то князь зробить іще одну несподіванку.

    Настали сутінки. Чим ближче друзі підходили до селища, тим похмурішою ставала атмосфера. Здавалось, за ним спостерігають невидимі чорні тіні, ховаючись по закутках. Повіяв прохолодний вітер. У повітрі солодкавий запах весни, що змішався із ледь вловимим смородом крові.

    - Гм, не зустрічав іще такої сили, - озвався Зореслав. – Ненавистю так і тхне.

    - Хто був твоїм найсильнішим супротивником?

    - Мабуть, перелесник. Ледь не спалив мене. Та й він явно не гребував брудними способами. Довелось попітніти. Але ж перелесник усе одно не справжнє зло, а в цьому селищі сталось щось жахливе. Нутром чую.

    Натаніель згідно кивнув.

    На диво, маленьке село було оточене посіченим живоплотом, наче невідома потвора намагалась кігтями продерти його. Зсередини так і віяло крижаним холодом. Невисокі ворота розламані, неприємно скриплять. Біля них сидів сивий брудний дідок. Мабуть, це він написав листа.

    Юнаки зупинились. Дідок не ворухнувся. Перезирнулись. Зореслав ніяково кахикнув і підійшов ближче.

    - Ем, перепрошую, пане, це ви?..

    - Га? – сполошився дідок і аж підскочив. Протер водянисті очі. – Хто тут?

    - Ви написали лист про допомогу? – запитав князь.

    - Ох, це Його Високість? Я. Ви самі?

    Зореслав пильніше придивився до чоловіка. Та він сліпий!

    - Ні, з другом.

    - Ніхто більше не пішов? Дарма, ой дарма…Тікайте, дітки, поки є час. Не впораєтесь.

    Князь роздратовано смикнув бровою.

    - Діду, ви ж мені писали.

    - Так, мабуть.

    З його рота потекла тоненька цівочка слини, і він знову заснув.

    - Аби не вмер ще, - стурбувався Натаніель. Склав пальці у печатку – навколо стариганя з’явився ледь помітний золотистий купол.

    - Щоб на нього не напали. – Пояснив.

    Зореслав кивнув і першим ступив на територію селища. У ніс відразу вдарив жахливий сморід затхлості, гнилі та крові. Кожна будівля зруйнована, вікна вибиті, вози перекинуті. Під ними досі лежали зіпсовані продукти. Десь провалились дахи або ж скришився фундамент, від чого хати похилились. Двері поскрипували. Навколо ні душі, проте відчуття, наче за ними спостерігають, не зникало. Здавалось, навіть небеса потьмяніли від цього видовища. Де-не-де, по самих кутках, зблискували зелені вогники – трупні метелики.

    Вийшовши на головну вулицю, Зореслав скривився. Земля, стіни, дахи – усе вкрите засохлою чорною кров’ю. Запах гнилизни посилився і роз’їдав очі. Юнаки затулили носи рукавами і повільно пішли вперед. У вічі князеві втрапила чиясь рука, що виглядала з порогу.

    - І яка ж нечисть могла це зробити? – озвався Натаніель. – Песиголовці?

    - Навряд. Вони за собою не прибирають. Ні кісток, ні трупів тут нема. Або ні.

    Зореслав підійшов до будинку, з якого виглядала рука, і різко зазирнув за ріг – нікого. Просто відірвана рука, яка зблизька виявилась іще огиднішою: всохла, брудна та вкрита слизом. Пальці скрючились, наче людина перед смертю намагалась когось вхопити.

    - Перед нами тут хтось був, - зробив висновок князь. Запалив на долоні вогонь і освітив приміщення. Безліч темних слідів, і лише одні з них вели назовні.

    Раптом стеля над ними погрозливо тріснула. З гучним гуркотом обвалилась, а юнаки ледь встигли відскочити в різні боки. Із хмари пилу долинув чийсь лютий рик і зойк.

    - Ніелю!

    - Усе гаразд! Хто це? Курва, валимо!

    Князь подумки лайнувся і вправно вискочив надвір, запалюючи вогонь. З іншого боку з’явився Натаніель, витираючи із обличчя пил та слиз.

