Зміст
  • Пролог
  • Розділ 1. Пробудження із відчаєм
  • Розділ 2. Надія у клітці
  • Розділ 3. Перший танець
  • Розділ 4. Крок у нове майбутнє
  • Розділ 5. Життя може налагодитись, якщо доля цього хоче (а доля хоче)
  • Розділ 6. Нічні сповіді
  • Розділ 7. Довгожданий ярмарок та чарівний незнайомець
  • Розділ 8. Після жагучого морозу завжди приходить тепла весна
  • Розділ 9. Дорога, що кличе
  • Розділ 10. У темряві нічній колишні спогади
  • Розділ 11. Талановитий учень та азартні ігри
  • Розділ 12. Реліквія Довгого Клину
  • Розділ 13. Меч у руках забутого воїна
  • Розділ 14. Убий вбивцю
  • Розділ 15. За брамою Старого міста
  • Розділ 16. Картина згубника
  • Розділ 17. Німий хоче кричати, балакучий - мовчати
  • Розділ 18. Полювання без можливості вполювати
  • Розділ 19. Іноді зламана шия стає в пригоді
  • Розділ 20. Підготовка найманки
  • Розділ 21. Бенкет хтивости та правди
  • Розділ 22. Ох, князю...
  • Розділ 23. Нутро навиворіт
  • Розділ 24. Чорна зірка на мертвих небесах
  • Розділ 25. Бути з тим, кого любиш
  • Розділ 26. Не Рафаель
  • Розділ 27. Натаніель
  • Розділ 28. Князь соромиться
  • Розділ 29. Наставник береться за роботу
  • Розділ 30. Небезпека поруч
  • Розділ 31. Розлука
  • Розділ 32. Квіти все ж зацвіли навколо мертвого вівтаря
  • Розділ 33. Океан розливається
  • Розділ 34. Великий Срібний Дракон і Золотий Дракон
  • Розділ 35. Світлий воїн чи нове божество?
  • Розділ 36. Мертвий на постаменті
  • Розділ 37. Образ князя чарує між крижаної краси
  • Розділ 38. Сім сердець
  • Розділ 39. Матір чи син? Кохання чи недомовка?
  • Розділ 40. Порятунок - не зрада
  • Розділ 41. Плітки про ліжко князя, або нечисть у спальні
  • Розділ 42. Я більше не буду егоїстом. Повернись
  • Розділ 43. Чорний кіт
  • Розділ 44. Убивця Нечисті проживає в Юдолі
  • Розділ 45. Власник чорного меча і маска місяця
  • Розділ 46. Танець згубника
  • Розділ 47. Обірвана нитка минулого. Будинок коркуші
  • Розділ 48. Перелякане зайченя
  • Розділ 49. Нерівноцінний обмін
  • Розділ 50. Монстр серед тіней – монстр
  • Розділ 51. Жах Безсмертя
  • Розділ 52. Лихо більше не тихо
  • Розділ 53. Потвора у дзеркалі та на кухні
  • Розділ 54. Пиріжки для мами (Натаніелю не сподобалось)
  • Розділ 55. Бідолашний, бідолашний Зореслав
  • Розділ 56. Повернути коханого
  • Розділ 57. Ми одружені
  • Розділ 58. Вогняна Мечниця
  • Розділ 59. Вартовий Юдолі
  • Розділ 60. Давній друг зустрічає
  • Розділ 61. Ти був моїм богом
  • Розділ 62. Ти був моїм братом
  • Розділ 63. Кривавий Скрипаль
  • Розділ 64. Тихе зізнання зігріло душу
  • Розділ 65. Тінь зустрічає
  • Розділ 66. Нові старі вороги
  • Розділ 67. На Небесах
  • Розділ 68. У потвор теж є минуле
  • Розділ 69. Боги й люди - одне і теж
  • Розділ 70. Люди повинні бути щасливими
  • Від авторки
  • Екстра 1.
  • Розділ 4. Крок у нове майбутнє

    Холод пробирав до кісток. Здавалось, він голками оселився у його нутрі і все коле та коле внутрішні органи, а шкіру поїдає ледь не до повного відмороження. Усе тіло тремтіло, як від пропасниці, проте юнак не прокидався.

    Лише коли сніг сповз із похилого даху, він різко сів і відчув сильний біль у тілі. Рухатись стало тяжко та боляче. Ще будучи сонним, хлопець спробував розтерти долоні, але відразу засичав від болю. Авжеж, шкіра посиніла і набухла, де-не-де утворились болючі пухирці. Матінко рідна, та він обморозився!

