Сопчик

Сопчик

— Де ти взяв це печиво?— запитала старша сестра в Олежка. Вже третій день вона не могла знайти ні крихти навкруги їхнього сховку, а тут така вдача.

— Сопчик приніс,— відповів той, роздивляючись обгортку.

— Який ще Сопчик? Тут поряд є люди?— продовжила допитувати Марина. Та Олежко не відповів. Він просто відкрив обгортку, і витягнув з неї печиво.

— В нас закінчується вода, тож не налягай на печиво. Лише два ковтки за раз.

— Добре,— відповів Олежко, і простягнув сестрі кілька смаколиків ,— будеш?

Марина поглянула на братика, та взяла печиво. Без їжі дві доби, останній шматок хліба віддала брату. Гріх було не взяти.

Навколо гепало. Від вибухів тряслася стеля підвалу. Лишилися тільки вони з братом, та Марина не знала, чи на довго. Вона розуміла, якщо загине, Олежко також не виживе. Та голод і спрага змушували дівчину шукати необхідне за межами підвалу. І кожного дня їй доводилось відходити далі від схову.

Наступного ранку Марина знову пішла з підвалу, наказуючи:

— Сиди тихо. Якщо хтось зайде, і погукає, не відповідай. Якщо не повернусь до вечора, наступного ранку йди зі схову. Зрозумів?

Олежко лиш кивнув у відповідь. Такий маленький, але на диво розумний хлопчина.

Щойно Марина пішла, як Олежко схопився зі свого місця, і почимчикував до маленького віконця, у кутку. Він виліз на старі ящики, і вмостився зручніше. Довго чекати не довелося. Вже через кілька хвилин малий побачив вертлявого хвостика з пухнастим кінчиком. Хвостик визирнув з-за купи цегли, і зник.

Олежко притулився до скла, намагаючись розгледіти цікавинку. Вчора цей дивний звір був у вигляді цуценяти. Сьогодні ж був схожий на мишу з високими задніми лапами і смішним хвостом.

— Здоров,— промовив Олежко, щойно Сопчик підійшов до вікна.

— Соп – чик.— промовило створіння, потираючи смішного носика лапками.

— Сестра вже пішла.

— Соп, соп.

— Дякую за печиво.

— Соп!— відповіла дивна тваринка, киваючи.

Раптом десь поряд бахнуло так, що зі стелі посипалась шпаклівка. Олежко злякався, і закрив голову руками. В цю ж мить в підвал забігла Марина. Налякана, вона знайшла брата очима, і стрімко кинулась до нього.

— Ти чому тут сидиш? Давай, швидко на підлогу!

Олежко кинувся виконувати вказівки сестри. Хлопчик розумів, що лише завдяки сестрі він і досі живий. І хоча жах сковував маленьке серце, він все одно робив те, що казала сестричка.

Поки діти намагались не вмерти від страху, Сопчик зник з вулиці, і в мить опинився у сховку.

— Сопчик! — вигукнув Олежко, тицьнувши пальцем в бік дивної тваринки.

Марина поглянула в той бік, і застигла. Перед її очима була дуже пухнаста, руда лисиця. Та тільки та лисиця була дивна. Вона мала людські очі, і сиділа на задніх лапах.

— Що це за звір?

— Це Сопчик,— відповів Олежко,— це він мені печиво приніс.

Дивне створіння нахилило голову на бік, розглядаючи дітей.

Марина розуміла, що посеред міста не могло бути лисиці. До того ж усі тварини, котрі могли, вже давно втекли з цього пекла. Та Сопчик виявився дуже цікавим. В мить він обернувся кошеням, і покрутившись на місці, пішов у напрямку виходу.

— Він гукає нас за собою,— промовив Олежко, і встав.

— Куди? Там гепає! Чуєш, грім гримить!— занервувала Марина.

Та Олежко не послухав сестри. Схопивши ковдру, малий пішов за дивною тваринкою.

— Стій, куди?— вигукнула Марина, схопившись за братом.

А тим часом, дивне створіння вийшло на двір, і стало чекати своїх підопічних. Дорослі не слухали Сопчика. Лиш дітки реагували на нього. Він врятував уже так багато, хіба не вистачить наснаги вивести і цих янголят?

Олежко вийшов на двір, і підійшов до диво-тваринки. Марина вибігла слідом.

— Давай повернемось, тут небезпечно.

— Сопчик хоче допомогти,— відповів натомість Олежко,— неможна тут лишатись, якщо він так каже.

— Таж він не балакає,— здивувалася Марина. Їй здавалось, що це примара. Сумісна.

— Ні, не балакає, але все розуміє,— відповів Олежко, і пішов до диво – кошеняти.

Сопчик, не довго думаючи, пішов подалі від небезпечного місця. Він відчував, обоє дітей йдуть за ним. Цього разу він також впорався.

Через два дні двох дітей знайшли українські військові. Вони спали у маленькому сараї, на околиці розбитого міста. Голодні, замучені спрагою і страхом, але живі. Та ніхто так і не зміг зрозуміти, як ті діти змогли вийти з постійно обстрілюючого центру міста.

А Сопчик… Лікарі вирішили, що то дитяча уява, котра допомогла дітлахам перебороти власний страх, і дійти до безпечного місця.