    Ррраарр! Перед ними приземлився незнайомець у брудному порваному одязі, зробивши чималу вирву на землі. Його довге волосся розпатлалось та лізло в очі, а руки трусились від стримуваної люті. Придивившись, Зореслав зрозумів, що це…труп. Звичайний людський труп, який встиг злегка позеленіти. Але якого біса мертве тіло рухається, він допетрати не міг.

    - Здається, ніхто, окрім духів стерв’ятників, до трупів діла не має. – Сказав Натаніель.

    - Обережніше з ним.

    І тільки він договорив фразу, тіло чоловіка різко кинулось уперед, виставивши гострі жовті пазурі. Зореслав вправно ухилився, підсмаливши йому руку, проте його атака виявилась абсолютно марною! Труп розлючено завив і загасив полум’я. Повторив напад.

    «Не діє? – подумки здивувався князь, відбиваючись від нього мечем. – Непроста нечисть. Не можу зрозуміти, хто це. Якщо не зрозумію, то не переможу. А ще він збіса вправний».

    Утрутився Натаніель. Він кількома різкими струменями води спробував розрізати тіло, але теж зазнав невдачі: зробив дві довгі лінії на землі.

    «Ого, та цим він би давно розпоров людині живіт», - захопився Зореслав.

    Він опинився за спиною трупа і схопив його за шию. Пролунав хрускіт, голова потвори похилилась набік, а з горла вирвався розлючений рев. Труп заплювався, крутнувся навколо себе і як різонув пазурами по грудях князя: з рани бризнула кров.

    - Зірочко! – перелякано вигукнув Натаніель.

    Мить – і він забрав пораненого друга з-під кігтів, відскочивши на безпечну відстань. Труп заревів і заметушився, намагаючись зорієнтуватись у навколишньому середовищі, адже переламана шия не сприяла цьому.

    - Ти як? – тремтів юнак і нашвидкуруч дістав із кишені флакончик із зеленкуватою рідиною. Щедро вилив уміст на груди князя.

    - Терпимо. Позаду!

    Натаніель різко обернувся, відбиваючись від нападу струменем води, що, наче батіг, боляче вгатив по обличчю трупа. Шия ще більше надламалась і грозилась відвалитись. Юнак почав відводити потвору подалі від Зореслава.

    - Прокляття, у нього й меча немає, - роздратувався князь і повільно звівся на ноги.

    - Не ходи! – крикнув Натаніель. – Я впораюсь.

    Юнак скрипнув зубами. Авжеж, друг рухався непогано, та все ж програвав у швидкості та проворності. Він робив забагато зайвих рухів, які у дуелі зі справжнім досвідченим воїном звели б його в могилу. Проте водяна стихія Натаніеля, відточена майже до ідеалу, рятувала. Він змінював форми заклять так блискавично, що князь не встигав проаналізувати їх.

    - Ох, а ви набридливі, - пролунав чийсь незнайомий голос.

    Зореслав помітив неподалік від себе молоду дівчину, одягнену у широкий білий одяг. У неї неймовірно бліда шкіра, тому здавалось, що вона прозора. У руках незнайомка тримала довгий чорний меч.

    - Стараємось, - буркнув князь і оголив свою зброю.

    Повільно почав наближатись. З кожним кроком відчував, як дика хвиля жаху накривала свідомість. Від дівчини віяло ненавистю, пітьмою та гнилизною, наче вона вилізла із глибокої могили. На її грудях виднілась чорна засохла кров. Темні очі горіли пекельними вогнями.

    - Тоді ви обидва станете його вечерею.

    Незнайомка кинулась першою і так сильно ударила мечем, що Зореслав, який заблокував удар, відхаркнув кров’ю. Рана знову відкрилась. «Дідько, я в дупі, - панічно подумав юнак, відскакуючи вбік. – Якщо це вона керує трупом, треба її убити. Бажано швидше».

    Вони бігали мертвим поселенням, як навіжені, обмінюючись незграбними ударами: дівчина рухалась невміло, ніби нещодавно навчилась фехтувати, а Зореслав не міг ефективно відбитись чи напасти через глибоку рану. Чергував атаки із вогнем, проте він не приносив великої користі, лише енергію забирав.

    Відскочили одне від одного, відсапуючись.

    - Хто ти? – прохрипів юнак і сперся на меч.

    - Це тебе не стосується.

    - Навіщо убила людей? Поїдач? Відьма? Проклята?

    - Замовкни.