    Зітхнувши, юнак підвівся і запхнув руки в порвані кишені, безперервно рухаючи пальцями. Збоку це виглядало вкрай дивно та непристойно, ранні пташки – люди, що поспішали на роботу, - косо дивились на такого чудного бідняка, який взявся бозна-звідки. Насправді хлопець почувався дуже незатишно від того, що опинився посеред людей у такому ганебному вигляді. Не маючи при собі ні грошей, ні одягу, ні навіть імені, він воістину вирізнявся з натовпу.

    Уранішнє містечко неймовірно красиве. Поки тут нема багато людей, воно наче досі спить. Сніг непорушно лежить на дахах будівель, десь скриплять вивіски над крамницями, вітер перекочує невеличкі хмарки снігу туди-сюди, бавлячись, наче дитя у пісочниці. Ах, як же це все відрізнялось від звичного до огиди лісу. Тут не таке свіже повітря, не співають птахи, не шастають у кущах тварини і не стоїть дзвінка тиша. Життя вирує, і воно належить людям! Таким же людям, як і він сам.

    Юнак мимоволі торкнувся долонею до грудей, так і не почувши заповітного стукоту серця. Умить відчув гірку хвилю розчарування, а кутики очей зволожились. Воістину, дуже прикро. Живучи у лісі, вважав себе якимось дивним, непотрібним та загнаним у клітку, а серед людей просто… чужим. Можливо, він іще просто не звик, але як тут жити нормально, коли твоє власне серце мовчить?

    Адже хлопець віддалено пригадував, що люди можуть обійматися, пригортаючись до чиїхось грудей. Так вони слухають стукіт чийогось серця. Звісно, ймовірність того, що юнакові доведеться когось обійняти, зводиться практично до нуля, але всяке може трапитись. Як йому пояснити це?

    Він розлючено схопився хворою рукою за голову, з силою стискаючи масне волосся. Яка дитяча наївність. Спочатку потрібно відповідати вимогам суспільства, принаймні елементарним, а не думати про всілякі дурниці. Ну скажіть на милість, хіба здорова людина матиме якесь діло до смердючого безхатька? Ні, звісно. Зазвичай вони не люблять бруд.

    Ноги самі понесли його на площу, яку юнак устиг трохи вивчити. Крамниці ще зачинені, лише з димаря одного крайнього будиночка курився сизий димок і пахло чимось неймовірно смачним. Мабуть, це була пекарня. Підійшовши ближче, юнак справді зрозумів, що тут випікають булочки та хліб. Он якийсь огрядний чоловік швидко місить тісто, а хлопчик приблизно десяти років розставляє стільчики біля столиків.

    У роті стало надто багато слини, а шлунок скрутився вузликом. Хлопець пригадав, якою насправді огидною була на смак нічна каша. Відчувши, що ось-ось виблює від такого різкого контрасту, він побіг геть.

    Насправді від холоду його мозок почав думати повільніше. Тіло ломило від колючого болю, тому вже надвечір юнак важко звалився під стіною у кутку і ледве дихав. Зате за його спиною ціла пройдена перешкода! Йому вдалось обійти місто, розвідати трохи обстановку. Як він і припускав, це торгівельне містечко. Щомісяця сюди з’їжджаються крамарі, торговці та шахраї з усієї країни, продаючи найрізноманітніший товар! Через це місто проходять усі важливі угоди, зовсім неподалік, за три-чотири кілометри, хлюпотить справжнісінький океан. Живуть тут зазвичай заможні підприємці, а біднота, яка нечасто лине на саму північ у пошуках кращого життя, зазвичай знаходить собі притулок та роботу.

    Місто називається Сніжна Вічність, тому що більше як півроку лежить сніг навколо, а починає танути десь у квітні, поки на початку вересня знову не вдарять морози. Хоч воно багате та чудове, проте доволі самотнє, адже історично склалось, що селища приєднались до нього завдяки процесу урбанізації. Найближче місто розташовувалось за шістдесят-сімдесят кілометрів, доволі далеко.

    Також юнак почув трохи і про загадкового Орландо. Це якийсь подорожній чоловік без хати та родини, без грошей у кишені та якоїсь особливої історії. Ніхто не знав, звідки він прийшов, яке його рідне поселення. Усім відомо декілька фактів: своїм розумом та цікавими оповідками йому вдалось завоювати любов ледь не усього народу! Сам нинішній Князь час від часу запрошував бродячого до палацу, аби той повідав йому нову історію чи мудрість. Безхатько невтомно мандрував, іноді надовго зникав, але обов’язково повертався. Колись він виступав на головних площах міст, розповідаючи історії про давно забутого Князя давно забутої династії. Кожна його історія – це історія про Князя. Головний герой – Князь. Головний лиходій – теж Князь! Здавалось, оповідки виникали у його голові спонтанно, зовсім вибиваючись із загальної картини.