    - Ага! Проклята?

    Прокляті кимось зустрічались украй рідко, адже для справжнього обряду потрібно виконати ряд вимог, аби людина, яку проклинають, справді втратила себе та своє життя. Такими ганебними справами займались зазвичай лише божевільні та фанатичні люди, що вважали, наче душа ворога не має права на пекло чи рай; її замикали у смертному тілі без можливості покинути його, допоки земна оболонка не згниє до кісток. Мабуть, цю дівчину прокляли нещодавно, бо на ній майже немає слідів трупного розкладання.

    Боротись із такою нечистю немає сенсу, якщо не знаєш слабкого місця людини.

    Незнайомка знову напала, поранивши тепер ліву руку юнака. Зореслав тихо шикнув під носа. Задумався. «Або живіт, або голова, - промайнула думка. – Захищає їх найбільше».

    - А може, домовимось? – вигукнув князь, тікаючи від її дивного меча, який щоразу неприємно іскрився, як схрещувався із лезом Зореслава. На його тілі з’явилось безліч дрібних ранок.

    - Ні! – гаркнула вона. – Я не дозволю! Не дозволю більше нікому!

    Повітря пронизав новий струмінь води і відкинув дівчину до сусіднього будинку. Вона вгатилась у стіну, по якій пішли глибокі тріщини та посипалось каміння.

    Де не взявся Натаніель. Устав перед князем.

    - Дурний, ти чого втік? – обурився хлопець.

    - Труп де?

    - Поки не може рухатись, але це ненадовго. Та дівчина його зачарувала? Тоді я її вб’ю, а ти посидь, інакше вмреш від кровотечі.

    - Не вмру. Вона проклята, обережніше.

    - Невже?

    Натаніель вправно створив два довгих струменя води, що були наче продовженням його рук. Один удар, другий, третій – незнайомка ухилялась доти, доки її не притисло до землі. Зореслав нахмурився, не розуміючи, чому його стихія не діяла. Дівчина кричала, звивалась та борсалась, як могла. Її очі палали гнівом.

    - Забирайтесь! Не чіпайте! Не дозволю! Не дозволю! Пустіть! Ні…Ні! А-а-а-а-а-а-а!

    Проклята заверещала не своїм голосом, як тільки Натаніель заніс руку над нею. Намір юнака непохитний, обличчя випромінює відразу на межі із люттю. Вона широко розплющила перелякані очі, які раптом стали усвідомленими. Людськими.

    - Ніелю, стій! – Зореслав кинувся навперейми, хапаючи друга за руку.

    Водяний батіг розірвав йому сорочку на шматки і додав ще одну рану на животі. Натаніель відсахнувся, перелякано дивлячись на Зореслава. Князь важко повиснув на ньому.

    - Вона…людина.

    - Я…вибач, Зірочко, я не хотів! – в очах друга блиснули сльози відчаю. – Я не хотів.

    - Житиму.

    Дівчина важко захрипіла і встала на коліна, відсапуючись. Поповзла до меча, що відлетів під час битви, проте Натаніель люто поставив їй ногу на спину.

    - Відпусти-и, - заплакала вона, затуляючи голову. – Я не буду більше…

    Зореслав присів біля неї. Якщо вдалось повернути їй здоровий глузд, то було би непогано поговорити.

    - Розкажи, як стала проклятою.

    Її губи затремтіли, але дівчина закивала, боязко зиркнувши на Натаніеля. Той прибрав ногу і мовчки став гоїти рани князя.

    - Я-я жила тут… - почала вона, обійнявши себе. – У мене не було батьків, лише бабуся. Ми важко працювали, щоб мати крихту хліба в роті. А селяни нас не любили. Казали, що бабуня відьма і користується чорною магією. Але це неправда…Вона днями й ночами молилась Богині, випрошуючи трохи щастя.

    Дівчина схлипнула.

    - Вона була дивакуватою, але доброю. Пекла мені несмачні прісні пляцки…Я їх так любила.

    Натаніель необережно натиснув на живіт Зореслава, і той здушено охнув.

    - Вибач.