    Ніхто не знав справжнього імені Орландо. Тоді чому ж його почали так називати? Мені це теж невідомо. Чоловік не був проти і якось випадково став легендою держави. На перший погляд, нічого дивного. Хіба мало казкарів бродить від міста до міста, аби заробити на життя? Аж ніяк. Юнак так і не зрозумів, чим так сподобався людям цей загадковий безхатько, але йому теж закортіло з ним познайомитись. Можливо, він дасть йому пораду, як вижити.

    Усе це він дізнався від купки хмільних чоловіків, які надвечір уже сиділи в шинку та пили гаряче віскі. Юнак притаївся у темряві і слухав крізь відчинене вікно. Потім він наблизився ближче до входу, аби зігрітись, адже від морозу уже перестав відчувати долоні, проте його помітила надто зла служниця і прогнала.

    І тепер він сидить десь під стіною, труситься від холоду та не знає, чи зможе пережити цю ніч. Морози лютували все сильніше. Якщо не придумає, то так і згниє безславно у чужому місті.

    Іноді тривожні думки та страх заповзали у мозок, обливали спину потом. Тоді юнак обіймав себе і трусився, подумки намагаючись заспокоїтись. Як же жалюгідно він виглядав серед цього яскравого натовпу, впевненого у собі. Нікому не знайомий брудний безхатько. Кому є до нього яке діло?

    За день він так ні з ким не заговорив, його могли лише проганяти і направляти до того злощасного кварталу, якого хлопець ледь не в кошмарах бачив. Юнак ткнувся обличчям в коліна і глухо застогнав. Чи то від холоду, чи то від проклятих чар його тіло ломило, здавалось, наче нутрощі застигли і нормально не функціонували, а шкіра перетворилась на льодяну кірку. Кров ледь-ледь бігла по напухлих синіх венах. Цей біль не можна зрівняти із тим, який він відчував наприкінці зими перед власним сном, але він теж був нестерпним.

    Юнак злякано роззирався навкруги, наче шукав того, хто допоможе йому. Люди зливались у безформну масу, перед очима пливло, тому чужі обличчя скидались на потворні замилені маски, що вищиряються до нього та глузують. Їхній теплий одяг майорів перед очима. Він глитнув голодну слину і міцно-міцно зажмурився. Майже наосліп кинувся геть, ледь не волаючи від жаху.

    Як же стало страшно та холодно. Атмосфера байдужого міста душила та пригнічувала, хотілось волі!

    Юнак вкотре опинився на площі. Ніс відразу вловив запахи з пекарні. Хлопець побрів туди, по дорозі лаючи себе за цю слабкість! Як так можна?! Справді бездарний непотріб.

    Двері відчинились із приємним «дзеленьк». На нього здивовано вирячився той самий чоловік, який зранку місив тісто. Зараз він підмітав підлогу та відносив стільчики у куток.

    - Вибачте, ми вже зачинені. Приходьте завтра.

    - Робота, - прохрипів юнак, відчувши нову хвилю болю, яку вдалось вгамувати. – У вас буде робота?

    - Що? – чоловік витріщився на нього, як баран на нові ворота.

    - Роботу? – все-таки перепитав.

    - Так, - кивнув юнак, глитнувши слину. – Мені потрібні гроші.

    Мабуть, до пекаря ніхто іще таким чином не заходив. Він довго дивився на зніченого та ледь тремтячого від холоду хлопця, який звалився йому, наче сніг посеред літнього дня. Воістину, такої жалюгідної людини у місті треба ще пошукати: обдерте лахміття, яке й одягом назвати язик не повертається, лише плащ був у задовільному стані, брудне обличчя, жахливе масне волосся, що сплуталося. Від жебрака смерділо, проте не настільки, аби закривати пальцями носа та бігти геть. Незнайомець тремтів від холоду, був дуже худим та виснаженим. Юнак опустив голову, відчувши, як почервоніли щоки від сорому. Як негарно з його боку було отак вриватись до чужої крамниці і вимагати роботу.

    Мовчання затягувалось, тому хлопець знічено кашлянув:

    - В-вибачте. Просто… мені справді потрібна робота. Будь-яка.

    - І хто ж ти? – запитав пекар, спершись на мітлу.

    От халепа! Він не встиг придумати імені.

    - Я прийшов з півдня, - вирішив інакше викрутитись юнак. – Не стало моєї родини, і я вирушив шукати нового життя, але…

    Він театрально розвів руками і показово зітхнув. В актори подаватись, а не булочки пекти.

    - Гм, - чоловік почухав щетину на підборідді і пожував губами. – Звати як? Скільки років?

    - Двадцять років… Рафаель! – вигукнув перше, що спало на думку.

    Його реакція була надто дивною, тому пекар лише кліпнув декілька разів.

    - І що ж, ти пройшов такий величезний шлях, аби дійти до Сніжної?

    - Так склалось, - ухильно відказав хлопець.

    Його нутрощі наче затанцювали. Він вигадав собі ім’я. Доволі непогане насправді. Тепер до нього будуть звертатись так: «Рафаелю». Хіба не гарно?

    - Що ж, - зітхнув пекар, проте це зітхання більше нагадувало реакцію втомленої людини, яка не мала великого бажання щось слухати. – Все одно ми з сином самі не встигаємо. Побудеш тиждень, якщо не підведеш, то візьму повноцінно.

    Від вдячності хлопець не кинувся в обійми до чоловіка, але вчасно згадав, що ліпше ні до кого не наближатись. Тому юнак схилився у глибокому поклоні, тим самим виказуючи велику шану та подяку за проявлену доброту.

    - Не думав, що на півдні досі існує ця традиція. Не треба мені тут поклони бити! – обурився пекар. – Я ж не Князь.

    - Га?

    Рафаель вмить виструнчився. Хіба він зробив щось погане? І до чого тут традиції?

    - Ох, і дивак ти, - похитав головою чоловік. Мабуть, він досі не міг повірити, що отак просто взяв на роботу цього чудернацького хлопака.

    Юнак гмикнув: тут сперечатись не стане.

    - Житла, я так розумію, не маєш.

    Заперечне похитування головою.

    - Тоді ночуватимеш у коморці, мені нема де тебе в будинку облаштувати, - розвів руками чоловік і почухав величеньке пузо. – Там є грубка, я принесу тобі ковдри.

    Рафаель розхвилювався від цих слів, тому знову неконтрольовано вклонився, від чого ледь не отримав по голові мітлою.

    - Досить уже кланятись!

    Пекар виліз на стільчик біля стола, якого іще не забрав, і трохи порозпитував хлопця про його життя, а також розповів про себе. Звати пекаря Бориславом, має єдиного сина і виховує на самоті, адже дружина давно померла. Усю випічку вони із хлопчиком роблять самостійно. Чоловік з дитинства любив сидіти на кухні та записувати всі-всі рецепти, які лише бачили його юні оченята. У більш дорослому віці Борислав вирішив відкрити власну справу – так його пекарня стала найпопулярнішою у місті. Батько із сином жили на другому поверсі будинку, який насправді не був надто великим, тому Рафаелю справді не знайшлось зайвої кімнати. Та й хіба буде хтось відразу приймати в оселю якогось голодранця?

    Юнакові дуже сподобався пекар, який здавався чесною та порядною людиною. Він із ніжністю говорив про сина, коли-не-коли чухаючи то живіт, то щетину. У його сіруватих, трохи водянистих очах читалися тепло та спокій. Він був одним із мільйона таких же нічим не примітних та звичайних людей, що далекі від великих інтриг і надають перевагу тихому існуванню.

    Це дуже підходило Рафаелю. Вони з пекарем порозумілись буквально через десять хвилин розмови. Воістину, приведе себе трохи в порядок і заживе краще! А потім розгадає власну таємницю і повністю налагодить життя. Звучить чудово.

    Тоді пекар повів його у сусідню кімнатку, яка виявилась робочим гардеробом. З полички він дістав якийсь старий, але чистий одяг, та простягнув хлопцеві.

    Юнак тремтячими руками прийняв згорток. Він відразу вклонився, затараторивши слова подяки.

    - Та годі тобі, - відчувши себе ніяково, відмахнувся пекар. – Помийся іди краще. І досить уже кланятись!

    - Дякую…Дякую! Я зараз зганяю і повернусь, - хлопець ще раз вклонився і вже було хотів вибігти на вулицю, як чоловік здивовано вигукнув:

    - Ти куди?

    - Помитись.

    - Куди?

    Юнак розгубився.

    Пекар зітхнув, дістав із полиці аркуш паперу, щось швиденько там написав і простягнув йому.

    - За цією адресою прийдеш до мого знайомого, він володіє гарячими джерелами, там зможеш привести себе до ладу.

    - Але я не маю грошей…

    - Відпрацюєш. Давай, іди швидше!

    Рафаелю довелось трохи поблукати перш ніж знайти потрібне місце. Це був високий будинок, що розташовувався ледь не на окраїні міста, двері якого гостинно відчинені. У головній залі снували туди-сюди офіціанти, а гості сиділи за столиками та невимушено розмовляли. У кутку примостився самотній піаніст та тихо грав, але на нього ніхто не зважав. Приміщення величезне і просторе, оформлене в шоколадно-коричневих тонах. Вишукано, тонко та багато. Зі стелі звисала люстра, яка мінилась блакитно-жовто-білими відблисками. Юнак, виглядаючи справжнім сміттям, відчув себе некомфортно. Це ж скільки йому доведеться відробляти за один такий похід? Місяць? Два? Рік?