    Проклята притисла до себе тремтячі долоні і облизала губи. Закуталась у сукню, ховаючи рану на грудях, і тихо продовжила:

    - Коли живеш у маленькому селі, де тебе ненавидять, з кожним днем стає все важче. Сусідські діти робили пакості, нам часто ламали тин, розбивали вікна, крали курей. Я підросла і почала давати здачі, але бабуня мене сварила і казала, що мені потрібно смиритись. Якщо Богиня послала таке випробування, значить, мушу його пройти, але…Богиня справді хотіла, щоб я страждала?

    Тепер вона не зверталась до юнаків, а радше до себе. Схилила голову, як справжня вірянка перед вівтарем божества. Лише ручками затуляла груди.

    Зореслав ще не дослухав до кінця, а вже шкодував бідолашку. Натаніель закінчив із ранами і тепер тримав друга попід руку. Князь вдячно похилився на його плече, відчуваючи втому.

    - Доводилось терпіти. Досі не розумію задля чого…Хіба я гірша за інших? Але все ж я дочекалась на іскорку у своєму житті! – очі дівчини зблиснули. – Так-так, це був найкращий день! До нас у село прибився поранений бродячий заклинач, який перебував на межі між життям та смертю. Люди побоялись прихистити його, наче він міг накликати біду. Якби знала, то теж ніколи б йому не допомогла.

    Зореслав пожвавився. Його дуже цікавив проклятий меч, який самотньо лежав під стіною.

    - Той чоловік…Савелій. Ми його виходили із бабунею, заново поставили на ноги. Рани були настільки страшними, що я спершу думала: «Йому кінець», але бабуня не здавалась. Сказала, це милість Богині, якщо він опинився в нас. Савелій був красивим, сильним, мужнім. Для звичайної селянської дівчини він здавався богом. Я… - вона облизала пересохлі губи, - закохалась. Він довго ще був у нас, щось вивчав, вештався селом. Сусіди полюбили його теж. Запрошували на посиденьки біля вогнища, полювання.

    Дівчина шморгнула носом.

    - Він не зважав на мене, а приходив тільки тоді, як нудився. Шкода, що не зрозуміла цього раніше. А потім Савелій…запросив прогулятись. На радощах я й не помітила, що потягнув із собою меч. Адже навіщо зброя? У нас доволі мирна місцинка, а нечисть траплялась незначна, діти з нею могли впоратись, а тут – меч.

    Зореслав скосив погляд на чорне лезо, що погрозливо зблискувало під зеленим світлом трупних метеликів. Небо залишалось таким же страшним та непроглядним, розбавленим сірим хмаровинням. Вітер заспокоївся, але тепліше не ставало. Навпаки, холод мертвого села пронизував до кісток. І проклята душа, яка сиділа перед ними, випромінювала такі жаль та скорботу, що серце в грудях билось швидше.

    - Я йому так довіряла! – завила дівчина. – Була засліплена своїм непотрібним коханням, що нічого не помічала! А він…він… – вона стукнула кулаком по землі, - зрадив! Убив мене! На вівтарі у храмі Богині! Розпанахав мені груди тим клятим мечем. І перед смертю мені довелось дивитись на обличчі Богині, яка всміхалась. Вона всміхалась до мене! – істерично захихотіла дівчина, хапаючи ротом повітря та обіймаючи себе за плечі. – Я так вірила у милість божеств, - прошепотіла, - а вони просто посміялись…Тоді я відчула справжні гнів та розчарування.

    Юнаки перезирнулись. Поки дівчина намагалась привести себе до тями, Зореслав напружено міркував. Але ж як вона перетворилась на прокляту? Невже все діло у зброї? Скосив погляд, а лезо, жартуючи, підморгнуло у відповідь. Князь обережно погладив плече незнайомки.

    - Мені шкода.

    - Та яка різниця вже. – Махнула рукою, але вдячно посміхнулась. – Я все одно загинула і перетворилась на духа.

    - На духа? – перепитав Натаніель.

    - Так, той меч…

    Дівчина повільно, сторожко поглядаючи на юнака, взяла зброю до рук і віддала їм.

    - Не знаю, де Савелій взяв його, але після смерті я не опинилась перед Воротами Богині чи Тіні, а повернулась до храму. Бачила своє тіло на вівтарі і Савелія, який корчився від болю. Він теж помирав. Від леза відокремилось щось чорне і заповзло в його тіло. Після цього чоловік загинув, але тіло продовжувало рухатись хаотично. Він скидався більше на жука із переламаними лапами, який досі намагається кудись іти. Потім з’ясувала, що Савелій, тобто труп, слухається мене. Мені знесло дах, і я вбила з ним усе село…Усіх людей. І свою бабуню.