    До нього саме підійшла служниця, привітно посміхаючись.

    - Бажаєте забронювати кімнату чи скупатися?

    - Скупатися.

    - З вас буде тисяча золотих. Бажаєте оплатити зараз чи потім? – мабуть, вона знущається. Невже він схожий на людину, яка в принципі має гроші?

    - У мене лист для господаря цього закладу від пана Борислава. Можна я спочатку його передам?

    - Ах, звісно. Пішли-пішли, хазяїн у сусідній кімнаті.

    Рафаель поспішив за нею, схиливши голову, аби його бачила менша кількість людей. Це було насправді марно, адже запах від немитого тіла і страшний зовнішній вигляд нічим не приховаєш. Проте служниця до нього поставила добре і навіть до господаря відразу повела! Це зігріло серце хлопця.

    Власником готелю виявився огрядний лисий невисокий чоловік з трохи прискіпливим, але хорошим поглядом, який без розпитувань прийняв його. Чимось нагадував самого пана Борислава. Він без зайвих слів прочитав записку декілька разів, а тоді зітхнув і поглянув на юнака, який відразу виструнчився.

    - Скажеш Бориславу, що приймаю тебе за півціни.

    - Ох, дякую! – Рафаель вклонився уже вкотре за цей день.

    - Йому подякуєш. Передаси, що йому пора закінчувати з дечим. І не кланяйся тут!

    - З дечим?..

    - Він зрозуміє. Ганко, приготуй йому приміщення.

    - Буде виконано!

    Служниця відразу повела гостя геть, на ходу наказуючи принести рушники.

    - Можете користуватися джерелами, скільки хочете. Одяг маєте. Усі засоби для миття є там. Якщо раптом щось знадобиться, то покличете когось, у коридорах завжди залишаються слуги.

    - Дякую!

    Дівчина знову чомусь розсміялась і раптом щипнула його за щоку.

    - Не буду запитувати, звідки взялись, але ви кумедні.

    Рафаель лише знизав плечима.

    Його справді не назвеш цілком нормальним.

    Дівчина завернула за ріг, штовхнула останні двері коридору і відійшла вбік, даючи дорогу хлопцеві.

    Від побаченого у нього щелепа відвисла!

    Це була кімната під справжнім нічним небом, на якому пустотливо кліпали зорі. У центрі розташувалось те саме гаряче джерело, з води підіймалась ледь помітна хмарка пари, а з невеликого водоспаду, явно зробленого штучно, згори текла вода, поповнюючи басейн, і приємно шуміла. Інтер’єр вражав продуманістю: на стінах вправний майстер зобразив гірські краєвиди, диких птахів та ліс, вкладаючи певний сенс. Справжні камені, деякі навіть порослі зеленим мохом, непорушною грудою лежали по периметру води. Але найцікавішими виявились близькі гори, якими можна милуватись прямісінько із джерела. Замість четвертої стіни тут був невеликий паркан, тому і краєвид відкривався в усій красі.

    Побачивши вираз обличчя хлопця, дівчина розсміялась і вийшла.

    Рафаель постояв трохи, а тоді з цікавістю почав ходити довкола по дерев’яній підлозі, розглядаючи малюнки. Справді чудові! Свіже зимове повітря майже не відчувалось. Мабуть, якийсь заклинач поставив невидимий бар’єр.

    Воістину, звідси виходити зовсім не хочеться.

    Хлопець все-таки змусив себе припинити безглузде розглядання, адже на нього чекають у пекарні. Він почав повільно знімати із себе одяг. Спочатку на підлогу полетів синій плащ, тоді поруч встали чоботи. З кожним зниклим елементом одягу рухи Рафаеля сповільнювались.

    Він сяк-так вибрався із порваної кофтини і відкинув її подалі. Спина вкрилась мурашками. Стягнув штани, тоді білизну і наблизився до джерела, яке так і манило у свої глибини.

    Юнак присів навколішки, дивлячись на своє замурзане обличчя та худе тіло, а тоді раптом повалився уперед. Бульк – ось він уже лежить на самісінькому дні. Просидів трохи там, поки на забракло повітря, і виринув. Підплив до бортиків, наткнувшись іще на кам’яні сходинки, схопив шампунь і почав з силою втирати його у волосся.

    Тонкі волосини прилипали до плечей, обличчя, рук, лоскочучи шкіру. Юнак взяв губку і почав відтирати з тіла бруд. Джерельна вода була такою ж чистою, ніби у ній не плавала така огидна людина. Рафаель шморгнув носом, вдихаючи запах ніжних трав. Як же давно він не був у людських умовах. Навколо підіймалась гаряча пара, тому дихав хлопець важкувато.

    Руки нестерпно запекли від болю, адже досі у нього не було можливості як слід за ними доглянути. Пухирі від гарячої води лопнули – з деяких потекла кров. Засичавши від болю, Рафаель вмить вибрався на сушу, дмухаючи на розпечену шкіру. На його руки тепер страшно глянути! Тремтячі, з глибокими ранками та кров’ю. Юнак підійшов до дверей, трохи прочинив їх і побачив молодого чоловіка, що стояв в іншому кінці коридору. Рафаель попросив його принести бинти та спирт, а тоді відразу захряснув двері і повільно заліз у воду.

    Хлопець тільки зараз помітив, що все його тіло давно було вкрите всілякими шрамами та новими ранками. Мабуть, уся захисна магія після втечі із лісу зникла, тому ті рани, які він наносив собі, з’явились самі по собі. Он на грудях глибокий шрам, коли юнак роздирав груди від болю, а це численні рвані порізи на лівій руці від брудного ножа. Зовсім свіжі. На жаль, серце його так і не почало битись, тому Рафаель вирішив за будь-яку ціну приховувати цей факт і не дозволятиме комусь наближатись близько до себе, аби обійняти чи просто встати поруч. Нехай його вважатимуть дивакуватим, але цей секрет від забере з собою у могилу, якщо трапиться така благословенна можливість.

    Юнак зітхнув, але майже відразу нервово підскочив: у двері постукали. Увійшов той самий чоловік із підносом в руках, на якому лежали чисті білі бинти, вата, якась мазь у баночці та спирт. Слуга обережно поставив усе це трохи далі від джерела і приємним голосом озвався, ввічливо не дивлячись на Рафаеля, який трохи опустився нижче:

    - Якщо вам знадобиться допомога чи захочете як слід висушитись, то пройдіть у кімнату напроти. Або покличте мене.

    - Дякую, - кивнув юнак, вдивляючись у молоде обличчя з чарівними та тонкими рисами.

    Чоловік посміхнувся, вклонився і вийшов.

    Рафаель іще трохи посидів у воді, губкою начистив тіло ледь не до блиску, і повільно вийшов із джерела. Вода стрімко стікала по його спині, обличчі, волоссю, срібними крапельками падаючи під ноги. Розпарений після водних процедур юнак розсівся просто на підлозі, благословенно заплющивши очі. Його груди то високо здіймались, то опускались, а деякі пустотливі крапельки з шиї скотились до ключиць і потекли до низу живота.

    Хлопець досі перебував наче у чудовому сні, ніяк не міг звикнути, що страждання у полоні скінчились. Він не мав на даний момент конкретних планів на майбутнє, але у нього складалось примарне відчуття, ніби все тільки починається. Наче Рафаель десь блукає і ніяк не може вибратися, не може згадати, аби зрозуміти, власне, навіщо його колись народили. Хто він?

    Поки що відкинув ці думки і розплющив очі. Після джерела захотілось поспати десь на м’якому ліжку, якого у нього нема. Рафаель витерся, поклав вологий рушник біля себе і взявся за обробку ран. Не знаючи, яка потрібна кількість спирту, він лийнув побільше і відразу засичав від пекучого болю. Почав стрімко дути на руки, які шалено трусились.

    Ну що за невдача! Добре, що ніхто не бачив його у такому стані.

    Коли біль минув, а шкіра перестала пекти, Рафаель обережно наніс трохи мазі на рани і сяк-так намотав бинти. Довелось промучитись, аби зав’язати бантик як слід. Настала черга правої руки, з якою було складніше, але, зрештою, він з цим теж впорався.

    Видихнувши стомлене «нарешті», юнак поклав усе на піднос і раптом помітив, що чоловік також приніс йому білий довгий халат, який одягають після водних процедур. Рафаель насправді задумався, чи варто скористатися послугою, яку запропонував слуга. А раптом це додаткові гроші? Тоді негарно вийде перед пекарем.

    Уже через дві хвилини юнак стояв перед дзеркалом, яке спершу не помітив, і розглядав своє відображення у його глибинах. Оцінювати власну зовнішність він зовсім не бажав, але ця картина, коли він стоїть саме так, до трепету в животі видається знайомою, наче йому раніше доводилось бачити молодого юнака в білому чистому халаті після купання з трохи скуйовдженим та нерозчесаним волоссям. Рафаель торкнувся пальцями ледь помітного червоного сліду на шиї – наслідок його спроби повішатись. Адже він обирав дуже товсту та надійну гілку для самогубства, але й та підступно зламалась.