    Чим довше слухав Зореслав, тим більше розумів, що цей меч – штука небезпечна. Дівчина повела їх до храму, де досі лежало гниле тіло, з якого вже злізла шкіра. Стирчали гострі ребра. Випало волосся. Кров давно засохла чорною калюжею під вівтарем. На кістках сиділи трупні метелики, махаючи смарагдовими крильцями, від чого тіло примарно сяяло. І над мертвою дівчиною досі возвеличувалась статуя Богині, яка посміхалась.

    - Так і не заплакала, - скрушно зітхнула дух.

    Зореслав оглянув труп з усіх боків, дивуючись. Перед ними справді була душа людини, яка перетворилась на розумного духа зі спогадами та думками, а не отримала забуття за Воротами. Дивовижно. Ця душа, наче зірвана із клумби квіточка, яку не поклали в букет, а кинули на землю. Під самісіньким носом Богині.

    - Скільки минуло часу після твоєї смерті?

    - Тиждень.

    - Воно не могло так швидко згнити.

    - Можливо, це чари Богині, що є в храмі.

    Князь не став сперечатись.

    - Я гадаю, її гнів та ненависть обернулись проти Савелія, коли той убивав, - проказав Натаніель на вухо. – Цей чорний меч і без того має дуже похмуру темну енергію, а якщо він ще поглинув негативні емоції, то заклинач не зумів упоратись із силою.

    - Перепрошую, - дівчина ніяково наблизилась. – Я ще помітила, як після смерті…ну, вбивства селян, меч став сильнішим. Мені навіть було складно тримати його в руках.

    - Зброя могутнішає від кількості вбитих? – здивувався Натаніель.

    - Кепські справи, то є дуже небезпечно, - замотав головою Зореслав. – Не можна, аби хтось його знайшов.

    - Скажемо Мстиславові?

    - А що він зробить? Треба заховати. Хтось ще знає про меч?

    - Ніхто, - відповіла дівчина. – Савелій лиш раз сказав, що ця зброя дивовижна. Де він її знайшов – гадки не маю.

    Зореслав закусив губу, ламаючи голову, що його робити. Віднести у палац та віддати старшим заклиначам, аби вони дослідили зброю? Тоді про неї дізнається забагато людей. Поповзуть чутки: аристократи не вміють тримати рот на замку. Знайдуться ті, хто захоче таку могуть собі. Інші злякаються. Зчиниться переполох. Ні, так не можна.

    - Треба його заховати. Надійно.

    - І де?

    - Не знаю…

    Замовкли.

    Дух подивилась на них, зітхнула і боязко запитала:

    - Я його постережу? Хочу вибачитись перед вами. Спокутувати гріх.

    - Добре.

    - Ми не можемо їй так просто довіряти! – обурився Натаніель.

    - Ніелю, усе гаразд.

    - Я не підведу! – палко вигукнула вона, хапаючи князя за руку. – Будь ласка, повірте! Я в руки ніколи не візьму той меч. Не хочу більше вбивати. Не хочу, щоб інших убивали. Стерегтиму, як зіницю ока. Клянусь.

    За годину юнаки повільно повертались до палацу. Дівчина, стоячи біля воріт селища, сумовито махала їм ручкою.

    - Бувай, Мірто, - обернувся Зореслав і посміхнувся до неї. – Ми обов’язково тебе навідаємо!

    - Не рухайся, знову рани відкриються! – зашипів Натаніель і зручніше підхопив його попід колінами: тягнув на спині додому.

    Мірто дочекалась, коли їхні силуети зникнуть на горизонті, і зітхнула. Сивий дід, що довго сидів на вході, більше не дихав: дожив своє. Дівчина затягла чоловіка, який декілька днів тому прибився сюди, на головну площу. Те саме зробила із трупом Савелія. Поклала їх поруч. Помолилась. Знайшла покинуті обереги в оселях і залишила їх біля тіл. Зачинила ворота. Відійшла на безпечну відстань, дивлячись, як жадібне полум’я пожирає шматочок її спогадів.

    - Я вдруге переродилась. Мабуть, Богиня не хоче бачити мене на небесах.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.