    Юнак краще запахнув комір, приховуючи шрам, і взяв усі речі в руки. Покинув приміщення і побачив, як той самий слуга стоїть спокійно на тому самому місці. Почуваючись трохи ніяково, Рафаель підійшов до нього і запитав:

    - Чи можу я десь викинути свій старий одяг?

    - Авжеж, я можу винести, - послужливо озвався чоловік, поштиво схиливши голову.

    Хлопець постояв якусь мить непорушно, а тоді все-таки простягнув йому лахміття.

    - А ще я хотів би ще скористатися додатковими послугами.

    - Як забажаєте. Я до вас підійду.

    І слуга поніс його брудний одяг геть.

    Рафаель подумав трохи і пішов у сусідню кімнату.

    Це виявилось невелике, але затишне приміщення із ледь прочиненими вікнами. Збоку від входу стояв столик із дзеркалом, на якому була різноманітна всячина: гребінці, масла для волосся, резинки, заколки і навіть косметика. На підлозі у кутку хтось акуратно поскладав білосніжні халати та інші банні речі. Біля протилежної стіни стояла невисока софа, а на столику поруч кольорові пляшечки.

    Каштанові портьєри колихались на вітру, проте приглушене оранжеве світло свічок його зовсім не боялось. Навіть не здригалось, мимоволі заколисуючи хлопця.

    Двері прочинились, пропускаючи слугу. Він зупинився на вході, вклонився і запитав:

    - Чого вам хочеться?

    - Просто… розчеши волосся.

    Насправді Рафаель не знав, що йому треба, але якщо у такому вигляді піде на вулицю, то завтра зляже від тяжкої застуди. Тому варто як слід висушитись та й піти назад до пекаря, щоб іще раз щиро віддячити.

    Слуга тут же приступив до роботи. Він тонкими пальцями зібрав вологе волосся юнака, і той відразу відкинувся на спинку стільця, заплющивши очі. Його хилило на сон, проте будь-який рух чоловіка відчувався дуже явно. Ось він ненароком смикнув гребінцем пасмо волосся, але зовсім не боляче. Загалом намагався діяти дуже обережно. Наніс пахучу рідину на корені волосся, приємно втираючи її в голову. Тоді довго-довго розчісував, поки воно не стало пухнастим та легким.

    Рафаель то хмурився, то знову заспокоювався: щось у душі неприємно скручувалось, і це щось було пов’язане із цією людиною. Це не був страх чи якась симпатія, проте виявити хоч якусь асоціацію було важко. Слуга просто виконував свою роботу з усією старанністю та нормами поведінки, тоді чому це так зачіпало юнака?

    Хлопець не помітив, як все-таки задрімав. Коли його голова похилилась на плече, він тут же різко підскочив, а чоловік, який саме розправляв волосся, здригнувся. Побачивши затуманений погляд юнака, слуга лагідно промовив:

    - Пане, якщо ви стомились, то я можу запропонувати вам гостьову кімнату.

    - У мене на неї немає грошей, - відмахнувся Рафаель і поглянув на себе в дзеркало.

    Воістину, із брудного бідняка у цілком пристойного пана. Тепер його обличчя набуло молодої свіжості, навіть з’явився легенький рум’янець. Густе каштанове волосся водоспадом спадало по спині та плечах, виблискуючи здоров’ям. Юнак почухав носа і також помітив, що рани на руках знову відкрились, забарвивши бинти у кривавий відтінок. Ет, мабуть, зовсім неправильно доглянув за ними.

    Слуга помітив трохи засмучений погляд Рафаеля, тому з усією ввічливістю запитав:

    - Пан не проти, якщо я оброблю ваші рани?

    Юнак на мить сторопів, дивлячись на непроникне обличчя чоловіка.

    - Навіщо? Я ж сказав, що у мене немає грошей на додаткові витрати.

    - Це моя власна ініціатива.

    Рафаель вигнув брову. Воістину, він і подумати не міг, що зіткнеться із таким хорошим ставленням до себе. Невже люди настільки добрі? Власне бажання, власна ініціатива, допомога на кожному кроці. Дивовижно.

    Хлопець розсудив, що все-таки не вміє доглядати за собою, то, може, варто погодитись?

    І він мовчки кивнув.

    За декілька хвилин чоловік повернувся знову із підносом медичного набору. Попросив Рафаеля повернутись до столу боком, встав перед ним на коліно, аби зручніше було тримати долоні юнака. Спочатку він розмотав старі бинти і відклав убік, а тоді обережно почав наносити мазь тонким шаром на рани, тому біль майже не відчувався. Слуга не запитав, звідки взялись ці пухирі, мабуть, сам здогадався.

    За весь цей час Рафаель не вимовив жодного слова, коли-не-коли дивлячись то на себе у дзеркалі, то на схилену голову слуги, який працював дуже обережно, наче мав справу із рідкісним діамантом. Чоловік саме закінчував із правою рукою, яку поклав на коліна Рафаелю. Щось у його погляді зблиснуло, та юнак цього не помітив.

    Із лівою рукою він справився швидше і теж обережно поклав її на коліна, наче милуючись своєю роботою. Рафаель оглянув себе і дійшов висновку, що майже не відчував болю, а бинти зав’язані без жодної похибки, ідеально окреслюючи контури його пальців та долоні.

    - Ти колись займався медициною? – поцікавився юнак.

    Запитання заскочило чоловіка зненацька. Він саме прибирав на столі і, почувши його слова, обернувся та відповів із трохи печальною усмішкою:

    - Ні. – Помовчав якусь секунду і продовжив: - Але довелось навчитись.

    Він підвівся, а тоді завмер, бо не знав, що робити. Слуга спокійно, ніби нічого не сталось, зібрав усе, вклонився.

    - Вам потрібна гостьова кімната? – запитав.

    Юнак заперечно хитнув головою.

    - Добре, - м’яко кивнув чоловік. – Тоді гарного вам відпочинку.

    Хлопець залишився на самоті. Відразу ляснув себе по лобі, засичавши від болю. Справжній бевзь! Хто ж буде отак нагло і негарно питати незнайому людину про все на світі? З ним так поштиво поводились, а він ганьбиться буквально на кожному кроці. Богине прости, воістину більшого дурника годі у цьому світі знайти.

    Рафаель зітхнув і знову впав у крісло. Поглянув на себе у дзеркало, відчувши, як щось усередині заворушилось. Голова заболіла. Здавалось, краєм вуха він почув чийсь схвильований шепіт: «Молодий пан лише після купання! Хіба можна виходити на вулицю? Там мороз!». «Дурню, це важлива справа! Пропусти».

    Юнак покрутив головою, скидаючи заціпеніння. Він сторожко озирнувся, наче боявся, що хтось дізнається про його галюцинації. Уперше вийшло так, що образ у свідомості не з’явився, натомість лунали лише голоси. Так як Рафаель не міг самотужки нічого пригадати зі свого минулого, тому давно перестав підозрювати, що він психічно хворий. Інакше… не вижив би серед зимового лісу, якби зовсім мізками пошкодився, правда?

    Свіже повітря увірвалось до кімнати, стало холодно. Хлопець зачинив вікно і вирішив, що немає сенсу тут затримуватись. Скинув із плечей халат та відразу вкрився сиротами. Натягнув на себе спочатку натільну сорочку, тоді теплі чорні штани, шкарпетки та темний светр із грубої тканини незрозумілого кольору. Кофтина, на щастя, не кололась. Нові чоботи були неймовірно зручними, тому рухатись стало набагато легше, адже можна не боятись, що підошва відвалиться у непідходящий момент. Він накинув на плечі синій плащ, оглянув себе у дзеркалі і нарешті вийшов.

    Невисокі підбори вистукували по підлозі. Головний зал майже спорожнів, лише слуги метушились та прибирали після відвідувачів. Рафаель хотів було подякувати особисто власнику гарячих джерел, але служниця повідомила, що той пішов у свої покої. Попросивши її передати подяку всім, юнак попрощався і вийшов на морозне повітря.

    Вдихнув його на повні груди і нарешті відчув себе більш-менш людиною. Поодинокі перехожі тепер не косились на нього, не відвертали гидливо носи і не кривились. Деякі навіть вітались! Звісно, по одягу зустрічають, як інакше. Юнак мимоволі випрямився і пішов вільніше. Все-таки жити серед людей не так тяжко, якщо відповідати нормам суспільства.

    До пекарні хлопець повернувся за півгодини. Пекар сидів на стільчику і поклав голову на стіл, гучно хропів та пускав сонні слини. Рафаель ніяково його розбудив, теж ледь не валячись від утоми. Зрештою, майже нічого не тямлячи, у напівсонному стані чоловік показав юнакові його комору, зачинив двері крамниці на ключ і пішов до себе. Рафаель лише чув, як скрипучі сходи прогинаються під чоловіком, коли той підіймається на другий поверх.

    Хлопець з усією старанністю та ніжністю постелив собі імпровізоване ліжко, впав на м’які подушки і відразу заснув міцним непробудним сном.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.